Лекція 5. Історія вітчизняної вищої освіти

28

ЛЕКЦІЯ 5.

Зародження і розвиток вищої освіти в Україні

(від давніх часів до кінця ХVІІІ ст.)

У період Київської Русі на слов'янські землі проникає звична для країн Середземномор'я система освіти, базована на писемності та книжній культурі. Є підстави вважати, що перші паростки такої освіти з'являються ще напередодні хрещення Русі. Існують відомості про те, що до запровадження кириличного алфавіту слов'яни писали "чертами і різами". За часів перших київських князів серед верхівки суспільства були освічені люди, що укладали писемні договори з Візантією, писали князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вели записи податків тощо. Припускають, що ці люди навчалися грамоті при перших християнських церквах святого Іллі та святого Миколая, що існували в Києві принаймні із середини X ст. Проте справжній розквіт освіченості у Київській Русі розпочинається після релігійних реформ Володимира Великого та прийняття ним християнства. Першу достовірну згадку про заснування навчального закладу на території Київської Русі датують 988 р., коли Володимир "пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати й оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони вірою і, як померлого, його оплакували".

Незважаючи на опір традиційної культури та язичницької свідомості шкільна освіта досить швидко поширилася землями Київської держави, адже протягом кількох наступних століть ми маємо чисельні відомості про засвоєння писемності широкими верствами суспільства. Це, зокрема, берестяні грамоти, що містять повсякденні нотатки ділового та побутового змісту, сотні настінних написів – графіті, клейма та написи на ремісничих виробах. Характерною особливістю освітньої системи Київської Русі була відкритість навчання для жінок, особливо з вищих прошарків суспільства. Так, зокрема, донька Ярослава Мудрого княжна Анна, що у 1048 р. стала дружиною короля Генріха І Капета, уславилася як одна з найбільш освічених людей Франції . Відомості про заснування в Києві першої школи для дівчат, де навчали грамоти, шиттю та співу, датують 1086 р. Її засновницею стала ігуменя монастиря Св. Андрія княжна Анна Всеволодівна.

Упродовж XI-ХІІІ ст. у Київській Русі, крім церковних початкових шкіл, імовірно, існували також навчальні заклади при єпископіях, княжому дворі, а також мережа індивідуального навчання, яке здійснювали дяки при церквах. На стінах Софійського собору збереглося давньоруське графіті з текстом: "Піщан писав, ходивши до дяків учеником”. Найпотужнішим центром освіти та культури Київської Русі був заснований Ярославом Мудрим Софійський собор, при якому з 1037 р. діяла бібліотека та скрипторій.

Розвиток освіти в Київській Русі орієнтувався головним чином на візантійські зразки, найбільш прогресивні в Європі того часу. Візантія не тільки успадкувала від античності традицію надавати початкову освіту всім вільним громадянам. Більшість київських митрополитів грецького походження здобували вищу освіту саме у Візантії. Дискусійним нині залишається питання, чи існувала вища освіта в самій Русі. Збережені праці таких давньоруських учених, як митрополит Іларіон, Феодосій Печерський, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький тощо, свідчать про те, що їх автори, які навчалися в Київській Русі, за рівнем гуманітарної освіченості, принаймні, не поступалися своїм візантійським колегам.

Система університетської освіти в Європі в загальному вигляді сформувалася у ХШ-XIV ст. й упродовж пізнього середньовіччя та раннього модерного часу вона змінилася мало. Для українських земель, культура яких більшою мірою була орієнтована на візантійські зразки, ця система до певного часу була чужою. Нищівного удару освітній справі в Україні завдає монгольська навала середини XIII ст., у ході якої було зруйновано та розграбовано більшість культурних центрів Русі. Втрата військово-політичної могутності землями України та потрапляння їх під владу іноземних держав спричинило відставання, зокрема, і в освітній сфері. За браком джерел ми не маємо надійних відомостей про розвиток освіти упродовж ХІV-ХV ст. Є лише згадки про існування в цей період шкіл у Києві, зокрема, про заснування тут школи підвищеного тилу генуезькими втікачами із захопленої турками Кафи, а також про існування з 1460-х рр. науково-перекладацького гуртку, ініціатором створення якого був київський князь Олелько. Пожвавлення розвитку освіти та культури припадає вже на XVI-XVII ст.

Найпоширенішим типом освітнього закладу в цей час залишалися школи при православних церквах, у яких навчали читати, писати, рахувати, вивчали організацію церковної служби. Починаючи з 1576 р., мережа початкових шкіл існувала й на Запорізькій Січі, де її утримували коштом Низового війська. До звичної програми початкової освіти такі школи додавали військові вправи, заняття з музики та співів. Православним початковим школам закидали застарілість методів викладання та загалом низький рівень освіти, який вони надавали. Попри це, їхня діяльність виявилася напрочуд ефективною. Так, Павло Алеппський, що у 1654 р. побував в Україні, зі здивуванням зауважував, що всі діти в цій країні, навіть сироти, уміють читати й писати. "По всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сир|т і не лишають їх неуками блукати по вулицях".

Із XVI ст. в Україну проникає західноєвропейська система середньої освіти, що будувалася на вивченні "семи вільних мистецтв" або "шляхетних наук", об’єднаних у тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Школи вищого типу, крім "семи вільних мистецтв", навчали також філософії та теології. Основу навчального процесу становило вивчення праць античних латинських і грецьких авторів, а викладачами були випускники університетів. У зазначений період під впливом ідей епохи Відродження ця система навчання зазнала змін, перетворившись на так звану гуманістичну школу, що поєднувала нові наукові методи зі спрямуванням на гармонійний розвиток особистості. У навчальні програми гуманістичної школи дедалі активніше вносили елементи природничих наук, філософії, історії та поетики. Особливе місце займала елоквенція – уміння володіти класичною латиною та мистецтво складати вірші, а неодмінним елементом навчального процесу стали шкільні театральні постановки та свята. На українських землях ідею гуманістичної школи запроваджували головним чином через протестантські гімназії та єзуїтські колегії. Попри релігійно-ідеологічні розбіжності, ці школи мали багато спільного у справі організації навчання. Проголошуючи принцип віротерпимості, вони надавали освіту учням, що належали до різних християнських конфесій.

Серед протестантських навчальних закладів найпоширенішими були кальвіністські та соцініанські школи. Перший кальвіністський навчальний заклад постав уже в 1550 р. в містечку Ланцуті. Його власник й один із піонерів протестантського руху в Україні – Христофор Пілецький. Трохи згодом було відкрито школу в Дубецьку в Галичині, яка на 1560 р. налічувала вже 300 учнів та 5 викладачів. Упродовж наступних років кальвіністські школи відкрили в Бучачі (1560), Манівцях (1590), Крилові (1593), Красноброді, Туробині, Біржах та Заблудові (роки заснування останніх невідомі). Серед них школа в Панівцях мала статус вищої, адже тут, крім основних "вільних мистецтв", викладали також філософію, теологію та право. Значним авторитетом користувалася школа в Шарош-Потоці на Закарпатті, що перейшла до рук кальвіністів у 1617 р. У ній протягом багатьох років працював видатний чеський педагог Ян Амос Коменський, який домігся створення тут друкарні, великої бібліотеки й обладнаних лабораторій. Кальвіністські школи відрізнялися тематичним різноманіттям програм, у яких значне місце відводили природничим наукам (натурфілософії), етиці, правознавству, історії, фізичному вихованню учнів. У кальвіністських школах в Україні викладали відомі науковці свого часу – теолог Андрій Мужиловський, філологи Станіслав Петрицій, Станіслав Оршак та Матвій Белобоцький, історик Андрій Любенецький, літератор Балтазар Крозневицький тощо. Серед соцініанських навчальних закладів виділяється школа в Киселині (1638), яку було створено на основі закритої рішенням суду найбільш авторитетної польської протестантської школи в Ракові, а також школи в Берізку та Гощі.

Протестантські школи існували майже винятково за кошти меценатів-засновників, що самі дотримувалися кальвіністського або соцініанського віровизнання. Тому, коли в першій половині XVII ст. наслідком контрреформації стало повернення значної частини феодалів до лона католицької церкви, більшість протестантських шкіл припинила своє існування. їхнім головним конкурентом були єзуїтські колегії, що почали з'являтися в Україні вже з кінця XVI ст. Першу з них, у м. Ярославі, було відкрито в 1575 р. За кілька десятиліть до неї додалися колегії у Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі тощо. Лише кілька років проіснували засновані напередодні Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. єзуїтські колегії у Вінниці, Фастові, Ксаверові під Овручем, Переяславі, Новгороді-Сіверському. Загалом на території України до середини XVII ст. діяли 13 єзуїтських колегій, у яких здобули освіту близько 3 тис. учнів. Головними перевагами єзуїтських колегій вважали безкоштовність освіти, яку вони надавали, а також високий рівень фахової підготовки викладацького складу.

Виховання молоді слугувало єзуїтам могутньою зброєю для панування над суспільством. Виховання було призначене для дітей усіх станів, але головним чином увага приділялася дітям вищих станів і найбільш обдарованим дітям. Підготовка духовенства, виховання мирян в дусі побожності перед авторитетом духовного сану – такі були кінцеві цілі всіх навчальних закладів єзуїтів. Оскільки подібні завдання було важко розв’язати в початкових училищах, єзуїти утворювали лише середні й вищі школи. У цих школах гуманізм був спрямований на службу середньовічній римській церковності.

Колегіуми середнього рівня (studia inferiora) давали типову освіту гуманітарної школи. Такий колегіум утворювали п’ять класів, із яких три нижніх називалися граматичними: 1. infima classis grammaticae, 2. media classis grammaticae, 3. suprema classis grammaticae (або syntaxis), а два вищі – гуманітарними (poesis, rhetorica). Курс кожного класу, крім риторичного, був однорічний, риторичного – як правило, дворічний. Мовою викладання була латина, грецькій мові надавалася другорядна роль, рідна мова і вітчизняна історія були повністю занехаяні, вивченню Закону Божого було виділено мало часу.

Повні колегіуми (studia superiora), окрім згаданих п’яти класів, утворювали ще “вищі науки”: курси філософії (як правило, трирічний) і теології (чотирирічний). Курс філософії передбачав вивчення етики, математики, фізики і логіки, а в межах теології викладалося канонічне право і гебрейська мова.

У першій половині ХVІІ ст. єзуїти мали на українських землях 15 шкіл. Ці колегіуми, що визначалися на той час найвищим рівнем освіти, стали взірцем для пізніших українських і православних шкіл.

У єзуїтських школах вчилося багато синів української шляхти. Молоді іновірці не повинні були брати участь у католицьких богослужіннях, але мали відвідувати у нижніх класах уроки з катехізису, а в класах поетики та риторики – виклади окремих питань католицької та іновірних доктрин.

Колегіуми ордену, що поставали на українських землях, початково мали статус місій і нараховували в своєму складі 1-2 особи. Численніші місії існували як окремі адміністративні одиниці, менші приписувалися до сусіднього колегіуму. При потребі, наявності впливових та заможних благодійників статус місії міг зрости і вона ставала резиденцією. При резиденції відкривали початкові й середні школи для світських учнів. Повних шкіл (з курсами філософії та теології) при резиденціях бути не могло. Згодом резиденція могла здобути статус колегіуму. На практиці траплялися випадки оминання стадій статусу при заснуванні нового осередку в залежності від потреб Товариства Ісуса, а також пониження статусу від колегіуму до місії в результаті повстань і воєн.

У питаннях організації навчального процесу єзуїтські колегії орієнтувалися на прогресивні здобутки протестантських шкіл, але також вносили власні новації. Зокрема, важливу роль відігравав принцип змагальності, коли під час диспутів клас ділили на дві конкуруючі партії. Дієвою виявилася система мотивації, згідно з якою кращі учні незалежно від рівня матеріального статку здобували почесні звання й місця в перших рядах класу. Н.Яковенко зазначає, що однією із характерних рис єзуїтської освіти був космополітизм і принцип наднаціонального універсального "освіченого благочестя", підвалини якого заклав Еразм Роттердамський. Крім єзуїтських шкіл, на території України діяли також католицькі школи орденів василіан і піарів.

Концепція гуманістичної школи істотно вплинула на розвиток православної освіти, провідною силою якої із середини XVI ст. стають братські школи. Братства, що виникли в Україні, значною мірою під впливом ідей європейської Реформації, були громадськими релігійно-культурними організаціями. Захищаючи права православної громади, братства практикували спільні читання й обговорення священних текстів, мали право призначати священика та відлучати від церкви. Важливим аспектом діяльності братств стає заснування шпиталів і шкіл. У Львові Успенське братство було створене 1544 р. (хоча є дані про заснування першого братства тут століттям раніше), а згодом мережа братств виникає в містах і містечках Галичини, Поділля, Волині та Наддніпрянщини. Найпотужнішими серед них були Успенське братство у Львові та Богоявленське в Києві.

У 80-х рр. XVI ст. львівським українським міщанам вдалося відкрити школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше, рівнем організації та навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупу друкарні Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тісно пов’язані між собою. У грамоті патріарха Йоакима від 15 (25) січня 1585 р. зазначалося: "Хочуть... панове міщани львівські школи заснувати для навчання дітям християнським усіх станів, які би мали вчитися Письма Святого грецького і слов’янського, щоб не був їх християнський рід неначе безсловесним через свою невченість. І також купили друкарню, потрібну для тієї школи...". Якщо Йоаким писав, що друкарню заснували при школі, то Гедеон Балабан дещо пізніше підкреслював прагнення "при тій друкарні фундувати грецьку школу в місті Львові для навчання нашого благочестя".

Зразком для більшості братських навчальних закладів був створений львівськими братчиками "Порядок шкільний" (1586), який на нинішній день є найдавнішою збереженою вітчизняною пам'яткою щодо організації освіти. "Порядок" демонструє засвоєння братськими школами передових ідей гуманістичної школи. Він наголошує на принципі демократичності в організації навчального процесу ("Богатий над убогим у школі нічим іншим не повинен вивищуватися, лиш самою наукою, а плоттю ж рівні всі"). Підкреслювали, що учні здобувають найпочесніші місця у класі лише згідно зі своєю успішністю, незалежно від рівня матеріального достатку. Учнівський загал було поділено на молодших школярів, які навчалися початковій грамоти, і на "спудеїв", старших учнів, що глибоко вивчали старослов'янську, грецьку, польську та латину, риторику, поетику, елементи філософії, математику, граматику, астрономію. Вони вчилися декламувати, писати віршовані та прозові твори. Високий рівень вимог було встановлено до моральних якостей вчителя ("дидаскала"), який мав бути "благочестивий, розумний, смиренномудрий, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівливий, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе виявляє, а не лише в таких чеснотах, той учні будуть такі, як їх учитель". Кращі вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словенского языка», Мелетій Смотрицький – «Грамматику словенскую».

Першими керівниками Львівської братської школи були "руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона (склав граматику «Адельфостер» і викладав грецьку мову), який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янські мови і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Львівська братська школа мала сильний викладацький колектив. Це Стефан Зизаній – викладач грецької мови, Лаврентій, Зизаній – викладач слов'янської, Кирило Транквіліон, Ставроведький – автор релігійно-моральних міркувань, Іов Борецький – викладач грецької та латинської мов, Памво Беринда – лінгвіст, укладач першого друкованого азбуковника-словника енциклопедичного типу. Опікунами школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із свого числа.

Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного".

Братські школи були двох типів: елементарного та підвищеного, які докорінно відрізнялися від інших існуючих шкіл, приміром, протестантських, католицьких, православних монастирських та національних: єврейських, вірменських тощо. Предмети у цих школах викладалися рідною мовою, вивчалася антична література, філософія, розвивалися розумові здібності учнів, певною мірою – демократизація.

Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій" (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Зберігся реєстр учнів кінця XVI ст. 21, в якому записано 61 школяра, переважно з міста Львова та Галицького і Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст і сіл: син Сильвестра Шелеста з підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова.

Інформацію про те, як організовувався навчальний процес знаходимо у Статуті Львівської братської школи, де визначався режим навчальної діяльності учнів, окреслювалося коло їхніх обов'язків, а також учителів, батьків та опікунів. Учнів, як правило, ділили на три групи: одні вчилися розпізнавати літери, інші – читати і. вчити напам'ять певний навчальний матеріал треті – міркувати, пояснювати прочитане. Читати і писали вчилися слов'янською мовою. Учнів навіть знайомили зі слов'янською нумерацією. До змісту освіти у школах першого типу, крім читання та письма, входила лічба, малювання, вивчення катехізису, особливе місце займали співи. Навчання-проводили у суботу. Як відомо, церковний хор складався з учнів. У деяких братських школах, наприклад у Київській, практикувався багатоголосий спів у 4, б, 8 голосів.

У школах запроваджувались елементи класно урочної системи навчання, а також різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко практикувалось повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань стежили виділені на кожний тиждень чергові учні. В школі часто бували батьки учнів, які допомагали вчителям доглядати за поведінкою дітей. Віддаючи дітей до школи, батьки підписували з ректором школи договір, в якому зазначалися обов’язки школи і батьків. При братських школах існували так звані «братства младенческие», основна мета яких-моральне виховання юнацтва. Слід зазначити, що всі учні братської школи входили до таких молодіжних братств.

Слід зазначити, що історичні свідчення про перші навчальні заклади, організовані братствами, обмежені. Відомо, що шкільна кімната розміщувалась у братському будинку. Вчителя, який виконував обов'язки дяка та писаря, обирали на загальних зборах братства. Платню він отримував з прибутків церкви, а також із коштів, що платили батьки за навчання дітей. За добру роботу вчитель міг отримати «святкові» – 5,5 гроша.

Братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували "міські сини", навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти ("павпри"), звільнені від плати за навчання. Більшість "павпрів", в тому числі й співаки дитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та юнаки, які не лише допомагали дякам-вчителям "в послузі церковній", а й виконували різні доручення братства: копіювали і перекладали документи, ходили з листами, носили книги та шрифти з друкарні на склад. Крім хлопців, що здобували початкову освіту, при братствах були учні й вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVII ст. – в інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при деяких університетах велося навчання грамоти.

Члени Львівського братства планували навіть перетворити школу у вищий навчальний заклад. В королівському привілеї 1590 р. її названо "школою для зайняття вільними мистецтвами". Вільні мистецтва – це науки "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які входили в число предметів в середньовічній середній школі. В передмові до Октоїха, виданого братством 1630 р., як і деяких грамотах, братська школа має назву гімназії ("гімнасіон").

Гімназіальні студії складалися з трьох класів граматики (інфіма, медіа, супрема, або синтактика) та з класів поетики й риторики. Ці науки вивчалися також протягом перших років навчання в деяких вищих школах, які до XVI-XVII ст. об’єднували переважно два ступеня навчання – середній (гімназія, колегія) та вищий (академія, університет). Лише деякі розвинені гімназії мали філософські та богословські студії, і саме такі гімназії могли перерости в академії (вищі школи). Засновники братської школи у Львові спершу також мали на увазі можливість запровадити в ній науки вищого ступеня, насамперед філософію. Вже "порядок школи" з жовтня 1586 р. передбачав, що вчитель повинен буде викладати тексти "філософів, поетів, істориків та інші", що учні мають вчитися граматики, "до більших наук приступаючи, до діалектики і риторики, посібники для яких перекладені на слов’янську мову, є у Львівській школі". Також у грецько-слов’янській граматиці "Аделфотес", надрукованій для потреб братської школи, підкреслено, що вивчення граматики є "ключ, що відкриває шлях до розуміння письма: від неї, як по сходинках драбини, працьовиті досягають діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії й астрономії, а на основі цих семи ... дістаємо можливість пізнання філософії й медицини, а далі переходимо до найдосконалішого богословія". Вказується, отже, шлях навчання: від граматики, через сім вільних наук, до предметів, що вивчалися у тодішній вищій школі, – філософії, медицини, теології. Так само вчитель Львівської братської школи Лаврентій Зизаній підкреслював, що слов’янська граматика є "ключом розуміння", дає змогу пізнати риторику, філософію і весь "нероздільний союз наук". Зазначимо також, що в листопаді 1589 р. константинопольський патріарх Єремія II Транос закріпив за братською друкарнею "право ... друкувати ... не тільки Часослови, Псалтирі, Апостоли, Мінеї і Тріоді, Требники, Синаксарі, Євангелія, Метафрасти, Хроніки, тобто літописи та інші книги богословів церкви нашої Христової, а також книги, необхідні школі, тобто граматику, поетику, риторику, філософію".

Як бачимо, в Україні упродовж XV-XVI ст. існувала система середньої освіти, що загалом відповідала загальноєвропейському рівню. Однак в Україні була відсутня найвища ланка освітнього процесу – академія й університет. Як уже зазначалося вище, від середнього навчального закладу університет відрізнявся наявністю вищих факультетів (медицини, права й теології) або хоча б одного з них. Українські землі власного університету не мали, але це не означає, що Україна була усунена від європейського освітнього та наукового процесу. Навпаки, чимало вихідців з України здобувають вишу освіту в університетах Європи, знайомляться з досягненнями європейської науки й самі збагачують її своєю діяльністю. За неповними підрахунками упродовж XIV-XVІІІ ст. вищу освіту закордоном здобули близько п'яти тисяч вихідців з українських та білоруських земель. Про це, зокрема, свідчать списки студентів європейських університетів, де нерідко трапляються імена, позначені примітками "Ruthenus", "Roxolanus", "Rossicus", "La Russia", що на той час позначали вихідців, насамперед, з українських земель Речі Посполитої.

До середини ХVІІ ст. в Україні не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.

Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій осередок у Львові. Єзуїти з’явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію.

15 жовтня 1615 р., знатна киянка Галшка Гулевичівна відписала свою садибу в Києві, на Подолі, місцевому Братству для заснування монастиря, шпиталю та Київської братської школи для дітей всіх станів. Школа, заснована в 1615 p., справила великий вплив на розвиток культури на Україні. В організації її діяльну участь брали Іов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка та ін. Посаду ректора займали спочатку Й. Борецький (у 1615-1618 рр.), а пізніше – Мелетій Смотрицький (в 1618-1620 рр.), Касіян Сакович (у 1620-1624 рр.), Хома Євлевич. Наприкінці 20-х років XVII ст. у школі працювали світські викладачі росіянин Федор, білорус (із Могильова) Сава Андреєвич, українці Яків Мемлевич, Сава Березецький.