All_in_one

української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Ключові дати

1764 р. — ліквідація автономії Гетьманщини

1775 р. — ліквідація Запорозької Січі

1783 р. - остаточне закріпачення українського селянства

25. Дайте характеристику процесу остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Після невдалої спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під російського панування, Петро І направив свої зусилля на ліквідацію автономії України. Обраний після Мазепи гетьманом І. Скоропадський фактично був позбавлений права самостійно приймати рішення. Після його смерті Петро І заборонив обирати нового гетьмана (на короткий час наказним гетьманом став П. Полуботок), і Україною стала правити Малоросійська колегія (1722-1727 pp.). Нова імператриця Катерина І, що правила з 1725 р.

дозволила обрати гетьманом Данила Апостола (1727-1734 pp.), однак його діяльність знаходилася під жорстким царським контролем. По смерті Апостола відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750 pp.), яке складалося з представників козацької старшини та російських чиновників.

Останній гетьман України – Кирило Розумовський (гетьманував у 1750-1764 pp.),

який одержав булаву завдяки брату, що був коханцем імператриці Єлизавети І.

З приходом до влади в Росії імператриці Катерини II автономії України завдано смертельного удару – в 1764 р. було скасовано гетьманство (Розумовський отримав компенсацію грошима та землями), справи управління Україною передані Малоросійській колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Територію Гетьманщини

поділили на намісництва, козацькі полки реорганізували в регулярні карабінерські частини, слобідське козацтво ліквідоване. Україна перетворилася на окраїну Російської імперії, втративши будь-які суверенні права.

26. З’ясуйте якими були особливості процесу українського національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст

За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і

переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною

відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-

католицьке духовенство. На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини,

українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими

розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст. Спочатку

український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Факт переходу першості зі сходу на

захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.

27. Назвіть головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль».

Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції.

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки

українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

28. Порівняйте особливості етнополітики Російської та Австрійської імперій щодо «українського питання».

Доповідь академіків категорично вимагала дозволити українському народові говорити публічно й друкувати книги рідною мовою. Водночас прогресивна російська преса розгорнула широку кампанію за скасування драконівських урядових розпоряджень

1863 і 1876 рр. щодо української мови. У газетах публікувалися довгі списки осіб, у тому числі робітників і селян, які вимагали свободи українському слову. Остаточно ж питання було розв'язане в результаті масових революційних дій трудящих страйків, демонстрацій,

мітингів. 3 огляду на ці події з'явився царський маніфест 17 жовтня 1905 р. У ньому

обіцялося запровадити політичні свободи, у тому числі свободу слова.

Невдовзі потому стала виходити періодична преса українською мовою 1906 р у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під

назвою «Україна», проте проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду і

відступу революції царизм, знову набираючи сили, під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і

почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями.

Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу

У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Гру-шевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним лідером українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Галичині виникають також перші українські військово-спортивні товариства - "Сокіл" (1898 р.) і "Січі" (1900 р.), що стали зародком майбутнього національного війська.

29. Здійсніть порівняльний аналіз соціальної модернізації України в Російській та Австрійській імперіях наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.

Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної

покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише

розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях

Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище. Після 1648р. козацтво користувалися широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків. Але з кінця XVIIст. Спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва. Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими були для них економічні проблеми. Тобто фактично козаки зрівнювались з селянами. Становище селянства починаючи з 1648р теж постійно погіршувалось. Різкий занепад селянства стався у

XVIIст, коли вільні та автономні “військові поселення” було відписано з земельного фонду Гетьманщини індивідуальними землевласниками із старшини. Але все ж таки селянин ще мав право переходити до іншого пана. Закон 1727р передбачав що, лишаючи своїх феодалів селяни втрачають своє майно, а з 1760р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Отже фактично селяни знов стають кріпаками.

На правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки.

Соціально-економічні гноблення поглиблювались релігійною дискримінацією.

Удругій половині XVIIIст. володіння козацької старшини розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських даруваль. Найбільшим землевласником був гетьман. Різко посилюється феодальне пригноблення селянсько-

козацьких мас. Селяни й козаки, окрім панщини, змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків. Збільшувалась чисельність

міського населення.

Змінився адміністративний поділ: замість полків з’явились намісництва, а згодом – губернії.

У1785 імператорський уряд включає українську знать до російського дворянства .

Старшинська верхівка остаточно остаточно зрівнюється в правах з дворянством. 1775р. Катерина II надала наказ зруйнувати запорозьку Січ.

Правобережна Україна до кінця XVIIIст залишалась у складі Польші. Основними

землевласниками були польські пани. Протягом 70-90-х років на Правобережжі сталися значні політичні зрушення, пов’язані з винекненням мануфактур.

Виникає небувалий розмах антифеодальних антифеодальних виступів у зв’язку зі збільшенням панщини. Гайдамацький рух, що розпочався XVIIIст. переріс у величезне

народно-визвольне повстання.

1768р – польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівняння в правах католиків і православних.

Перша половина XIXст. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного положення.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювати самоврядування тощо.

Всі ці вияви народної непокори та протесту складали зміст селянського руху.

30. Якими були передумови створення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст., охарактеризуйте програмові засади найбільш впливових із них

Передумови:

-Прихід до українського руху молодого покоління діячів, яких не влаштовувало старе культурництво

-Загальна тенденція опозиційних рухів у Російській імперії до створення політичних партій

-Соціально-економічні зміни другої половини XIX ст. — індустріалізація економіки, пролетаризація, обезземелення селянства, загострення соціальних протиріч і політизація суспільства

Основа політичних організацій: -Громадівський рух -Студентський рух

Напрямки Українського руху: -Ліберальнодемократичний -Соціалістичний -Національний

31.Висвітліть «українське питання» в європейській політиці напередодні

Першої Світової війни.

У першій світовій війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина).

Україна в силу свого геополітичного становища потрапила в епіцентр світових інтересів і процесів. Обидві коаліції, що готувались, а потім вели світову війну (Антанта і Троїстий - згодом Четвірний союз) прагнули досягти мети значною мірою за рахунок українських земель, українського народу.

Короче говоря, все Украину хотели, и вся она была такая выгодная, и вся прям блестела, как драгоценность в глазах стран. Антанта и Троистый союз хотели ее заполучить из-за родючих земель, много ресурсов, и людей….вот так.

32.Визначте у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні

після повалення самодержавства у 1917 р.?

Після революції 1917 було поновлено самодержавство, і у Російській імперії 2 березня 1917 р. було утворено Тимчасовий уряд, головою там був Г. Львовий. Україна так подивилася на все це діло, і думає, а чому б і нам таку не зробити. Ну і на цьому настояло товариство українських поступовців: Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, Є. Чикаленко й соціалдемократи В. Винниченко та С. Петлюра. 4 березня 1917 р. у Києві було створено національний орган державної влади — Українську Центральну раду. До неї увійшли також представники інших політичні» партій, православного духівництва, культосвітніх, студентських, кооперативних, військових та інших організацій. Центральна рада обрала виконавчий комітет, який дістав назву Малої ради.

Очолив Центральну раду М. Грушевський

Він виступив проти відродження української державності ( пидрила такая )

Ну і відбувся своєрідний бум! Справа в тому, що після проголошення самодержавності почали активно утворюватися нові і нові партії ( Наприкінці 1917 їх налічувалося близько

300)

Всім подобалася Центральна Рада, адже вона вимагала від Тимчасового уряду

національно-територіальної автономії в складі Росії і відродження й розвитку культури українського народу. (Влітку 1917 р. до Ради входило 822 члени.)

33.Назвіть та проаналізуйте етапи українського державотворення 1917-

1920 рр.

Постановка проблеми. Період влади Директорії був найбільш тривалим і, можливо, найскладнішим в історії української національної державності 1917-1920 рр..

У результаті приходу до влади Директорії було відновлено попередню назву держави (УНР) і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви - «,Директорія Української Народної Республіки» На відміну від Центральної Ради і Гетьманату, які спиралися на певні програми, Директорія керувалася здебільшого загальними гаслами.

Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу. На початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України, було чимало зроблено з розбудови основних засад державного ладу й суспільно-економічної політики. Лише наприкінці 1918 - у першій половині січня 1919 р. нова влада видала 16 законів: про місцеве врядування, Генеральний суд, землю, скасування гетьманських законів, державну українську мову, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям, автокефалію української православної церкви тощо Проте вже через півтора місяця, коли армія УНР змушена була під ударами збройних формувань радянської (більшовицької) Росії залишити українську столицю, виявилися певні ознаки занепаду Директорії. Умовно з цього моменту для неї розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів - Рівне - Станіслав - Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальних змін офіційної політичної лінії.

У зазначеному контексті основні тенденції розвитку національної української державності впродовж майже дворічного існування «другої» УНР найвиразніше виявляли себе крізь призму двох хронологічних етапів. Часовий відтинок від листопада 1918 до серпня 1919 р. в пошуках стратегії державотворення характеризувався великим компромісом, сформульованим як трудовий принцип державотворення. Лідери Директорії УНР в цей період коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, але в межах соціалістичної орієнтації на трудовий народ та радянські форми влади. У результаті компромісу було обрано третій шлях: на місцях передбачалося створити Ради, а в центрі - скликати Конгрес трудового народу. Найвиразніше така позиція була відображена у першому програмному документі Директорії, що мав програмний характер, - її Декларації (26 грудня 1918 р.). Від серпня 1919 до листопада 1920р. спостерігаються певні сталі тенденції розвитку української державності, які, хоч і не мали чітко окреслених форм, вже не змінювалися до останніх днів УНР.

Слід також додати, що процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах. Зокрема, в період існування

«другої» УНР військово-політична ситуація в Україні ускладнювалася частковим загарбанням сусідніми державами українських етнічних земель. Зокрема, Буковина була захоплена Румунією (листопад 1918 р.), Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею (травень-липень 1919 р.), а Закарпаття окупували румунські й чеські війська (липень 1919 р.). Окрім того, з листопада 1918 до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, які, не визнаючи Україну суверенною державою після анулювання Брестської угоди, захопили впродовж січня-квітня 1919 р. більшу частину території УНР. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А. Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною «білою» владою. За Директорією залишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. російські радянські (більшовицькі) війська при підтримці «червоних» партизан і селянської армії Н. Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ і увійшла до Києва. Проте за місяць (12 червня) російські більшовицькі війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем «білого» генерала П. Врангеля.

Висновок. Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, а головно, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція та втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

34.Визначте основні напрями державотворчої діяльності Директорії УНР,

наскільки вона була ефективною?

Політика Директорії УНР:

Директорія УНР була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Зокрема, була відтворена назва УНР, визначені органи влади (вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР та ЗУНР. З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, доручив Директорії оборону України. Але в лютому 1919 р. Директорія під тиском більшовицького натиску була вимушена залишити Київ та перебратися до Вінниці, а згодом до Тернополя.

35.Визначте роль і місце Української Центральної Ради в процесі

українського державотворення.

УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р. стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Саме вона, в період перебування України в епіцентрі Першої світової війни, політичної кризи у Російській імперії (припинення діяльності Держдуми, формування Тимчасового уряду, виникнення двовладдя) та у зв’язку з цими подіями значного погіршення економічного стану українського люду «очолила український національно-визвольний рух, надала

українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести діалог з українськими національними силами, проголосила Українську Народну Республіку і виступила її будівничим» Тільки завдячуючи УЦР, у новітній період ствердження націй, що для української державності було найголовнішою проблемою кінця 19 – початку 20 ст., із «бездержавної нації» українство трансформувалося у національно свідому, цивілізовану й політичну громаду і це стало апогеєм формування української «історичної нації».

Найбільш вдало подію створення Центральної Ради охарактеризував В. Винниченко: «…це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного

організму простяглись до центру нерви нації»

36.Розкрийте зміст внутрішньої політики гетьмана Павла Скоропадського,

якими були її здобутки і недоліки?

Корое Скоропадский ваще не любил всё что делает Тымчасовый Уряд, и УЦР. Потому что они социалистические и выступал против… В 1917 его сделали на Кубани атаманом Вільного козацтва, и он был в авторитете. Но позже

сучка всех предал (относительно) тем, что балатировался на выборы Установчих зборів від

блоку реакційних російських землевласників.

А теперь внутрішня політика

1.Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і запровадив попередню цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування.

2.Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

3.Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

4.Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

5.Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

6.Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.

Короче во всей єтой политике хорошо то что он приделял внимание економите…он выкупал что приватна власнисть нужна, как не крути, чтоб економика была норм. Потом хорошо что он школы открывал, и прочю поеботу для точго чтоб народу нормально жилось…

А плохое…даж не знаю, плохого как такого нет, просто есть недостатки…недостатки в том, что он всё держал в своих руках, что скорее всего усложняло скорость принятия решений и их трение между собой. У него не было никакого-либо исполнительного комитета, ни законодательнго, ни судового…короче хазяин барин. Это сами выкупаете что не очень…

37.Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та

Гетьманату в контексті розбудови української державності.

Сравнивая видим:

УЦР – социалистическая, Гетьманат – диктаторська влада.

УЦР –без Тимчасового уряду нихера сделать не могла. Гетьманат – всё мог. Ибо был после 4го универсала, который проголосил независимость.

УЦР не была так агрессивно настроена как Гетьманат. Гетьманат начинал повстання, после чего на него ополчилась Рос. Империя, и ожидала помощь Антанты.

38.Дайте порівняльну характеристику підходам до вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою,

Гетьманським урядом та Директорією УНР.

Директория – пыталась решить национальный вопрос, путем надання прав нац. меньшинам. Она хотела привлечь к власти представителей других национальностей для построения укр державы.

В 1919 г 14 Січня даже приняли закон «Про карну відповідальність за образу національного достоїнства»