Лекція 5. Історія вітчизняної вищої освіти
.docСтатут школи був затверджений 1620 р. за зразком статуту Львівської братської школи. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем): «фара» (початкова) і три «граматичні» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов'янська, грецька, латинська і польська мови, граматика, риторика, піїтика (поетика), філософія, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія і музика. В увазі до риторики і піїтики слід вбачати вплив гуманізму. Педагоги-гуманісти дивилися на красномовство як на засіб розвитку розумових здібностей і моральних якостей людини.
З самого початку існування братська школа зазнала тиску духівництва. П. Могила (у 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври) задумав заснувати у Лаврі школу, яка була б під контролем церковників. Це викликало протидію не тільки керівників братської школи, але й впливових міщан. Тоді П. Могила 11 березня 1631 р. записався до братства як «старший брат і опікун». Запросивши з Львова до Києва на посади вчителів Ісаю Козловського і Сильвестра Косова, він восени 1631 p. відкрив у Києво-Печерській лаврі «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Однак братство, підтримане старшиною реєстрового козацького війська, різко висловлювало невдоволення діями П. Могили, сина молдавського господаря Симеона та угорської принцеси Маргарет, який відзначився в кількох військових кампаніях. Конфлікт закінчився компромісом: об'єднанням у 1632 р. лаврської школи з братською. Керівництво нею фактично перейшло до рук церковників. З цього часу серед викладачів більшість становили не світські люди, а ченці Богоявленського братського монастиря – ігумен монастиря займав і посаду ректора.
Зосередження в Києві діячів культури сприяло перетворенню його на культурний центр, значення якого виходило за межі України. Так, за зразком Київської була реорганізована школа Могильовського братства у Білорусії. В 1640 р. вихованець Київської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегії Софоній Почаський був посланий до Молдавського князівства для організації там школи за київським зразком.
Засноване 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу, а 1620 р. спорудило для неї мурований будинок. У рукописному збірнику Луцької школи вписано датовані 1624 р. два документи, що регламентували характер і структуру цієї школи: "Права школи греко-слов’янської Луцької артикули" і "Порядок шкільний", який є копією львівського Порядку (статуту).
Обидва названі документи діяли одночасно, анітрохи не суперечачи один одному. "Порядок шкільний" був основним документом про організацію школи, а "Артикули прав" (статті законів) – це щось на зразок правил для учнів, які розвивають і конкретизують окремі статті "Порядку". "Артикули" зосереджують увагу на підтриманні дисципліни серед учнів. Перед прийняттям до школи встановлюється триденний іспитовий термін. У зв’язку з тим, що в школі вивчались різні предмети і мови, напрям студій окремих студентів визначався керівником школи з врахуванням віку учня, його нахилів і здібностей. Про високий рівень викладання у Луцькій братській школі свідчить те, що учні її та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Так, у виданому 1628 р. у зв’язку зі смертю священика братської церкви Івана Василевича збірнику "Лямент" вміщено "Трен нищих спудеєв школи братськоє Луцькоє" за підписом Григора Соминовича, шкільного "пенітарха". Також Іван Карпович, автор "Елегії" в тому ж збірнику, і луцький міщанин Степан Полумеркович – автор вірша з приводу похорону Василиси Яцківни – були, мабуть, пов’язані з братською школою.
Вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря – Єлисей Ільковський (керівник школи в 1627 р., відомий як композитор), Павло Босинський (вчитель в 1634 р.), ігумен Августин Славинський (викладач риторики, філософії і математики в середині XVII ст.), можливо, також Зосим Согникевич, художник Йов Кондзелевич. Серед учнів були діти міщан і шляхти, а також убогі, які збирали ялмужну, співаючи в місті під вікнами. Програма навчання була наближеною до львівської. У школі користувалися слов’янськими, українськими та польськими книжками, зокрема, в джерелах є згадки про грецьку та слов’янську граматики, латинський словник. Високо було поставлено навчання співу, причому учні користувались партесами на шість, вісім і більше голосів. Луцькій школі доводилось інколи терпіти від зловмисних бешкетів римо-католицьких шляхтичів, а також від студентів та вчителів єзуїтської колегії. В 1627 р. єзуїтські вихованці, увірвавшись до школи, били дітей, виривали в них з рук підручники і нищили. Подібні напади повторювались і пізніше.
В результаті діяльності провідних братських шкіл, особливо ж Київської колегії, зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, «мандрованих спудеїв» – учителів. Сірієць Павло Алеппський, що проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, відзначав, що тут чимало чоловіків і навіть жінок уміли читати. В іншому місці він пише: «У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти».
Вихідці з України виїжджали для продовження освіти у Краків, у протестантські університети Гейдельберга, Кенігсберга, Лейпціга та в Італію — у Падую. Студенти з України були також в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякі з них здобували за кордоном наукові ступені.
У першій половині XVIII ст. ряди навчальних закладів України поповнили колегії в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738). Вони були організовані за зразком Києво-Могилянської академії й надавали майже винятково гуманітарну освіту.
Історія Чернігівського колегіуму була нерозривно пов'язана з суспільно-політичним та економічним розвитком Лівобережної України на зламі ХVII-ХVIII ст. Наприкінці ХVII ст. в Гетьманщині відбувається стрімкий розвиток економіки і культури. Найважливіший освітній центр України – Києво-Могилянський колегіум – переживав період розквіту і набув офіційного статусу академії.
Саме в цей період в Чернігові – другому за значенням після Києва історичному та культурному центрі Гетьманщини, за сприяння гетьмана Івана Мазепи був заснований ще один навчальний заклад вищого рівня – Чернігівський колегіум. Фундований відомими церковними і культурними діячами, чернігівськими архієпископами Лазарем Барановичем та Іоанном Максимовичем за взірцем Києво-Могилянської академії, колегіум уже в перший період свого існування (1700-1721) став значним центром просвіти в Лівобережній Україні. Створивши Чернігівський колегіум, вихованці Києво-Могилянського колегіуму запроваджують у ньому демократичні порядки, гуманістичні традиції, притаманні українським навчальним закладам.
Колегіум було створено на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Він був заснований архієпископом Іоаном Максимовичем за підтримки гетьмана Івана Мазепи у Чернігові при кафедральному Борисоглібському монастирі колегіум складався з граматичних класів – фари, інфими, граматики, синтаксими, а також поетики і риторики. В 1749 р. було запроваджено курс філософії. Вивчали латинську, польську, церковнослов'янську, пізніше російську, німецьку, французьку мови, а також географію, математику. Навчали хорового співу, грі на музичних інструментах. Навчання продовжувалось 6 років.
У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинську і грецьку мови, історію, географію, математику, філософію. Наприкінці ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. споруджено будинок колегії (пам'ятка староукраїнської архітектури). В 1776 освітній заклад реорганізовано в духовну семінарію, що проіснувала до 1917 р.
В колегіумі навчалися діти всіх станів – козаків, міщан, посполитих, духовенства. З 1722 р. за наполяганням Синоду стає обов'язковим навчання в колегіумі дітей священиків, яким без належної освіти заборонялося успадковувати парафії батьків. Незаможні студенти перебували на утриманні колегіуму й проживали в бурсі.
Право призначення ректора, префекта і учителів належало архієреєві. Тому що майже усі чернігівські архієреї в XVIII ст. були вихованцями Київської Академії, старалися вони комплектувати керівничий і учительський персонал Чернігівського колегіуму з колишніх вихованців своєї «аішае matris» або з вихованців Чернігівського колегіуму.
Матеріальне становище учителів Чернігівського колегіуму до часу встановлення державної допомоги на його утримання було дуже нужденне. Учителі були на «істному і питному вікті» від чернігівського кафедрального монастиря, вони щодня діставали вдвоє більше страви, ніж інші ченці. Крім того, щомісяця їм на всю «компанію» відпускалося з архієрейського дому деяка частка жита, солі, хліба, круп і муки. Було ще одне джерело прибутку для учителів: батьки «знатного чина» давали учителям «политическое приношеніе» чотири рази на рік — перед літніми вакаціями, після тих вакацій, перед Різдвом і Великоднем. Про правне положення учительського персоналу знаходимо в історичних матеріалах вказівки, що воно було також маловтішне. Зокрема, в 1758р. загострилися взаємовідносини між чернігівським архієреєм Іраклієм Комаровським (1752—1761) та префектом колегіуму ієромонахом Єремією Гусаревським. Архієрей, невдоволений поведінкою префекта, а власне тим, що і префект в своїх проповідях під виглядом навчання вірних виразно лаяв свого архієрея, почав напосідати на префекта і кінець кінцем покарав його канчуками. Префект втік з Чернігова до Петербурга і там подав скаргу на архієрея, але справа не закінчилася аж до смерті Єремії (помер 31 січня 1764 р.).
До послуг учительського персоналу Чернігівського колегіуму була досить велика бібліотека. В ній, між іншими книжками, якось опинилося декілька книжок з власної бібліотеки П. Могили. Треба думати, що їх завезли з собою учителі Київської колегії-академії при переїзді з Києва до Чернігова.
Чернігівська архієрейська друкарня також обслуговувала спочатку потреби архієрейської школи, а потім колегіуму, друкуючи такі підручники, як часослов, псалтир, підручник з логіки «Clavis scientiarum, hocent parva logica» («Ключ знання, або мала логіка», 1798 p.). Слід мати на увазі, що виданням підручників до того часу займалася лише Київська Академія, а тому видання підручника «Clavis scientiarum» було надзвичайною подією для чернігівських Атен. Для потреб друкарні чернігівська катедра за допомогою І. Мазепи поставила в Чернігові папірно-водяний млин.
Переходячи до огляду навчально-виховної справи в Чернігівськім колегіумі, насамперед вкажу, що клас філософії було відкрито у 1748 p., а клас богословія – між 1787 і 1794 pp. Першим учителем богословія був протоієрей Іван Левицький.
Навчання в колегіумі відбувалося слов'янською, латинською та польською мовами. Латинська мова і тут стояла на першім місці. В класах граматики і синтаксими учні писали практичні вправи, перекладаючи з латинської мови на церковнослов'янську, і навпаки. Такі писемні праці були двох родів: класні exercitiae і домашні – occupationes. В чернігівській семінарській бібліотеці зберігся один зшиток таких вправ під назвою «Ludus litteralis in arena scholastica» («писемна гра на шкільній сцені»). У класах граматики і синтаксими призначалися розмовні вправи латинською мовою. І тут також уживався знаний нам «калькулює». Слід згадати і про те, що учні колегіуму, повертаючи учителеві свої occupationes, мали право заявляти certamina, себто скарги на тих учнів-товаришів, що, мовляв, незаслужено сиділи на шкільних лавах вище жалобника. В таких випадках жалобник писав у своїм зшитку: «certo de loco (або de diligentia) cum domino N. N.». У класах піїтики і риторики був свого роду «ludus litteralis», що полягав у студіюванні різноманітних форм поетичного і прозаїчного вислову, в умінні підшукати найбільш красні слова і вирази, заміняти одне слово цілим потоком синонімів і епитетів і т.п.
Вихованці колегіуму працювали канцеляристами в адміністративних установах Гетьманату, Чернігівського намісництва, вчителями, перекладачами, проповідниками і священнослужителями. Тут здобували знання представники різних верств тогочасного суспільства: козацької старшини, рядового козацтва, духовенства, міщан, селянства. Він був загальнонаціональним закладом, в якому навчалося чимало вихідців з різних регіонів Гетьманщини, а також з українських земель, які перебували у складі Речі Посполитої. Випускники колегіуму Ф. Політковський та Ф. Куріка стали професорами Лейденського та Московського університету. У колегіумі навчався Д. Самойлович – один із засновників вітчизної епідеміології.
Харківський колегіум. В 1722 р., через рік після видання Духовного Регуляміну, білгородський єпископ Єпифаній Тихорський, колишній вихованець Київської Академії, відкрив у Білгороді при архієрейськім домі школу і зумів надати їй характер всестанового навчального закладу.
Головнокомандувач Слобідської України кн. М. Голіцин, бажаючи підняти значення Харкова як культурного центру, умовив Є. Тихорського перенести школу з Білгорода до Харкова (Харків належав тоді до Білгородської єпархії), що і сталося 1726 р. Школа та і надалі мала залишатися під керуванням єпархіального владики. Для приміщення школи Є. Тихорський придбав у Харкові мурований двоповерховий дім у полковника Лаврентія Жидловського з великим двором за 500 крб., а в сусідньому дворі, що його подарила школі вдова сотника Черника, знаходилися старі дерев'яні будинки для бурси та учительські квартири. Крім того, Є. Тихорський приписав до школи три пустирі, приєднав до школи сусідню Покровську церкву і утворив при школі монастир, назвавши його харківським училищним Покровським монастирем. Він же на свій кошт відрядив декілька молодих осіб на науку до Німеччини з тим, щоб після повернення до Харкова вони зайняли учительські посади в його школі. Взагалі Є. Тихорський увесь час виявляв надзвичайну дбайливість щодо школи в Харкові. Так, уже 1727 р. він відкрив у харківській школі клас філософії, так що уже тоді в ній стало сім класів, а в 1731 р. виклопотав для школи царську грамоту за підписом цариці Анни Іоанівни.
Є. Тихорському не вдалося відкрити клас богослов’я і тим самим перетворити школу в колегіум, так як 2 липня 1731 р. він помер. Клас богослов’я відкрили 1734 p., і з того часу школа стала називатися колегіумом. В 1740-х pp. в пошану до пам'яті Є. Тихорського його деякий час називали «Тихоріянський колегіум».
Старанням єпископа Самуїла Миславського (1768-1771) збудовано для бурси одноповерховий мурований будинок (пізніше, а саме 1815 р., побудовано другий поверх з домовою церквою в ім'я Івана Богослова.
Перенесення школи з Білгорода до Харкова викликало значний приплив пожертв з боку кн. М. Голіцина і його рідні та інших земле- і домовласників. Так, в Харкові колегіум мав більше, ніж 30 дворових ділянок з будовами, садами, городами, левадами, а крім того в різних повітах мав багато орної, лісової та сіножатної землі (3076 десятин з 650 «приписаними черкасами»), 51 млинове коло, 3 винокурні і т.п.
В 1787 р. казна відпускала на утримання колегіуму 1000 крб. щорічно. Після секуляризації колегіальних маєтків Харківський колегіум був остаточно відокремлений від Покровського монастиря. Але в розпорядженні колегіуму залишився і надалі грошовий фонд в 35 тис. крб., що його утворила рідня кн. М. Голіцина з тим, щоб відсотки з того капіталу йшли на утримання в бурсі 15 кращих учнів, переважно дітей шляхти.
Серед прибутків на утримання Харківського колегіуму слід згадати ще надходження від молебників за відправу молебнів і акафістів при каплуновській чудотворній іконі (с. Каплуновка Богодухівського повіту) в розмірі приблизно 600 крб. річно, але гроші ті не завжди справно доходили до колегіуму. Кошти, що надходили для колегіуму, йшли виключно на утримання учителів і учнів.
Вище керівництво Харківським колегіумом належало раді в складі ректора, префекта і декількох учителів. На чолі внутрішнього управління колегіумом стояв ректор, він же і настоятель Покровського монастиря. Ректор спочатку мав сан ігумена, а від 1742 р. – сан архімандрита. Згодом ректорам Харківського колегіуму дістався той самий привілей, що ним користувався лише ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії, а саме – носити мантію з скрижалями, панагію та вживати рипиди при службах Божих. З XVIII ст. ректорами Харківського колегіуму були виключно особи чернечого стану.
Через п'ять років після смерті Є. Тихорського білгородську єпархію зайняв Петро Смєліч (1736-1742), з роду серб. Він подбав про заснування в різних містах Слобідської України шкіл, що мали б підготовляти учнів до колегіуму, через що відпала для колегіуму потреба в першому класі – фарі. Він також поширив курс колегіуму уведенням до його програми нових предметів. Це є визначна особливість Харківського колегіуму в порівнянні з іншими тодішніми школами, що були в керуванні духовного уряду. Досить сказати, що в Київській Академії в 1753 р. введено французьку мову, а пізніше і математику.
У 1739 р. П. Смєліч з причини епідемії у Харкові переніс колегіум до своєї архієрейської слободи Грайворону і хотів залишити його там після ліквідації епідемії, однак Синод відмовив П. Смєлічеві, що «таковым знатным училищам в селах быть весьма неприлично». Після відходу П. Смєліча на спочинок (1742) новозаведені в колегіумі предмети почали потроху скасовуватися.
В 1759 р. єпископ Іосаф Миткевич (1758-1763) викликав до себе в Білгород, через переяславського ігумена Гервасія Якубовича, Григорія Сковороду і запропонував йому посаду учителя поезії в Харківськім колегіумі. Г. Сковорода погодився і 11 серпня 1759 р. зайняв ту посаду. Щоб прив'язати Г. Сковороду до колегіуму, Г. Якубович, з доручення І. Миткевича, намовляв Г. Сковороду прийняти чернецтво, але Сковорода сказав на те: «Хіба ви хочете, щоб і я збільшив кількість фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь ніжно і ченцюйте собі!». В академічних роках 1760-1761 і 1761-1762 у Сковороди була перерва , але 1762-1763 академічного року він повернувся до колегіуму, де став викладати синтаксис та грецьку мову, а р. 1764 знов покинув колегіум уже за єпископа Порфирія Крайського (1763-1768).
Завдяки своїй добрій славі Харківський колегіум притягав до себе не лише представників духовенства навіть з чужих єпархій, але й із світського стану: то були сини козацької старшини, купецтва, міщанства і урядництва, що їхні батьки не мали наміру своїх дітей вивчати на священиків, а цінували лише загальну освіту, так як професійну підготовку світські особи набували за тих часів більше практикою на службі. Однак в другій половині XVIII ст. постала потреба отримання таких знань, які готували до військової, цивільної та дипломатичної служб.
На клопотання сенаторів Шаховського, Олсуф'єва та Паніна Катерина II, з огляду на збільшення кількості шляхетських синів у Харківському колегіумі, надіслала 1765 р. харківському губернаторові Євдокиму Щербінінові таку інструкцію: «До предметів, що тепер викладаються в Харківськім колегіумі, додати класи французької і німецької мови, математики, геометрії, рисування, а особливо інженерства, артилерії і геодезії, на що сума до 3-х тисяч крб. з неподаткових прибутків призначається».
Діти шляхтичів, міщан, урядовців, купців, які вчилися в колегіумі, рідко коли закінчували повний курс колегіуму; найчастіше завершували навчання класом філософії, а потім вступали на військову чи цивільну службу. Щодо загальної кількості учнів у колегіумі – вона в різний час була від 400 до 700 осіб. Наприклад, у 1727 р. в колегіумі навчалося 420 учнів.
Учні колегіуму, крім тих, які жили вдома, мали приміщення на приватних квартирах, а незаможні – в бурсі. Бурсаки поділялися на три категорії: 1) казеннокоштні, які мали повне утримання на кошт державного скарбу; 2) ті, які жили безоплатно в помешканні бурси, але мусили платити за харчування; 3) голіцинські стипендіати, які утримувалися на відсотки зі спеціального фонду князів Голіциних.
Про те, як жилося бурсакам, розповідав в своїх спогадах Я. Толмачов на основі власного досвіду: «В 4-х кімнатах біля стін були лавки, на яких спали учні старших класів, а учні нижчих класів спали на підлозі. Хворі лежали на лавках поміж здоровими... Побут бурсаків був дуже тяжкий і сутужний. Вони строго мусили вставати дуже рано і кожного дня о 6 год. йти на лекцію грецької мови. Віддаль між бурсою і колегіумом була біля версти. Бруку і хідників за тих часів ніде в Харкові не було. Взимку учням доводилося ходити до класу грецької мови вночі по шляху, покритому іноді глибоким снігом».
Про матеріальний стан Харківського колегіуму можуть також свідчити спогади колишніх вихованців колегіуму «За моїх часів, – пише Ф. Лубяновський, що вступив до колегіуму у 1787 p., – Харківський колегіум містився у великому мурованому будинку з димарем, – так називався довгий і широкий коридор в другому поверсі; по обох боках коридору величезні аудиторії без пічок, … де взимку від холоду замерзали не тільки руки й ноги, але й думки. На ремонт будов, і утримання 150 студентів у бурсі та на винагороду усім учителям від інфіми до богослов’я (60 крб. була найвища платня) колегіум отримував не більше 1500 крб. щороку. Але ні холод, ні голод не охолоджували бажань до науки. Звикли ми, крім того, до біди і привчалися задовольнятися малим, незалежно від того, в якому стані опинилися б згодом». «Лікарні і ліжок у бурсі, – читаємо в спогадах Якова Толмачова, що вчився в колегіумі в 1793-1798 pp., – зовсім не було. Однак за час мого перебування в колегіумі впродовж п'яти років не було ні одного померлого учня, а вчилося їх в колегіумі 700 або 800 щорічно. Кімнати взимку рідко коли опалювалися. За браком дров дорослі учні іноді ходили вночі на р. Лопань і здіймали з мостів мостовини і ними опалювали кімнати. Від холоду замерзав в класі шкільний інструмент, і ми, бажаючи щось написати, нагрівали каламарі за пазухою теплом свого тіла».
Харчування бурсаків часто-густо було недостатнім для молодих хлопців. У таких випадках бурсаки були змушені добувати собі харчів дозволеними, а деколи і недозволеними засобами. Одним з дозволених засобів було, просто кажучи, жебрання, або, за милозвучною серед бурсаків латинською назвою «апетиція», чи «епетиція»: бурсаки йшли в обідню пору або підвечір виспівувати кантати перед вікнами мешканців Харкова і сусідніх сіл. Незаможні філософи і богослови іноді виїздили на кондиції (канікули під час яких можна було щось підзаробити). Начальство колегіуму, даючи відпустку по можливості не більше, як на рік, дбало про те, щоб студенти не покидали на кондиції своїх студій, а тому вимагало, щоб вони брали з собою на кондиції потрібні для них самих підручники з філософії і богослов’я. Перебування студентів на кондиціях, безперечно, не могло не відбиватися шкідливо на їхній науці, але всі спроби начальства припинити відпустки на кондиції були марні.
Не завжди добре жилося студентам на кондиціях. Ось, наприклад, який випадок трапився в кінці XVIII ст. зі студентом В. Павловським, який поїхав на кондиції до одного дідича Сумського повіту. Студент вчив не лише дітей дідича, але й селянських, а потім став приказчиком. Студент хотів вирватися відтіль і просив дідича відпустити його, але той відповів, що він уже записав В. Павловського своїм кріпаком. Випадково по сусідству появився знайомий студентові чернець, який і допоміг йому здобути з колегіуму ордер архієрея про негайний виїзд на учительську посаду. Але не всім вдавалося так щасливо звільнитися від кріпацтва, бо були випадки, за відомостями В. Семевського («Отечественныя Записки», 1864 p.), що студенти колегіуму так і залишались кріпаками землевласників, у яких вони були на кондиціях.
Деякі незаможні студенти були наглядачами за молодшими учнями на приватних квартирах. Обов'язком тих інспекторів було також завідувати господарством спільної квартири. За свою працю інспектор діставав 8 крб. щорічно за кожного учня за яким доглядав. В 1796 р. Ф. Мочульський видав для інспекторів інструкцію, де, було написано: «С компаніями и гостьми в квартиру не наводиться, чтобы другіе напрасно харчей не єли и чтоб ученики в пищи недостатка не претерпевали». В матеріалах про Харківський колегіум знаходимо декілька скарг, адресованих начальству колегіуму на інспекторів, де підлеглі їм молодші учні жаліються, що інспектори дозволяють собі пияцтво і інші бешкети і через те перешкоджають їм вчитися.
Не рідкі були випадки, що начальство колегіуму відпускало студентів на різні терміни для підшукання служби і для того видавало їм на руки посвідчення, де просилося усіх чинити пред'явникові того посвідчення «всякое милостивое благодеяніе».
У Харківськім колегіумі, як і в інших школах того часу, допускалися тілесні кари, що не минало і шляхетських дітей – щодо цього всі учні були рівні.
Розвагою для учнів колегіуму служили вертепні драми і шкільні містерії. Насамперед, «Духовний регулямін» доручав академіям «дважды в год или больше долать некіи акціи, диспут, комедій, риторическія екзерциціи», а тому і Харківський колегіум мусив також дбати про те. А головне, не варто забувати, що багато ректорів, префектів і учителів того колегіуму були вихованці Київської Академії, де компонувалися і виставлялися різні трагікомедії. З відкриттям додаткових класів театральна справа отримала ще більшого розвитку в Харківськім колегіумі, так як виконання потрібних для театру декорацій і вокально-музичних виступів з успіхом могли брати на себе класи малювання та вокальної і інструментальної музики.
Керівничий та учительський персонал Харківського колегіуму до другої половини XVIII ст. комплектувався переважно з колишніх вихованців Київської Академії. Нерідко білгородські владики запрошували до себе вихованців тої Академії ще з студентської лави з тим, щоб після закінчення освіти в Харківському колегіумі вони залишалися в ньому учителями.
Перший учительський склад Харківського колегіуму, як це видно з рапорту Є. Тихорського Св. Синодові, був сформований майже виключно з ченців, і лише іподиякон Петро Анців належав до білого духовенства. Пізніше були і світські учителі, але ректори в XVIII ст. комплектувалися виключно з ченців, а префекти – майже всі були з ченців: першим префектом з білого духовенства був о. Михайло Шванський, вихованець Київської Академії, якого Ф. Лубяновський характеризував як людину «дуже поважну своїм життям і ученістю». На чолі додаткових класів стояли директори; ними були послідовно пп. Виродов, Горленський, фон-Буксгевден та Кубрицький.
Учительський персонал колегіуму діставав за свою працю платню як харчами, так і грошима. Від 1765 р. їжу почали одержувати лише учителі-ченці. Документ від 1769 р. подає докладний опис харчування учителів-ченців: «В праздник кушаній 4: жаркое, борщ, сладкое, каша... По вторникам, четвергам, неділям и праздникам приходят в келію ректорскую на водку, гдє всегда не мєнєє двоих чарок им подносится, а в прочие дни к столу иногда водка посылается; в праздники большіе, а иногда и в недели выдается им к столу мед и вишневка». Грошова платня була не дуже велика. Так, за часів Є. Тихорського учителі фари і інфіми при повнім утриманні від монастиря діставали по 5 крб. щорічно, учителі граматики, синтаксими та піїтики – по 8 крб., риторики – 12 крб., а учитель філософії – 14 крб. щорічно. Уже за часів П. Смєліча зустрічаємо скарги учителів на керівництво колегіуму, за затримку платні. На запити П. Смєліча в тій справі начальство колегіуму відповіло, що колегіум збіднів у своїх засобах з причини недобору збіжжя з єпархії. Отож світські учителі іноді змушені були жити на кондиціях або навіть покидати учительську посаду та йти на цивільну службу, особливо після утворення губерній та намісництв. Так, у 1784 р. на службу курського і харківського намісництв перейшло троє учителів. Квартири для учителів були звичайно невеличкі, – це були власне келії, переділені на три кімнатки, що звалися комірками.