All_in_one

1 етап. (1199-1205р.) - утворення та становлення. Князь Роман у 1199 р. придушує опір бояр і об'єднує Галицьке та Волинське князівство, веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. В 1201 р. Роман оволодіває Києвом. Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, проте йому не вдалось об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув 2 етап (1205-1238рр.) - Тимчасовий розпад. Боротьба за галицький стіл. Характерними рисами державного життя були:

•свавілля бояр

•безперервне втручання Угорщини та Польщі у внутрішні справи держави

•зростаюча монгольська загроза

•енергійна боротьба Данила Галицького за відновлення державної єдності, яка успішно закінчилась у 1238 році.

3 етап (1238-1264рр.) - об'єднання та піднесення, активна боротьба з золотоординським ігом. Данило Галицький відвойовує втрачені позиції, розгромлює тевтонських лицарів Добжинського родену, поширює свій вплив на Київ, зводить низку міст-замків, одержує в 1245 р. перемогу в битві під галицким містом Ярославом над військами Ростислава і відновлює єдність Галицько-волинського князівства знов, підтримує контакти з папою римським Інокентієм ІV, приймає від нього королівську корону і в 1253 році стає першим українським королем. Данило Галицький активно проводив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджує європейське самоврядування в містах.

4 етап (1264-1323рр.) - стабільність та піднесення. Галицько-волинське князівство проводить незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало за Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римом. Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне візнання Галицько-волинської держави. Значним досягнення Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303-1437рр.). Вона стала не лише символом державного суверенітету і князівства, але й сприяла зміцненню його незалежності.

5 етап (1323-1340 рр.) - поступовий занепад. У середині 14 століття польські феодали захопили Галичину і частину західної Волині. Іншу частину Волині після отруєння боярами в 1340р. останнього правителя Галицько-волинської держави Юрія ІІ успадкована князем литовським династії Рідеміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдави і Туреччини опинилась Північна Буковина. Так припинила своє існування Галцицько-волинська держава.

Висновок: будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

•у роки найвищого піднесення охоплювало близько 90% українських земель

•зберегло від завоювання та асиміляції південну частину східнослов'янських земель

•стало новим після занепаду Києва центром політичного і економічного життя

•модернізувало давньоруську державну організацію

•розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу

•продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

15.Висвітліть соціальну структуру та соціальні відносини на

українських землях в період литовсько-польської доби.

Шляхта -привілейований військово-службовий стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу ВКЛ чи Речі Посполитої Духівництво – окремий стан українського суспільства, що становив майже десяту частину населення.

Вище духовенство – це верхівка людей церковних до яких відносилися київський митрополит, єпископи та архієпископи. Вони не підлягали світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Належали до панівної частини українського суспільства.

Магнати – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни, бо засідали у Пан-Раді князівства Литовського. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли.

Князі – найзаможніша аристократична частина суспільства, титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів.

–«княжата головні» – не підлягали місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми військовими загонами та родовими гербами. Вони посідали вищі адміністративні посади: гетьман, канцлер, підскарбія, воєвода, каштелян, староста, маршалок на сеймі. Вони ж могли посідати й менш значні посади намісників та повітових старост.;

–«княжата-повітовники» – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі повітового ополчення. Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів – найбільших землевласників НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ ВЕРСТВИ НАСЕЛЕННЯ Міщани – це жителі міста, представники податкових верств населення

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів.

Бюргерство – середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва; партачі.

Плебс – міське поспільство, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців. «загородники» «коморники» «підсусідки», наймити, жебраки, халупники.

Духовенство – парафіяльні священики. НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). МІЖСТАНОВИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ПРОШАРОК-КОЗАКИ

16.Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на українських

землях з середини XIV ст. до середини XVII ст.

У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князюванпя Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворепо три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов'янською мовою, їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл

проіснували аж до XVI ст.

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-

литовської феодальної держави - Речі Посполитої. Езуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали 5 класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь уже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи. Київська колегія, Києво-Могилянська академія. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Вагомий внесок у розвиток української культури внесли церковні братства. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві. У Центральній Україні па початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братства. Саме цей фактор і визначив їх стаповий характер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно. Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським,

у 1631 р. заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала пазиватися Києво-Могиляпською академією. Віп забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західноєвропейські університети, турбувався про помешкання для професорів і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання.

Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось

латинською мовою. Києво-Могиляпська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського суспільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії вступали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у

розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII—XVIII ст.

Українська державність в період Хмельниччини

важливим етапом формування української державності можна вважати період народного руху під проводом Богдана Хмельницького. Цей період особливий тим, що тривалий час український народ не мав власної національної держави.Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки:

- органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; -територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало:

податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білолерківському

(вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада вати Україні військову допомогу, а українським купцям

— право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з різними країнами Європи.

20.Охарактеризуйте еволюцію соціальної структури козацько-

гетьманської держави у період з 1648 року до кінця XVIII ст.

Козацтво після перемоги в національно-визвольній війні отримало широкі привілеї.

Усі козаки, які служили у війську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків.

Було їм навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, примушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки

призвело до того, що простих козаків усунули від участі у радах, вони втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилося. Дедалі обтяжливішим для козаків ставав обов'язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. До того ж їх змушували будувати фортифікаційні споруди,

шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії.

Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством.

Багато з них, не маючи статків, щоб відбувати військову службу, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність у 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилася більше ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування козацтва, визначилась його ієрархічна структура.

В 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж повинності, як і на селян, хоча й удвічі менші за обсягом. Існувала ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки — підсусідки. Вони жили й працювали в господарствах виборних козаків і підпомічників, котрі їх одягали й годували. Закон надавав їм право, на відміну від посполитих, вільно

пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви,

якщо вони заводили власне господарство.

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилося близько 176 тис. виборних козаків і близько 200 тис. підпомічників, —

боєздатними з них були тільки 10 тис. До кінця століття більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у традиційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.

Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.

Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.

Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув

на рішення Земського собору у 1653 р. Березневі статті:

1.україна отримала власне управління, що складалась з українців.

2.народ мав право судити за власних законами у власних судах.

3.міг право вести зовнішню політику тільки сповіщаючи царя.Заборонялися дипломатичні відносини з Османською Імперією і річчу посполитою.

4.Гетьмана мали обирати як і обирали тільки сповіщаючи царя.

5.чисельність реєстрового війська 60 тис.

6.треба спрачувати данину до царської скарбниці

7 у збиранні податків в україні московські чиновники втручатися неповинні

8.козацьке військо зобов’язене допомагати царю у війнах.

9.цар зобовязений обороняти і захищати україну

Значення:

У. зберігала свою територію, політично державний устрій. Укр. Одержала статус автономії з широкими правами в складі росіі.

23. Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі

Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн осібІснувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству В часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення

Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674–1678 років, населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Самойловича на Лівобережжя та Слобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь. Населені пункти й рештки фортифікації були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Дорошенка. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московії, Речі

Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і

Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До 18 століття район Подніпров'я залишався незаселеним В гетьманування Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього

18 століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти 17 століття, використовувала шляхетські герби. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків

— 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.

Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину 17 століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.

Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50 —

80 % міського населення покозачилося.

Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

24. Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII-XVIII ст.).

Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії.

А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію.

Уся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність

у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-

губернаторство.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільнополітичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки