3. Аналіз окремих статей

Потребує уточнення п. 1 ст. 7 Закону <Про винаходи і корисні

моделі>. В цьому пункті йдеться про те, що корисна модель відпо-

відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою і промис-

лове придатною. Такі умови патентоспроможності корисної мо-

делі не можуть забезпечити достатньо високий технічний рівень

науково-технічного потенціалу, виробництва, творчості. Закон не

вимагає від корисної моделі досягнення певного технічного рівня.

Просто вона має бути новою і промислово придатною. Чи достат-

ньо цих вимог? Видається, що ні, оскільки конструктивне рішен-

ня може бути новим і промислово придатним, але воно може не

забезпечувати належного технічного рівня виробництва і тому не

може бути сприйняте. Так, наприклад) сконструйовано новий тип

машини, яка не відповідає сучасним вимогам енергоекономії. Кон-

струкція є новою і промислово придатною, але навряд чи ії можна

визнати за сучасними мірками прогресивною і визнати певним

науково-технічним досягненням.

Тому видається доцільним до умов патентоспроможності ко-

рисної моделі добавити ще одну - досягнення певного технічного

рівня. П. 1 ст. 7 можна сформулювати так: <Корисна модель відпо-

відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою, переви-

щує відомий технічний рівень і є промислово придатною>.

До речі, вислів <промислово придатна> краще замінити вис-

ловом <придатна для використання в доцільній діяльності люди-

ни>. Такий вислів більш точний і широкий, а це також має зна-

чення.

Потребує більш чіткої редакції п. 4 ст. 7. Цей пункт викладено

так: <Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на ви-

-134-

дачу патенту України та міжнародної заявки, в якій зазначена Ук-

раїна, в тій редакції, в якій її було подано спочатку, за умови, що

ця заявка або виданий за нею патент згодом будуть опубліковані у

встановленому порядку і що дата подання такої заявки або, якщо

заявлено пріоритет, дата її пріоритету передує відповідній даті,

зазначеній в п. 3 ст. 7>.

Очевидно, автори проекту цього Закону виходили з того, аби

сам заявник не міг второпати, що це воно таке є і був змушений

залучити на допомогу патентного повіреного, оскільки без нього і

справді розібратись в цьому словоблуді нормально грамотній лю-

дині не під силу. Між тим, Закон розрахований на широкого чита-

ча - творця нового.

Висловлюються побажання не обмежувати поняття корисної

моделі тільки конструктивним виконанням пристрою, а пошири-

ти на всі вироби. По-перше, викликає певний сумнів сам термін

<пристрій>. В загально-прийнятому значенні пристрій - це допо-

міжне улаштування до чогось основного. Між тим, конструктивне

виконання стосується не тільки пристроїв, а будь-якого улашту-

вання. По-друге, чому конструктивне виконання стосується тільки

цих самих пристроїв, а не будь-якого іншого виробу. Конструк-

тивне виконання може стосуватися будь-якого виробу, оскільки

жоден виріб не може бути виготовлений без його попереднього

конструктивного виконання. Тому видається доцільним пошири-

ти конструктивне виконання на всі вироби, а не тільки на при-

строї.

В ст. 8 Закону варто було б зазначити, що право на одержання

патенту мають винахідник, його спадкоємці та інші його правона-

ступники, а також роботодавець. Це було б точніше.

Адже відповідно до ст. 10 Закону право на одержання патенту

має відповідно правонаступник винахідника або роботодавця. Пра-

вонаступником винахідника може бути Фонд винаходів України)

якому винахідник може передати належне йому право на одер-

жання патенту. Проте, в Законі немає норми, за якою винахідник

своє право на одержання патенту міг би передати будь-якій іншій

фізичній чи юридичній особі. Але нема й заборони. З цього мож-

на зробити висновок, що винахідник може уступити своє право на

одержання патенту будь-якій фізичній чи юридичній особі, а не

тільки Фонду винаходів України. Видається, що цим безпідставно

обмежуються права винахідника розпоряджатися своїм правом.

Право на одержання патенту - це право винахідника, і він може

розпорядитися ним на свій розсуд, в тому числі продати, подару-

вати тощо. Але в Законі про це мови немає. Тому видається необ-

хідним прямо зазначити, що винахідник чи будь-який інший заяв-

ник може своє право на одержання патенту відчужувати будь-кому,

звичайно, в межах Закону.

Що стосується прав роботодавця (ст. 9 Закону), то вони вида-

ються сформульованими не дуже чітко, про що уже йшлося вище.

-135-

В ст. 11 Закону видається зайвим застереженням <за умови,

що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або

не відхилена>. Це й так зрозуміло, якщо заявка вважається відкли-

каною, відкликана чи відхилена, то за цією заявкою патент не

буде виданий.

Закон правильно встановив вимогу, за якою в разі виявлення

в заявці на винахід певних недоліків, про це має бути повідомле-

ний заявник і для усунення зазначених недоліків встановлюється

певний строк. Якщо протягом встановленого строку виявлені не-

доліки заявки будуть усунені) то датою подання заявки буде дата

одержання Держпатентом виправлених матеріалів. У противному

разі заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається

повідомлення (п. 2 ст. 13). Не заперечуючи проти встановлених

правил по суті, все ж хочеться відзначити, що підставою для виз-

начення заявки неподаною можуть бути лише настільки серйозні

підстави, які роблять розгляд заявки просто неможливим, в силу

чого вона і визнається неподаною.

В усіх інших випадках Держпатент має вживати усіх необхід-

них заходів для усунення виявлених недоліків за допомогою заяв-

ника. Лише тоді, коли це виявиться неможливим. Держпатент може

прийняти рішення про визнання заявки неподаною. В такому разі

було б збережено для держави багато цінних винаходів та інших

технічних рішень.

Викликає певне зауваження п. 6 ст. 14 3акону. Він сформу-

льований таким чином: <Якщо за попередньою заявкою діловодство

у Відомстві не закінчено, то з надходженням заяви про пріоритет

згідно з п. 2 цієї статті попередня заявка вважається відкликаною

в частині, на яку заявлено пріоритет>. З цієї редакції важко збаг-

нути, про що йде мова. В п. 2 цієї статті йдеться про попередню

заявку, якщо вона була подана в іноземній державі - учасниці

Паризької конвенції охорону промислової власності. В п. 6 цієї ж

статті мова йде про діловодство у Відомстві, тобто Держпатенті

України. То про яку ж попередню заявку йде мова - про ту, що

подана в іноземній державі, чи про ту, що подана в Україні. Якщо

мова йде про попередню заявку, подану до Держпатенту України,

то чому виникло дві заявки? Іншими словами, п. 6 статті 14 Зако-

ну потребує ретельної редакції.

Не точна редакція п. 12 ст. 15 Закону. У цьому пункту йдеться

про те, якщо за результатами заявки по суті визначено, що ви-

нахід, суть якого виражена в запропонованій заявником формулі,

відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надсилає за-

явнику рішення про видачу патенту.

Видається, що все ж було б краще, якби спочатку було прий-

нято рішення про визнання пропозиції винаходом і на підставі

цього рішення має видаватися патент. Законодавець же визнав за

доцільне спочатку прийняти рішення про видачу патенту, якщо

запропонована пропозиція є винаходом, і на цій підставі видавати

патент.

-136-

Із наведеної редакції виходить, що рішення про визнання про-

позиції винаходом не приймалось, а заявнику висилається. Адже

інакше цей пункт тлумачити не можна. Наведемо цей пункт досл-

івно: <Якщо за результатами експертизи заявки по суті буде виз-

начено, що винахід, суть якого виражена у запропонованій фор-

мулі, відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надси-

лає заявнику рішення про видачу патенту> (підкреслено автором

О. П.).

Але ж відразу постає запитання, коли і хто приймав це рішен-

ня. Очевидно, спочатку треба прийняти рішення про видачу па-

тенту, а вже потім це рішення надсилати заявникові. Така еконо-

мія часу і паперу може призвести до непорозумінь, чого в Законі

треба уникати.

Викликає критику ст. 22 Закону <Оскарження рішення сто-

совно заявки>. Перша частина цієї статті проголошує, що заявник

може оскаржити будь-яке рішення Відомства стосовно заявки до

Апеляційної ради Відомства...>. Закон не містить і не виокремлює

підстав для такого оскарження. Тобто оскаржувати можна всім і

все. Це називається подальша демократизація законодавства.

Така демократизація може привести до того, що Держпатент

буде тільки те й робити, що розглядати скарги. Тому, аби справді

ефективна робота не потонула в бюрократичній писанині, варто

було в Законі чітко визначити критерії чи підстави, за якими мож-

на оскаржувати те чи інше рішення Держпатенту. Це стосується

не тільки рішень Держпатенту, а й скаржників. Оскаржувати чітко

визначені рішення Держпатенту мають право тільки конкретно

визначені особи - заявники, винахідники та їх спадкоємці, інші

зацікавлені особи. В противному разі скаргова лавина затопить

Держпатент.

Вище вже зверталась увага на занадто тривалі строки для дея-

ких дій. Занадто довгими визначені вони і статтею 22. Для оскар-

ження будь-якого рішення Відомства стосовно заявки встановле-

ний строк в три місяці від дати одержання рішення Держпатенту.

Скарга, що надійшла з приводу рішення Держпатенту по заявці

має бути розглянута протягом чотирьох місяців від дати надход-

ження скарги. Але ж рішення Апеляційної ради по скарзі також

може бути оскаржене до суду протягом шести місяців. Отже, якщо

в цьому процесі будуть витримані максимальні строки, то для ос-

карження рішення, розгляду скарги і оскарження рішення Апеля-

ційної ради по скарзі може потребувати 13 місяців, більше року.

Видається, що така демократизація не на користь ні державі,

ні народу, ні справі.

Погано відредагований п. 8 статті 23 Закону. Наведемо його

дослівно: <Права, що випливають з патенту, не зачіпають будь-які

інші особисті майнові чи немайнові права винахідника, що регу-

люються іншим законодавством України>. Не викликає сумніву

те, що автор цієї норми сам не розуміє, про що йде мова. По-

перше,-- про які особисті майнові права мовиться. Цивільне за-

-137-

конодавство України такого поняття як <особисті майнові чи не-

майнові права винахідника> не знає. Якщо це нове поняття, то

треба було дати його тлумачення. По-друге, - чому права, що

випливають з патенту, мають зачіпати інші права винахідника, чи

не зачіпати їх. Одним словом, і цей словоблуд збагнути важко.

Зазначений пункт має бути належним чином відредагований, щоб

було зрозуміло будь-якому читачеві.

Невдала, на наш погляд, редакція п. 1 ст. 26 Закону. В частині

1 цього пункту йдеться про те, що власник патенту повинен доб-

росовісно користуватися виключним правом, що випливає з па-

тенту. Вище уже підкреслювалось, що нечіткість редакції цієї час-

тини п. 1 зазначеної статті дає підставу тлумачити цю норму як

обов'язок власника патенту використовувати винахід. Для такого

висновку дає підставу і частина друга цього пункту, в якій йдеться

про те, що в разі невикористання винаходу протягом трьох років

від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати,

коли використання винаходу було припинено, будь-яка особа може

звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на викорис-

тання винаходу. Звичайно, цей дозвіл суд надає за наявності пев-

них умов.

Проте, порівняння цих двох частин п. 1 ст. 26 дає підставу

зробити висновок, що власник патенту зобов'язаний використати

свій винахід і в разі невикористання винаходу для його власника

можуть настати певні негативні наслідки.

Видається, що п. 1 не може бути прийнятий як за редакцією,

так і за своїм змістом. Безумовно, частина перша п. 1 цієї статті

має бути відредагована більш чітко. В цій частині зазначеного пун-

кту, на нашу думку, йдеться про те, аби власник винаходу викори-

стовував його добросовісно, тобто це використання не повинно

наносити шкоду будь-кому - державі, суспільству, фізичним і

юридичним особам, навколишньому середовищу тощо. Саме ця

ідея має лежати в основі цієї норми, а не обов'язковість викорис-

тання винаходу.

Що стосується обов'язку використання винаходу, то це пи-

тання, принаймні, спірне. Не можна зобов'язувати власника ви-

находу до обов'язкового використання. Право використання ви-

находу належить його власнику, і він цим правом може скориста-

тися на свій розсуд. Для цього можуть бути самі різноманітні

підстави. Наприклад, власник винаходу вважає, що для негайного

використання винаходу у нього зараз немає ні технічних, ні мате-

ріальних умов і можливостей. Винахід може бути використаний з

найбільшою ефективністю з настанням відповідних технічних умов.

Власник патенту на винахід, врешті-решт, може затримати вико-

ристання винаходу, аби не дати своєму конкуренту випередити

його у виробництві тієї чи Іншої продукції - у конкурента уже є ті

самі технічні умови для більш ефективного використання винахо-

ду, а у власника винаходу їх ще немає. Продаж ліцензії може бути

-138-

менш вигідним, ніж власне виробництво з використанням вина-

ходу.

У власника патенту на винахід можуть бути й інші причини

для невикористання винаходу. І таке невикористання винаходу не

можна вважати недобросовісною конкуренцією, оскільки це і є

комерційним чи підприємницьким досвідом, що складає вироб-

ничу таємницю.

Не може бути виправданим і правило, викладене в частині

третій п. 1 ст. 26 Закону, в якому йдеться про те, що суд може

винести рішення про надання дозволу зацікавленій особі на вико-

ристання винаходу з визначенням обсягу його використання, строку

дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику па-

тенту.

Визначені судом умови можуть не відповідати інтересам влас-

ника патенту. Більш того, вони можуть істотно обмежувати його

права й інтереси. Постає резонне питання, - чому права власни-

ка патенту на вимогу його конкурента мають бути обмежені на

користь останнього. Власник патенту не припустився ніякого зло-

вживання своїм правом - він просто не використовує свій ви-

нахід і не дозволяє його використання іншим особам. Це йому

вигідно, це його право. Хто і чому має обмежувати його у викори-

станні його права?

Викликає певний сумнів припис, що міститься в п. 2 ст. 26

Закону. У цьому пункті йдеться про так звану залежну ліцензію,

коли один винахід не може бути використаний з повною ефектив-

ністю без іншого винаходу. Закон дозволяє власнику першого ви-

находу вимагати від власника другого права на використання його

винаходу, і відповідно до Закону власник першого винаходу зобо-

в'язаний такий дозвіл видати. Взагалі, звертає на себе увагу та

обставина, що Закон містить забагато підстав для вільного вико-

ристання винаходу чи інших технічних рішень. Ці підстави, безу-

мовно, обмежують майнові права винахідників та авторів інших

технічних рішень. Варто було б подумати над усуненням цієї про-

блеми.

Зазначеним обмеженням присвячена ст. 25 Закону, в якій

міститься п'ять підстав для обмеження майнових прав винахідника

або п'ять підстав, які надають право вільного використання вина-

ходів та інших технічних рішень. Деякі з них досить розпливчаті.

Заперечення викликає п. 1 ст. 28. В цьому пункті йдеться про

підстави визнання патенту недійсним повністю чи частково. Зок-

рема, такими правовими підставами є: а) невідповідність запатен-

тованого винаходу чи корисної моделі умовам патентоспромож-

ності, визначеним цим Законом; б) наявності у формулі винаходу

чи корисної моделі ознак, яких не було у поданій заявці; в) пору-

шення вимог п. 2 ст. 32 Закону.

Аналіз перших двох підстав свідчать про те, що вони не об-

грунтовані. В їх настанні винен передусім сам Держпатент Украї-

ни. Саме його працівники припустилися помилки, визнавши ви-

-139-

нахід чи корисну модель без належної перевірки. Проте, Держпа-

тент свої помилки перекладає на заявників. Негативні наслідки

безвідповідального ставлення до своїх обов'язків відповідальних

працівників Держпатенту мають нести заявники. А вони вже по-

несли відчутні витрати на одержання патенту. В Законі немає ні

слова про те, хто має відшкодувати заявникові ці матеріальні вит-

рати. Тому, видається, патент не повинен визнаватись у цих ви-

падках недійсним, якщо тільки з боку заявника не було неправом-

ірних дій, спрямованих на обманне одержання патенту. У таких

випадках, навіть якщо були допущені певні помилки, патент має

зберігати свою чинність. Патентовласник не повинен бути пока-

раний за чужі гріхи.

Що стосується третьої підстави визнання патенту недійсним,

то вона не витримує будь-якої критики. Закон встановив правило,

за яким патент може бути визнано <недійсним повністю або част-

ково> за порушення правил процедури закордонного патентування.

В аналізованому п. 1 ст. 28 сказано чітко: в разі <порушення

вимог пункту 2 ст. 32 цього Закону>. П. 2 ст. 32 цього Закону

проголошує порядок закордонного патентування. За цим поряд-

ком заявник спочатку має. заявити свій винахід до Держпатенту

України і запросити дозвіл на закордонне патентування. Якщо

протягом трьох місяців від дати надходження запиту до Держпа-

тенту заявник не одержить заборони на закордонне патентування,

він має право здійснити закордонне патентування свого винаходу

чи будь-якого іншого технічного рішення.

Проте, якщо заявник порушить встановлений порядок закор-

донного патентування, його патент може бути визнано недійсним

повністю або частково. Ця норма викликає ряд істотних запере-

чень. По-перше, як можна визнати патент частково недійсним,

якщо буде порушено порядок закордонного патентування. Оче-

видно, слід розуміти так, що патент буде визнано недійсним по-

вністю. Варто звернути увагу, винахід відповідає вимогам патен-

тоспроможності, але патент на нього визнається недійсним. На

якій підставі? Адже, вірогідність винаходу сумніву не викликає.

Отже, це є не що інше, як покарання заявника. Але це покарання

не адекватно вагомості порушення.

По-друге, це просто свавілля з боку Держпатенту, оскільки

право розпорядитися своїм патентом належить самому патентов-

ласнику. Обмежити будь-яку особу в її правах може тільки суд, а

не Держпатент.

По-третє, судячи зі змісту частини 2 пункту 2 цієї статті, мож-

на зробити висновок, що визнавати патент недійсним повністю чи

частково може сам Держпатент і лише після спливу встановлених

строків визнання патенту недійсним здійснюється судом.

Якщо говорити про перші дві підстави визнання патенту не-

дійсним, то, очевидно, таку оцінку має право робити сам Держпа-

тент. Але якщо говорити про третю підставу, тобто коли мова йде

про порушення порядку закордонного патентування, то в такому

-140-

випадку навряд чи буде справедливим самому Держпатенту оці-

нювати дії заявника.

По-четверте, не визначена доля витрат, які поніс заявник при

оформленні, експертизі заявки, видачі патенту та підтримання його

чинності в разі визнання його недійсності за невідповідності ви-

находу чи корисної моделі умовам патентоспроможності або на-

явності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак, яких не

було у поданій заявці.

Якщо заявник діяв добросовісно, тобто не припустився не

тільки навмисних неправомірних дій при поданні заявки, а й по-

милки, то не викликає сумніву вина Держпатенту у видачі патенту

на пропозицію, яка не відповідає вимогам патентоспроможності.

Але ж при цьому заявник міг понести неабиякі витрати, пов'язані

з оформленням патенту. Оскільки визнання патенту недійсним

сталося по вині Держпатенту, то він має нести ці збитки. Зали-

шення зазначених витрат Держпатенту було б для нього неправо-

мірним одержанням прибутків, безпідставним збагаченням. Іншими

словами. Держпатент має бути зобов'язаний відшкодувати заяв-

никові усі витрати, понесені ним в зв'язку з визнанням його па-

тенту недійсним в разі невідповідності запатентованого винаходу

чи корисної моделі вимогам патентоспроможності чи наявності у

формулі ознак, яких не було у поданій заявці.

Найпростіше, видається, частину третю п. 2 ст. 28 Закону вза-

галі відмінити як таку, що не відповідає правам людини.

В Законі не досить чітко розмежовані спори, які мають розг-

лядатися в адміністративному порядку, тобто Держпатентом Ук-

раїни, і спори, які належать розглядати суду. Ст. 30 містить в собі

внутрішнє протиріччя. В п. 1 цієї статті проголошується, що спо-

ри, пов'язані із застосуванням Закону, розв'язуються судом, арбі-

тражним судом або третейським судом у порядку, встановленому

законодавством України. З цього можна зробити висновок, що всі

спори, пов'язані із застосуванням Закону, підлягають розгляду в

суді. Між тим, п. 2 цієї ж статті дає перелік спорів, що розгляда-

ються судом. І хоча пункт закінчується тим, що суди розглядають

також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим

Законом, все ж у ньому містяться норми, які певні спори відно-

сять до компетенції Держпатенту, хоча б спори про недійсність

патенту повністю або частково в разі невідповідності запатентова-

ного винаходу чи корисної моделі вимогам патентоспроможності

чи відсутності у формулі ознак, яких не було у заявці.

-141-

Глава ІV. ПРАВО НА СЕЛЕКЦІЙНІ ДОСЯГНЕННЯ

Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в

колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись.

Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше:

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня

1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 груд-

ня 1993 р.

Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуаль-

ну власність, - явище, яке в правовому житті держави важко пе-

реоцінити.

Важко переоцінити і значення селекції для народного госпо-

дарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві

можна досягти такої ефективності сільського господарства, за ра-

хунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися

окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Ук-

раїні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні

країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Украї-

ну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досяг-

нень сільським господарством України із західних держав, які ус-

пішно культивуються в Україні.

Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин

у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуго-

вує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не поз-

бавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони

вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті

норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що вияви-

лися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточ-

нюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про се-

лекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.

Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони

про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Прак-

тика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Про-

те, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулю-

ванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в

тваринництві безсумнівна.

Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вжива-

ються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання

зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих

визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зро-

зумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до

фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі.

Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його

термінологію.

-142-

Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за

схемою Законів про промислову власність.

На відміну від законів про промислову власність, Закон про

сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав

на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Виз-

начається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відно-

сяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту

або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право

на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат

селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право

власності на патент, що видається на сорт.

Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь-які фізичні і юри-

дичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою пра-

цею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на

сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Зако-

ном. Зокрема, Закон встановлює такі умови:

а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В

договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт

переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати вина-

городи за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передба-

чає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за вико-

ристання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і

належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту

і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботода-

вець порушив істотні умови договору, то право на одержання па-

тенту залишається за автором.

6) Сорт створено працівником - автором під час виконання

службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній

мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, твор-

чої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах

навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на ство-

рення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт

роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім

зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п.

3 визначає право автора сорту на винагороду.

в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід

розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конк-

ретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується

відповідними необхідними матеріально-технічними засобами та

грошовими коштами.

За таких умов право на одержання патенту належить робото-

давцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені За-

конами про промислову власність: якщо роботодавець протягом

певного строку від дати одержання повідомлення про створений

винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право

на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхід-

не таке застереження для селекціонерів? Це питання проблема-

тичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася

-143-

певна дилема. З одного боку - роботодавець стає володарем вик-

лючного права на результат селекції і тому має право використо-

вувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ні

- це право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на

цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприєм-

ця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи

не використання результату селекції.

З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж

власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій

результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець про-

позицію про передачу йому права на одержання патенту на новий

сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В

такому разі право на селекційний результат належить авторові сор-

ту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.

Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досяг-

нення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи но-

вої породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до

Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому

разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути ук-

ладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має

право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді,

одержаній Фондом винаходів України.

Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекцій-

ної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет

України з питань інтелектуальної власності (Держпатент Украї-

ни). Експертним органом Держпатенту України є Державна комі-

сія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністер-

ства сільського господарства і продовольства України.

Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь-яка

фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці

або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови,

що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття

рішення про видачу патенту.

В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки

патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про

промислову власність і будь-яких специфічних рис не містять.

Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що

він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами пев-

ним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визна-

чення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку нор-

му мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не

тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за-

собом заохочення і стимулювання авторів сорту.

Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт не-

дійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповід-

них підстав, визначених Законом про промислову власність. Зок-

рема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) не-

відповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне

-144-

зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту.

Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про

промислову власність не містять, а шкода.

Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму,

якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про

сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту

на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких

винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в

Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на

об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не

позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань

тощо.

Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона

говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але

ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові.

Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє

виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.

В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про

три сорти рослин. Перша група - це сорти, допущені до госпо-

дарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі

сортів рослин України. Друга група сортів рослин - це сорти,

права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєст-

ру сортів рослин України. Третя група - запатентований сорт,

тобто сорт на який видано патент.

Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатен-

тований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Ви-

дається, що між цими двома групами сортів рослин принципової

різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення

на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу

патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру

сортів рослин України (підкреслено автором - О. П.). Отже, сор-

ти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України, - це ті

сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного

реєстру.

Використання в Законі одного і того ж поняття під різними

назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь

одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визна-

ченнях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому За-

коні мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його

основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголо-

шує, що патент видається на сорт, який є новим.

Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон

варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід ска-

зати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу

Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...>

(ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції).

-145-

Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на

сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана

стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом

прав на сорти рослин. В ній наводиться загально-цивілістичне

визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана

стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на

сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правона-

ступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відпо-

відно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на

сорт належить будь-якому громадянину, будь-якій юридичній особі

та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно

від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них

право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголо-

шуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд.

В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було виз-

начити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї

групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні

особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких

створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба

віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж пере-

ходить від автора, що створив сорт рослин.

Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні

переробки і приведення її до реального стану речей.

Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається

<Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в

око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі Ук-

раїни <Про охорону прав на сорти рослин>, скорочено - Держпа-

тент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначен-

ню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогі-

дності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство

називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Держав-

ний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держ-

патент України).

При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону

прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон

України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня

1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства

могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було вне-

сено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до

остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відом-

ства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище.

Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> вик-

ладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має

бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент

України.

Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно

визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту

-146-

на сорт може бути будь-яка особа відповідно до статті 3 цього

Закону>.

Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хиб-

но визнає власником патенту на сорт може бути будь-хто незалеж-

но від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право

на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником па-

тенту і ніяких винятків.

Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті одно-

значно проголошує: <Будь-який громадянин або юридична особа,

яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього За-

кону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту

України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на

сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо

вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України.

Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й

їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту

на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні

особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.

Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і друго-

му пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В

цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде

просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропо-

нувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто на-

звати національним пріоритетом, а дату надходження раніше по-

даної заявки в одну із країн-учасниць Міжнародної конвенції по

охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет.

При цьому все було б на місці, чітко і ясно.

Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту Ук-

раїни названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до

країни-учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних

досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкрес-

люється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке одно-

значне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому

ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний

пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.

Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю

редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю зая-

вок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього

пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві

ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може

бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її

відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпада-

ють, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстрац-

ійний номер Держпатенту України.

Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному

моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не

переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від од-

ного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночас-

-147-

но заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки

не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій ви-

падковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою.

Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній

заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправед-

ливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується

і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї

проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заяв-

ники - автори своїх досягнень.

Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох

заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший

результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України

співпадає - визнати співавторами цього результату.

Занадто невизначено сформульовано ст. 26 <Відповідальність

за порушення Закону>. Вона встановлює <загальне правило>. По-

рушники Закону несуть відповідальність за усіма її видами: крим-

інальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну. Шкода, що

Закон не визначає, яка ж відповідальність настає за те чи інше

порушення і в якому обсязі. Як кажуть, порушники і потерпілі хай

самі розбираються кому, за що і як відповідати. В такому ж стилі

викладена і ст. 27 Закону, яка проголошує, що розв'язання спорів

провадиться в порядку, передбаченому законодавством. Треба тобі,

селекціонере, знайти відповідь на запитання, в якому порядку має

бути розглянутий той чи інший спір, - сам і шукай відповідь -

тобі ж сказали де - в законодавстві.

Звертає на себе увагу певна непослідовність в структурі самого

Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>. Уже відзна-

чалось, що його структура майже повністю відповідає структурі

Законів про промислову власність. Чи була в цьому така не-

обхідність, сказати важко та й принципового значення це не має.

Проте, певна непослідовність все ж звертає на себе увагу. Так,

наприклад, чи була потреба виділяти в окремий розділ одну 6 статтю

цього Закону. Видається, що в цьому такої необхідності не було.

Сам Закон за своїм обсягом невеликий і поділяти його на сім

розділів також недоцільно, тим більше, що розділ V складається із

двох статей (24 і 25), розділ VІ складається із двох статей (28 і 27).

Помітна і внутрішня непослідовність. Так, наприклад, в розділі

ІV йдеться про умови і порядок одержання патенту. Стаття 19

повідомляє про реєстрацію сорту, а ст. 20 про видачу патенту.

Іншими словами, спочатку видали патент, а потім в ст. 22 припи-

сується) що заявник має право відкликати заявку не пізніше дати

прийняття рішення про видачу патенту. Уже ж видали патент, про

яке ж відкликання може йти мова.

Очевидно, що статтю про відкликання заявки на патент треба

було помістити десь до статті про прийняття рішення про видачу

патенту.

Одним словом, структура Закону України <Про охорону прав

на сорти рослин> потребує удосконалення.

-148-

Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня

1993 р. також складається всього із 16 статей, але вони розділені

на 7 розділів. Розділи ІІ, VІ і VІІ кожний складаються із однієї

статті. Розділи ІV і V мають по дві статті. Але хиби цього Закону

не тільки в його структурі. В Законі міститься ряд неточних і навіть

хибних понять. Ст. 9 цього Закону називається <Визнання винахо-

ду селекційним досягненням>, тобто в розумінні авторів проекту

будь-який винахід є селекційним досягненням. При цьому Ст. 6

цього ж Закону також називається <Обов'язки суб'єктів племінно-

го тваринництва>, ст. 4 - <Основні завдання племінного тварин-

ництва>.

Хіба можна визнавати кожний винахід селекційним досягнен-

ням, тоді, коли селекційне досягнення відповідно до Закону є гру-

па племінних тварин, створена в результаті цілеспрямованої твор-

чої діяльності, яка має нові корисні господарські ознаки і стійко

передає їх нащадкам. Тлумачення цих понять може привести до

абсурду, оскільки самі поняття, мабуть, є такими. Якщо селекцій-

не досягнення є група племінних тварин, то, виходить, що кож-

ний технічний винахід є група племінних тварин. Ясно, що це

абсурд і посилення на те, що ця прикра помилка була допущена в

газетному варіанті Закону, аж ніяк не виправдовує авторів його

проекту. Виходить, що Закон має два варіанти - один газетний, а

інший офіційний. Але ж наведені факти взяті із тексту Закону, що

був опублікований в газеті <Голос України>, що є офіційним ви-

данням вищого законодавчого органу держави.

Абсолютно невірне тлумачення поняття селекційного досяг-

нення як групи племінних тварин (ст. 1 Закону <Про племінне

тваринництво>). Кожному зрозуміло, що так тлумачити поняття

селекційного досягнення не можна. Достатньо взяти елементар-

ний енциклопедичний словник і можна легко переконатися в хиб-

ному тлумаченні цього поняття. Селекційне досягнення - це

справді результат цілеспрямованої творчої діяльності по виведен-

ню нових сортів рослин і нових порід тварин, а не група племін-

них тварин. Ось такими висловами переповнений цей Закон.

Ст. 3 Закону викликає зауваження, і, по суті, вона проголо-

шує норму, відповідно до якої племінною справою можуть займа-

тися лише юридичні особи, які мають свідоцтво. Правда, в зазна-

ченій статті мова не йде про юридичні особи. В ній просто пере-

раховуються підприємства, організації, установи, до яких відносять

селянські (фермерські) господарства, що мають свідоцтво на пра-

во займатися племінною справою. Тут постає принаймні кілька

запитань. Чому до перерахованих підприємств, організацій і уста-

нов не віднесені колективні селянські господарства? В порівнянні

з поки що досить слабкими селянськими (фермерськими) госпо-

дарствами колективні все ж набагато сильніші і багатьом з них

племінна справа цілком доступна. Проте, Закон про племінне тва-

ринництво колективним селянським підприємствам такого права

не надає.

-149-

Друге питання полягає в тому, чому право займатися племін-

ною справою налається лише свідоцтвом. Кому і в якому порядку

видається зазначене свідоцтво. Закон не визначає, а відсилає до

Міністерства сільського господарства і продовольства України.

Третє питання - чому племінною справою (а це справа безу-

мовно творча) не можуть займатися будь-які підприємства, орга-

нізації і установи, які мають для цього достатній творчий потенці-

ал, але з тієї чи іншої причини не мають свідоцтва.

Нарешті, чому племінною справою не можуть займатися ок-

ремі громадяни, які мають для цього відповідну підготовку, хист і

творчий потенціал. Зрозуміло, що одержані громадянином резуль-

тати селекційної діяльності мають бути випробувані і в установле-

ному порядку допущені до використання. Але ж в принципі твор-

чою діяльністю по виведенню нових сортів рослин, нових порід

тварин, овець, кіз тощо можуть і мають право займатись будь-хто

із громадян. Закон містить досить жорстке обмеження творчого

потенціалу громадян, що взагалі само по собі протиправне. Вже

не кажучи про те, що від селекційної справи усунуто великий твор-

чий потенціал.

Ст. 4 Закону визначає основні завдання племінного тварин-

ництва. Так, саме племінного тваринництва, а не суб'єктів селек-

ційної діяльності. Тобто самі тварини мають виконувати певні зав-

дання, що перед ними ставляться людьми, які не дуже здатні чітко

формулювати певні положення. Так, наприклад, постає запитан-

ня, як може саме племінне тваринництво забезпечити достовірність

обліку походження, продуктивності, оцінки тощо.

Таких редакційних ляпсусів Закон містить немало. Але голов-

на похибка полягає не в редакційній неохайності. З цієї ст. 4 вип-

ливає, що в нашій державі немає єдиного державного обліку пле-

мінних тварин. Відповідно до цієї статті, численні суб'єкти плем-

інної справи мають лише забезпечити достовірність обліку

походження, продуктивності, оцінки тощо племінних тварин. Інши-

ми словами, держава не знає, що вона має. Відсутні державні реє-

стри, куди б мали заноситися найкращі селекційні досягнення у

тваринництві. Забезпечувати збереження племінних ресурсів ма-

ють самі їх творці.

Відповідно до Закону, суб'єкти селекційної діяльності зобов'я-

зані <вести племінний облік та племінну документацію, в обсязі,

встановленому Міністерством сільського господарства і продоволь-

ства України>, (ст. 6). Це ще одне свідчення того, що в України

відсутній єдиний облік селекційних досягнень у тваринництві.

Суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані подавати до

Міністерства сільського господарства і продовольства документи

на предмет атестації плідників та одержання дозволу на їх викори-

стання для відтворення поголів'я. Атестація досягнутого селекц-

ійного результату, безумовно, необхідна. Але ж має бути встанов-

лена і правова охорона цього селекційного результату. Проте, в

даному Законі про це одним словом не згадується, із чого можна

-150-

зробити висновок, що правової охорони селекційних досягнень у

тваринництві в Україні не існує. Принаймні, в Законі про це не

йдеться.

Ст. 12 Закону встановлює вимоги до працівників, які викону-

ють спеціальні роботи, пов'язані із відтворенням сільськогоспо-

дарських тварин. Зауважимо, що для відтворення не племінних

тварин, а просто сільськогосподарських тварин.

Яким же вимогам мають відповідати зазначені працівники?

Названа стаття проголошує: <Для виконання спеціальних робіт,

пов'язаних з відтворенням сільськогосподарських тварин...залуча-

ються лише атестовані працівники, які мають відповідну кваліфі-

кацію>. Отже, для відтворення будь-яких (про племінні тварини

мова уже чомусь не йде) сільськогосподарських тварин допуска-

ються лише дипломовані спеціалісти. Не більше, і не менше.

Загальне ознайомлення з Законом України <Про племінне тва-

ринництво> дає підставу зробити ряд висновків. Передусім, це

Закон не про охорону прав на селекційні досягнення у галузі тва-

ринництва. Це безсистемний виклад окремих правових положень

і Закон не можна навіть відносити до Законів про промислову

власність, оскільки в ньому про охорону прав селекціонерів мови

взагалі немає. Хоча, варто підкреслити, що аналізований Закон

містить норму, за якою селекційне досягнення в галузі племінного

тваринництва визначається винаходом в установленому законо-

давством порядку. Очевидно, це слід розуміти так, що норми, які

стосуються винаходів і корисних моделей, поширюють свою дію і

на селекційні досягнення в галузі племінного тваринництва. Про-

те, в самому Законі чіткої і однозначної вказівки на це немає.

Держпатент України в якості патентного відомства в цьому Законі

не згадується і, отже, племінним тваринництвом не займається.

Звідси напрошується висновок, що правове регулювання суспіль-

них відносин, що складаються у зв'язку із створенням селекцій-

них досягнень в галузі племінного тваринництва та їх використан-

ням, відсунуте десь на задвірки.

Закон проголошує загальні правові декларації. Зокрема, гово-

риться про те, що цей Закон визначає загальні, правові, економічні

та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламен-

тує діяльність в галузі племінного тваринництва, визначає правове

становище суб'єктів і структур племінного тваринництва. Це пре-

амбула Закону. Немає потреби вдаватися в аналіз цієї не дуже гра-

мотної преамбули, підкреслимо лише, що ні правових засад се-

лекційної діяльності в галузі тваринництва, ні правового станови-

ща суб'єктів і структур в цій діяльності в Законі не визначено.

Закон не створив єдиної чіткої системи виявлення, правового офор-

млення, розгляду та кваліфікації' селекційних досягнень в галузі

племінного тваринництва. Закон не встановив єдиної загально-

державної системи обліку селекційних досягнень в галузі тварин-

ництва. Не визначені органи, які мають здійснювати кваліфікацію

досягнень в галузі селекції племінного тваринництва. Закон виз-

-151-

начає, хто має право займатися селекційною діяльністю, але не

визначає, хто є автором того чи іншого селекційного досягнення і

які його права і обов'язки, який правовий статус автора селекцій-

ного досягнення в галузі тваринництва, не визначені правові відно-

сини між автором селекційного досягнення і користувачами.

Між тим мова йде про майнові відносини між творцем селек-

ційного досягнення і користувачами в умовах ринкової економі-

ки, коли будь-який результат творчої діяльності є товаром, із яко-

го можна вилучати непогані прибутки. Проте, про це в нашому

Законі не йдеться.

Звертає на себе увагу, що до справ в селекційній діяльності в

галузі племінного тваринництва зовсім непричетний Держпатент

України. Принаймні в Законі про це не сказано жодного слова.

Між тим це компетенція цього державного органу управління твор-

чою діяльністю в галузі промислової власності.

В Україні, судячи по аналізованому Закону, відсутня єдина

система правової охорони селекційних досягнень в галузі племін-

ного тваринництва. Навряд чи це буде сприяти розвитку творчості

в цій галузі.

-152-