2. Україна: соціальний марґінес чи самоврядна спільнота?

   1. Стадії громадянського поступу в Україні

Нещодавно тема громадянського суспільства опинилася в центрі дискусії про соціально-політичне прийдешнє України. Як можемо судити зі змісту дедалі більшої кількості статей, що з’являються в засобах масової інформації й особливо – в мережі Інтернету, дискусія зосередилася навколо простих питань: чи на часі для України громадянське суспільство і чи не несе воно загрози для державного розвитку? В епіцентрі дискусії опинилася стаття американського професора Томаса Каротерса: “Подумаймо ще раз: громадянське суспільство”, надрукована в зимовому номері “Foreign Policy Magazine” за 1999-2000 рр. Серед тисячі статей цієї тематики праця Т. Каротерса різко вирізняється застережливим характером щодо некритичного сприйняття й застосування концепції.

Застереження Каротерса не слід нехтувати, вдаючи аж надто глибоку обізнаність з проблемою, як то спостерігається в деяких відгуках – реагуваннях. Радше такі реагування несуть політичний підтекст парламентських виборів, аніж спокійну оцінку перспективи з погляду на внутрішній духовний і соціальний стан України, досвід історичного минулого та зовнішньополітичні пріоритети.

Проект розвитку громадянського суспільства актуальний для Західної цивілізації – регіону, де воно за означенням виникло. Проте зустрічаємо думки, що “громадянське суспільство як соціальний устрій ніколи не було втілене в дійсності, оскільки жодна емпірична реальність повністю не поєднується з ним і не вичерпує його змісту”⁶⁸⁶. Справді, є над чим поміркувати, адже коли громадянське суспільство вже склалося, то що тоді маємо на увазі під словами про його розвиток? Цитована думка взята зі статті О. К. Шевченка, загалом ґрунтовної і багато в чому слушної, зокрема в частині застережень проти ідеологічного й міфологемного застосування в українській дійсності концепту громадянського суспільства. Небезпека упередженого розуміння полягає в тих політичних настроях України, які не стільки в опозиції до державної влади, скільки заодно з нею або є її настирливою апологетикою. Що стосується громадянського суспільства як соціального стану, а не устрою, то тут йдеться все ж таки про суспільно-історичне явище, яке розгортається в Західному світі від Античності, але потенціал якого не вичерпаний, подібно до демократії, ринкової економіки і прав людини. Окрім того, притлумлення міри “грома­дянської свідомості” негативно впливає і на демократичні, і на ринкові процеси.

З часу від проголошення незалежності в 1991 р. Україна дедалі гостріше переживає несподіваний і дратівливий парадокс: зростає тривога, що посилення формальної української влади з року в рік все більш стає загрозою для української національно-культурної ідентичності. Рівночасно поглиблюється розкол між владою і народом, що характеризується посиленням недовіри до державних інституцій. Якщо таку тенденцію не усунути, то виникає цілком реальна загроза делеґітимації влади з боку суспільства. Легітимація, як протилежно спрямована інтенція, це, за словами Є. Бистрицького та О. Білого, „складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства”⁶⁸⁷. Супровідними до парадоксу „делегітимації” стають явища корупції, криміналізації, знедолення переважної більшості народу, масове вимушене заробітчанство через еміграцію, занедбання гуманітарних прав людини і, врешті, депопуляція спільноти. По суті, відбувається те, що свого часу Є. Дюркгайм характеризував як поглиблення суспільної аномії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. Зі зрозумілих причин у такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, буде вдаватися до нарощення авторитарних методів владарювання і займатиме агресивно-наступальну позицію щодо проявів громадського спротиву.

З іншого боку, атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера зумовлюють марґіналізацію життя населення щодо рівня і якості сучасних показників світового розвитку. За таких умов замість суспільства як цілості існує розмаїтість регіонів, підприємств, міністерств і відомств, які складають штучно зібрану мозаїку „скупин”. Це типово постколоніальний стан соціального буття, властивий для країн “третього світу”. Характерною рисою стає відсутність суспільних інтересів і громадської активності; громадянські домагання – не популярні і не поширені. Натомість росте громадська недовіра, пасивність, страх втратити навіть те найменше, що людина може мати від соціум- му – працю. Усе це прямим чином впливає і на рівень економічного “незростання”, і на представницьку демократію: влада стає чи не єдиним надійним засобом “економічного” успіху вузького кола людей. Політичний та економічний успіхи перестають розрізнятися.

Марґіналізованому суспільству з його домінуючим вертикальним типом відносин відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазідержава, що формується не автентичними політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами “адміністративно-командного ресурсу”. Зміст квазідержавних інституцій і марґіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним стає міфотворчий стиль розуміння й пояснення, в основі якого процедури найменування, позначування, ярликування, самопроголошення бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Скажімо, збирається вранці група небідних людей, яка до вечора оголошує себе єдиною правою політичною силою в квазідержаві, а усіх, хто міг би це поставити під сумнів, (зовсім просто!) не допускають до дискусії і засобів масової інформації. Або зібралася група ще багатших людей (за умов, коли 10 років тому всі були майже однаково незаможними) і, використовуючи важелі влади, оголошує, що вони тепер будуть єдино істинними демократами. Байдуже, що ще раніше були утворені інші політичні сили з демократичною назвою і програмою. Масова свідомість і громадська думка дедалі цинічніше маніпулюються семіотичними технологіями.

“Адміністративний ресурс” – це, звичайно, абстракція, за якою ховається “апарат бюрократів-чиновників”. Головний продукт їхньої праці – це продукування дискурсивно-ідеологічної підтримки влади, яка має ставати кращою тому, що її представники довше зберігатимуть посади. Ідеологічний продукт бюрократії цілком усвідомлено витісняє й усуває соціокультурну основу національного суверенітету, намагаючись відірвати державу від історичного сенсу її утворення саме в контексті культурної і територіальної референції. Простежується повна логічна послідовність у тому, що суб’єктом стає не національно-орієнтована культурно-політична освічена група народу, який самоздійснює себе в свободі, а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів і номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кримінальною підбивкою.

Додатковим чинником впливу і підтримки олігархічної влади в сучасному світі є посилення інтернаціоналізації зв’язків, коли за умови марґіналізації суспільства міжнародні групи, що перебувають поза національною територією квазідержави, можуть мати вирішальний вплив на її уряд з метою монопольної вигоди і геополітичної експансії. Очевидно, що і марґіналізація суспільства, і його квазідержавна надбудова є виразною загрозою для свободи людини та її громадянського поступу. Не випадково дискусія про громадянське суспільство в Україні набрала особливої гостроти. З одного боку, чуємо голоси тих, хто є прибічниками розбудови громадянського суспільства як безальтернативного шляху для поглиблення демократії та економічного процвітання. З іншого боку, говориться про те, що лише сильна держава може здійснити місію розвитку громадянського суспільства. Також є частина людей, що взагалі відкидає ідею громадянського суспільства як невластиву і навіть шкідливу Україні, а то й “трьом братнім слов’янським народам”. Мовляв, у нас “свій” шлях.

Наведена класифікація поглядів – це лише зовнішній бік проблеми. Внутрішня її суть значно складніша і заплутаніша. Так, серед “прибічників” розбудови громадянського суспільства панує дещо поверхове розуміння на рівні його “теплого” образу втілення справедливості. Як правило, тут громадянське суспільство редукується: а) до НУО; б) розглядається на рівні завдань, що стоять перед Європейським Союзом в сенсі орієнтації певного кола політиків на наднаціональну форму європейської ідентичності. Однак Європа – це не Україна, де досі не доведена до завершення соціально-культурна модель національного сувернітету, в контексті якої здійснювалася представницька демократія. Ініціювання громадянського суспільства згори, не враховуючи універсальних норм його розвитку в Європі, національного характеру держав водночас “педалюючи” його винятково позанаціональний і позаісторичний характер, не приведе до головної мети – утвердження і примноження міри свободи, гідності і прав людини в конкретному соціальному середовищі.

Якщо громадянському поступу в Україні згори буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культур­ною ідентичністю; 2) це буде не громадянське суспільство, а квазісуспільство, адже флуктуаційна державна влада змушена буде не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься асиміляції. Якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною імперською культурною ідентичністю.

Що стосується прибічників формули “сильна держава – сильне суспільство”, то потрібно знову ж таки з’ясувати, чи не йдеться про сильну “квазідержаву”? Напевне, є рація в тому, що слабка держава піддає сумніву і ризику потребу людини бути захищеною і почуватися в безпеці. Тим можуть спричинятися форми взаємопідтримки на рівні посилення родинних кланів та творення мафіозних (добровільних!) структур з їх мережами вертикальних стосунків. Як відомо, такі “сильні” держави, як Італія Мусоліні, Німеччина Гітлера та Росія Сталіна підкорили криміналітет, правда, перебравши його стиль і методи на офіційну владу. Переконливішою виглядає формула: “сильне суспільств- во – міцна економіка; сильне суспільство – міцна держава”⁶⁸⁸.

У сучасній Україні маємо дещо своєрідне: квазідержаву з марґіналізованим суспільством. Про це доклано написано у дослідженні Миколи Рябчука⁶⁸⁹. Можна пропонувати варіанти пояснень, чому так сталося. Найтяжче знайти відповідь, яким чином визволитися.