(Теоретичний блок)

Взаємодія актора й політичного середовища формує політич­ні потреби, які містять об’єктивні відносини, спонукають до полі­тичної активності (наприклад, політичної поведінки, політичної участі) та викликають у суб’єкта політики певні внутрішні стани. Потреби — це об’єктивно-суб’єктивне явище, яке переживається як почуття нестачі чогось (що викликає психічне напруженная або дискомфорт) і спонукає до активності та його долання (задоволен­ня потреб).

Потреби є енергетичним началом психіки. Йдеться про те, що і психічні процеси, і дії суб’єкта актуалізуються особливими — саме психічними — механізмами. Це глибинна внутрішня сила, яка не зводиться до усвідомлених бажань або цілей суб’єкта.

Визначення категорії «потреби» неоднозначне. Гомеостатич­на теорія потреб визначає їхнє джерело як порушення психічної рівноваги (гомеостазу) суб’єкта певними причинами та його праг­нення відновити втрачену рівновагу. Проте поза увагою цієї точки зору залишаються потреби розвитку (тобто потреби, орієнтовані на «рух уперед»), створення нових об'єктів і ситуацій, які є проти­лежними до прагнення гомеостазу.

Інші теорії пояснюють потреби залежно від специфіки відносин людини з природою і соціальним середовищем: людина живе в се­редовищі; залежить від середовища; воно спонукає індивіда до ак­тивності, яка спрямована на об’єктивний світ або на самого себе.

.Відносини людини зі світом (які породжують потребу) мають дві властивості: вони завжди конкретні; не співпадають з тими відно­синами, які їх (ці збуджувальні відносини) задовольняють. Напри­клад, одна справа — потреба в їжі, інша річ — дії, які спрямовані на вибір і присвоєння продуктів, що її задовольняють. У першому випадку (потреба в їжі) — це об’єктивні природні відносини орга­нізму з біосферою. У другому — діяльні відносини людини із се­редовищем, в які включені пам’ять, навички, воля, розум та ін.

На рівні елементарних вітальних потреб їхнє задоволення вписується в повсякденний життєвий цикл, а ґенеза має фізіоло­гічний характер. Психічний стан, який відповідає генезі потреби, існує лише в потенційному вигляді — як «загроза» дефіциту і дис­комфорту.

На рівні нефізіологічних потреб (наприклад когнітивний дисо­нанс, за Л. Фестінгером) їхня поява спочатку виражається в стані психічного напруження або дискомфорту. Він є умовою, яка поро­джує потребу. Проте сам цей стан не визначає конкретного змісту потреби (вона може бути спрямована на поглиблення нового зна­ння і відповідно — зміну поведінки; або на психологічний захист від нової інформації); йдеться про генезу й опредмечування. Існує такий ступінь розвитку потреби, на якій її предмет є відсутнім або не виділений у «зовнішньому полі» — це породжує «пошукову по­ведінку», яка співвідносна саме з потребою, а не з її предметом. Потреба — сама по собі, як внутрішня умова діяльності суб’єкта, це лише негативний стан, стан нужди, нестачі; свою позитивну ха­рактеристику вона отримує лише в результаті зустрічі з об’єктом («реалізатором») і свого «опредмечування». Потреба, яка знайшла свій предмет, перетворюється на мотив, безпосередній стимул діяльності (О. Леонтьєв).

Психічна напруга є енергетичним джерелом, що стимулює ак­тивність, яка спрямована на пошук предмета потреби. Тобто на конкретизацію і усвідомлення потреби, на задоволення потре­би. Мотив — це опредмечена потреба і безпосередній стимул до діяльності.

Потреби, які діють у соціально-політичних відносинах, виявля­ються переважно у причинно-наслідковому зв’язку з ними. Від­носини, які діють на макрорівні (у масштабі соціуму), не є авто­номними й у певний спосіб пов’язані з відносинами мікрорівня соціуму — відносини, які здійснюються в процесах праці, спожи­вання, освіти, міжособистісного спілкування тощо. Значною мі­рою ці потреби є продовженням наявних відносин. Наприклад, ві­тальна потреба в їжі модифікується у потребу макроекономічних, макросоціальних і політичних умов, які є необхідними для опти­мального забезпечення населення продуктами харчування (або незабезпечення продуктами, і тоді йдеться про голодомор як по­літичне явище).

Соціально-політичні потреби — це продукт екстраполяції інших потреб людей у макросоціальне і політичне середовище, яка ви­кликає їхню трансформацію. Зміст соціально-політичних потреб зумовлений відносинами і діяльністю, які функціонують у межах цих середовищ. Ці два джерела можуть викликати потреби, які спрямовані на однакові або різні об’єкти (або відносини).

В основі політичної діяльності (як і будь-якої іншої) є потреби людини. Політичні потреби мають дещо іншу генезу, ніж організ- менні та соціальні потреби людини. Йдеться про культурні коди, які засвоюються в процесі політичного виховання та політичної соціалізації.

Зокрема, в технологіях передвиборчих перегонів послугову­ються трьома основними групами потреб актора: потреби інди­віда (первинні), потреби суб’єкта (вторинні), потреби особистості (третинні) (С. Володенков). Наприклад, після терористичних актів активізується первинна потреба у безпеці. Існує правило: робота з потребами більш високого рівня при наявності незадоволених потреб більш низького рівня завжди буде менш ефективною, ніж робота з актуальними потребами більш низького рівня. Тому ви­значаються ті потреби цільових аудиторій, на основі яких розроб­лятимуться політична програма дії, політичний бренд, послання та слоган кампанії.

У роботі з цільовими групами, залежно від їхніх провідних по­треб, виділяють три основних підходи: 1) реактивний (коли полі­тична РР-кампанія є лише реакцією на наявний актуальний за­пит і не враховує можливості зміни соціально-політичного запиту внаслідок задоволення потреб); 2) активний (коли політична РР- кампанія та іміджеві концепції вибудовуються не на основі наяв­ного актуального електорального запиту, а на основі прогнозу сто­совно стану електорального запиту в потрібний час, наприклад, на час голосування); 3) трансформаційний підхід (який полягає в активному формуванні електорального запиту відповідно до на­явної іміджевої конструкції та згідно з тими цілями, які реалізовує політична сила, що трансформує електоральний запит). Цей підхід застосовують у масштабах країни, з метою управління суспільною свідомістю. Наприклад, «помаранчева революція» створювалася за допомогою методу соціологічного конструювання реальності, який неодноразово був апробований американськими фахівця­ми у країнах Східної Європи, коли опозиції вдалося успішно сфор­мувати запит шерегу активних електоральних груп відповідно до своїх цілей.

Бути вільним у суспільстві споживання означає лише вільно проекціювати бажання на вироблені товари і впадати у «заспокій­ливу регресію речі» (Ж. Бодрійяр). У контексті виробництва полі­тичних «товарів» і «послуг» створюються й нові політичні потреби. Існує ряд класифікацій потреб, які викликають політичну поведінку і проявляються в політичній діяльності різного роду.

Політичні потреби розрізняють за рівнями: 1) основні потре­би людини; 2) ідіосинкразична (самобутня) система віри у себе, в інших, особистісна причинність; ідіосинкразичний спосіб вста­новлення відносин; 3) соціально-культурне навчання (цінності, ролі, переконання, які можуть бути або не можуть стати внутріш­німи); ситуативні та експериментальні чинники, тобто формаль­ні й неформальні; 4) політична ідеологія та політична активність (Ж. Кнутсон).

Групи людей у суспільно-політичній поведінці ідентифікуються за базовими потребами, які визначають політичні явища та пере­творюють соціальні групи на групи політичних акторів. Такими по­требами є потреба у збереженні життя (безпека, захист від болі, страху); потреба у продовженні роду (любов, визнання, голод, спрага); потреба у співробітництві (самоактуалізація, самоповага, самоідентичність); потреба в орієнтації (розуміння, усвідомлення, знання, ідентифікація).

У контексті політичної поведінки основні потреби людини набу­вають інших смислів. А саме: потреба у збереженні життя — коли психіка вимагає припинення боротьби за життя, організм, який майже припиняє життя через виснаження, резерви для виживан­ня дає потреба в житті. У часи суспільно-політичних, військових катастроф на чолі суспільних процесів стають особи, які виріз­няються від інших виключно потужною потребою до життя, жит­тєвою стійкістю. Ґенезою є фанатична відданість політичній ідеї, яку людина прагне втілити навіть ціною власного життя. Ідеальні стимули, «духовний ряд» є визначальним в політиці: «...свела про- мозглость корчею, и дождик толст, как жгуг, сидят в потьмах рабо- чие, подмокший хлеб жуют... Я знаю — город будет, Я знаю — саду цвесть, когда такие люди в стране Советской єсть!» (В. Маяков- ський). Ідеальні чинники мотивації поведінки в політиці мають наймасштабніший прояв (у формі ідеологічних доктрин, релігійних вірувань тощо).

Для політично потужного суспільства характерним є відповідний людський ресурс. Він має прояв як потреба у продовженні роду, як максимальна самовідданість людей стосовно молодого поколін­ня. Дітей народжують наперекір стихійним і суспільно-політичним лихам, відсутності можливостей тощо (наприклад, повернення і закріплення татар у XXI ст. на землях Криму). Потреба у співробіт­ництві існує як взаємодія, що зумовлена життєвою необхідністю. Наприклад, людина здійснює співпрацю, оскільки нездатна вирі­шити проблему чи завдання одна, без участі інших. Тоді долається небажання працювати, напружуються всі сили. Здебільшого люди­на стає не потрібною сама собі, коли вона не потрібна суспільству.

Інформація є одним із засобів задоволення потреби в орі­єнтуванні й регулюється політичною системою. Переважно у домінуючих жанрах мистецтва, телепрограм і ЗМІ ці потреби задовольняються суспільством і засобами суспільства. З часом у соціумі вичерпується запас знань щодо адекватного устрою жит­тя, свого місця в ньому, безпомилковості своїх дій стосовно влад­них структур. Перед ним виникають нездоланні, на перший погляд, небезпечні проблеми (екологічні, конфліктні). У такі моменти акти­візується потреба в орієнтації: починається пошук нових концеп­цій пояснення життя, ідей щодо його стабілізації тощо, покликаних здолати страх перед невідомістю. У різних людей ця потреба має різний вияв залежно від ряду чинників, у тому числі складності й змістовного складу середовища, яке є актуальним для політичної діяльності. Для політика змістовним наповненням його профе­сійного середовища є розвиток актуальної політичної ситуації, дії його партнерів і суперників, а також концепції перспективних змін наявної політичної системи, які актуалізуються політиками у формі програм політичних партій і рухів.

Будь-яка з базових потреб може привести до формування по­треби більш високого порядку — специфічної потреби у владі (ква- зіпотреби), хоча не завжди це усвідомлюється індивідом. Потреба у владі існує як цілісність і формується такими базовими потре­бами: а) у свободі (бажання вивільнитися і здобути певну міру не­залежності від обставин та інших людей засобами контролю над ресурсами); б) гедоністичними (матеріальні потреби як прагнення володіти речами, майном, власністю; це забезпечує вплив на ін­ших і почуття власної обраності); в) у самоствердженні (містить по­требу у престижі, домінуванні, повазі й самоповазі, виражаючись у прагненні до безпеки, збереження власного статусу, положення в суспільстві); г) у самовираженні (прагнення справити враження на інших, підкреслити свою індивідуальність, обраність, домогтися переваги і домінування); д) потребою бути особистістю (вища ду­ховна потреба, яка продукується прагненням людини до причет­ності, співробітництві; бажання приносити користь, здійснювати суспільно схвалювані вчинки) ґрунтується на смислі життя, цілях і цінностях людини (С. Каверін).

Політична діяльність може існувати як реалізація потреби у са- моактуалізації(тобто потреби у здійсненні своїх здібностей і талан­тів, творчих потенцій, втіленні «себе»). Такі політики мають унікаль­ні індивідуальні властивості, особистісну зрілість, що має прояв як незалежність, творчість, філософське .світосприйняття, толерант­ність (демократичність) у взаєминах, продуктивність в усіх сферах діяльності тощо. У моделі дії влади (О. Конфісахор) виділяють чоти­ри складових, де ціль як складова діяльності є задоволенням «по­треби росту».

Виділяють шість типів поведінки, які є показником прагнення суб’єкта до влади і пов’язані з низкою небажань. Йдеться про не­бажання: а) дозволяти іншим розділити його реальну або вдавану владу; б) отримувати поради стосовно своїх функцій і своєї пове­дінки; в) делегувати іншим розв’язування задач, які належать до прерогативи влади суб’єкта; г) консультуватися стосовно власних дій з тими, хто бажав би розділити владу; д) інформувати інших сто­совно своїх дій, рішень і поведінки; е) грати за чужими правилами.

Потреби є внутрішніми причинами діяльності, але смисл будь- якій дії надає мотив (система мотивів). Виділяють основні потре­би, які мотивують політичну поведінку лідерів, йдетсья про мотиви політичної діяльності: мотив влади, мотив досягнення і мотив аффі- ліацїї (приналежності до певної групи і отримання схвалення). Ін­коли, як доповнення до мотиву влади, розглядається мотив конт­ролю над подіями і людьми (Д. Маклелланд, Дж. Аткінсон). Мотив контролю дає можливість вербалізувати мету і програму політич­ної діяльності і почати її усвідомлене здійснення. Прояв цього мо­тиву існує як можливість контролювати свою поведінку і поведінку інших людей, управляти розвитком різних ситуацій, успішно брати участь у різних видах діяльності, розуміти і використовувати зако­номірності розвитку подій. Так, професійна політико-прогностична діяльність є однією з форм прояву потреби в орієнтації, засобами актуалізації мотиву в контролі над подіями і людьми.

Мотивація є обов’язковою умовою виникнення вольової пове­дінки. Залежно від домінуючої потреби — актуальної (яка проду­кує імпульсивну поведінку; для задоволення її існує наявна певна ситуація) чи не актуальної — політична поведінка набуває харак­теристик вольової поведінки. Активність, яка функціонує без акту­альної потреби, є волею (Д. Узнадзе). Це має прояв як наполегли­вість при зіткненні з перешкодою (зовнішньою чи внутрішньою), яка виникла на шляху досягнення мети діяльності. Існує прямопро- порційна залежність між наполегливістю та силою мотиву, який рухає людину до досягнення мети. Наприклад, видатні полководці мали незламну силу волі, структуровану систему мотивів (честь, захист Вітчизни в тому числі), що має прояв як «нелюдська енер­гія» у досягненні поставленої мети. Саме потужна сила волі дозво­ляла їм у критичних умовах зберігати простоту та ясність думки. Гармонічність розуму і характеру властива видатним полководцям усіх часів і народів (Македонський, Наполеон, Суворов, Тамерлан).

Конфлікт (реальний і потенційний) між базовими мотивацій­ними тенденціями породжує специфічний вид психічної напруги, який є відмінним від напруги, яка породжується невдоволеністю потреб фізичного існування (відчуття голоду, холоду, загроза фі­зичної безпеки, нестача потрібних для підтримки життя предметів і тощо). Мотиваційні тенденції, які породжують таку напругу, є пер­шоджерелом усієї системи потреб соціального існування людини, її називають «базовою напругою». Вона належить до безсвідомої сфери психіки, може бути виражена певною мірою, зовсім бути відсутньою в окремого індивіда у певний період його життя. Проте «базова напруга» пробуджує, формує й організує потреби соціаль­ного існування людини, конструює мотиваційне «ядро» особистос­ті. Базова напруга — це загальнолюдський феномен, оскільки зу­мовлений загальним соціально-індивідуальним характером буття і діяльності людей. Водночас має прояв у конкретних психічних ста­нах індивідів і соціальних груп (що відображують неблагополуччя, невлаштованість їхнього внутрішнього світу), які можна безпосе­редньо спостерігати.

Причини таких станів можуть бути зрозумілими лише на осно­ві конкретного психологічного аналізу. В цілому найпоширенішою причиною є неузгодженість індивідуального потенціалу людини (тобто її ресурсів, потенцій діяльності) з доступними для неї фор­мами соціальних зв’язків і соціально значущих видів діяльності (такі ситуації особливо очевидні, коли психологічне неблагополуч­чя співпадає з благополуччям матеріальним, тобто із задоволеніс­тю потреб фізичного існування).

Соціальні, суспільно-політичні владні відносини породжують феномен політичності людини. Масштаби, форми прояву, особли­вості індивідуальності зумовлюють типологічні властивості акторів, які існують в кожному суспільстві. А отже існують й відповідні до них зміст та інтенсивність потреб соціально-політичного існування людей. Потреби, які структурують особистість, є тим психологічним підґрунтям, яке формує мотиваційну основу соціально-політичної психіки. Ф. Енгельс писав про «закоренілу тупість» французьких селян, які були контрастом на фоні революційної атмосфери в Єв­ропі. Він розкрив їхнє специфічне ставлення до наймашстабніших історичних подій, а саме: судження наобум про все, що знаходить­ся за межами села; повне нерозуміння всіх міських, промислових і торгових відносин, сліпоту у сфері політики.

Поведінка людей, які мають політичну владу, поведінка їхніх суперників, їхня взаємодія з іншими членами суспільства проду­кують тип політичного лідерства/керівництва (Г. Пейдж). Зокрема, тип поведінки актора, установки та поведінка послідовників, си­туативні чинники визначають структуру політичного лідерства як процесу. Розрізняють типи лідерської поведінки, які можуть бути використані актором в різних ситуаціях: а) підтримувальне лідер­ство (товариські відносини з послідовниками, інтерес до їхніх по­треб і статусу); б) директивне лідерство (регламентація і контроль діяльності послідовників); в) розділене лідерство (консультування послідовниками); г) лідерство, орієнтоване на досягнення (спря­мованість на результат).

Установки і поведінка послідовників характеризують задово­лення або незадоволення діяльністю, оцінку послідовниками ліде­ра (схвалення або ні), мотивацію поведінки.

Ситуативні чинники розділяють на внутрішні (індивідуальні риси послідовників) та зовнішні (навколишнє середовище, специфіка поставленої задачі, система влади в групі, діапазон можливих спо­собів і засобів розв’язання задачі тощо). Чинник навколишнього середовища виконує три функції, які зумовлюють вплив лідера на мотивацію послідовників: а) мотивація послідовників на виконан­ня операцій з розв’язання поставленої задачі; б) стабілізації пове­дінки послідовників; в) винагороди за розв’язання задачі.

Політичного лідера/керівника розглядають як такого, що від­чуває потреби і бажання своїх послідовників, і який пропонує їм способи їх здійснення. Значущість процесу взаємодії політичного лідера та послідовників розкрито в теоріях обміну і трансактного аналізу (Е. Берн. Г. Келлі, Дж. Марч, Г. Саймон, Дж. Гоманс).

Мотивом володіння владою може бути прагнення мати її зара­ди самої влади. Метою є сам факт володіння джерелами влади, а пов'язані із цим переживання і відчуття задовольняють суб’єкта, навіть без застосування ним влади стосовно інших. Потреба у вла­ді може бути інструментальною (а не лише компенсаторною). Тобто влада може застосуватися для задоволення різних особистісних потреб (у досягненні, схваленні, контролі над подіями тощо). При цьому система відносин має вигляд як прагнення зробити кар’єру, приймати і здійснювати рішення, що явно не свідчить про прагнен­ня влади. Проте в такому випадку базові потреби є задоволеними і не вимагають компенсації. Відбувається кількісний розвиток ба­зових потреб, а володіння владою допомагає їх задовольнити. Ін­струментальне прагнення до влади є свідомим (проте не вимагає усвідомлення самих потреб). Мотиви прагнення до влади можуть співіснувати і взаємодоповнюватись (а не лише протистояти).

Вольове тяжіння до цінності є потребою мати ідеологію (О. Вай- нінгер). Водночас ідеологія, аби оволодіти людиною, має відпові­дати її базовим потребам (В. Васютинський).

Масштаб політичної поведінки актора характеризується діапа­зоном виконуваних ним соціально-політичних ролей, що розкрито у рольових теоріях політики (Н. Най, С. Верба). Йдеться про полі­тичні ролі громадянина, виборця, активіста, президента тощо, які виконує актор, будучи включеним до субсистем політичного сере­довища (якими є громадські, політичні об’єднання людей). В них здійснюється легітимація або делегітимація політичної влади.

Механізми легітимації політики мають історичний характер і визначаються якісними параметрами відповідного соціуму. Вони задають форми реалізації політики, створюють когнітивні й норма­тивні моделі політичної дійсності (Ю. Левенець). Вони регулюють і структурують політику, виходячи з визначених інтересів і ціннос­тей. Самі норми в політиці є осередком людських інтересів і цін­ностей, що постійно перебувають у полі інтерпретацій. Оскільки неможливо зафіксувати в нормах усю складність і різноманіт­ність життєвих практик, інтерпретації створюють велику кількість відображувальних чи викривлених похідних форм. Дія у політиці, засновуючись на нормі, постійно намагається вийти за її межі й породжує ненормативність. Одним з регуляторних механізмів у не­нормативній сфері є політична культура, яка зумовлює рівень роз­витку й основні властивості політики як діяльності.

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ