57. Напад фашистської Німеччини не урср. Україна в планах фашистського рейху. Обороні бої на території України в 1941-1942 рр

Підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року) договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа— розрахована на 10 років міждержавна угода Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600км, захопивши і значну частину України. Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах. Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти були переконані у швидкій перемозі. Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що майбутня війна відбуватиметься на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія до неї виявилися не готовими. Час, виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної доктрини.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. 17 вересня 1941 року Радянська армія остаточно залишила Київ. 20 вересня було підірвано велику кількість вибухівки, яка була підкладена радянськими спецслужбами, що призвело до великої пожежі у місті. Її гасіння тривало аж до кінця вересня 1941 року. Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала з серпня по вересень. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

58. Розгортання радянського і національного партизанського рухів проти окупантів в роки Великої Вітчизняної війни. Оун у війні та взаємини її провідників з нацистами

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом поширився антифашистський  рух Опору. Найефективнішою формою його став партизанський рух.

Партизанський рух 1941-1944 рр. пройшов у своєму розвитку три періоди. Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини. Наприкінці 30-х років панівною була наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника. Тому були знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази.

Другий період партизанського руху (кінець 1942 р. -1943 р.) став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд.

На третьому етапі (січень - серпень 1944 р.) руху Опору перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діяли дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині а Галичини.

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю. Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів (ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України. Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України.