3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АНАТОЛІЙ КАРАСЬ

ФІЛОСОФІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В КЛАСИЧНИХ ТЕОРІЯХ І НЕКЛАСИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ

КИЇВ – ЛЬВІВ

Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка

2003

ББК 87.6я73

УДК 130.2+316.32+342.7

Карась Анатолій. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Монографія. – Київ; Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 520 c.

У монографії розглядаються витоки та еволюція ідеї гро­мадянського суспільства в пов’язаності з дискурсивно-етичними практи­ками здійс­нення свободи. Проаналізовано класичні теорії та деякі некласичні інтер­претації громадянського суспільства. Ви­явлено недетерміністичні переду­мови соціальних змін у нові­тніх умовах. Зроблено спробу ви­світлити роз­виток громадянського суспі­льства як семіотично-дискурсивний процес з урахуванням зокрема особ­ливостей українського соціального і культур­ного роз- витку.

Для науковців, викладачів, студентів, політиків – усіх, чию увагу привертає поняття громадянського суспільства і перспектива демократич­ного розвитку України.

Рекомендували до друку:

Вчена рада

Львівського національного університету імені Івана Франка

(Протокол № 7/6 від 26.06.2003)

та

Вчена рада Центру гуманітарної освіти НАН України, м. Київ (Протокол №4 від 12.05.2003)

Рецензенти:

Антоніна Колодій

д– р філос. наук, проф. Інституту народознавства

НАН України, м. Львів

Володимир Рижко

д – р філос. наук, проф., директор Центру гуманітарної освіти

НАН України, м. Київ

Юрій Павленко

д – р філос. наук, проф., головн. наук. співробітник Інституту

світової економіки і міжнародних відносин, м. Київ

ISBN 966-613-175-7

© Анатолій Карась, 2003

Зміст

Зміст 3

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1 ВИТОКИ Й ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОГО РОЗУМІННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 7

РОЗДІЛ 2 РАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ ВИКЛИК НОВОГО ЧАСУ 48

РОЗДІЛ 3 ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ Й СУПЕРЕЧНОСТІ XVIII СТОЛІТТЯ 95

РОЗДІЛ 4 І. КАНТ: ГРОМАДЯНСЬКИЙ СТАН ЯК ЗДІЙСНЕННЯ СВОБОДИ 145

РОЗДІЛ 5 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ПРОБЛЕМА МЕТАФІЗИКИ ГЕҐЕЛЯ 176

РОЗДІЛ 6 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК УМОВА ПІДТРИМКИ ДЕМОКРАТІЇ: ТЕОРІЯ А. ДЕ ТОКВІЛЯ 230

РОЗДІЛ 7 АНТОНІО РОСМІНІ: РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВА МОДЕЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 278

РОЗДІЛ 8 „ЦАРСТВО СВОБОДИ” ПОЗА ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ: МАРКСИСТСЬКА КОМПЕНСАЦІЯ РІВНОСТІ 310

РОЗДІЛ 9 ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ХХ СТОЛІТТІ 355

РОЗДІЛ 10 ЄВРОПА І УКРАЇНА: РЕТРОСПЕКТИВА ЗБЛИЖЕННЯ 427

ПІСЛЯМОВА 480

ПІСЛЯМОВА 480

Використана література 486

Використана література 486

Іменний та предметний покажчик 503

Іменний та предметний покажчик 503

ВСТУП

Словосполучення „громадянське суспільство ” за останні 20 років набуло небувалого поширення в теоретичних дискусіях і політичній риториці. Перекладене на сотні мов, воно переступило національні й культурні кордони численних країн і стало знаком ідентифікації нових можливостей глобального взаєморозуміння й окреслення сучасних контурів того „можливого світу”, невід’ємною складовою якого є ментальні особливості світосприйняття. Громадянське суспільство в такому аспекті має двобічну природу. Більше ми про нього знаємо на рівні аналітичної категорії, але значно менше – на рівні його практичного здійснення. Властиво перспективи останнього викли­кають поважні дискусії уже в тому сенсі, чи воно взагалі де-небудь існує як дійсність, чи залишається лише модним „симулякром”, застосування якого породжує такого ґатунку „гіперреальність”(Умберто Еко), що фактично відводить людей від справжнього стану речей, занурюючи їх вкотре (після комунізму) в світ сліпучої уяви щасливого прийдешнього.

Важливого значення концепція громадянського суспільства набирає за останню декаду в українських умовах соціальних, політичних, економічних і духовних перетворень. На конференціях, круглих столах, у статтях та монографіях виникає, здавалося б, просте запитання: громадянське суспільство – це певний універсальний зразок, таке собі „лекало”, що під нього можна закроювати зокрема й українську дійсність, чи це радше категорія, що визначає сукупність деяких універсальних характеристик персоналістично (на людину) орієнтованої соціальності, умови здійснення якої не лише допускають, але й потребують існування плюральної сукупності онтологічних вимірів та аксіологічних орієнтацій?

Громадянське суспільство – це передовсім складний феномен, що потребує вияснити еволюцію та взаємозв’язок його ідейних і практичних компонентів. З цією метою запропоновано розглянути основні концептуальні схеми витлумачення громадянського суспільства в історичному розрізі, аби надати слово їхнім найвідомішим речникам та репрезентувати читачеві філософський дух і соціальну проблематику конкретних історико-культурних епох, виражених у класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях.

Надзавдання пропонованої праці полягає в тому, щоб висвітлити феномен громадянського суспільства в філософському аспекті, оскільки його теоретична генеза пов’язана саме з філософськими теоріями Нового часу. У зв’язку з цим додаткові труднощі виникли на рівні несумісності різних, а то й ворожих між собою класичних методологічних підходів, які лягли в основу теоретичних моделей громадянського суспільства. Для подолання описовості та методологічної фрагментації природу громадянського суспільства подано в феноменологічному аспекті із застосуванням семіотичного підходу. Відтак громадянське суспільство окреслюється не просто як явище інституалізації свободи та правових відносин, а передовсім як система і структурний наслідок багаторівневої пов’язаності духовних, соціальних, культурних, економічних та інтелектуальних чинників, що утворюють певного типу життєвий світ (Lebenswelt) та соціокультурну дійсність.

Ключовим елементом еволюції громадянського суспільства є міра здійснення свободи людини в соціальній, економічній та політичній сферах. Поширення чи стримування свободи тісно пов’язані з відповідними дискурсивними практиками та наявними в них „віртуально можливими світами”, що існують у контекстах певної семіотичної реальності. Це дає підстави розглядати дискурсивні практики як структурну складову громадянського суспільства.

Окремий розділ монографії присвячено аналізу українських перспектив та перешкод для громадянського суспільства в аспектах емансипації людини та формування „соціального капіталу”.

Годиться також зауважити, що колектив кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка впродовж останніх років досліджує проблеми громадянського суспільства в різних напрямках. Теплі слова вдячності хочу висловити колегам з кафедри, а також з філософського факультету за творчі пропозиції та конструктивні зауваження.

Заохоченням до завершення цього дослідження стало всебічне сприяння професора Володимира Мельника, декана філософського факультету. Дякую за плідну співпрацю.

З вдячністю визнаю, що проблематика громадянського суспільства викристалізовувалася також у колі доброзичливих дискусій моїх американських колег–професорів: Джорджа Макліна, який безкоштовно передав кафедрі близько 80 книг із проблематики громадянського суспільства й сприяв найкращим чином моєму перебуванню у Вашингтоні (1997 р.), Джона Ділі, президента американського семіотичного товариства за посвяту мене в ченці семіотичної науки, та Романа Цяпала, хто забезпечив мені чудові можливості для американських студій за програмою Фулбрайта.

Окремо слова подяки висловлюю професорові Леоніду Рудницькому, ректорові Українського Вільного Університету, який надав можливості перевірити гіпотези і висновки дослідження перед слухачами УВУ в Мюнхені.

Особливі слова вдячності належать професорові Івану Вакарчукові, ректору Львівського національного університету імені Івана Франка, за виявлену увагу до результатів моєї роботи над дослідженням та ґрунтовну підтримку у виданні монографії.

1. Витоки й еволюція класичного розуміння громадянського суспільства

   1. Контекст Західної цивілізації і свобода

Прийнято вважати, що громадянське суспільство як соціально-культурне явище виникло в контексті історичного поступу Західної цивілізації, залишається чи не найістотнішим елементом її видового буття і постає разом із людиною-громадянином модерних західноєвропейських міст і держав, яка усвідомила власні свободи й права і домагається їх належного соціально-політичного здійснення. Витоки ідеї громадянського суспільства сягають античної давнини і справді можуть ідентифікуватися з контекстом поширення Західної цивілізації, хоча громадянський стан суспільних стосунків складався навколо виокремлення значення та ролі індивідуальної свободи людини і витіснення інститутів станової підлеглості та підданства. Принагідно зауважу, що в даному разі поняття цивілізації вживається як практика нагромадження певної структури ідей, поглядів, цінностей та інституцій, які існують у контексті відповідної дискурсивної дійсності й поступово поширюються і розбудовуються завдяки розумовій (чи інтелектуальній) активності та намаганням і зусиллям численних осіб працювати спільно.

Поняття “практика” вжите в значенні, яке дає Е. Макінтайр, і пов’язується з контекстом наявних чеснот, – це “будь-яка послідовна і комплексна форма соціально встановленої спільної людської діяльності, сенс якої полягає в реалізації благ, внутрішніх щодо неї, при намаганні досягти таких стандартів досконалості, які притаманні даній формі діяльності і почасти є для неї визначальними...”¹

Очевидно, цивілізація і громадянське суспільство не є тим, що просто успадковується людиною через її народження в західних географічних координатах. Якщо з різних причин людина була неспроможна сприйняти і зрозуміти головні ідеї та цінності цієї практичної активності, вона може “випадати” поза розуміння і самого способу, і сенсу життя та залишиться позаду “стандартів досконалості”, набутих вже стосовно форм та норм людських стосунків, або взаємин. Чи не найважливішим стандартом досконалості в контексті саме західної практики стають поняття свободи й гідності людини та традиція їх тлумачення?

Віддавна в античності була усвідомлена парадоксальна несумісність між людиною-філософом (інтелектуалом) і людиною-рабом. Раб – це (за означенням античних мислителів) той, хто готовий віддати будь-що, поступитися усіма чеснотами заради збереження свого життя. Не бути рабом означало більше за життя шанувати свободу. У поведінці особи такий орієнтир відповідав належному ладові думання й осмислення довколишнього світу, передбачав соціальне середовище, в якому мають виявлятися “стандарти досконалості” в людських стосунках. Назва цього соціального середовища – поліс, суспільний лад якого визначається вільними громадянами.

Вільна людина в грецькому полісі характеризується тим, що “безстрашно каже правду” і бере на себе відповідальність за свої дії перед громадою і самою собою (Е. Макінтайр). Безстрашність, проте, буває різною, але найважливішою є та, що відповідає сміливості, хоробрості або мужності. Це чесноти, що не народжуються від “природи”, - вони приходять із соціуму, із вартостей життя, спільно визначених, серед яких “любов до мудрості” (філософія) є надто важливою.

Зауважмо, що виникнення філософії, яка етимологічно тлумачиться в давньогрецькій мові як “любов до мудрості”, може бути осягнено адекватно, якщо зважимо на соціокультурну контекстуальність явища. Філософ – це людина, яка любить мудрість, стаючи на належний шлях у житті, що поєднується з продукуванням і присвоєнням інших чеснот: хоробрості (мужності), стриманості і справедливості. Названі чесноти – це далеко не риси характеру, а лише вияв практичних норм у людських стосунках, що необхідні для підтримання родинного і полісного життя. Хоробрість і мужність постають, може, найважливішими соціальними нормами, які здатні підтримувати свободу громадянина, існуючи лише в спорідненості з належною розумовою поведінкою. Саме розум є тим засобом, що, обмежуючи та виважуючи людські бажання і пристрасті, постає як sophia. У такому сенсі філософ (інтелектуал) – це тип особи, яка не приймає панування над собою, незалежно від його практичної форми; іншу людину вона сприймає передусім з погляду міри її волі. У часи Солона рабство людини вважали чимось гіршим навіть за смерть і трактували як малодушність і чуттєву прив’язаність до життя, - воно є там, де бракує належного розуміння і знання про чесноти. Віра Платона й Аристотеля в те, що стан рабів має природне походження, викликана переконаннями про надмірну прив’язаність людей до життя, а не до свободи. Так, хоробрість і мужність, стриманість, справедливість і мудрість постають не лише значеннями індивідуальної поведінки, а й політичними чеснотами – умовами громадського життя міста-полісу. Щоб життя людей у полісі набувало громадянського ґатунку, доконче важливим стає посередництво філософів-інтелектуалів. Вони визначатимуть координати відповідного дискурсу й етичності. “Хто позбувся страху, в того й мова вільна”, – вважав Есхіл.