48.Особливості та перспективи розвитку української демократії.

Більшість проблем, що виникають у країнах посткомуністичного переходу, притаманні й Україні. Багатомірність здійснення інституційних перетворень, яка породжує низку суперечностей і ускладнює перехід, політологи описали її як потрійну, або почетвірну трансформацію. Потрійність полягає в одночасній демократизації, маркетизації і державному будівництві; четвертий вимір змін — національне будівництво. Термін «почетвірна трансформація» політолог з Великої Британії Т. Кузьо вжив саме стосовно України

Як країна постколоніальна (сперечатись можна тільки про характер, тип її колишнього колоніального статусу) вона мусить будувати не тільки державу, а й політичну націю. Через нерозв'язання цієї проблеми можуть зазнати невдачі й усі інші. Отже, поєднання чотирьох завдань: перетворення економіки, політичної системи, державне будівництво та національна консолідація, кожне з яких вимагає надзвичайної концентрації суспільної енергії, можна вважати однією з об'єктивних причин повільного просування реформ в Україні.

Водночас труднощі переходу-демократизації зумовлені низкою особливостей історичного шляху України та соціально-культурних рис її громадянства. На одне з перших місць тут варто поставити відсутність національного досвіду державотворення й керівництва державними справами.

Крім цього, належність українського народу до різних держав у минулому затримала формування національної єдності та національної самосвідомості, поглибила відчуття меншовартості.

На відміну від країн Східної або Центральної Європи на більшій частині території України (окрім західних областей) було повністю знищено не лише приватну власність, а й уявлення про неї як ознаку цивілізованості. Навички вести приватний бізнес перебували в зародковому стані, їх треба було набувати, починаючи з чистого аркуша. Це зумовило сильну залежність економічної трансформації від політики держави й від правлячої еліти та її курсу на реформування суспільства.

Не можна скидати з рахунку й роль зовнішніх чинників. У випадку України найбільше значення мали підтримка Заходу (більш або менш сприятлива, а в окремих випадках і зовсім неадекватна) та «російський фактор»: економічна залежність від колишньої метрополії, її намагання втримати Україну в «євразійському просторі», втручання у виборчі кампанії тощо. Активне політичне дистанціювання України від Росії (з метою зберегти незалежність) за відсутності західних інвестицій (знову ж таки через повільні й непослідовні реформи) призвело до стійкого й дуже глибокого падіння виробництва та соціального зубожіння.

Зовнішньополітичні чинники не є головними з точки зору успішності переходу. Проте, оцінюючи поступ України до ринку й демократії, слід враховувати, що намагання молодої держави самоствердитися на міжнародній арені, відокремитися від колишньої метрополії вимагає значних витрат енергії.

49. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 рр.: аналіз політичних подій.

Кожні чергові та позачергові вибори в Україні проблематичні. Викликає здивування, чому керівництво України в обличчі Президента, Верховної ради (ВР), Уряду та лідерів провідних партій України вперто не бажають звертати увагу на не менш уперти факти, а саме закріплення з кожними виборами розподілу України умовно на «Правий» беріг та «Лівий», одночасно з гучними гаслами назавжди подолати цю проблему та нульовими результатами. Це що - продовження поділу України ХVII-XVIII століть, чи недолугість авангарду нашої «еліти», який належить влада?

Ну скажіть, що це не відповідає дійсності, надумано та перебільшено, уважно роздивляючись мапу виборів до ВР та Президента України в період з 2004 по 2010 роки.

Президентські 2004,2010 та парламентські вибори 2006,2007. Відсоток голосів за БЮТ+НУ-НС, Ющенка, Тимошенко в областях України по вісі Захід-Схід.

Київ та Севастополь це окремі виборчі округи. Умовно їх можна вважати «резервом» той політичної сили, яка домінує в цих містах. Резерв ПР м. Севастополь приблизно 0,3 млн. виборців. Київ - «золотий ключ» для перемоги, який може суттєво вплинути на змагання «Правого» та «Лівого» берегів. Київ налічує 2,15 млн. виборців. Ось чому така запекла боротьба за Київ та й його виборців. Чисельність виборців «Правого» берега приблизно 15,7 млн., а «Лівого» - 16,8 млн. Монополія ПР на «Лівому» березі з урахуванням більшості виборців (16,8 млн) та залучення на вій бік виборців Києва є деякий мірі «гарантією» перемоги ПР на президентських та парламентських виборах. Оскільки пан Черновецький офіційно підтримує ПР, то при президенті Януковичи він має шанс деякий час залишитися при владі. У той же час керівництво ПР розуміє, що Черновецький себе дискредитував, а тому бажано його замінити «своєю» людиною, чи залучити киян на свій бік соціальною політикою та економічними преференціями.

Президентські 2004,2010 та парламентські вибори 2006,2007. Відсоток голосів за ПР, Януковича в областях України по вісі Захід-Схід.

Коливання приведених графіків можна пояснити порою року, кількістю виборців «Правого» та «Лівого» берегів, які прийняли участь в голосуванні, % виборчих бюлетенів, визнаних недійсними, % виборців, які не підтримали жодного кандидата, похибками підрахунку, зловживаннями під час виборів та іншими деякими факторами, які, безперечно, впливають на результат виборів. Розподіл виборців протиборчих сторін, приблизно, 50 на 50, при стабільності електорату у свої уподобаннях, гарантує вибір умовних «регіональних президентів» «Правого» та «Лівого» берегів, а також утворення проблемами більшості у ВР. Що така проблема має місце, підтверджують результати другого туру президентських виборів 2004 року, коли Янукович набрав 49,46%, а Ющенко 46,61%. Різниця 2,85%. В 2010 році різниця складала голосів між кандидатами складала 3,48%. За Януковича проголосували 48,95%, а за Тимошенко 45,47%. Навіть підсумки третього туру виборів 2004 року не мали особливо великої різниці, коли Янукович набрав 44,6%, а Ющенко – 51,99%. Різницю в 7,39% можна пояснити «революційним» піднесенням виборців «Правого» берега, особливо Києва, та моральним тиском цього піднесення на виборців «Лівого» берега.

Під час виборів президента в 1999 році, коли не було помітного поділу на «Лівих» та «Правих», різниця між переможцем Кучмою та Симоненко була аж 18,45%!

Друга аномалія виборів в Україні, це розбіжності голосів за кандидатів по областях. Максимальна різниця майже 84% (!!!), а мінімальна – 10,11%. Такого нема в жодній розвиненій європейській країні. Такого не було навіть під час виборів до парламенту в 1933 році в Німеччині (прихід до влади Націонал соціалістичної робочої партії Німеччини при її тотальному силовому та моральному тиску).

Інша проблема – недосконалий закон про «Про політичні партії в Україні». Для усунення тотального тіньового фінансування партій, продажу міст до ВР під час виборів та інших порушень, можна взяти за взірець Gesetz ber die politischen Parteien (Закон про політичні партії, ФРН) у якому 67% (!) змісту присвячено порядку фінансування партій державою (часткове, у залежності від досягнень партії на виборах), спонсорами, пожертвувателів, фінансовим звітам, перевіркам парламентом, держструктурами, контролем за майном партії та його використання, накладення штрафів за порушення порядку фінансування і