Юридичні властивості конституції:

1. Вища юридична сила

2. Особливий порядок прийняття

3. Особливий порядок внесення змін та доповнень, що забезпечує стабільність

4. Особливості змісту

Під сутністю к-ції розуміють закріплення важливих моментів д-сті д-ви, осн.ор-нів д-ви, зв’язків між ними, тобто закріплення державного мех-зму і статусу ос.в д-ві. Сутність к-ції в тому, що це осн. з-н, який володію вищою юр.силою. Це фундамент прав.с-ми.

Сутність к-ції проявляється також в тому, що вони відображають баланс осн.соц.інтересів в сус-ві.

Об’єктами конст.регул-ня є групи сусп.віднос., які регул.к-ція, ними виступають:

1. Головною являється група відносин, пов’язаних із орг-цією вищої держ.вл., т обто закріплюється держ.мех-зм, порядок його утв-ня і функціонування.

2. Об-том конст.регул-ня виступає правовий статус особи: п-ва, свободи та об-ки гр.-н.

3. Відносини, які регул.держ.устрій кр-ни. В федеративній д-ві особлива увага приділяється питанням про стр-ру і співвідношення федеральної влади та влади суб-тів федерації.

4. питання, які стос.взаємовідносин з ін д-ами.

5. Норми, які закріпл.соц.роль д-и.

6. норми, яків регул.порядок зміни к-цій, прийняття нових к-цій.

Ф-ції конституцій – це те, для чого вона приймається і працює.

До них відносять:

1. юр.ф-ція, тобто регул-ня певних сусп.віднос., формування і закріплення осн.моментів життя д-сті д-и.

2. політ.ф-ція полягає у закріпленні політик.устрою, співвідношення політ.сил всередині конкретної д-и і надання їм можливості вільного функціонування і вільної політ.б-би.

3. ідеологічна ф-ція розуміється як ф-ція найвищого прав.авторитету для гр-н та д-ви, тобто к-ція – це з-н, який виховує повагу до п-ва та найбільш важливих цінностей в д-ві.

28.Теорія та практика установчої влади в конст заруб країнах.

Теорія установчої влади – вчення, за яким конституція як основний закон держави визнається актом первинної (установчої) влади, що безпосередню належить народові. Виникнення цієї теорії було зумовлене поширенням у 18 ст. концепції народного суверенітету та ідеї суспільного договору. Теорія концептуально сформульована в 1789 Е. Ж. Сьєйєсом, який першим ужив відповідний термін. Водночас конституція характеризувалася як джерело інших, встановлених нею і по суті вторинних влад — законодавчої, виконавчої та судової. Результатом поширення теорії установчої влади було визнання різної природи конституції та законів: якщо конституція вважалася актом установчої влади, з чого виводили її найвищу юридичну силу, то закони — актами законодавчої влади, чим пояснювали їх субординованість, насамперед за силою конституції.

Теорія установчої влади знайш­ла відбиток у характеристиці переважної більшості конституцій як народних. Такими вважаються ті конституції, що прийняті установчими зборами, референдумом або парламентом. Не­рідко буває сполучення двох із названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами або парламентом.

Установчі збори — це орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвалення або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні наз­ви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамб­лея, конгрес) тощо. У деяких випадках наз­ва установчих зборів некоректно вживалася для позначення різних органів, які з метою розробки або попереднього схвалення конституції на невиборній основі утворювалися парламентом, президентом або урядом чи навіть політичними партіями.

У наші дні попереднє схвалення або прийняття конституції представницькими установчи­ми зборами зазвичай відбувається за однієї з двох обставин. По-перше, установчі збори формують при утворенні нової дер­жави або при поновленні демокра­тичного режиму. По-друге, в ряді країн (Болгарія, більшість країн Латинської Америки) установчі збори набули характеру традиційного спосо­бу конституційної нормотворчості.

Як зазначалося, народними також вважаються конституції, прийняті або затверджені на референдумі..

Практика прийняття конституції парламентом набула поширення у минулому столітті. В Єв­ропі у відповідний спосіб прийняті конституції Австрії, Грузії, Да­нії, Ісландії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, України, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії і Швеції.

Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.), установча влада – це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Під установчою владою розуміється фактично орган, який наділений спеціальною політичною владою для прийняття конституції. Отже, зміст установчої влади складають повноваження щодо прийняття або суттєвому зміненню конституції держави. В цьому зв’язку доцільно підкреслити, що будь-яка процедура прийняття конституції є коректною тільки у тому випадку, якщо вона забезпечує реалізацію установчої влади. Тільки суб’єкти, які володіють установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон держави. Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону, є конституційно-правовим порушенням.