1. Бароко в літературі XVII ст. Світоглядні засади та поетика бароко (динамізм, тяжіння до контрастів, метафоричність тощо).

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків.  Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. Часто дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття "життя - це сон" "світ - це театр". Типові мотиви бароко: поспішай творити добро, швидкоплинність часу, байдужість і презирство до матеріального, божевілля. Теми природи (прояв тваринного), кохання (тілесність), вишуканість мови, змістова насиченість, багатогранність висловлювань, орнаментальність, прагнення говорити навмисне складно, алюзії, апеляція до почуттів.

2. Іспанський театр бароко. Загальна характеристика.

Уже в 1560-1570-ті роки в іспанських містах виникають стаціонарні театри - «корралі» (невеликі замкнуті чотирикутні площі або двори, з однією зі сторін яких зводився сценічний поміст, а балкони навколишніх будинків використовувалися для розміщення частини глядачів: дворянства, заможних городян ( решта дивилися спектакль стоячи, стовпившись у дворі - «патіо»)) До 1590-х років - часу стрімкого поширення «нової комедії» Лопе де Веги - на іспанській сцені паралельно існували два типи п'єс: комедії, орієнтовані на досвід народного майданного театру, і п'ятиактні комедії і трагедії, створені згідно ренесансно-класицистичним канонам. Лопе-драматург синтезував обидві традиції, практично скасувавши останню. Послідовниками Лопе є всі найбільші іспанські драматурги епохи бароко (Тірсо де Моліна, Антоніо Миру де Амескуа (1574?-1644), Автор знаменитої релігійної комедії «Раб диявола», Луіс Велес де Гевара, мексиканець Хуан Руіс де Аларкон, який додав лопевскім «комедіям інтриги »етичну спрямованість (комедія« Сумнівна правда »). Іспанська бароковий театр - театр «соціального компромісу» (Х. А. Мараваль), адресований всім без винятку верствам іспанського суспільства, в якому драматурги намагаються встановити порушене ходом історії суспільну злагоду. Одночасно це - пишне, барвисте видовище, активним учасником якого відчував себе кожен глядач: він знаходив у театрі все, чого була позбавлена ​​навколишнє його життя: палку любов, право розпоряджатися своєю долею і одночасно неухильне проходження голосу «честі», всі докази справедливості земних властей і невідворотності божественного відплати. До кінця «золотого віку» театр в Іспанії зміг підпорядкувати своєму впливу майже всі літературні жанри, включаючи поезію: іспанський театр «золотого століття» - театр поетичний, а не просто зібрання п'єс у віршах, найбільшим іспанським поетом виявляється драматург Кальдерон. Він також тісно взаємодіяв з іншими мистецтвами - в першу чергу, з живописом, скульптурою, архітектурою, тоді ж переживали свій розквіт (поняття «золотий вік» поширювалося на всю іспанську культуру другої половини 16 - першої половини 17 ст.). Стрімко погіршується весь цей час економічне та політичне становище Іспанії в кінцевому рахунку позначилося і на іспанській культурі. Перехід від Відродження, з яким пов'язана творчість видатного драматурга Лопе де Вега, до бароко відбився в творах Тірсо де Моліна (справжнє ім'я - Габріель Тельєс, бл. 1583-1648), тверезо і насмішкувато зображаючого звичаї свого часу. Запаморочлива інтрига в його комедіях - свідчення величезної напруги розуму і волі, за допомогою яких його героїні сподіваються відновити потоптану справедливість. У драмі «Севільський бешкетник, або Кам'яний гість" (1630) де Моліна створив образ безчесного звабника, здатного поглумитися над святинями, що зневажає любов в ім'я себелюбства; його Дон Хуан Теноріо - попередник Дон Жуана в літературі і драматургії. Педро Кальдерон справи Барка (1600-1681) у своїх філософських трагедіях протиставив безсоромному егоїзму моральну стійкість і суворе само приборкання («Життя є сон», 1636, та ін.). У його комедіях лицарське благородство і вірність любові тріумфували над мінливістю долі і підступними випадковостями («Дама-невидимка», 1 629, та ін.)

3. Риси барокової естетики і поетики в драмі Кальдерона “ Життя – це сон ”. Проблематика твору.

• Пишні метафори

• Символи( сонячне затемнення у день народження Сигізмундо)

• Абстрактність оточення

• Світ як ілюзія

• Використання антитез (свобода-неволя, колиска-труна, вежа-палац тощо)

• Мотив життя як сну

• Динамічність дії

• Барокове світовідчуття:швидкоплинність радощів та й самого життя

• Герой приходить до благородного вирішеня (кожна хоронада як етап дорослішання душі)

• Складність побудови тексту, спрямована на елітарність читача

• Філософія песимізму

У центрі твору конфлікт між долею та догмою, людиною і природою. Письменник порушує в ній важливі питання людського існування: що таке життя, що таке людина, у чому полягає сенс її буття, що таке свобода, що обумовлює вчинки особистості, яке її місце у світі, що є моральною основою для її життя. Центральними категоріями, які цікавлять митця, є такі поняття, як Доля, Людина, Світ, Бог, Честь, Життя, Добро, Зло, Свобода. Письменник порушує в ній важливі питання людського існування: що таке життя, що таке людина, у чому полягає сенс її буття, що таке свобода, що обумовлює вчинки особистості, яке її місце у світі, що є моральною основою для її життя. Центральними категоріями, які цікавлять митця, є такі поняття, як Доля, Людина, Світ, Бог, Честь, Життя, Добро, Зло, Свобода. 

4. Мотив сну в драмі Кальдерона “ Життя – це сон ”.

Автор зводить все до ідеї, що життя ми тлумачимо як сон. Сприйняття життя як сну існувало у світосприйнятті іспанців й до твору Кальдерона, який чітко сформулював всю ту ідею, що обула притаманна сучасникам. Головний герой прийшовши до думки що все життя – сон і « Відчуття життя наче сну тягне за собою відчуття відплати, і необхідно прожити життя добре, творячи добро, тому що лиш воно залишає свій відбиток навіть і у вісні. Важливо, що мотив сну має не лише символічне значення. Сон як бесвідомий стан відіграє значну роль у сюжетній побудові драми: переміщення Сегізмундо з вежі до плацу і назад відбувається у стані сну. Твір будується на метаморфозі «життя — сон», стверджуючи хисткі межі між сном і реальністю. Сигізмундо у своєму другому монолозі говорить: Все ж бо правда! Загнуздаємо честолюбство і злобу, це шаленство й лють сліпу, Якщо снити знов бажаємо; адже ми перебуваємо в світі, повнім таїни, Бо життя — це сон чудний; Знаю з досвіду, що всюди Тут живуть сновиддям люди, Поки збудяться вони. Мотив образу людини, яка прокидається зі сну й не може відрізнити сон від дійсності, також був відомий іспанській літературі. Сон у п’єсі Кальдерона, з одного боку, є композиційним прийомом, з іншого — категорією й образом-символом, який надає творові глибокого філософського змісту. Через образ людини, яка перебуває в стані сну, змальована нереальність чуттєвого сприйняття, суєтність життя, швидкоплинність часу, відносність земних цінностей, що надзвичайно співзвучне дуже поширеним в Іспанії ХVіі ст. ідеям стоїцизму.

5.Роль та місце гри в драмах Кальдерона (“ Дама-примара ”, або “ Життя – це сон ”).

6. “ Історія життя шахрая на ймення Паблос Кеведо і розвиток жанру пікарески в іспанській літературі хyii ст.

Рома́н круті́йський (пікареска) (ісп. novela picaresca, від picaro — «шахрай», «крутій») — різновид епічного жанру, одна з найдавніших форм європейського роману. Виник в Іспанії у період «золотого віку» і проіснував у своїй первозданній формі до 18 ст..генетично пов’язаний з фабльо, фарсом, шванком та іншими жанрами сміхової культури. У крутійському романі відсутня складна композиція: як правило, тут однолінійний сюжет, події розгортаються у хронологічному порядку, оповідь ведеться найчастіше від першої особи, що імітує форму автобіографічних спогадів героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбільшого розквіту крутійський роман досяг в Іспанії у 17 ст. Пікаро найчастіше виправдовує свої нечесні вчинки необхідністю виживати в жорстокому і байдужому світі. Характерні риси пікарескного роману: 1) пікареска - це оповідання, що ведеться від першої особи, від імені самого героя, тобто фіктивна автобіографія; 2) при цьому, хоча автори «пікаресок» і довіряють герою-пікаро право бути суддею навколишньої його дійсності, у структурі оповідання пікаро-оповідач, пікаро-дійова особа, а також автор твору мають відносно самостійні точки зору, на грі яких і будується художнє ціле “шахрайського роману”; 3) сюжет “пікарески” розгортається як серія довільно настромлюваних один на одного епізодів-пригод героя, укладених, проте, у тверду рамкову конструкцію: це - або лист пікаро, що має якогось адресата, або його мовлення-сповідь, а ще частіше - проповідь, адресована певному слухачеві, або ж - і те, і інше; таким чином, композиція “пікарески” заснована на парадоксальному сполученні “закритості” й “відкритості”: пікаро веде оповідь про своє життя з моменту свого народження й до часу, до якого присвячене оповідання, що припускає можливість його продовження; 4) більшу роль у шахрайських романах грають “прологи”, що включають текст пікарески в ситуацію експлікованого спілкування автора й героя-оповідача із читачем (або читачами); тому шахрайський дискурс у той самий час монологічний і діалогічний: пікаро-оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія й активність читача розмивають монологічний лад шахрайської проповіді. У своїй класичній формі шахрайський роман виник як протилежність роману лицарському. За перший безсумнівний зразок жанру приймають іспанську повість «Ласарильо з Тормеса», яка вийшла у світ в Бургосі в 1554 році. Отже, у своїх творах Франсіско Кеведо намагався не слідувати за письменниками доби Відродження, які намагались створити й передати ідеальну людину. Навпаки, він передавав дійсність, такою якою вона і була. А дивовижне багатство виразних образів, це лише спосіб більш точніше передати цю дійсність. Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності.