Т. М. ТРАВЕРСЕ

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Київ

Парламентське видавництво 2013

УДК 159.9:321(075) ББК 88я7+66.0я7 Т65

Рекомендовано Вченою радою факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 11, від 17.05. 2012 р.)

Рецензенти:

Ю. А. Левенець, академік НАН України, доктор політичних наук, професор

В. 0. Моляко, академік НАПН України, доктор психологічних наук, професор

Г. О. Балл, член-кореспондент НАПН України, доктор психологічних наук, професор

В. Ф. Цвих, доктор політичних наук, професор

Траверсе Т. М.

Т65 Політична психологія: навчальний посібник / Т. М. Траверсе. — К.: Парламентське вид-во, 2013. — 240 с.

І5ВІМ 978-966-611-981-5.

У посібнику подається авторська розробка дисципліни «Політична пси­хологія» в інтегративно-модульній формі. Це сприятиме ефективному за­своєнню матеріалу під час групової та самостійної роботи студентів.

Для студентів, викладачів, психологів, політологів, а також широкого кола читачів.

УДК 159.9:32](075) ББК 88я7+66.0я7

© Т. М. Траверсе, 2013

І5ВИ 978-966-611-981-5.

ЗМІСТ

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ 1

ЗМІСТ 3

ВСТУП 6

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА 7

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАУКОВИХ ПОГЛЯДІВ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ЯВИЩА ПОЛІТИКИ 7

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В СИСТЕМІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 11

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ 12

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 16

ҐЕНЕЗА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 16

ПСИХОЛОГІЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 21

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ «ЛЮДИНИ ПОЛІТИЧНОЇ > (АКТОРА) 23

ПСИХІКА У СФЕРІ ПОЛІТИКИ 23

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ 28

ПСИХОЛОГІЯ ЕМОЦІЙ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНОЇ СФЕРИ ПСИХІКИ В ПОЛІТИЦІ 32

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ 33

ПСИХОЛОГІЯ СМИСЛІВ ТА СИМВОЛІВ У ПОЛІТИЦІ 35

ПОЛІТИЧНІ УСТАНОВКИ ТА СТЕРЕОТИПИ 40

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНТАЛІТЕТ 44

ПСИХОЛОГІЯ АКТОРА ЯК СУБ’ЄКТА ПОЛІТИКИ 45

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ТА КЕРІВНИЦТВА 91

ПСИХОЛОГІЯ МАСОПОДІБНИХ ЯВИЩ У ПОЛІТИЦІ 103

психологія ВЕЛИКИХ ГРУП у ПОЛІТИЦІ 103

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ 109

політичний КОНФЛІКТ як вид СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ 109

психологія політичної ІНФОРМАЦІЇ 115

ОРІЄНТОВНІ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ 125

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 131

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 135

Політичне прогнозування: форми та психологічний зміст ... 128

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ 1

ЗМІСТ 3

ВСТУП 7

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА 8

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАУКОВИХ ПОГЛЯДІВ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ЯВИЩА ПОЛІТИКИ 8

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В СИСТЕМІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 12

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ 13

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 17

ҐЕНЕЗА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 17

ПСИХОЛОГІЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 22

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ «ЛЮДИНИ ПОЛІТИЧНОЇ > (АКТОРА) 24

ПСИХІКА У СФЕРІ ПОЛІТИКИ 24

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ 29

ПСИХОЛОГІЯ ЕМОЦІЙ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНОЇ СФЕРИ ПСИХІКИ В ПОЛІТИЦІ 33

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ 34

ПСИХОЛОГІЯ СМИСЛІВ ТА СИМВОЛІВ У ПОЛІТИЦІ 36

ПОЛІТИЧНІ УСТАНОВКИ ТА СТЕРЕОТИПИ 41

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНТАЛІТЕТ 45

ПСИХОЛОГІЯ АКТОРА ЯК СУБ’ЄКТА ПОЛІТИКИ 46

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ТА КЕРІВНИЦТВА 92

ПСИХОЛОГІЯ МАСОПОДІБНИХ ЯВИЩ У ПОЛІТИЦІ 104

психологія ВЕЛИКИХ ГРУП у ПОЛІТИЦІ 104

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ 110

політичний КОНФЛІКТ як вид СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ 110

психологія політичної ІНФОРМАЦІЇ 116

ОРІЄНТОВНІ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ 126

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 132

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 136

Список літератури

ВСТУП

Становлення й ефективне функціонування сучасного фахівця неможливе без урахування його діяльності в контексті політики. Ін­формаційне суспільство, технологізація діяльності зумовили появу віртуального простору, кордони якого не співпадають з географіч­ними кордонами держав, ареалами культур. Поступ глобалізації (розмивання рамок між зовнішнім і внутрішнім, війна з локальним мисленням) призводить до стирання меж зовнішньої і внутрішньої політики. Ця тенденція світового розвитку зумовлює потребу в но­вих уявленнях щодо організації політики як діяльності.

Осмисленню ситуації людини у політиці присвячено чималий доробок людства, що відображено у творах вчених, у житейському «здоровому глузді», звичаях, віруваннях тощо. Проте соціально-по­літична практика не виробила прикінцевих алгоритмів ефективної політичної діяльності, властивостей продуктивного суб’єкта полі­тики, посилаючись на складність політики як динамічного явища.

Посібник з дисципліни «Політична психологія» присвячено пси­хологічним вимірам політики у системі «людина — політика».

Метою створення книги є виховання та розвиток політично­го мислення студентів, що вимагає від них, по-перше, виявлення інтересу до політики, по-друге — необхідного і достатнього рівня обізнаності (знань) у сфері психології, історії та політичної теорії. Психологічні аспекти політики у посібнику представлені водночас як сфера знання і як галузь практичного застосування цього зна­ння на рівнях соціальної, культурної діяльності студентів.

Психолого-педагогічними завданнями посібника є: формуван­ня (ціннісних та етичних) світоглядних орієнтирів щодо функціону­вання політики та людини в ній; залучення студентів до політичної культури та інтелектуальної культури зокрема; спонукання до розу­міння ними базових положень стосовно політики як сфери докла­дання зусиль людини; усвідомлення їхньої ролі як громадян.

В основу змісту посібника покладено роботу з ключовими по­няттями, які систематизовано в авторській програмі з дисципліни «Політична психологія». Розглядаються теоретико-методологічні засади політичної психології як галузі науки та навчальної дис­ципліни. Висвітлено індивідуально-психологічні аспекти людини в політиці (становлення ЇЇ як суб’єкта політичної діяльності, по­літична свідомість, поведінка, мислення тощо). Міститься також інформація стосовно соціально-психологічних аспектів системи «людина — політика» (масоподібних явищ, політичних конфліктів, комунікації в політиці).

У межах обсягу окремого посібника неможливо розкрити всі аспекти політичної психології. Порівняно з іншими навчальними та довідковими виданнями, які дають максимально повний огляд досліджуваного предмета, ми ставимо вужче завдання: по можли­вості здійснити аналіз лише деяких проблем політичної психології, які недостатньо висвітлені в навчальній літературі й дати уявлення про закономірності їхнього функціонування.

Посібник адресовано студентам,вищих навчальних закладів, які вивчають дисципліни «Політична психологія», «Політологія», «Аналіз та прогнозування політики», «Політична етика», «Політич­на культура», «Політична конфліктологія», «Портретологія влади», «Філософія політики», а також аспірантам, усім тим, хто намага­ється зрозуміти і хоча б напіввідкрити завісу потаємних смислів політики.

Складаю сердечну подяку за допомогу та цінні зауваження рецензентам: Юрію Анатолійовичу Левенцю, директору Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України: Валентину Олексійовичу Моляко, завідувачу лабораторії психології творчості Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України: Георгію Олексійовичу Баллу, завідувачу лабораторії мето­дології та теорії психології Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України; Володимиру Федоровичу Цвиху, завідувачу кафе­дри політології філософського факультету Київського національно­го університету імені Тараса Шевченка.

Розділ 1

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАУКОВИХ ПОГЛЯДІВ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ЯВИЩА ПОЛІТИКИ

(ІСТОРИЧНИЙ БЛОК)

Вічний реоолюцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пітьмі поля,

Не дасіщ> спутатись тепер... І де в світі тая сила Щоб в бігу'її спинила,

Щоб згасила мов огень, Розвидняющийся день?

І. Франко

Становлення політичної психології як самостійної галузі пси­хологічної науки було зумовлено рядом обставин (культурно-істо­ричних, соціальних, політичних, економічних та ін.). Науково-пси- хологічним уявленням про політику передував величезний досвід донаукового осмислення людини в політиці (міфологія, вірування, епос тощо).

ідеї щодо політичного устрою суспільства розроблялися у філо­софських традиціях Заходу і Сходу. Так, у 60-10-ті рр. IV ст. до н. е. на Заході, у Стародавній Греції, створюються елліністично-полісні моделі політичного управління Платоном (який був радником пра­вителя Сіракуз Діонісія II) та Арістотелем Стагіритом (наставником майбутнього правителя Олександра Македонського). На анти­чному Сході розробляються концепції адміністративно-державно­го управління: прагматично помірного брахманізму Каутільї (ін­дійський брахман Чанак’я, який був радником та міністром царя Чандрагупти) та радикального адміністративного легізму Шана Яна (Гунь сунь Ян, міністр за часів правителя династії Цинь Сяо- гуна). Війська двох царів (Олександра і Чандрагупти) зустрічалися на полі битви в кінці IV ст. до н. е.

Спільність проблем, які розглядали мислителі Сходу і Заходу, спостерігається у часі. Проте в ході їхніх думок наявні суттєві від­мінності. Те, що європеєць називає випадковістю, для мислення китайців, судячи зі всього, є головним принципом, а те, що єв­ропейці підносять як причинність, не має ніякого значення. Цей принцип є діаметрально протилежним нашій причинності (К. Юнґ). Ми обмежимося побіжним оглядом європейської традиції осмис­лення політико-психологічних явищ політики.

У цілому праці мислителів (Арістотеля, Платона, Сенеки, Н. Ма- кіавеллі, Ш. Монтеск’є, Ж. Руссо, Т. Гоббса, А. Сміта, Г. Геґеля, К. Маркса та ін.) становлять філософські та теоретичні основи по­літичної психології як прикладної галузі на етапі донаукового по- літико-психологічного знання.

Як і в Західній Європі, певні елементи ранніх форм політико- психологічного знання зафіксовано в писемних пам'ятках Київ­ської Русі. На теренах України за часів раннього Середньовіччя з’явилися літературні твори («слова», «повчання», «казання»). Ав­тори зголошувалися на тому, що влада має бути в руках мудрого і відповідального правителя та грунтуватися на законах і спра­ведливості. У різних літописах, зокрема «Повісті временних літ» Нестора Літописця, ставиться проблема статусу та політичної ролі Київської Русі в геополітичному контексті того часу. У зводі зако­нів Ярослава Мудрого «Руська Правда», «Повчанні дітям» Володи­мира Мономаха, які регулювали політичне життя країни, декла­руються цінності суспільно-політичного буття (особиста безпека, людське життя, честь), наголошується на значущості особистісних та спеціальних властивостей правителя. Будучи представником тодішньої політичної еліти, князь подає зразок її плекання на при­кладі взаємин та виховання своїх синів — бути мужнім в усіх жит­тєвих випадках, розумітися на військовій справі, не боятися смерті у справі захисту правди та справедливості.

Проблеми управління державою в умовах феодальної органі­зації соціуму розглядаються у «Слові о полку Ігоревім». Здійсню­ються спроби вироблення способів політичної взаємодії проти зовнішніх ворогів. Усвідомлення соціально-психологічних механіз­мів взаємодії на міждержавному рівні, політичної співпраці (зна­ходження компромісів, укладання політичних союзів) виявляється в поведінці політичної еліти того часу. Зокрема, існувала традиція укладання шлюбів між дітьми правителів держав. В історії України, наприклад, Анна Київська, донька Ярослава Мудрого, стала коро­левою Франції.

Наприкінці XVII ст. у творчості діячів Києво-Могилянської ака­демії Стефана Яворського та Феофана Прокоповича висловлю­ються політико-психологічні погляди щодо державного устрою. У праці «Про риторичне мистецтво» Ф. Прокопович формулює ви­моги до особи оратора, організації його взаємодії зі слухачами.

Наприкінці XVIII ст. у європейському просторі почала поши­рюватися нова система цінностей, що привело до ряду наслідків, одним з яких стало виникнення СІІІА. Починаючи з Французької революції (1789-1792) відбулися суспільні зміни, які докорінно змінили спосіб життя і думок людей. В українському Просвітництві переважали ідеї духовного самовизначення, самотворення люди­ни, сутнісний гуманістичний зміст яких сформульовано у творчості Г. Сковороди.

Соціальний та політичний контексти Європи кінця XIX ст. зу­мовили дослідження з етнографії (А. Бастіан), політичної науки (Е. Ботмі), філософії (І. Тен). Маса як суб’єкт політики стає пред­метом наукових рефлексій. Вивчається національний характер американців (А. де Токвіль). Робляться спроби опису психології робітничного класу в Англії (Ф. Енгельс). Пояснюється суспільство як цілісна система в контексті діяльнісного підходу, де існує клас гнобителів І клас пригноблених. Виявляються специфічні характе­ристики маси (спонтанність, активність, агресивність, безвідпові­дальність тощо), які загрожували непередбачуваністю політичних процесів (К. Маркс).

Приділяється увага ролі еліт у суспільстві (Р. Міхельс, Ґ. Моска), взаємодії класів і соціальних систем (В. Парето), формулюються проблеми свободи й влади (Ґ. Ґранді) тощо. Започатковуються на­прями систематичних досліджень психологічних явищ політики. У них піддається науковому аналізу макросоціальний рівень пси­хічних явищ, що знайшло своє відображення у провідних соціаль­но-психологічних теоріях кінця XIX — початку XX ст.

Зокрема, у франко-італійській школі «психології мас» вивча­ли переважно феномени масової стихійної поведінки, механізми впливу, неусвідомлювані мотиви соціальних дій, взаємодію еліти та маси у суспільстві (Ґ. Лебон, В. Парето, С. Сігеле, Ґ. Тард). З'ясо­вуючи рушійні сили стихійних форм політичної активності, їх зна­ходять в ірраціональних, несвідомих структурах психіки. Розроб­ляється теорія масового суспільства, де маса є ірраціональною руйнівною силою, яка пригнічує індивідуальність людини (Ґ. Лебон).

Колективні уявлення розглядаються в контексті соціальної зумов­леності психіки людини (Е. Дюркгайм, Л. Леві-Брюль).

У німецькій школі «психології народів» предметом дослідження стали культурно-психологічні особливості різних етносів, які мають відображення в мові, міфології народу тощо (В. Вундт, М. Лазарус, Г. Штейнталь).

Значущими стають дослідження суб’єктивної складової полі­тики. Вважається, що суб’єктності політичних відносин може на­бути як особа, так й етнічна, расова, вікова, громадська спільно­та, коли всередині неї формується взаємна ідентифікація осіб як носіїв спільних інтересів, цілей, що не співпадають з інтересами інших груп. Водночас ця суб’єктність може втрачатися в інших кон­текстах суспільної практики.

Спеціально вивчаються політико-психологічні особливості осо­бистості. Зокрема, у традиції психоаналізу з’ясовується структура особистості політиків. Створюються психобіографії політичних ді­ячів на основі виявлених механізмів та умов їхньої продуктивної самореалізації. У першій половині XX ст. виникає жанр політично­го портретування (3. Фройд, У. Булліт, Г. Лассвелл).

Сформовані всередині XIX ст. дослідження з психології зумови­ли появу соціальної, економічної та історичної психології («психо- історії» — в англосаксонських країнах та «історії ментальностей» у Франції).

Наприкінці XIX ст. у Російській імперії (в межах якої на той час перебувала більша частина України) з’являються праці, присвяче­ні історії культури та державності «України-Руси» (М. Грушевський). Вивчаються проблеми соціальної рівності, свободи, прав людини. Здійснено спробу скласти портрети політичних діячів свого часу (П. Ковалевський, Г. Чулков, П. Сорокін).

Згодом виникає теорія культурно-історичних типів (М. Данилев- ський), одушевлена історіографія (О. Лаппо-Данилевський), суб’єк­тивна соціологія (М. Михайловський), колективна рефлексологія (В. Бехтерєв). У цих працях вперше здійснено опис та піддано ана­лізу політичні явища Росії з точки зору психології. Зароджується геліопсихологія, де з’ясовуються особливості впливу сонячної ак­тивності на енергетичні стани живої клітини та її прояв у динаміці політичних процесів (О. Чижевський).

У1920-1930 рр. розробляються проблеми соціальної, суспіль­но-історичної детермінації психіки людини: «свідому поведінку» розглядають як функцію соціального життя, досліджуються особ­ливості сприймання газетних матеріалів (П. Блонський). Вини­кає культурно-історична психологія (В. Виготський), з'ясовуються відмінності у сприйманні й мисленні залежно від культури людини ) (0. Лурія). З’явилася перша спроба визначити професійно значущі якості комуніста (А. Залкінд).

Поступ вітчизняної психологічної науки був уповільнений по­становою ЦК ВКП(б) «Про викривлення в педології» від 14 червня 1936 р. Основного удару зазнали прикладні дослідження психо­логії. Вважають, що за роки радянської влади піонерські традиції вітчизняної науки, які могли б служити розвитку політичної психо­логії, було більшою мірою втрачено.

З другої половини XX ст. набули розвитку концепції гуманіс­тичного напряму, де основа увага надається мотиваційній та емо- ційно-вольовій сферам актора. Досліджуються чинники, які мо­тивують включення людини до політики, її участь у різних формах (Г. Айзенк). Спираючись на теорію потреб А. Маслоу при вивченні проблем демократії, базовою визначають потребу особи в участі, яка на психологічному рівні виражається у встановленні особис­того контролю над ситуацією (С. Реншон).

Відбувається розвиток соціально-прогностичних досліджень (1950-1960 рр.), коли їхня спрямованість уперше перетинається з предметним полем політичної психології. (Розробляються типи політичних прогнозів, визначаються провідні потреби та мотиви політико-прогностичної діяльності). Одним з перших завдань по- літико-психологічних досліджень, виконаних у межах функціональ­ного й особливо в контексті біхевіористського підходу, постала проблема вивчення поведінки (індивідуальної і масової) з метою управління нею правлячою елітою (роботи Д. Істона і Дж. Дженні- са у 1960-ті рр. у межах концепції «політичної підтримки») та ін.

Розвиток політико-психологічних досліджень у Західній Європі та США призвів до утворення галузі знання — політичної психоло­гії. На початку 1970 — середині 80-х рр. здійснюються фундамен­тальні, систематичні політико-психологічні дослідження. Оформив­шись інституціонально у 1960-ті рр. у США, політична психологія зберігає із суміжними галузями (соціологія, соціальна психологія, політична філософія, політологія та ін.) методологічні й теоретич­ні зв’язки і вирішує спільні завдання. При Американській психіа­тричній асоціації було створено спеціальну групу дослідників, які вивчали проблеми міжнародної політики. У 1970 р. з реоргані­зації групи створили Інститут психіатрії і зовнішньої політики при цій асоціації. У цей же час у 1968 р. в Американській асоціації політичних наук виникло відділення політичної психології. Через десять років на його основі було організовано Міжнародну спілку політичних психологів (І5РР).

Пошуки та становлення предмета соціальної психології відігра­ли надзвичайно важливу роль для політичної психології, зумовив­ши провідні напрями досліджень психологічних явищ політики. Як і будь-яка інша галузь наукового знання, політична психологія руха­лася у своєму розвитку від опису об’єкта, пояснення його природи і зв’язків до передбачення на цій основі змін, яких може зазнава­ти цей об’єкт, і далі — до цілеспрямованого управління об'єктом.

У вітчизняному (радянському) суспільствознавстві політична психологія позначалася терміном «психологія політики», належала до політичних наук й існувала як напрям суспільно-політичних до­сліджень, об’єктом вивчення якого були психологічні аспекти полі­тики з марксистських діалектико-матеріалістичних методологічних позицій, де провідним був діяльнісний підхід.

Предметом психології політики була системно організована сукупність особливого роду чинників, які впливають на реальні політичні інститути і процеси з боку «людського фактора». У політи- ко-психологічному аналізі провідними були мотиви участі індивідів і груп у політиці, структура політичної діяльності, потреби індивіда, які задовольняються політичною діяльністю, цілі, цінності індиві- уальної і спільної політичної діяльності, почуття, емоції, масові на­строї, думки та ін.

Проміжне положення психології політики відображено в тер­міні «соціально-політична психологія» (або «макросоціальна пси­хологія»), предметом якої є психологічні аспекти взаємовідносин індивіда і суспільства в конкретній історичній ситуації.

У 1970-х рр. у вітчизняній науці здійснювалася систематизація соціально-психологічного знання, об’єктом яких є взаємовідноси­ни і взаємозв’язки людини і суспільства. Йшлося про «емпіричну» конкретну людину та «суспільство» у смислі сукупності численних складно структурованих відносин між людьми, між громадянами і політичною владою (від мікро- до макрорівня) в контексті певно­го національно-державного або цивілізаційно-історичного про­стору. Її предметом були психологічні аспекти макросоціального (соцієтального) рівня. Йшлося про відносини всередині великих груп та спільнот, саме тих, які функціонують у масштабах усього суспільства. Усі дисципліни розвивалися в руслі єдиної тенденції гуманітарного знання: пошуків взаємозв’язків між психічним жит­тям людини та її соціальним та історичним буттям — соціальними відносинами, історичним розвитком, суспільно-політичними про­цесами і явищами (Г. Дилігенський).

У Росії наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. суспільно- політичні трансформації зумовили нагальну потребу в розробці політико-психологічних проблем. Актуальними стали дослідження масових політичних настроїв та почуттів (Д. Ольшанський), групо­вих та соцієтальних явищ політичної поведінки (Г. Дилігенський) та політичної свідомості (В. Петренко, О. Мітіна), психологічних аспектів вирішення конфліктів та ведення переговорів (М. Ле- бедєва), психології політичного лідерства (К. Єгорова-Гантман), сприймання образів влади та політиків, соціально-психологічних чинників становлення багатопартійності, політичної соціалізації, політичного лідерства та ін. Інституціалізацію політичної психо­логії як галузі також вважають приблизно в ці ж роки. У 1989 р. на факультеті психології Санкт-Петербурзького університету було створено кафедру політичної психології, яку очолив О. Юр’єв. У 1993 р. — створено Російську асоціацію політичних психологів. З 2000 р. у Московському державному університеті ім. М. В. Ло- моносова засновано кафедру політичної психології на відділенні політології філософського факультету, яку очолила О. Шестопал. З реорганізацією факультету у 2008 р. кафедру переназван^ на кафедру соціології та психології політики факультету політології.

В Україні, з набуттям державної незалежності (1991), у січні 1994 р. було створено Науково-практичний центр політичної пси­хології, який у жовтні 1996 р. реорганізовано в Інститут соціаль­ної та політичної психології АПН України під керівництвом члена- кореспондента Академії педагогічних наук М. Слюсаревського. Головними напрямами діяльності інституту є фундаментальні та прикладні дослідження, які охоплюють таку основну тематику: те- оретико-методологічні засади соціальної та політичної психології; комплексний аналіз соціальної ситуації особистісного та грома­дянського розвитку дітей і молоді; психологічні механізми соціа­лізації особистості; проблеми групової динаміки, міжособистісних і міжгрупових стосунків; стан, закономірності й тенденції розви­тку масової свідомості та поведінки; соціально-психологічні умо­ви та чинники участі особистості в політичному житті; проблеми психології влади і політичного лідерства; соціально-психологічні аспекти масової комунікації; технології соціально-психологічного консультування, прогнозування суспільно-політичних процесів та впливу на їх перебіг. У цей же час створено Асоціацію політичних психологів України.

Політична психологія — переважно прикладна галузь політико- психологічного знання; складалась як міждисциплінарна галузь, що зумовило певні особливості категоріально-понятійного апа­рату, загальнонаукових підходів, науковий інструментарій, теоре­тичні настановлення. Зміст науки значною мірою зумовлюється низкою факторів, до яких належать суспільно-історичний контекст (зокрема, політична, соціальна, економічна структура суспіль­ства), рівень розвитку психології та наук про політику, стан роз­витку суспільних наук тощо.

Напрямами практичного застосування політичної психології є, наприклад, участь психологів у політичному консультуванні. Пси- хологи-консультанти вирішують такі завдання: а) робота з іміджем політика і розробка елементів його стратегії у проведенні певної політичної лінії; б) робота з особистістю політика (психодіагности­ка, тренінг, корекція публічних виступів); в) безпосередня робота у виборчих кампаніях (вивчення електорату та його вимог до кан­дидата, супровід кандидата під час поїздок та ін. (К. Єгорова-Гант- ман, І. Мінтусов); систематичний аналіз динаміки суспільної думки] пряме консультування політиків перед їхніми публічними виступа­ми; складання психологічних портретів опонентів та психологічний супровід переговорів у сфері політики (Л. Гозман); створення ко­манд на різних рівнях політики тощо.

Дослідники не дійшли єдиної думки стосовно предмета полі­тичної психології. Зокрема, йдеться про (а) взаємодію політичних і психологічних процесів (М. Германн); (б) психологічні компоненти політичного життя суспільства; (в) психічні процеси, стани і влас­тивості людини, які модифікуються в процесі взаємодії з владою (О. Юр’єв, М. Головатий); (г) суб’єктивний компонент політичної системи і процесу, який розглядається за допомогою спеціальних переважно психологічних методів та підходів (О. Шестопал); (д) за­кономірності функціонування психіки людей в різних видах полі­тичної діяльності з урахуванням суспільно-історичних і конкретних соціокультурних умов, а також індивідуальних особливостей осо­би в політиці тощо. Широке тлумачення політичної психології не протиставляє, а об’єднує різні визначення її предмета в контексті єдиного системного підходу та можливостей його варіацій (при розробці окремих напрямів досліджень). У сучасній науці існує єдиний термін «політична психологія», яким позначається наука, що вивчає умови, шляхи і методи науково обгрунтованого вирі­шення практичних завдань в галузі функціонування та формуван­ня людини в системі «людина — політика».

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В СИСТЕМІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Політику вивчають науки, з якими політична психологія перети­нається в ході вирішення спільних проблем і завдань. Як міждис­циплінарна галузь політична психологія виникла на перетині по­літичної та психологічної наук. Існуючи як політологічна (в Росії та ін.) і психологічна (у Франції, Україні та ін.) галузь науки водночас політична психологія перебирає з цих наук відповідну методоло­гію і засоби наукових досліджень.

Концепції державного управління, теорії прийняття рішень і ситуаційного політичного аналізу відносять до прикладних галу- * зей політології. У той же час фундаментальними розділами вва­жаються теорії влади і політичної системи, компаративні дослі­дження політичних інститутів і культури. Міждисциплінарними, як правило, є прикладні дослідження політики, оскільки в основу по­дібного аналізу разом з моделями політичної системи потрапляє вивчення дії факторів її середовища: економічних, психологічних, соціокультурних та інших, які вимагають систематичного залучен­ня фундаментальних висновків суміжних суспільних наук. /

Проблема застосування психологічних знань у політиці має як практичний, так і теоретичний інтерес. З теоретичної точки зору важливо з’ясувати, які зв’язки існують між феноменами, що ха­рактеризує психологія, і актуальними явищами, що вивчає полі­тологія. З практичної точки зору важливо встановити, якою мірою і в який спосіб психологія може сприяти успішному розвитку полі­тичної сфери соціуму.

Психологічні аспекти політики вивчає політична психологія, яка має зв’язки з іншими суміжними науками: політичною філософією (виходячи із загальнолюдських цінностей надається оцінка по­літичного ладу, ведеться пошук найкращих, найбільш ефективних політичних інститутів, методів управління, способів розв’язання соціальних конфліктів та ін.); філософією політики; політекономією; політологією; політичною теорією міжнародних відносин; політич­ною географією (в контексті когнітивної географії вивчаються про­сторові виміри образу політичних процесів); політичною історією; політичною соціологією (об’єктом є вивчення масових уявлень, настановлень, цінностей; зв’язок політичних образів з масовими формами); політичною екологією; політичною етикою; політичною

культурою; аналізом та прогнозуванням в політиці; прийняттям політичних рішень; політичною антропологією; біополітикою (ви­вчаються біологічні характеристики, які є регуляторами у процесі виконання функцій політичної діяльності. Йдеться про спадковість, темперамент, стать, вік, стан здоров’я, тілесну конституцію) та ін.

У сфері психології суміжними галузями з політичною психоло­гією є такі галузі психологічної науки: загальна психологія (роз­робка методології політичної психології; понять та категорій; спе­ціально наукових принципів та методів); соціальна психологія (політико-психологічні закономірності груп, масоподібних явищ, рухів у політиці; політична соціалізація; політична свідомість); пси­хологія особистості (політичне лідерство/керівництво, політична еліта; портретологія влади; мотивація актора); психологія малих та великих груп у політиці (групові й соцієтальні феномени політичної поведінки); психологія праці (професіографічний опис політичної професійної діяльності та розробка професійно значущих власти­востей сучасного політика); психогігієна (нормативи робочого дня); психологія політичної влади (психологія взаємин домінування — підкорення в політиці); психологія впливу (політична комунікативіс- тика, технології маніпуляцій в політиці); психолінгвістика (розкри­ває зв’язки особистісних властивостей актора і тексту; об’єктом є психологічні закономірності функціонування політичного дискурсу як окремого політика, так і великих груп акторів); акмеологія (вчен­ня про торжество життя, порядку й творчості; дослідження вершин­них досягнень суб'єкта політики, його потенціалу, закономірностей особистіно-професійного розвитку й самореалізації) тощо.

Дослідження в різних галузях гуманітарного знання у той чи інший спосіб торкаються проблем макросоціального рівня психо­логічних відносин. Проте вони здійснюються в контексті конкрет­них сфер знання, а отже специфічних напрямів та вирішуваних завдань.

На сучасному етапі розвитку політичної психології вже нако­пичено різноманітний і водночас унікальний фактичний матеріал. Він систематизується у спеціальних напрямах науки. У досліджен­нях психологічних явищ у політиці поєднуються загальні законо­мірності функціонування психіки людини з урахуванням специфіки політичної діяльності, у межах якої це явище існує.

Політична психологія вирішує дві основні групи завдань: внуг- рішньонаукові та прикладні. Вирішення завдань першої групи сприяє становленню політичної психології як наукової галузі. За­вдяки вирішенню завдань другої групи формуються прямі і зво­ротні зв’язки, які поєднують науку і практику.

Зокрема, вивчається психологія окремих акторів (політиків, ак­тивістів, видатних політичних діячів) та їхня політична діяльність. У дослідженнях грунтуються на здобутках психології особистості, психології діяльності, психології прийняття рішення та інших при­кладних галузях психології. А також вивчаються психічні процеси, які так чи інакше впливають на політику. Йдеться про вивчення психіки в контексті суспільства, провідні мотиви та інтереси, пси­хологічні закономірності впливу політики на суспільство, де врахо­вуються і ті сфери життя, які лежать поза політикою, власне поза політичною діяльністю. Досліджують соціально-психологічні явища політики (масові політичні процеси, масову свідомість, потреби, цінності, які впливають на політичний розвиток, закономірності політичної соціалізації). Вивчається психологія політичної людини як особи, що існує в контексті суспільства і пов’язана з певними соціальними групами.

На формування теоретико-методологічних і прикладних основ політичної психології здійснили вплив наукові конструкти з різних галузей суспільствознавства, історії, філософії, соціології, політо­логії, що склали класичне підгрунтя гуманітарного знання, а також політична та інша суспільна практика, в якій знаходять яскравий вияв психологічні закономірності.

Дослідження психологічних явищ політики призвело до умов­ного виокремлення щонайменше трьох методологічних підходів стосовно їх пояснення, а саме: суперпсихологізаторський або максималістський (представники якого найбільшої уваги приді­ляють вивченню людського фактора у політичних процесах); міні­малістський (дослідники найбільшої уваги надають об’єктивним суспільно-політичним процесам) та синтетичний або інтегратив­ний, в якому намагаються поєднати методологічні підходи психо­логії та політології, зважаючи на діалектичну значущість водночас об’єктивних та суб’єктивних чинників політики.

Наукове дослідження політики здійснюється в межах психоло­гічних напрямів, течій, шкіл, підходів. Це пояснюється ресурсом політичної психології як науки. Психологічні явища дійсності ви­вчаються переважно аналітично, в контексті вже існуючих науко­вих традицій у психології (зокрема, соціальної психології). Кожен з підходів створює наукове підґрунтя для фундаментального осмис­лення специфічних складових психології політики. Проте водно­час і обмежує вивчення явища в силу методологічної унікаль­ності.

Методологічними підходами досліджень у сучасній політичній психології є структурний функціоналізм (філософія сцієнтизму, технократизму, позитивістсько-утилітаристська політична теорія, системна теорія політики, теорія політичної підтримки, рольові теорії); біхевіоризм (конвенціональний, радикальний); антипози- тивістський підхід (філософія антисцієнтизму, ірраціоналистична філософія антропологічного змісту, культурна антропологія, со­ціальний біхевіоризм, когнітивні теорії), гуманістична психологія, неофройдизм, символічний інтеракціонізм; структуралізм; пост- структуралізм. Поведінковий, когнітивістський, психоаналітичний, психоісторичний, діяльнісний підходи є базовим методологічним підгрунтям сучасної вітчизняної політичної психології.

Спеціальнонаукові завдання вирішуються у таких напрямах дослідницької діяльності: психологія внутрішньої, зовнішньої по­літики та міжнародних відносин. Відповідно до завдань виокрем­люються об’єкти політико-психологічних досліджень: психологічні основи політичної філософії; методологія, методи та принципи по­літико-психологічних досліджень; політична поведінка та її меха­нізми; психологія груп, масоподібних явищ у політичних процесах; становлення особистості як суб’єкта політичної діяльності; прогно­зування ролі психологічних чинників політики; політична комуніка­ція; соціально-психологічні впливи та психологія глобальних змін у світі; психологічне забезпечення управління політичними про­цесами; політичні конфлікти; політична влада як основний об’єкт політичної психології, який набуває нових вимірів в умовах інфор­маційного суспільства.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

(ПРОБЛЕМНИЙ БЛОК)

Культурно-історичні контексти сучасного інформаційного сус­пільства висувають завдання оновлення як філософської, загаль- нонаукової, так і спеціально-наукової методології різних наук. Ме­тодологія політичної психології має особливості та функціонує як спеціальна система орієнтувальних, регулівних, роз’яснювальних принципів, методів наукової діяльності. Вона евристично взаємо­діє із загальнонауковою методологією.

У психологічній науці розроблено ієрархічну систему основних принципів, які поширюються й на політичну психологію. Йдеться про принципи: детермінізму, відображення, єдності психіки та ді­яльності, розвитку психіки та системно-структурний (0. Ткаченко).

Принцип детермінізму визначає причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну обумовленість психічних явищ, психічної діяльності і психічних властивостей людини. Він є значущим не лише для пізнання психіки і розробки психологічної теорії, але й для пошуків шляхів передбачення, прогнозування, ке­рування, формування психічних властивостей у людини. Детермі­нантами психіки є процес і продукт взаємодії суб’єкта з об’єктом. У цьому процесі взаємодії представлене у взаємозв’язку пере­ломлення як зовнішнього через внутрішнє (С. Рубінштейн), так і внутрішнього через зовнішнє, де внутрішнє, суб’єкт, діє через зовнішнє і цим само себе змінює (О. Леонтьєв).

Принцип відображення стверджує відображувальну приро­ду всіх психічних функцій, а не лише пізнавальних. Відображен­ня має сигнальний характер. Воно випереджає фізичний контакт суб’єкта з об'єктом, які взаємодіють, попереджаючи, сигналізуючи суб'єкту про значущі для нього об’єкти за допомогою нейтральних відносно об’єкта подразників (сигналів). Сигнальність є фунда­ментальною властивістю психічного. Вона характеризується висо­кою вибірковістю та випереджувальністю. Психічне відображення у людини має знаково-опосередкований характер. Воно є актив­ним на будь-якому рівні. Це або відбір чуттєвих біологічно значущих сигналів на рівні організму, або раціональне, розумове пізнання в процесі засвоєння на рівні індивіда, або творення суспільно- історичного досвіду на рівні особистості.

Принцип єдності психіки і діяльності конкретизує принципи де­термінізму та відображення. За цим принципом психіка і діяль­ність не тотожні одне одному, але і не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка виступає як внутрішній, ідеальний план діяльності. Психічні моделі дійсності дозволяють орієнтуватися в навколиш­ньому середовищі на всіх рівнях детермінації — організму, інди­віду та особистості, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння та продукування суспільного досвіду.

Згідно з принципом розвитку психіка є не чимось сталим, а є результатом розвитку, де об’єктивно виявляються й реалізуються детермінація поведінки, зв’язок психіки та діяльності. У реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку (шляхом научіння, присвоєння і творення) представлені не окремо і одно­значно послідовно, а інтегрально, з послідовним домінуванням од­ного з них. Процес розвитку особистості пов’язується з її творчою діяльністю. При цьому творчість є процесом створення суспільно значущого продукту і водночас процесом самотворення, самороз­витку, самореалізації, самооб’єктивації особистості — на основі засвоєння суспільно-історичного досвіду.

За системно-структурним принципом психіка є складною сис­темою взаємопов’язаних елементів (таких як пам’ять, мислення, воля та ін.), які є елементами цілісного явища. Психіка трактуєть­ся як відкрита система зі зворотними зв’язками. На кожному рів­ні детермінації психіка включена у регуляцію взаємодії суб’єкта з більш широкою біологічною системою (на рівні організму), із со­ціальною системою (на рівні індивіду), зі створюваними культурно- історичними цінностями суспільства та предметного світу (на рівні особистості).

У політичній психології вироблено спеціально-наукові принци­пи, які відповідають психолого-прикладному рівню методологічно­го простору. Вони визначають орієнтовні параметри способів роз­робки політико-психологічних теорій та конкретне використання загальнонаукових принципів.

Основними спеціально-науковими методологічними принци­пами є такі: 1) взаємодії, де взаємодія політичних і психологічних явищ (феноменів) є двобічною. Тобто психіка людини розглядаєть­ся з точки зору взаємозв’язків політичних впливів і проявів пси­хіки; 2) пріоритетності, коли головними мають бути найбільш зна­чущі й актуальні проблеми, до яких прикута увага громадськості (тобто відповідати запитам практики); 3) контекстуальності, тобто приділяти максимальну увагу політичному і соціальному контексту досліджуваних явищ, використовуючи різні методичні процедури; 4) процесуальної, тобто досліджувати не лише результат впливу психологічних чинників на політику, але і процес формування по­літико-психологічних явищ і процесів, а також тенденції їхнього розвитку; 5) нейтральності, можливо об’єктивно характеризува­ти поведінку людей та ті чи інші політичні ситуації або їхню дію на систему політичних закладів та організацій суспільства (М. Гер- манн, Д. Ольшанський).

Серед інших принципів різні дослідники також зазначають такі: історизму (полягає в тому, що у становленні феноменів політичної психології існують певні історичні передумови. Вони виступають де­термінантами розвитку галузі); гуманізації(мета, зміст, форми і ме­тоди мають орієнтуватися на особистість); психологізації політики (в частині методів впливу полягає в об’єктивній необхідності суттє­вого підвищення психологічної культури актора. Політичні, соціаль­ні, економічні катаклізми довели важливість врахування людсько­го фактору); суспільно-особистісного прагматизму і партнерства (правове суспільство зацікавлене у позитивно спрямованому роз­витку особистості як єдиного можливого джерела продуктивної, творчої діяльності всіх інститутів держави); еврилогізації (полягає у визнанні творчості в політичній діяльності та поведінці, у за­своєнні та відтворенні суспільно-політичного культурного досвіду, у продукуванні і творенні культурних цінностей) та ін.

Спеціально-наукова методологія політичної психології визна­чає орієнтовні параметри способів розробки соціально-психоло­гічних теорій, з якими пов’язана сукупність конкретних методів, методик і процедур, тобто практики політико-психологічних дослі­джень. Методи дослідження — це способи одержання фактів про прояви психіки в політиці, які відповідають методологічним прин­ципам науки. Методика дослідження — конкретне втілення мето­да відповідно до мети дослідження.

У контексті системної організації методів психологічного до­слідження як такого розроблено класифікацію методів, яка відпо­відає цілісному циклу психологічного дослідження та розкриває порядок їх застосування, регулює взаємодію всіх інших методів, які вводяться в дослідження. Вона містить такі групи методів: 1) організаційні (порівняльний, лонгітюдний, комплексний); 2) ем­піричні, це всі методи отримання наукових даних (спостереження, експериментальні, психодіагностичні (тести, анкети, опитувальни- ки, соціометрія, інтерв’ю, бесіда), аналіз продуктів діяльності, біо­графічні); 3) методи обробки даних (кількісний, або статистичний та якісний, тобто диференціація матеріалу за групами, аналіз); 4) інтерпретаційні (Б. Ананьєв).

Усі методи політичної психології (за аналогією із соціальною психологією) можна розділити на дві групи: методи дослідження і методи впливу. У даному контексті йтиметься про групу дослід­ницьких методів. З одного боку, вони є традиційними для психо­логії (спостереження, різні види опитування, тестування), а з ін­шого — є специфічними, оскільки є запозиченими з інших наук (соціології, політології, історії) і трансформовані до вимог психоло­гічного дослідження (наприклад, соціологічні опитування). Суттєву ознаку методів політико-психологічного дослідження зумовлює природність і пролонгованість політичних явищ та тих психологіч­них феноменів, які їх супроводжують. Політичним явищам влас­тива необерненість. Інколи може відновитися форма, наприклад, коли відбулася Реставрація у Франції, проте психолого-політичний зміст суспільних процесів став принципово іншим. Те, що у певний період вважається результатом, є насправді проміжним результа­том, коли результат політичної дії (його якість, смисл, значущість) трансформується в часі залежно від конкретного культурно-істо­ричного періоду. Тому спеціальні методи враховують контексти, дискурси, семантики, в яких подія відбулася, та форми, в яких три­ває її існування аж до остаточного зникнення (наприклад, біогра­фічний метод, метод аналізу документів).

Методи дослідження розділяють на методи збору інформації та методи її обробки. Методами збору інформації є такі: спостере­ження, експеримент, вивчення документів, опитування, тестуван­ня. Вони розділяються на основні й додаткові.

Основними методами політико-психологічного дослідження є спостереження та експеримент (природний і лабораторний). Під­коряючись загальній процедурі та етапам проведення, вони ма­ють певні обмеження щодо свого застосування у політичній психо­логії. Зокрема, природний експеримент ґрунтується на керуванні поведінкою досліджуваних в умовах буденного життя (тобто при­родних умов існування, а не штучних) шляхом застосування низки чинників, які впливають на поведінку й контролюються дослідни­ком. Він може бути використаний в ході навчання дисциплінам, які пов’язані з політикою, у підготовці кадрів для роботи у вибор­чих комісіях тощо. Позаяк у вирішальні моменти життя суспільства його застосування неможливе, оскільки наукові вимоги до нього не можна здійснити. (Тоді йдеться про соціальний експеримент, наприклад поділ Німеччини на ФРН і НДР, Кореї — на Північну та Південну). Прикладом лабораторного експерименту можуть бути експерименти Ф. Зімбардо; експеримент у формі ігрового психо­логічного моделювання (метод імітаційних ігор, метод сценарного поведінкового прогнозування) тощо.

Застосування методу спостереження передбачає цілеспрямо­ване фіксування явищ, які зумовлені задачею дослідницької ді­яльності. Він може бути використаний самостійно або як складова іншого методу, наприклад експерименту. Однією з основних ви­мог до наукового спостереження є його об’єктивність (можливість контролю шляхом або повторення, або дублювання, або засто­суванням інших методів). Застосування методу супроводжується труднощами, які пов’язані зі структуруванням досліджуваного яви­ща (виділенням одиниць спостереження, вибору часового інтер­валу, достатнього для фіксації психологічного явища).

Залежно від позиції спостерігача розрізняють чотири види спостереження. Коли події піддаються реєстрації «збоку», тобто сам дослідник не бере участі в ситуації, таке спостереження може бути (а) відкрите (досліджувані знають, що за ними спостерігають) і (б) приховане (коли досліджувані не підозрюють, що ведеться спостереження). У випадку, коли дослідник бере участь в актив­ності групи, будучи рівноправним її членом, йдеться про (в) вклю­чене спостереження, а коли він не належить до учасників групи, йдеться про (г) невключене спостереження.

Додатковими методами є опитування, тестування, вивчення документів, біографічний, аналіз продуктів діяльності та ін.

Метод опитування розділяється на два основних види — ан­кетне (письмове) та інтерв’ю (усне опитування, бесіда). Він засто­совується для отримання емпіричної інформації, яка стосується об’єктивних або суб'єктивних фактів (наприклад, знань, оцінок, думок). Цей метод має опосередкований характер взаємодії між дослідником і респондентом. Залежно від кількості водночас до­сліджуваних опитування може бути (а) групове та (б) індивідуаль­не; залежно від присутності — (в) очне та (г) заочне; залежно від міри персоніфікації — (д) анонімне й (е) персоніфіковане; а також (ж) стандартизоване та (з) нестандартизоване інтерв’ю.

Методи вивчення документів класифікують (а) за способом фік­сації інформації: письмові, відеоносії, кіноматеріали, аудіозаписи;

(б) за мірою персоніфікації: особисті (щоденники, листи); безосо­бові (статистичні дані, звіти комісій та ін.); (в) залежно від статусу джерела: офіційні, неофіційні; (г) за мірою широти відображення подій: первинні і вторинні; (д) залежно від природи появи: природ­ні і цільові.

Метод контент-аналізу є одним із варіантів методу вивчення до­кументів (текстів, відеозаписів, передач, інтерв’ю тощо). Це метод виявлення та оцінки специфічних характеристик текстів, де відпо­відно до цілей дослідження виділяються певні смислові одиниці змісту (досліджувана проблема, яка за допомогою різного поєд­нання слів у тексті висловлюється його авторами). Обов’язковим є великий масив текстів (так звана текстова реальність) та враху­вання реальної соціально-політичної дійсності, яку відображує су­купність текстів (так звана позатекстова реальність).

Створений Г. Лассвеллом та його колегами, цей метод вивчен­ня масової комунікації є більш формалізованим, порівняно з ін­шими, оскільки має експліцитні правила проведення процедури. Це унеможливлює різноманітність в інтерпретаціях одного тексту. Г. Лассвелл дотримувався апріористичної логіки дослідження, для якого властиві: жорстка побудова коду, тобто параметрів і катего­рій аналізу, до проведення дослідження; фрагментарне, відповід­но до задач дослідження, видобування змісту з текста; вимірюван­ня раніше заданих параметрів аналізу; частотна модель аналізу змісту.

В. Пропп, який був прихильником феноменологічного підходу, фактично створив модель нечастотного контент-аналізу. Йдеться про повільне «вживання» в увесь масив аналізованого тексту; ви­явлення коду, тобто моделі змісту тексту, в результаті його аналізу; створення нечастотної моделі аналізу змісту; представлення зміс­ту тексту як цілого і побудовою цілісної моделі тексту; орієнтація на виявлення невідомих елементів і структур, на відкриття і побу­дову структурної типології текстів.

Біографічні методи застосовують для вивчення особистості в суспільно-політичному, історичному контексті, з’ясування пер­спектив становлення її індивідуального буття та взаємин із значу­щими іншими, спрямовані на реконструкцію життєвих програм та сценаріїв розвитку особистості, просторово-часової організації її соціально-політичного буття. До цих методів належать опитуваль- ники, інтерв’ю, тести, спонтанні і спровоковані автобіографії, свід­чення очевидців (опитування близьких людей, спогади сучасни­ків), вивчення продуктів діяльності тощо.

Спеціальними є методи порівняльного історико-політологічного аналізу (методи історичного опису, опис значущих ситуацій, періо­дизації, хронологічний, ретроспективний, прогностичний, історич­них аналогій), результати яких підлягають психологічній інтерпре­тації тощо.

Залежно від об’єкта та цілей методи політико-психологічних до­сліджень поділяють на такі самостійні групи: діагностика особис­тості, вивчення малих, великих груп та мас у політиці. Діагностуючи особу в політиці застосовують такі методи: (а) анкети; (б) особис- тісні опитувальники; (в) проективні; (г) дистантні (вивчення текстів, виступів, відеозаписів, медичних карт); (д) психобіографії (та біо­графічний). Вивчається життєдіяльність та життєтворчість політи­ків, де мотиви їхніх політичних вчинків, цілісна особистість випи­суються, ґрунтуючись на досвіді первинної соціалізації (наприклад, дослідження Е. Еріксона, А. Джорджа, В. Лангера). Біографічний метод, поширений у вітчизняній науковій традиції, дає змогу роз­глянути цілісний контекст (або ієрархію контекстів), який засто­совано у написанні біографій видатних політиків (Ю. Левенець, Ю. Шаповал). Зарубіжні історики та політологи (М. Блох, Б. Броді, А. Гуревич) розглядають вплив особистісного чинника на політичні процеси (війни, революції, функціонування національного харак­теру, політичної культури та ін.); (е) експертних оцінок; (ж) аналіз продуктів діяльності; (з) контент-аналіз тощо.

Вивчення психологічних особливостей малих груп у політи­ці здійснюється такими методами: (а) варіанти соціометричного тесту Дж. Морено; (б) тесті Лірі; (в) побудови психосемантичного простору малої групи; (г) проективні методи (наприклад, незакін- чених речень) тощо.

Психологічне вивчення великих груп у політиці здійснюється такими методами: (а) включеного спостереження; (б) соціологіч­ні опитування та анкетування (де використовується психологіч­ний інструментарій для аналізу та інтерпретації отриманих даних);

(в) фокус-груп; (г) глибинного інтерв’ю; (д) аналіз статистичної інформації; (е) вивчення документів (наприклад, щоденників, нормативних документів); (є) побудови психосемантичного прос­тору та ін.

Дослідження політичної психології мас здійснюється такими методами: (а) спостереження; (б) описи сучасників; (в) мемуари; (г) аналіз документів та джерел; (д) масові опитування; (е) моніто­рингові дослідження; (є) метод асоціацій тощо.

Інструментальна функція досліджень політичної діяльності під­дається технологізації, і сьогодні йдеться про технології політи- ко-психологічних досліджень. Зокрема, методологія політичного портретування політичних діячів грунтується на двох основних на­прямах дослідження особистості: теоріях рис та типологічному під­ході (Б. Ананьєв). Теорії рис передбачають існування конечного набору базових якостей. У типологічному підході вважається, що тип особистості є цілісним утворенням, яке не зводиться до комбі­нації рис.

Ідіографічні та номотетичні концепції особистості, які розроб­ляються у західній політичній психології, генетично пов’язані з цими двома підходами. Ідіографічні дослідження спрямовані на вивчення особливих, неповторних явищ, які через свою винят­ковість не можуть бути описані за допомогою певних закономір­ностей. Номотетичні — вивчають загальне, повторюване і типове в різних явищах (А. Асмолов).

ідіографічний підхід передбачає складання «психологічного профілю» конкретного політика. Профіль формується в результаті оцінки даних, які характеризують особистість за конкретним на­бором незалежних шкал. Ці шкали відповідають певному діапазо­ну психологічних змінних, вибраних для реалізації дослідницьких завдань. З позицій рис-факторів застосовують кількафакторні моделі (Р. Кеттел, В. Норман, Г. Айзенк)та ін. Обмеженнями такого підходу є те, що (а) до уваги беруться окремі психологічні особли- иості актора (властивості поведінки, мислення, стилю взаємодії, прийняття рішення тощо); (б) основні характеристики рис (сталість І узагальненість) зберігають свою сталість (постійність) у певних межах; (в) суб'єктивність опису, його залежність від критеріїв оцін­ки; (г) опис на мові рис не надає розуміння можливостей зміни ак­тора та ін.

Номотетичний підхід використовується для психологічного пор­третування, де найбільш повно втілено принципи і традиції захід­ної психобіографії. Метою психобіографії є виявлення в біографії суттєвих патернів, які пояснюють різні когнітивні, ефективні й по- ведінкові характеристики актора. У політичній психології здійсне­но спроби засобами типологічних досліджень класифікувати по­літичних діячів. Типове існує в особистості взагалі, і в особистості політика зокрема, як сукупність закономірно сформованих ознак, типових якостей і властивостей під впливом середовища. Ці влас­тивості та якості, взаємодіючи з природними задатками, мають прояв у певних способах діяльності людини, а сама людина висту­пає як типова для даної спільноти соціальна фігура.

Відомими є типології актора за критерієм авторитарності (Т. Адорно); догматизму (М. Рокич); за базовими особистісними орієнтаціями на традицію і на внутрішні цілі (Л. Рісман); за здій­снюваними політичними ролями (Г. Лассвелл, Дж. Барбер) та ін. Розроблено типології політичного лідерства/керівництва та ліде­рів/керівників (О. Абашкіна, Г. Андреєва, Ж. Блондель, М. Вебер, Е. Вятр, Ю. Косолапова, В. Парето та ін.). Застосовують тестовий індикатор Майерс-Бріггз; типологічну психодіагностику Д. Кейрсі; соціонічний аналіз та прогноз. Вадами такого підходу є категорич­ність, дискретність, штучність, оцінність. Типологічні способи опису призводять до неточностей визначень, оскільки спрощують явище.

Вказані два підходи взаємодоповнюють один одного. Так, у де­яких концепціях типи формуються за принципом домінуючої риси. За наявності кількох акцентуйованих рис йдеться про змішані типи. Інтегральним варіантом є мультиметодологія сазе-зїисііез, так зване вивчення конкретних випадків (Дж. Каарбо, Р. Бізлі, О. Шестопал), метод побудови політичних портретів (К. Єгорова, М. Ракитянський). У цій традиції розроблено психологічні портре­ти політичних діячів на основі мотиваційно-динамічних досліджень 3. Фройда, К. Юнга, А. Маслоу, К. Роджерса та ін.

Розділ 2

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

ҐЕНЕЗА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Влада — особливий вид суспільних відносин, який полягає у спроможності її суб’єктів нав’язувати (здійснювати) свою волю, спрямовувати, регулювати і контролювати поведінку та діяльність людей за допомогою адміністративно-правових, соціальних і пси­хологічних засобів впливу. Найвищим типом влади є державна (конституційна) влада, яка закріплюється конституціями держав. Політика є компонентом, функцією діяльності органів влади або сферою інтересів і діяльності організацій, які змагаються за вла­ду. Політична влада — це така форма влади, яка встановлює і ре­гулює систему відносин у соціумі, формує стратегічне цілеутворен- ня спільноти, впливає на картину світу, світогляд, життєву позицію та спосіб життя як суб’єктів, так і об’єктів політики.

Політична влада пов’язана з біологічною природою людини та з соціальною роллю держави. Вона існує як (а) вольові відносини між людьми; вольове перетворення соціальних відносин (М. Ве­бер); (б) здатність суб’єкта (індивіда або групи) здійснювати свою волю над іншими (П. Блау); (в) здатність управляти процесом прий­няття рішень (Г. Лассвелл); (г) вироблення умисних результатів (Б. Рассел); (д) засіб спрямованого збереження або зміни системи суспільних відносин (О. Конфісахор); (е) здатність, право і можли- иість розпоряджатися кимось або чимось; здійснювати вирішаль­ний вплив на долі, поведінку і діяльність, мораль і традиції людей за допомогою різного роду засобів — законів, права, авторитету, волі, суду, насилля (В. Халіпов).

Існує чотири основних теорії, які висвітлюють різну ґенезу вла­ди. У теорії Платона влада («права» або «законна») має грунтува­тися на справедливості. Будь-які інші форми влади — незаконні Й не стабільні і є псевдовладою. Остання ґрунтується на грубій силі (і терорі), які не можуть бути тривалими й ефективними. Спра­ведливість може утворювати владу, яка здатна протистояти владі пана, вождя аж до їхнього знищення. Це влада Судді. Політична влада рідко має в генезі справедливість і завжди супроводжуєть­ся іншими типами влади.

У теорії Арістотеля обґрунтовується влада вищого актора над нижчим. Влада спирається на мудрість, знання, можливість пе­редбачення і виходу за межі безпосередньо даного у відчуттях і сприйманні. Володар має право на владу над рабом, оскільки він здатен передбачити, а раб функціонує відповідно до своїх потреб. Це влада пророка, провидця, які втілюють у собі владу вождя.

У богословській теорії первинна й абсолютна влада належить Богові, а всі інші влади є похідними від неї. Бог-Отець як Творець Світу і людини є причиною всіх речей і явищ. Влада Отця інтерпре­тується як першість причини над наслідком, а причина переносить свою сутність і потенціал на наслідок. Це природно пояснює прин­цип наслідування у передаванні влади Отця (спадкова монархія). Існує безліч варіантів влади Отця, влади причини над наслідком. Бог є втіленням Влади і виступає як «Пан», «Господь», «Вождь», «Бо­жественна Справедливість».

У теорії Г. Гегеля обґрунтовується те, чому влада має вигляд па­нування над рабом. Влада — це відносини пана і раба (перемож­ця і переможеного), де пан готовий всім ризикувати (здоров’ям, достатком, життям) заради досягнення і визнання, а раб заради спасіння свого життя скоряється, визнаючи чужу перевагу. Пану­вання народжується у боротьбі за визнання, коли люди ставлять перед собою ясну мету: бути визнаним іншими. Майбутній пан ви­тримує перевірку в реальній боротьбі, тоді як майбутній раб не здатен перебороти свій тваринний страх смерті. Так, за Г. Гегелем народжується абсолютна влада пана над рабом, коли раб свідомо і добровільно зрікається можливості протистояти діям пана.

Отже, існує чотири «чистих» типи влади: 1) влада Судді — вла­да арбітра, контролера, справедливої і чесної людини; 2) влада Вождя над натовпом; 3) влада Отця (походить від значної різниці у віці) — влада старих над молодими; влада традицій; влада «Твор­ця» над його творінням та ін.; 4) влада Пана над рабом — влада дворянина над простолюдином; сильного над слабким тощо.

Кожна з тих теорій визнає лише один тип влади, а інші типи тлу­мачать як прояв сили. Влада наявна лише там, де є активне на­чало, зміна і дія над тим, що здатне реагувати і змінюватися за­лежно від того, що являє собою влада. Вона належить тому, хто змінює, а не тому, хто змінюється, причому реальним носієм вла­ди є вільний і свідомий суб’єкт. Владна дія відрізняється тим, що не має зустрічати протистояння з боку об’єкта, коли суб’єкт змі­нює поведінку об'єкта, не змінюючи при цьому своєї поведінки, діяльності й відносин.

Специфіка природи влади сформульована втакихуніверсаліях:

(а) феномен влади первинно виключає силу; (б) влада завжди є легітимною (заперечення легітимності означає знищення влади); (в) будь-яка наявна влада мусить мати причину і підґрунтя для сво­го існування (А. Кожев).

У політичній науці аналіз категорії влади ведеться за п’ятьма напрямами: а) як філософська категорія; б) як причинна конструк­ція; в) як ресурс; г) як характеристика індивіда; д) як міжперсо- нальна конструкція (Ю. Батурин).

Владу як філософську категорію розглядають диференційовано: йдеться про моральність (аморальність); цінність влади і цінність володіння владою; співвідношення між владою й відповідальніс­тю; вплив соціальних норм, межі та припустимі норми застосу­вання влади; відповідність влади соціальним нормам, традиціям (К. Гаджиєв, В. Ільїн, О. Панарін, Б. Рассел). Розкриваються основ­ні методи здійснення влади (організація, переконання, виховання, контроль, примус).

Влада вивчається як тип причинності, а саме: а) схожість між причинністю і владою (обидві характеризують відносини між інди­відами та є асиметричними); б) динаміка влади — потенційна (яка може спричинити); передбачувана (яка спричинить); реальна вла­да. Влада має прояв як асиметричне відношення, що містить акту­альний (чи потенційний) конфлікт між суб’єктом і об’єктом влади. Зростання влади одних призводить до зменшення влади в інших. Розрізняють владу інтегральну (коли прийняття рішення зосере­джено в руках одного суб’єкта) та інтеркурсивну (коли влада кож­ного з суб’єктів врівноважується владою інших суб’єктів).

Прихильники ресурсного підходу трактують владу як контроль над значущими для суспільства ресурсами, а саме: 1) обмін ресур­сами з метою збільшення володіння тими, які представляють сут­тєвий інтерес для влади; 2) регулювання за допомогою обмежень (законами, діяльністю правоохоронних органів, податковими ін­спекціями) відносин між соціальними суб’єктами в ім’я інтересів усього суспільства.

Ресурс — це все, що соціальний актор (індивідуальний і колек- іивний) в разі потреби може використати для впливу на інших. Ресурсами влади вважають закони, можливості, засоби, якими володіє влада і які вона готова використати і використовує для зміцнення своїх позицій. Не існує універсального «родового» ре­сурсу, оскільки за одних умов ресурси можуть розглядатися як владні, а за інших обставин — ні.

У поглядах на політичну владу зіштовхуються дві протилеж­ні позиції. Одна з них полягає в інструментально-технологічному трактуванні політичної влади, коли має значення структурно- функційна ефективність (Р. Мертон), незважаючи на те, наскільки суб’єктивно задоволеними є члени відповідного соціуму. Друга по­зиція полягає в підкреслюванні різного роду психологічних харак­теристик ставлення громадян до влади, їхньої залежності від неї.

Влада як характеристика індивіда не існує без свого носія. Вона закладена в самій природі людини, де ключовою є мотива­ція влади. Мотив влади тлумачиться як схильність до досягнення певних цілей. Психологічний підхід виходить з природи влади як явища психічної активності людини. Вона має витоки в ірраціо­нальних та раціональних складових психіки. У психоаналітичній традиції владу тлумачать як «потяг до влади», який є трансформа­цією сексуальної енергії (3. Фройд); як психічну енергію взагалі (К. Юнг); як волю до влади, що визначається як спроба подолан­ня почуття (переживання) своєї неповноцінності, незахищеності, слабкості, реалізації потреби до самоствердження (А. Адлер).

В основі невротичного прагнення до влади можуть бути, напри­клад, почуття тривожності, ненависті й власної неповноцінності, коли володіння владою може знизити рівень тривожності, проте водночас і послабити соціальні контакти індивіда (К. Ґорні). Жага влади полягає в слабкості (а не в силі) як нездатності людини ви­стояти самостійно. При цьому втілення влади може бути зовніш­нім (в особі або інституті) та внутрішнім — обов’язок, совість або «Супер-Его» (Е. Фромм). Кожному індивіду іманентно властиві при­страсті до влади і слави. Суб’єкт, який має волю, свідомо 'прагне до досягнення мети для отримання передбачуваних ним результа­тів. Існують об’єктивні й суб’єктивні мотиви у функціонуванні по­літичних систем, які досліджуюь у контексті таких індивідуальних і соціальних явищ, як страх, відчай, насилля (Б. Рассел).

Розуміння влади як міжперсональної конструкції розкриває сутність влади як атрибуту соціальних взаємовідносин і визна­чає її як міжособистісну ситуацію. Політика ґрунтується на со­ціальній природі взаємодії й характеризується* континуальною недиз’юнктивністю (неперервною неподільністю), неадитивністю (варіативністю ефективності взаємодії політичних систем у часі, коли ефективність не завжди дорівнює алгебраїчній сумі ефектів частин, які її складають). Стосунки між акторами, що виникають у процесі інтерсуб’єктної взаємодії, завжди наповнені владно-під­владним змістом і виявляються, відтак, владно-підвладними сто­сунками.

Інтерсуб’єктна взаємодія лежить в основі утворення соцієталь- ної структури, яке відбувається шляхом легітимації та інституціа­лізації соціально виправданих, інтерактивно ефективних спосо­бів взаємодії. Важливиим чинником такої інституціалізації стають владно-підвладні співвідношення, що постійно виникають, повто­рюються та підтверджуються у дискурсі інтерсуб’єктної взаємодії. Політична взаємодія між акторами є аспектом спільної діяльнос­ті, ознакою групової діяльності. Це така система дій, де дії однієї особи або групи осіб зумовлюють певні дії інших, а ті — визнача­ють дії перших (наприклад, взаємодія типу «політичний лідер/ке­рівник-послідовники-опоненти»; «влада-громадяни»; «еліта-на- род»та ін.).

Результатом інституціалізації владно-підвладних стосунків є пе­ретворення їх на відосини та утворення системи владних органів, наділених специфічними функціями. Найтиповішим серед таких утворень є держава, що нерідко аналізується з погляду її влад­ного обмежувально-карального тиску на громадян. Імператив­ні функції держави досить докладно й різнобічно розглядаються в межах соціологічних та політологічних досліджень. Натомість психологічне підгрунтя такого тиску здебільшого констатувалося, але власне психологічні чинники й механізми не часто ставали предметом спеціального вивчення. Недостатня увага до психоло­гічних підстав політичної взаємодії зумовлювала невдачі відповід­них соціологічних або політологічних теорій, а частіше — практик (В. Васютинський).

Владу розглядають у контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві ціннос­тей, традицій, політичної культури тощо: (а) увага надається мож­ливим змінам об’єкта влади під дією суб’єкта, навіть всупереч спротиву першого (відносини домінування-підкорення) (М. Вебер);

(б) у межах теорії соціальної стратифікації влада розглядається в контексті відносин підкорення одного класу іншому — внаслідок економічної нерівності, статевих, етнічних, культурних, вікових, регіональних та професійних відмінностей (М. Вебер, К. Маркс);

(в) влада як дволикий Янус поєднує насилля (фізичне, економічне, морально-психологічне) й авторитет (добровільне підкорення). Вона є інструментом панування — засобом домінування од­них соціальних груп над іншими, і водночас засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства (М. Дюверже). Причини підкорення вбачають у взаєминах вож­дя та юрби (С. Московичі, Б. Едельман). Влада як характеристи­ка міжособистісних відносин є видом впливу, який виникає між кількома акторами. Витоки влади вбачають в особливому під­свідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову (Ж. Лакан). Влада існує як особливий тип поведінки, коли одні до­мінують, а інші — підкоряються, де основним мотивом політичної активності особи є її бажання підкорити своїй волі інших (Дж. Кет- лін, Г. Лассвелл, Ч. Мерріем).

Соціально-психологічні аспекти політичної влади трактують­ся як (а) силові відносини, виразом яких є реальне домінування (А. Алюшин, В. Порус); (б) відносини лідерства, які встановлюють­ся у міжособистісній комунікації, де визначаються ролі провідника і послідовників (М. Вебер); (в) відносини між соціальними одини­цями (Р. Дахль); (г) міжособистісна ситуація (Г. Лассвелл); (д) систе­ма суспільних відносин (Р. Арон, X. Ортеґа-І-Ґассет); (е) управління процесом прийняття рішень (Т. Парсонс)тощо.

Влада як соціально-психологічне явище завжди є інтерсуб’єк- тивною. Вона є насамперед інтеракційною характеристикою люд­ського буття, тобто результатом породження людських взаємин і стосунків, а вже потім (але й водночас) — диспозиційною влас­тивістю людської особи. Політична влада є однією з форм владно- підвладних стосунків у суспільстві.

За певних обставин суспільні відносини набувають політично­го характеру. Тобто політизація відносин відбувається тоді, коли зачіпаються інтереси значної частини суспільства, думки грома­дян значуще протиставляються, виникають більш чи менш істот­ні незгоди між окремими соціальними групами. Існують сфери суспільного життя, для яких такі ознаки є перманентно властиви-" ми, відтак ці сфери виявляються стабільно політичними і сукупно утворюють політику як форму суспільної свідомості та поведінки.

У соціально-психологічному підході влада розглядається че­рез суспільно сформовані переваги суб’єктів і об’єктів політики. При цьому люди прагнуть до такого соціального стану, який (а) за­безпечить їм досягнення влади або максимальну автономію від інших і (б) пристосує до того місця в ієрархії, яке вони посідають і не прагнуть до будь-яких змін. Соціальна природа влади криється у владних відносинах, методах і засобах її здійснення.

Залежно від функцій владно-підвладної взаємодії (а саме функцій узалежнення та впорядкування) В. Васютинським виділе­но три типи («іпостасі») політичної влади, в яких вона найістотніше

й найреальніше втілює псхихологічні особливості своїх носіїв. Йдеться про ту площину влади, в якій наділені владними повно­важеннями особи виступають як комунікатори й представники, звернені своєю активністю до підданих. При цьому (а) владні осо­би є такими, що виконують відповідні комунікаційно-інтеракційні функції та (б) правителі є такими, якими їх відчуває, сприймає, ро­зуміє народ. -

В одній з цих іпостасей влада постає як прагматично-регу­лятивна, дії якої насамперед зорієнтовано в контексті підпо- роядкування, це влада, яка регулює відносини в суспільстві. (З морального погляду така влада може мати як позитивний, так і негативний зміст, бо дії влади можуть бути спрямовані на захист як інтересів суспільства, так і лише її інтересів — матеріальних, утилітарних тощо).

Друга іпостась відповідає контексту первинного узалежнення, і в ній влада постає як патерналістсько-демагогічна. Це означає, що влада справляє належну психологічну турботу про своїх під­даних, забезпечуючи їм достанній психологічний комфорт або ж, у гіршому варіанті, лише демонструє турботу.

Третю іпостась визначено як маніпулятивно-паранояльна. Вона означає, що влада намагається керувати не суспільством як цілісним соціальним простором, а структурою людських стосунків, намагається пропонувати, нав’язувати людям ідеї, які можуть їх захопити.

Схожу типологію пропонує Н. Хазратова в переліку психоло­гічних функцій держави стосовно особистості: а) забезпечення почуття безпеки (у кратологічному контексті — первинне узалеж­нення); б) контроль, обмеження, регламентація (тобто здійснення впорядкування як функції влади); в) ідеологічний вплив (вторинне узалежнення).

Наведені соціально-психологічні типи політичної влади мають більшу чи меншу репрезентованість у характеристиках будь-якої реальної політичної влади. Зосередженість у межах однієї іпоста­сі, її надмірне акцентування породжує істотні негативні характе­ристики діяльності відповідної влади.

У системному підході політичну владу трактують як похідну від політичної системи, яка має три рівня існування: а) як влас­тивість макросоціальних систем, що є способом організації, умовою функціонування та засобом прийняття рішень і розподі­лу цінностей (Т. Парсонс, Д. Істон); б) на мезорівні як реалізація функції впорядкування і розв’язання конкретних питань буденно­го життя в контексті конкретних структур суспільства (між малою групою й соціумом, між інститутами, інституціями тощо) (К. Дойч, М. Крозьє, Н. Луман, В. Снєтков); в) на мікрорівні влада існує як взаємодія акторів у межах соціальної системи, де роль індивіда в суспільстві визначає міру його влади, суб’єктом (носієм) якої він є (Т. Кларк, М. Роджерс).

Проблема мотивації влади представлена в наукових тради­ціях соціобіологічного підходу (Т. Гоббс та ін.), компенсаторної кон­цепції влади (А. Адлер), теорії влади як самоцінності (М. Вебер, Г. Лассвелл, Е. Шпрангер), поліпотребнісного підходу (С. Каверін), інструментальної функції влади (Д. Макклелланд).

Види політичної влади розрізняють за кількома критеріями:

а) за основним суб’єктом (носієм влади) — монархічна, демо­кратична, авторитарна та ін.; б) за сферами життя суспільства — політико-економічна, державна, військова та ін.; в) за призна­ченням — законодавча, виконавча, судова; г) за місцем у струк­турі влади — центральна, регіональна, місцева, обласна тощо; д) за приналежністю — особиста, персональна (особова), публічна, державна та ін.; е) за тривалістю — тимчасова, спадкова (традиції); є) за масштабом — державна, міждержавна; ж) за силою впливу — тотальна (наприклад, диктатура рабовласницька, військова, про­летарська), часткова, рівномірно розподілена та ін.; з) за спосо­бом впливу — безпосередня й опосередкована; і) за ресурсом розрізняється міра влади. Якщо суб’єктові владних відносин пев­ний вплив вартує менше, ніж іншому, і здійснюється при цьому з меншим (ніж у іншого) спротивом, то перший володіє більшою владою, порівняно з іншим. Політична влада різних видів та форм має межі, допустимі норми, компетенції, в яких вона здатна діяти.

Політична влада є однією з форм владно-підвладних стосунків у суспільстві. Первісною основою політичної сфери є безпосеред­ні міжособові взаємини, що нескінченно багаторазово відтво­рюються й повторюються у соціальному співжитті, утвержуються у масовій свідомості як соціальні норми й стереотипи, дедалі ви­разніше інституціалізуються. У результаті чого в суспільстві вини­кає потужна сфера політичного життя, що є істотно відчуженою від повсякденної інтерсуб’єктної взаємодії, але залишається при цьо­му її безумовним породженням.

Як одному з варіантів соцальної влади політичній владі (в ши­рокому розумінні) властиві високий рівень організації, інституціа­лізації, соціальної рефлексії. У міру досягнення суспільством деда­лі вищого рівня на шляху самоорганізаційного та саморегулівного розвитку політична влада може втрачати низку істотних формаль­них ознак і своїм змістом та функціями наближатися і зливатися з іншими різновидами влади, переходити у владу власне соціаль­ну у широкому розумінні. Проте такий стан — це певний мало або тимчасово досяжний ідеал, і реальні тенденції розвитку політичної влади як скеровують її в бік цього ідеалу, так і руйнують та вне- можливлюють відповідний поступ (В. Васютинський).

Держава як основна форма організації владних інституцій є головним суб’єктом здійснення політичної влади і виконання від­повідних функцій. Забезпечуючи процеси порядкування й узалеж­нення в політичній сфері, держава справляє відповідний вплив на громадян, що чато-густо набуває характеру більш чи менш відвер­того тиску. За багатьма ознаками такий тиск є доконечним атри­бутом державного управління і зовсім не обов’язково має роз­цінюватися як негативний чинник громадсько-політичного життя. Навпаки, притаманна громадянам потреба перебувати в залеж­ності від сильної влади апріорі виправдовує здійснення такого іиску. Та й саме призначення держави полягає у застосуванні на­сильної регуляції в тих сферах, де самоорганізовуване суспільство виявляється безпорадним.

ПСИХОЛОГІЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

(БЛОК ПОГЛИБЛЕННЯ)

Только б мне дождаться чести, на Путивле князем сести,

пожил бьі я всласть, ведь на то и власть!

Ария Владимира Галицкого из оперм «Князь Игорь»

Уіцимання та здійснення політичної влади характеризується її ■фвміииністю. Ефективність влади — це показник (а) міри розв’я- шши владою соціально-політичних задач і функцій, (б) успішності їй результативності її діяльності (втілення владних розпоряджень у ммжіимильно стислий термін). Характеристиками ефективності ммЖіичної влади вважають: а) легітимність(визнання суспільством ■ійншиккііі Існування інститутів влади і правомірності рішень); Я) иміннн коректно використовувати свої ресурси (що зумовить ийдіимішм І безпомилковість впливу на громадян); в) управління, и|нйніцяціи ні контроль економічного, соціального й культурного Жийиїму суспільства тощо.

До психологічних передумов ефективності й надійності полі­тичної діяльності актора (як суб'єкта політичної влади) відносять сформовану політичну свідомість, позитивну мотивацію, психоло­гічну готовність, вольові якості, розвинений інтелект, здатність до творчості тощо.

Інструментально-технологічні та психологічні здатності політич­ної влади є обов’язковими характеристиками у визначенні її ефек­тивності. Політична влада, будучи раціонально-інструментальною, має надавати водночас своїй діяльності більш менш вираженого гуманного вигляду, заклопотаності (якщо не справжньої, то бодай позірної) із життєвих потреб кожної особи, намагатися і вміти бути привабливою для підвладних, давати їм почуття захищеності, бра­ти на себе відповідальність за їхню долю (В. Васютинський). Буду­чи такою прихильною до людей, влада (політична еліта) водночас повинна дбати про належний рівень психологічної віддаленості від них, своєї загадковості й святості. Вона має створювати цінності, що можуть об’єднати значну частину суспільства і надати сенсу його існуванню.

Серед інших чинників ефективності дослідники вказують на со- ціально-психологічні принципи її успішного функціонування, дже­рела та ресурси (стійкість, силу, знання).

Соціально-психологічними принципами ефективності політич­ної влади вважають: збереження, своєчасності, дієвості, адекват­ності, легітимності, підтримки, потаємності, розуміння (О. Конфі- сахор).

Згідно з принципами збереження (за владу борються до кін­ця; від влади неможливо відмовитися) і своєчасності (доречність саме такого політика; відповідність політика та наявної суспільної ситуації) політична влада існує як вища й неминуща цінність. Для її утримання слід застосовувати всі можливі засоби.

За принципами дієвості (влада задає суспільству стратегічні цілі та визначає домінуючі форми політичної поведінки) та адек­ватності (коректність дій влади стосовно, наприклад, маргіналіє, опозиції, терору) влада є активною та дієвою, яка має певний по­тенціал, здатна як до самозбереження й саморозвитку, так і до досягнення поставлених результатів. Відомо, що люди ніколи не постають проти тиранії, але завжди — проти влади, яка слабне і коливається.

За принципами легітимності (легітимність політичного порядку вимірюється вірою тих, хто підкорений панівній владі) й підтрим­ки (влада підтримує соціальний прошарок, для якого чинні закони є нормою їхнього життя) влада має спиратися на право і закони, традиції, мораль і переконання того соціуму, в якому вона здій­снюється, формувати спільноту людей, які її підтримують.

За принципами потаємності й розуміння володар для всіх має бути «надлюдиною», а дії влади, її стратегічні цілі мають бути доступ­ними і зрозумілими для людей. Водночас те, що відбувається при реалізації владних відносин, не має бути доступним для обговорен­ня людьми, оскільки влада перестає бути владою, стає очевидною і доступною, втрачаючи ореол загадковості й «Богообраності».

Ефективність політичної влади зумовлюється можливістю ви­користання її суб’єктами соціально-психологічних джерел — таких як примус, винагорода, суспільні норми (легітимізована влада), еталони (влада як ідентифікація), знання (експертна влада), інфор­мація (Г. Гекгаузен).

Примус — є найпоширенішим у політиці механізмом вла­ди, оскільки його застосування дає суб’єкту можливість здобу­ти швидкий результат; підтримується уявлення про сильну владу (примус є природним її проявом). Важливими є (потужні) ресурси суб'єкта, оскільки їхня недостатність чи неефективність застосу- ипння (у випадку непокори об’єкта або якщо він не продукувати­ме потрібної політичної поведінки) зумовлює водночас втрату по­літиком авторитету, впливу, самоповаги і зростання незалежності І самоповаги об’єкта влади. Тим самим провокуються відповідні дії а боку об’єкта, який прагнутиме вийти з поля дії суб’єкта.

Влада винагороди визначається тим, якою мірою суб’єкт може аидопольнити провідні мотиви об’єкта, і тим, як суб’єкт пов’язує їх І| мотрібною поведінкою об’єкта. Здійснюється шляхом впливу на йфмктивну (емоції, почуття), перцептивну (співпричетність), мис- йРНіїепу (можливість самореалізації) сферу. Винагорода сприйма­вші об'єктом як цінна і значуща, а суб’єкт підтримує враження, що дій має цей владний ресурс. Виявлення провідного мотиву мП'сигй мінімізує ресурсні витрати суб’єкта.

Нормативна влада здійснюється як контроль суб’єкта за дотри- мйммим правил, де визначальними є його посада, статус, наявні ійішни, традиції, норми. Перевага об’єктивних корелятів поведін- ми пп'екм сприяє стабілізації, прогнозованості й спадкоємності ммнНичної системи, оскільки мінімізується суб’єктивна передумо­ви здійснення влади. Характерним є швидкість дії, зрозумілість мнй/їи, що має активізувати алгоритми політичної поведінки. За- імні ян Ііоіннційна загроза офіційного насилля є ефективним засо- Ичм нідфимки суспільства в певному стані.

Йлйдй «галону відповідає поняттю харизматичної влади, яка (ИИнугіьпи на особистісних властивостях і здібностях політика.

Відбувається ідентифікація об’єкта з суб’єктом за різними кри­теріями (особистісний, психологічний, професійний, моральний і т. ін.). Психологічний потенціал актора є головним ресурсом вла­ди, що має прояв у великій кількості послідовників, їхній психоло­гічній готовності до дій.

Авторитет стає політичним з того моменту, коли він застосову­ється до спільноти або суспільства, об’єднаного спільною долею і пов’язаного певною територією, де політична влада ґрунтується на легальності, а політичний авторитет — на легітимності, тобто на згоді людей з владою. Ця згода є одним з чинників успішності політичної діяльності. Сучасною формою схвалення влади є пле­бісцит, яким прагнуть символічно виразити легітимність, завдяки якій авторитет може існувати. Всередині легітимного правління лише кілька осіб можуть мати авторитет, тобто отримувати визна­ння і повагу з боку населення. Авторитет особи є джерелом ідео­логічного відображення дійсності. В контексті влади та ідеології виробляються соціальні норми (містичні та раціональні), утворю­ються нормативні ефекти ідеальних зразків (Р. Лінтон), реалізуєть­ся примусовість моральних ідеалів та норм (С. Франк).

Авторитет вказує на наявність специфічних ієрархічних відно­син, коли підкорення здійснюється без застосування насилля. Але здійснюється в інтересах тих, хто підкоряється, і характеризуєть­ся специфічною диспозицією. Авторитет є властивістю влади, яка може бути характерною для влади чи ні, залежно від обставин та історичних умов. Авторитаризм, як такий, є хибною енергією слаб­кого. Зазвичай він межує з неврозом. Інколи змінюється хворо­бливою нерішучістю і є соціальним безволлям (Е. Муньє).

Влада знавця зумовлюється уявленнями об’єкта про суб’єкта влади. Йдеться про приписування суб’єкту особливих знань, вмінь, навичок. Що уможливлює швидке досягнення влади суб’єктом без матеріальних ресурсних витрат. Проте це вимагає постійного пе­ребування об’єкта у полі суб’єкта, дотримання норм і правил, від­сутність примусу з боку суб’єкта, підтримка позитивних емоційних відносин. Ш. де Ґолль говорив, що авторитет не може обійтися без таємниці, оскільки ми мало шануємо те, що досить добре розуміє­мо. Слід, щоб у рухах думки авторитетної людини залишався еле­мент, який не піддається розумінню інших, оскільки люди інстинк­тивно не довіряють багатослівним повелителям.

Інформаційна влада здійснюється через підготовку і напи­сання програм розвитку певного політичного середовища на стратегічному, тактичному і оперативному рівнях. Це така інфор­мація суб’єкта, яка дає змогу змусити об’єкта інтерпретувати свою поведінку в іншому контексті, що змінює його ставлення до подій.

Стійкість як ресурс політичної влади визначається щонаймен­ше двома чинниками: а) життєвим простором (який розуміють як рівні психологічного простору — фізичний, особистий, економіч­ний, правовий, інформаційний); б) галузевими ресурсами — си­ровинний, енергетичний, фінансовий, технологічний, інформацій­ний, організаційний, інтелектуальний, людський (за О. Юр’євим). До них додають ідеологічний, військовий, моральний (моральність політиків) ресурси (за 0. Конфісахором).

Сила влади як ресурс має щонайменше два модуси — слабка й сильна. Політична влада може однаково бути ефективною, що зумовлюється властивостями держави та історичними умовами. Зокрема, держава може успішно існувати з достатньо слабкою владою тоді, коли: а) країна має відносно малий розмір (чим мен­шою є територія держави, тим легше вона є керованою; чим біль­ша територія, тим сильнішою і авторитетнішою має бути влада); б) малочисельне населення (з меншої кількості громадян легше уінорюється політичний простір, а отже не є обов’язковою потре­би у сильній владі); в) поширені засоби спілкування (розвинена комунікаційна інфраструктура (дороги, засоби зв’язку) зумовлю- юіь Інтерактивність населення, створюється можливість для са- мйоїійного розв’язання громадянами нагальних задач); г) слабка диференціація країни, відсутність багатонаціональності, розмаїття рв/іігійних конфесій, географічних відмінностей (клімату, типів кор­донні); д) відсутність великодержавних цілей (проста національна, ну/імурна, господарська, міжнародна проблематика країни); е) ви­нений рівень правосвідомості народу (готовність та вміння грома­дин поважати право і закон, добровільно виконувати обов’язки; ііинвніеть почуття власної духовної гідності, внутрішня дисципліна, (мівмоиовага громадян); є) відсутність військової загрози.

Силшш влада має достатньо обмежені функції: а) правове за- Пмннчпнни прав і свобод громадян; б) інтеграція суспільства (дух І коли млпди, коли гідність і правота правителів зумовлює свободу І лиилйніоть народу; чим меншою є напруга згори, тим більшим є иідіун іромадян, тим сильнішою є влада); в) продукування духо­вні» д»|)Жинного авторитету (національна та релігійна переконли­вим Влйди); г) підтримання автономності (незалежність від інших Дй|Ший) їв предметної переконаності; д) здійснення волі (імпера- іиннй переконаність) (І. Ільїн).

Ьшшш (*и< універсальне джерело та ресурс політичної влади), вміннй иіно никористовувати визначало успішність, дієздатність в історії країн та народів у всі часи. Проте особливої значущості інформація набула саме у XXI ст. Знання стало визначальним по­тенціалом, ресурсом влади, поряд із силою та багатством. Воно забезпечує високоякісну владу, коли її ефективність досягається з найменшими ресурсними витратами. Знання є засобом примно­ження багатства і сили. На відміну від сили і багатства (які є обме­женими) знання є нескінченним джерелом влади. Зважаючи на ці три ресурси влади, всі політичні та державні системи поділяють на три типи: 1) система, заснована на одній складовій влади (знання, насилля чи багатство); 2) влада, яка спирається на дві складові; 3) політична система, яка рівномірно послуговується трьома дже­релами влади.

Успішність політики як діяльності зумовлюється системним ви­користанням усіх згаданих принципів, джерел і ресурсів влади. Ігнорування їх призводить до недостатньої ефективності влади, оскільки зменшується вірогідність досягнення поставлених цілей, а крайня межа неефективності зумовлює політичні кризи.

Вибір політичної влади як такий здійснюється соціумом постій­но і виявляється в цілій сукупності ставлень, висловлювань, дій у відповідь на дії владних органів. Фактично соціум неперервно реагує на те, як політична система суспільства виконує приписані їй соціально-психологічні та політко-ідеологічні функції. Ці функції мають бути своєрідним відображенням суспільних запитів. Якщо політична система ці запити вчасно розпізнає та ефективно за­довольняє, а отже, запобігає евентуальній поляризації поглядів (коли особа, яка чинить, передбачаючи можливість суспільно не­безпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, не бажає їх, але свідомо допускає їхнє настання) і суспільному протистоянню, то в такому разі вона (а) здобуває громадський авторитет і підтрим­ку, (б) позбавляє себе власне політичного змісту і переходить на рівень виконання функцій доцільної соціальної координації само- організовуваного суспільства.

Розділ З

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ «ЛЮДИНИ ПОЛІТИЧНОЇ > (АКТОРА)

ПСИХІКА У СФЕРІ ПОЛІТИКИ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Все, что человек делает, имеет ломи­мо непосредственного результатна, ... которьій его деятельность дает, ещіі и какой-то общественньїй еффект: через воздействие на вещи он воздей- ствует на людей.

С. Рубинштейн

Давні системи людської психіки (магічна, містична, пралогічна, міфологічна, сугестивна та ін.) в ході становлення свідомості зумо­вили появу «вищих» і «нижчих» форм свідомості, які сформували- Ой її процесі пізнавальної активності людини. Розвиток людської свідомості здійснював безпосередній вплив на зміну суспільного ладу І виробничих відносин.

Згідно з генетичною психологією, функціонування системи психіки І поведінки сучасної людини є відкритим процесом, який йіложить від соціуму. Поведінка людини складається з генетич­но різних щаблів, кожен з яких залежно від взаємодії організму ія яомнішнім середовищем здатен актуалізуватися. Якщо буденну мо|вдІнку можна співвіднести з тривалою історією людської пове­дінки, то такому ж аналізу можуть піддаватися й різні сфери люд- ууиоК діяльності, в тому числі й політична.

У політичній діяльності функціонування психіки людини має •шиї особливості. Наявні дві точки зору дослідників щодо розумін- ни цього явища. Одні вважають, що не може існувати окремої, так аияної галузевої психіки. Інші вважають, що специфічність явищ соціуму зумовлює існування особливих проявів психіки, як більш часткових, до яких і належить політична психіка. В обох випадках йдеться про явище суспільно-політичного життя, яке умовно по­значають терміном «політична психіка». Воно існує у формі відо­браження та вираження суб’єктом об’єктивної політичної дійснос­ті на соціальному, суспільному та політичному рівнях.

Політична психіка існує як цілісна система, яка водночас є суб- системою іншої системи, наприклад, соцієтальної психіки. Вона є засобом орієнтування індивіда в навколишньому суспільному світі й регулятором політичної поведінки в динамічних умовах політич­ного середовища. Має прояв у побудові актором картини світу і регуляції на цій основі своєї політичної поведінки та діяльності. Задовольняючи свої матеріальні й духовні потреби, як необхідну умову життя людина шукає, отримує і здобуває з навколишнього суспільно-політичного середовища необхідні для цього джерела, знання, планує свої дії, визначає засоби і шляхи їхнього досягнен­ня, переживає успіхи і невдачі — все це становить психічну діяль­ність людини в політиці.

У політичній психіці представлені й упорядковуються події ми­нулого, теперішнього і майбутнього. Події минулого існують як по­літичний досвід, політична пам’ять; теперішнє існує у сукупності об­разів, переживань, розумової активності; майбутнє — у спонуках, намірах, цілях, мріях тощо. Політична психіка має свідомий і несві­домий характер. Завдяки активному і випереджальному відобра­женню органами чуття і мозком зовнішніх об’єктів у формі психіки стає можливим (а) здійснення дій, адекватних цим об’єктам, що зумовлює виживання актора, який переживає потребу (нестаток) у цьому об’єкті; (б) його пошукова і (в) надситуативна активність. Визначальними ознаками політичної психіки є такі: а) відобра­ження (яке дає образ предметного політичного середовища);

б) орієнтація у політичному середовищі; в) задоволення потреби в контактах з ним. Ці контакти (за принципом зворотного зв’язку) контролюють правильність відображення. Для політичної людини контрольною інстанцією є суспільно-політична практика.

Основною властивістю політичної психіки є її активність, що пов’язано з пошуком та добором способів дії, які адекватно від­повідають умовам політичного середовища. У процесі постійної активності політична психіка вдосконалюється та розвивається. В основі розвитку політичної психіки є процес оволодіння індиві­дом історично сформованими суспільними потребами і здібностя­ми, які необхідні йому для включення у суспільно-політичне жит­тя. Вона має випереджальний характер, чим забезпечує функції передбачення, сигналізації та регуляції політичної активності. Ко­жен прояв політичної психіки є результатом взаємодії об’єктивних І суб’єктивних факторів.

Водночас контекст політичного життя зумовлює специфікацію, стереотипізацію та інерційність політичної психіки. Наприклад, Інерційність психіки в політиці є найбільш характерною для тота­літарних режимів, коли під дією зовнішніх чинників набувається певне спрямування і кінцеве прискорення, яке діє навіть тоді, коли реальна дія зовнішніх чинників уже припинилася. Інерція політич­ної психіки має прояв на різних рівнях. На індивідуальному вона виступає як особливість поглядів і оцінок окремого політичного діяча, як небажання, невміння змінити систему поглядів на полі­тичні події. На груповому рівні інерція має прояв у нездатності, на­приклад, відмовитися від укладених традицій прийняття політичних рішень (що зумовлене груповим конформізмом, прагненням під­тримати більшість та іншими феноменами групової взаємодії). Го- иорять про інерцію психіки соціальних класів, страт, етнічних груп, суспільства в цілому (що характерно як для тоталітарних режимів, так і для демократичних).

Активність актора у суспільно-політичному процесі відбува­ється у системі об’єктивних обставин, які великою мірою визна­чають його актуальну поведінку, діяльність і взаємодію в соціумі. Проте це не просто об’єктивна дійсність політичного процесу або його окремий елемент (процеси, речі, властивості). Це дійсність, ика розглядається з точки зору суб’єкта політики, який її сприй­має (розуміє, оцінює), і в якій актор є одним з її компонентів, тоб­то суб’єктом і об’єктом водночас. Сприймаючи, актор конструює сшає політичне буття, водночас підкорюючись йому.

Світ навколо нас, і політичний в тому числі, є цілісним і непе- рирвним, а можливості наших органів чуття відобразити його є обмеженими і дискретними. Таку суперечність біологічний орга­нізм вирішує завдяки фрагментації навколишнього світу в проце­сі сприймання окремих елементів та наступного їхнього синтезу. Вибіркове виділення та організація даних, які отримують органи чуТти, — одна з основних властивостей сприймання.

Сприймання політики з’являється з початком політичної соціа- мілкції Індивіда. З того моменту, коли людина дізнається'про її», що Існують президент, парламент, мер міста та ін. Суб’єктом іііі|жИмнння актор виступає в різних ролях: як виборець (під час ииОцрІи), як респондент (під час плебісциту з політичних питань), ин громадянин (під час референдуму). Водночас актор може вико- муіяіи кілька ролей. У виборчій кампанії актор, будучи виборцем, водночас виступає як представник громадськості під час різних акцій. Образи сприймання, які виникають, формуються завдяки численним факторам: особистісні особливості, специфіка психіч­них процесів, вплив власного і колективного досвіду, результат спеціального впливу з боку засобів масової інформації або самих політиків.

Сприймання може бути адекватним реальності або продуку­вати ілюзії, що перевіряється включеністю перцептивних образів у процеси практичної суспільно-політичної діяльності. Будучи не­обхідним етапом пізнання, сприймання завжди пов’язане з мис­ленням, пам’яттю, увагою, спрямовується мотивацією та має пев­не афективно-емоційне забарвлення.

Суспільство складається з організацій, груп, страт, прошарків, спільнот тощо, в які об’єднані люди. Ці групи розрізняються за розмірами, структурою, динамікою. Проте існування таких груп за­лежить здебільшого від відносно спільного образу в тих, хто скла­дає дану групу. Це не означає, що всі члени групи мають ідентичні образи подій і процесів, окремих осіб та груп. Спільність образів стосується значущих для групи спільних питань. Група як ієрархіч­на структура включає індивідів, чиї образи групи, світу, подій тощо мають найбільшу вагу для членів групи, які можуть істотно впли­вати як на модифікацію образів членів групи, так і на формування масового образу (образ, істотні характеристики якого розділяють­ся членами даної групи) всієї групи.

Образ сприймання є конструкцією, яка складається з двох ін­формаційних джерел — внутрішнього і зовнішнього, де інформа­ція є формою взаємодії організму з навколишнім середовищем. Результатом (продуктом) сприймання є образ. Глибина сприйман­ня, ретельність вивчення об’єкта, ступінь його деталізації здійсню­ється шляхом зсуву масштабу сприймання. Визначається значу­щістю об’єкта і забезпечується активацією потреби у формуванні контексту. Виділений сигнал є фігурою (об’єктом), а всі інші сиг­нали, які,сприймаються, одночасно є фоном. Здійснюється орга­нізація інформації, коли принципи її організації діють незалежно від того, чи мають об’єкти смисл, знайомі вони людині чи ні, хоче вона того чи ні (П. Ліндсей, Д. Норман).

Переробляючи потік інформації, актор створює різні психічні конструкти (уявлення, поняття, комплекси, ланцюги, структури), які є поєднаннями первинних елементів пізнання і мають чітке функ­ціональне призначення. Вони входять у взаємодію, утворюючи більш складні конструкти, які також можуть взаємодіяти, продуку­ючи ще складніші утворення.

У політичній психології процесам перцепції надають особли­вого значення. Закономірності та особливості сприймання явищ політики є досить розробленим напрямом політичної психології.

Існують дослідження зі сприймання політичних лідерів громадяна­ми певних прошарків; залежності сприймання від місця суб’єкта сприймання у соціальній структурі; сприймання цінностей сус­пільства, образів влади та ін. З’ясовано особливості сприймання у первинній політичній соціалізації в процесах політизації, пер- соналізації, ідеалізації та інституціоналізації тощо. Особливос­ті соціальної перцепції використовують у політичній комунікації (пропаганді, політичній рекламі, технологіях створення іміджу, по­літичних РР-технологіях, способах впливу на політичну свідомість акторів). Внаслідок чого спотворюється суспільна дійсність, ство­рюються численні ілюзії сприймання (демократичності процедур, чесності влади і тощо).

Сприймання політики відбувається протягом усього життя. Доросла людина з уже відносно сформованими політичними по­глядами і переконаннями включається у різні види політичної діяльності. Знання, цінності та установки, засвоєні людиною, ство­рюють перцептивний екран, через який вона сприймає політичні стимули (М. Раш, Ф. Елтофф). Водночас сприймання політики зу­мовлюється особистісними особливостями індивіда, який, напри­клад, сприймає владу. Йдеться про стиль пізнавальної діяльності га його цілі, потреби, ціннісно-нормативні уявлення, соціально-де- мографічний статус, життєвий шлях, походження, політичну іден­тичність (О. Шестопал).

Психічні стани людини є досить вразливими стосовно впливу ПОЛІТИКИ. Це пояснюється тим, що в нормі психіка людини є «від­критою» для стимулів, які викликають психічні стани, і сприймає їх ик об'єктивне відображення дійсності. Психіка філогенетично «ві­рить» будь-якій інформації, як вірила природним сигналам світла, швидкості, потужності руху та ін. Психіка не має вродженого іму- нііету стосовно політичної інформації. Захисту від «антропогенно- Ю «пливу політики» на психіку людина навчається в процесі онто- * (•позу.

Спрямовано формуються стереотипи сприймання політичної дійсності та відповідні до них настановлення, політична свідомість м цілому. Впроваджуються заздалегідь визначені політичні ціннос­ті) У сучасної людини формується кліпове мислення, коли виникає Канни мішанина понять і ніякого взаємозв’язку подій. Єдина сис­теми, м яку вона здатна підставити окремі факти, — це система іііврпотипів, уже складених у неї в голові. Ця система орієнтована

головним чином на змагання і боротьбу, де поняття добра і зла сприймаються на віру (М. Лернер).

Сприймання політики як впізнавання може відбуватися за на­явності прототипу порівняння і починається з активації відповід­них ділянок контексту. Суб’єкт пізнає лише ті об’єкти, прототипи яких він активує. Він сам собі задає масштаб і об’єкт сприймання, активізуючи відповідний прототип (Е. Бехтель, О. Бехтель).

Здійснюється фрагментація політичної дійсності, спрощення об’єкта сприймання, зменшення варіабельності процесу пізнання і, відповідно, кількості еталонів пізнання. Зміна інформаційних по­токів для сприймання політичної дійсності є процесом консоліда­ції, коли відбувається групування елементів сприймання з метою впізнавання стимулу.

Принципи консолідації, які відбивають специфічні закономір­ності об’єктивного світу, — просторово-часова близькість, якісно- кількісна тотожність, схожість за інтенсивністю, — є тими параме­трами, які відбивають об’єктивні закони співвідношення речей в природі. Когнітивний матеріал є настільки багатогранним, що біологічний організм формує два види зв’язків — систематизу- вальні (які об’єднують великі масиви інформації) й асоціативні (локальні, які встановлюють зв’язки з обмеженою кількістю еле­ментів. Вони індивідуалізовані, а принципи їхнього встановлення є специфічними, оскільки грунтуються на унікальності політичних відносин). Сприймання не здійснюється без когнітивних процесів, оскільки контекст (суспільний, соціальний, політичний) є необхід­ним інструментом пізнання. Сприймання і мислення формують спільні психічні конструкти — образи, уявлення, які, вступаючи в подальшу взаємодію, створюють цілі асоціативні ланцюги — контекстуальні системи.

Регуляція психічних станів актора здійснюється на трьох рів­нях: індивідному, особистісному та на рівні індивідуальності. Осо- бистісна регуляція політичної активності здійснюється в різних планах. Властивості особистості, її змістовне наповнення (ціннісні орієнтації, самосвідомість, самооцінка, домінуючі потреби та мо­тиви, настановлення, актуалізовані цілі, наміри та ін.) впливають на виникнення та сталість психічних станів. Система політичних образів, яка властива актору, може бути засобом адаптації до по­літичного середовища. Здатність до такої адаптації є індивідуаль­но неповторною. Наприклад, відмова певних фізіологічних систем організму у відповідь на стрес, втеча у хворобу дають актору мож­ливість не приймати відповідальне рішення у ситуації, що сприй­мається як критична.’

Особливого значення набуває сприймання в конфліктах, кри­тичних та межових ситуаціях. Особливості взаємного сприймання сторонами політичного конфлікту впливають на розвиток, динамі­ку та результати його перебігу. Сприймання в умовах конфлікту є стереотипним і має два аспекти. Емоційний аспект існує як сильне негативне емоційне забарвлення, почуття ворожості стосовно ін­шої сторони, недовіра, страх. Когнітивний аспект існує як прагнен­ня до спрощення інформації, відсутність альтернативних варіантів розв’язання проблеми, схематизм під час оцінки фактів, крайня вибірковість сприймання. Сприймається лише та інформація, яка підтверджує правоту однієї зі сторін, інша інформація ігнорується. Претензії, дії та їхнє виправдання, які наводяться протилежною стороною, пояснюються корисними намірами або упередженістю підходу і навіть розцінюються як свідчення властивої супротивни­ку непорядності й нелюдяності.

Сприймання в конфлікті спотворюється. У кожного із супротив­ників виникає ілюзія власного благородства, схильність пишатися своїми справами і ухилятися від авторства недобрих вчинків, вод­ночас пояснюючи вчинки супротивника «злим умислом». У міжна­родних політичних конфліктах, коли зростає напруга, раціональне мислення утруднюється й виникає психологічне явище, яке нази­вають «диявольська подоба ворога». Воно є примітивним та сте­реотипним. Усі благородні вчинки суперника пов’язуються з його прагненням досягти вигідної мети, свої добрі вчинки пояснюються власними позитивними якостями. Свої неблаговидні дії не поміча­ються або виправдовуються наявними обставинами. Відбувається знелюднення супротивника. Внаслідок чого співчуття до іншого унеможливлюється.

Сприймання гіпертрофується: конфліктуючі сторони сприйма­ють незначні факти і обставини як досить вагомі, що мають неаби­яке значення. Інколи має місце і протилежна реакція заспокоєн­ня. Актор відмовляється вірити в те, що супротивник наважиться на серйозні дії. Можливим є явище «дзеркальних образів». Коли учасники конфлікту сприймають і оцінюють одні й ті самі події »

у різний спосіб. Наприклад, оцінка американськими та радян­ськими військовими патрулювання своїх підводних човнів коло берегів інших країн. Оцінки подій набувають діаметрально проти­лежного характеру, при явно вираженому негативному емоційно­му ставленні до супротивника. Так, факти оцінюються більш не­безпечними і ворожими, коли відбуваються з протилежного боку.

Таке негативне взаємне сприймання стає перешкодою у врегу­люванні політичних конфліктів, оскільки негативні образи однієї

сторони впливають на образи іншої, тим самим підсилюючи їхній ворожий характер. Викривлення сприймання змінюються в про­цесі конфліктної взаємодії. Наприклад, образ ворога руйнується за умови, коли він стає союзником.

Сприймання несправедливості називають одним з механізмів існування конфліктів. Справедливість сприймається як певний ба­ланс, тобто як розподіл винагороди пропорційно вкладу кожного. Чим вище сторона оцінює свій внесок, тим сильнішим є відчуття обділеності й прагнення справедливості. Потужні суспільно-полі­тичні протести характерні для тих прошарків соціуму, які сильніше відчувають несправедливість свого становища.

У безпосередніх учасників політичного конфлікту виникає ілю­зія повної єдності їхніх інтересів та інтересів союзників. Унаслідок цього сторони конфлікту поводять себе більш ризиковано, ніж по­трібно, можливе загострення конфлікту в надії на допомогу ззовні (втягненням у конфлікт своїх прихильників). У конфлікті підсилю­ється групова ідентифікація та згуртованість. Коли члени проти- борчих груп стають емоційно монолітними, а кожен окремо сприй­має себе з позицій норм і оцінок, панівних у групі. Нівелюються внутрішньогрупові відмінності: люди, що мають різний соціальний статус, функціонують ніби «на рівних». Висока міра ідентифікації та групової згуртованості призводить до психологічної свободи чле­нів групи стосовно відповідальності за загострення конфлікту. Ви­никає легкість у прийнятті рішень і притуплюється почуття ризику.

Чим тривалішим є конфлікт, тим менш адекватним стає сприй­мання дійсності його учасниками. Супротивники прагнуть «йти до кінця». Сприймання набуває специфічності у складних, ускладне­них та екстремальних (кризових) політичних ситуаціях. У ситуаціях соціально-політичного характеру люди переоцінюють небезпеку тих подій, про які частіше повідомляється у засобах масової ін­формації або які обговорюються в приватному житті. Оцінка ризи­ку здебільшого залежить від доступності інформації та від методу ЇЇ передачі. Вирішальний вплив на оцінку ризику здійснює чинник відтермінованості негативних наслідків, пов’язаних з даною дією. Чим дальшим є час відтермінування, тим нижчою є оцінка ризи­ку. Люди схильні приймати більш ризиковані дії з добровільним ризиком порівняно з діями, які тягнуть недобровільний ризик. Припустимий рівень ризику зазвичай є пропорційним очікувано­му зиску. Чим вищим є зиск, пов’язаний з даною дією, тим більш високий ризик люди готові прийняти. Водночас допустимий ризик є обернено пропорційним кількості осіб, які беруть участь у даній діяльності.

Образи уяви виступають в ролі єднальної ланки сприймання і мислення, де відбиваються сенсорно-перцептивні процеси, за­кладаються основи вербально-логічного і понятійного мислення, відтворюються різні архетипи.

Лише у людини, яка як суб'єкт суспільної практики реально перетворює світ, розвивається справжня уява. У процесі розви­тку вона спочатку наслідок, а потім — і передумова тієї діяльності людини, засобами якої вона реально змінює дійсність (С. Рубінш- тейн). Особливості уяви (поряд з іншими складовими психіки) зу­мовлюють специфіку психологічного дистанціювання між акто­рами. Для «нижчих» форм уяви характерним є трансформування образів, різноманітне поєднання непоєднуваних об’єктів, які за­лежать від миттєвих прагнень і потреб людини. У «вищих» формах уяви відбувається ментальне перетворення дійсності, що є скла­довою спрямованої творчої політичної діяльності. Ті, хто наділені достатніми соціально-політичними ресурсами та творчими сила­ми, можуть перетворювати результати своєї уяви на реальну спра­ву. їхні творіння вводять у реальний світ ніби новий вимір (при­клад такої зміни політичної реальності описано в книзі 3. Земана і В. ІІІарлау «Парвус — купець революції», 1991).

Образи уяви, які наявні у політичному контексті, мають гетеро­генну генезу, інколи функціонуючи на межі норми і патології. Пе­реплітаючись з мисленнєвими образами, вони утворюють психіч­ні конструкти, які забезпечують функціонування міфів у політиці: від соціальних міфів до утопічних ідеологічних концепцій. Образ психіки — це суб’єктивна картина світу або його фрагментів, що передбачає інтерпретацію неперервного потоку інформації, яка отримується органами чуття, на основі вже складеної у людини категоріальної системи. Такого типу категорії є інтеріоризованим суспільним досвідом, закріпленим у мові. Зазвичай цей процес є безсвідомим за своєю природою і відбувається автоматично.

Політичні міфи існують як комплекс ідей, які маси готові розгля­дати як істинні незалежно від того, істинні вони чи хибні у дійснос­ті (Г. Лассвелл). Політична пропаганда як діяльність з управління значущими символами використовує міф, що є сукупністю пере­конань. Останні містять стійкі уявлення про ідеальний тип влади в рамках конкретного суспільного устрою.

Політичний міф реалізується в політичних доктринах та ідеологі­ях і відбивається у структурі політичної свідомості та способах полі­тичного мислення. Пропаганда завжди звертається до розуму і по­чуттів актора. Раціональна складова політичної свідомості більше відповідає політичній доктрині. Це можуть бути статут, конституція, декларація, договір), які звернені до розуму і забезпечують дові­ру («креденда» за Г. Лассвеллом) до влади на когнітивному рівні. «Міранда» (міраж) існує як сукупність міфів, ритуалів, символів. Вона містить специфічні комунікативні засоби: гасла, символи (наприклад, прапор, гімн, особа, що очолює рух), що апелюють до емоційної сфери індивіда, пробуджуючи почуття лояльності до вла­ди. При цьому мовленнєва функція влади має раціональні цілі та емоційні афекти.

Виділяють п’ять основних соціально-політичних міфів, які за­безпечують стабільне функціонування політичного режиму та сус­пільного порядку.

Міф про нейтралітет основних політичних (наприклад, феде­ральний уряд) і суспільних інститутів. Уряд, ЗМІ, система освіти, на­ука знаходяться над конфліктуючими соціальними інтересами. Міф передбачає чесність і неупередженість влади в цілому та її скла­дових (парламенту, уряду, системи судових органів, президентської влади). При цьому корупція, обман, шахрайство відносять на люд­ські слабкості, а суспільно-політичні інститути вважаються поза підозрою. (В СРСР теж коливалися разом з «курсом партії». Окремі комуністи могли помилятися, партія — ніколи).

Міф про плюралізм ЗМІ продукується наявністю чисельної кількості ЗМІ та можливістю вільного персонального вибору будь- якого з них відповідно до власного запиту. Ілюзія розмаїття і сво­боди такого вибору посилюється спеціально сформованою готов­ністю населення ототожнювати змістовий і змістовний аспекти ЗМІ. Множинність ЗМІ ототожнюється з множинністю змістовною (смисловою плюральністю). Проте більшість ЗМІ контролюється певною групою еліти та урядом. ЗМІ є єдиною індустрією ілюзор­ної свідомості (за Г. Шіллером).

Міф про відсутність соціальних конфліктів, коли повністю за­перечується наявність соціальних конфліктів у суспільному житті. Конфлікт подається як виключно індивідуальна справа за проява­ми і за походженням.

Міф про індивідуалізм і особистий вибір, коли індивідуалізм тлумачиться як єдино правильний вияв свободи. Концепція індиві­дуалізму виконує дві функції. Вона оберігає право приватної влас­ності на засоби виробництва й водночас виступає як блюститель індивідуального добробуту, передбачаючи (наполягаючи), що до­бробут є недосяжним без існування приватної власності. Остання в усіх сферах суспільного життя вважається нормою.

Міф про незмінну природу людини. Йдеться про формування уявлення щодо людини як хижої істоти, основною характеристикою якої є агресія. Це підтримує думку населення про те, що конфлік­тні відносини закладені самою природою людини, а не нав’язані ззовні соціально-політичними умовами. За такого підходу со­ціальне пригнічення з причини людського насилля перетворюєть­ся на його наслідок. Контроль над ЗМІ є стратегічним політичним завданням, яке забезпечує завоювання та утримання політичної влади у широких масштабах.

Завдяки уяві здійснюється образне конструювання змісту по­няття про предмет (або проектування схеми дій з ним) ще до того, як складеться саме поняття (а схема отримає чітке вираження). Зміст майбутньої думки (спосіб її побудови, заданий через схему дій) фіксується в уяві у вигляді певної суттєвої, всезагальної тен­денції розвитку цілісного об’єкта. Осмислити цю тенденцію як ге­нетичну закономірність людина може засобами мислення.

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

...«чисто» политическое мьішление, не завязанное на реальньїх проблемах, зто — «идиотическое мьішление», от которого надо избавляться.

И. Фролов

Не існує двох форм мислення у люд­ства, одної пралогічної, іншої логічної, відділених одна від іншої глухою сті­ною, а є різні мисленневі структури, які існують в одному й тому ж сус­пільстві і часто — може бути в одній і тій же свідомості.

Л. Леві-Брюль

Розвиток і становлення політичного мислення як форми по­літичної свідомості залежить від суспільної практики і змісту сус­пільно-політичної діяльності. Ця точка зору прямо чи опосередко­вано міститься у таких методологічних підходах політичної науки, як історичний матеріалізм (К. Маркс), біхевіоризм (Г. Лассвелл, П. Лазарсфельд), герменевтика (М. Вебер, Ю. Габермас), системний аналіз управління (Д. Істон), структуралізм (Л. Стросс, М. Фуко, Ж. Дерріда, П. Бурдьє), позитивізм (Г. Спенсер, Е. Дюркгайм), в контексті яких вивчаються людина і соціум. Та в методології пси­хологічної науки (в контексті психологічних проблем пізнання, ро­зуміння людиною суспільно-політичної дійсності), а саме у таких підходах, як структуралізм, герменевтика, діяльнісний підхід, когні- тивний (розробки моделей політичного мислення в контексті штуч­ного інтелекту) тощо.

Множинність форм мислення («істинне», «неістинне», «напівдо- цільне» та ін.) виявляється у зіставленні етапів розвитку людської культури. Історична змінюваність форм виробництва матеріально­го життя супроводжується еволюцією духовної діяльності. Зокре­ма, у первісних людей відсутня категорія «неможливість», часове і просторове співіснування не відділяється від причинно-наслідко- вого зв’язку, допускається можливість передування наслідку при­чин тощо. Дослідники вказують на нерозділеність пізнавального, оцінного та практичного відношень. Для мислення, орієнтованого інакше, ніж наше, для мислення, яке не керувалося б, як наше, арістотелічним, тобто концептуальним, ідеалом і в якому уявлення часто мали б емоційну за своєю основою природу, спільність відо­бражуваних явищ покоїлася б, можливо, не в ідеях, а в чомусь ін­шому. Вона б, власне, тоді не «пізнавалася», а радше відчувалася (Л. Леві-Брюль).

У марксистській філософії сутність людини розглядається як су­купність суспільних відносин. Увага приділяється зв’язку мислення з працею і соціальною практикою. Зокрема, йдеться про соціаль­ний поліморфізм мислення, а саме — про можливість розрізнен­ня видів мислення на основі відмінностей у характері практики, яка опосередковує процес мислення. Розрізняють індивідуальне, групове і загальнолюдське мислення; емпіричне та теоретичне; емоційне та раціональне; наукове та художнє тощо. Основними напрямами дослідження соціальної основи форм мислення як ви­раження всезагальних закономірностей є вивчення (а) предмет- но-уречевленого світу та (б) соціальних зв’язків культури.

Приклад зумовленості мислення конкретними виробничими відносинами відбито у так званій буржуазній та марксистській формі мислення стосовно розуміння людини праці. Перша форма, яка виражає інтереси капіталу, відображує наявні суспільні від­носини (зокрема, уречевлення пролетаря стосовно підприємця), друга — відображує позицію пролетаріату, що веде боротьбу за людське становище, виявляє й утверджує нові норми суспільного життя (А. Баталов).

Соціогенез різновидів мислення дещо подібний відтворенню у живій природі. Початок ґенези існує в появі диференціації лю­дей за якоюсь ознакою (соціально-економічна, мовна, професій­на, релігійна та ін.) та в оформленні соціокультурних «ізоляторів» цих більш-менш автономних спільнот людей з відповідними со­ціальними інститутами. Чисельність спільноти, тривалість її існу­вання, характер автономності визначаються конкретними умо­вами її життя та її власної діяльності. Формоутворення йде по багатьох лініях і це зафіксовано у різних галузях науки. Можна зустріти характеристики первісного мислення, мислення серед­ньовіччя, містичного, схоластичного, художнього, морального, по­літичного, мислення буржуа, пролетаря, богослова, філософа.

Форми мислення множаться в міру виникнення все нових форм соціального буття, проте це не виключає їхньої єдності. Ко­жен специфічний різновид мислення визначається саме своєю історичною реальністю, яка його продукувала. Водночас кожна з форм є історично мінливою (відносно своєї істинності), проте становить момент сукупного розуму людства. У соціогенезі по­роджуються нові всеохопні форми думки (наприклад, категорії «доля», «закон», «причина») та формуються риси мислення (напри­клад, дрібного буржуа, християнського місіонера, жінки іслам­ського Сходу, руського дворянина та ін.).

Більш повно соціогенез форм мислення зафіксований у терміні «соціальний тип мислення». Відповідно до особливостей суспільно- політичного буття виявляються різні соціальні типи мислення: ра­бовласника, феодала, художника, вченого, віруючого, атеїста та ін. У суспільствознавстві говорять про національно-етнічні, класо­ві, професійні, конфесійні та інші соціальні типи мислення.

Відомими є спроби дослідників описати соціальні типи людей та їхньої духовної діяльності (наприклад, німецького філософа, люмпен-пролетаря, дипломата, юриста). Особливостями мислення бюрократів є те, що будь-яка річ, знання й воля набувають для них двоїстого значення: реального і бюрократичного. Реальна сутність розглядається бюрократією крізь призму бюрократичної сутності, крізь призму потойбічної спіритуалістичної сутності. Всезагаль- ний дух бюрократії є таємницею. Дотримання цього принципу за­безпечується у її власному середовищі ієрархічною організацією, а стосовно зовнішнього світу — її замкненим ієрархічним харак­тером. Авторитет є принципом її знання й обговорення авторитету є способом її думок (К. Маркс). Порівнюється пролетарське та бур­жуазно-міщанське мислення стосовно революційної дії (Г. Садов- ський). Розкривається соціальний механізм політичного мислення селянина-винороба XIX ст.: у Франції близько 19 млн виноробів, для яких податок на вино є чи не найголовнішим проявом буття держави. У селянина склалася «історична школа», згідно з якою будь-який уряд бажає обдурити селянство, обіцяє скасування цьо­го податку, а потім або не виконує обіцянки, або відновлює скасо­ваний ним податок. Так специфіка сільськогосподарського вироб­ництва визначає форму політичного мислення (К. Маркс).

У духовному житті конкретної соціальної групи ці типи поєдну­ються у своєрідний сплав, набувають випадкових і характерних для неповторної історичної ситуації ознак і виступають у вигляді цілісного типового образу мислення (наприклад, опис типово­го представника, портрет авантюриста в памфлеті «18 брюмера Луї Бонапарта» К. Маркса).

В основі нашого буденного дефективного мислення про політи­ку майбутнього залишається архаїчна ідея про те, що наше тепе­рішнє політичне мислення буде минулим цього майбутнього. Або у більш загальному вигляді: майбутнім вважається те, що має за своє минуле наше теперішнє. Ми психологічно не можемо відмо­витися від ідеї продовження себе, які ми є, у суб'єктах майбутньо­го мислення. Ця суто антропологічна ілюзія «продовження себе у мисленні іншого» є результатом теперішнього синтезу двох мі­фів. Міфу про нескінченний прогрес наукового знання і міфу про безконечне розширення технократії. Епістемологічна абсурдність цієї моделі найяскравіше має прояв у двох проектах: проекті штуч­ного інтелекту і проекті надспеціалізованої технологічної еліти як відособленого мікросоціуму, покликаного служити первинним ба­зисом майбутньої світової технократії. Найбільш перспективною може виявитися саме слабоспеціалізована інтелектуальна еліта, яка потрібна, насамперед, самій собі. Вона буде природним «міс­цем» для тих, хто є інтелектуалом за своєю індивідуальною приро­дою, а не за соціальною функцією (О. П’ятигорський).

Політичне мислення має політичну і неполітичну природу. Ба­зовими, раціональними механізмами, які забезпечують процес соціального мислення, і політичного мислення в тому числі, є (а) уявлення (як репрезентація системи соціальних, колективних, соціокультурних, професійних), (б) інтерпретація (сприймання та обробка суспільно-політичної інформації, а не лише інформації по­літичного змісту), (в) проблематизація (власне постановка ієрархії проблем та формулювання системи задач) та (г) категоризація. При цьому проблематизація — як здатність до постановки проблем че­рез об’єктивацію суперечностей об’єкта (а точніше предмета ро­зуміння політичного явища), — аналіз та синтез є визначальними.

Шляхом мислення здійснюється визначення не лише пізна­вальних, а також оцінних і практичних дій; мислення є не лише духовним визначенням об’єкта, але й самовизначенням суб’єкта (передбачається рух не лише «по об’єкту», але і «в суб’єкті» та із «суб'єкта»). Для політичного мислення властива історична мінли­вість, коли один і той самий об'єкт у різні епохи тлумачиться по- різному (наприклад, номінація революціонерів як героїв у часи СРСР в новітньому політичному контексті їх здебільшого назива­ють терористами). Історичний підхід до форм мислення розкрито у працях А. Богданова, М. Бухаріна, Ф. Месіна та ін.

З'ясування функціонально-рівневої структури політичного мис­лення зумовлює більш адекватне уявлення про психологічну при­роду професійного мислення політика.

Наявність у поведінці сучасної людини рудиментарних куль­турних функцій вказує на те, що відома система поведінки роз­вивалася з давніх примітивних систем, в яких рудиментарні нині функції були колись діяльною, невід’ємною та органічною част­кою (Л. Виготський). Одним з таких рудиментарних рівнів психіки є магічне, комплексне, міфологічне, архаїчне політичне мислення на відміну від політичного мислення за допомогою понять. Давні форми мислення, які існують в політичному середовищі, мають специфічні механізми. Зокрема, механізм «комплексного» мис­лення полягає в логіці партиціпації (за Л. Леві-Брюлем). Йдеться про встановлення зв’язку між предметами і явищами, коли вони розглядаються як частково тотожні або як такі, що не мають сто­сунку один до одного. В дійсності між ними може не існувати ні просторового контакту, ні жодного причинного зв’язку. Структу­ра комплексного мислення прояснює особливості політичної сві­домості в її сучасних формах. Це дає можливість співвідносити її не лише з понятійними, але й з ранніми системами політичного мислення.

Політичне мислення визначають як мислення політичного лі­дера, покликане допомагати йому формулювати свою соціальну позицію в кожному конкретному випадку, визначати форму і зміст своєї поведінки. Серед якостей політичного мислення називають політичне передбачення (вміння бачити віддалені наслідки тих чи інших рішень, дій); широта політичного мислення (вміння роз­глядати конкретні події, дії в широкому політичному контексті, не- суперечливість, здатність робити зрілі висновки, узагальнення); гнучкість (вміння визначати політичну лінію поведінки в нестан­дартних ситуаціях); здатність бачити взаємозв’язки між сферами і подіями в житті суспільства (В. Крисько).

Аспекти політичного мислення відповідають гносеологічному та праксеологічному аспектам політичної діяльності. Гчосеологіч- ний бік становлять особливий склад розуму, специфічна спрямо­ваність якого має бути адекватною сутності політичної діяльності; здатність виявляти приховані властивості політичної ситуації, які не дані у досвіді безпосередньо; вміння знаходити в конкретно­му явищі його загальну суть; здатність прогнозувати. Праксеоло- гічний аспект становлять здатність використовувати політичні ідеї в конкретних ситуаціях діяльності, у вирішенні актуальних про­блем; готовність до розв’язання проблемних політичних ситуацій та політичних задач. Політичне мислення має загальні властивості, які характерні для будь-якого практичного мислення (наприклад, невідривність від реалізації, дієвість) та специфічні (наприклад, проблемність, рефлективність, комплексність, конкретність, кон­структивність, самостійність).

Професійне політичне мислення актора, спрямоване на розв’я­зання політичних задач (виконання політичних завдань), є ієрархі- зованим ланцюгом розумових процесів, які опосередковано спів­віднесені з метою суспільно-політичного процесу, характеризується своєрідністю структури, змісту, практично-дієвого та теоретично- абстрактного аспектів. Воно має специфічні якісні характеристики (опосередкованість об'єктом активності, проблемність).

Предметом, тобто тим, на що спрямовується діяльність полі­тичного мислення індивіда, є з'ясування особливостей політичної взаємодії в умовах політичного процесу.

Професійні політичні вміння індивіда організовані в комплекси політичної діяльності на двох рівнях — ситуативному (вирішення комплексу поточних ситуативних політичних проблемних ситуацій) та надситуативному (виконання індивідом завдань, які пов’язані з перспективами розвитку політичного процесу). Формування мислення в предметній практичній діяльності суб’єкта пов’язане з конкретним об’єктом. Політичне мислення відображує специфіку політичної діяльності людини як трудової діяльності.

Об’єктом політичного мислення є об’єкт професійної діяль­ності політика, тобто політичний процес. У буденному житті акто­ра об’єктом політичного мислення буде все те, про що він думає в термінах політичної рефлексії. (Наприклад, це може бути ковба­са, як у часи Французької революції: «\/іує №роІеоп!» «Уіує Іе заи- сіззоп!»).

Ставлення до політичного факту характеризує ступінь про­фесійності мислення політика. Компетентне політичне мислен­ня передбачає системне бачення суспільно-політичної дійсності, готовність до спрямованого пізнання явищ політики (встановлен­ня причинно-наслідкових зв’язків), прогнозування (моделювання) тощо.

Професійне політичне мислення реалізується у практично-ді- євій та словесно-дискурсивній формах і співвідноситься з усіма загальними характеристиками мислення професій соціономічно- го класу. Воно передбачає розумне ставлення актора до суспіль­но-політичної дійсності. Полягає в умінні розв’язувати складні по­літичні ситуації, притаманні цій дійсності, включаючи й ту, в яку включений сам актор, в усвідомленні закономірностей політичної діяльності, яку він здійснює.

Політичне мислення існує водночас як спосіб пізнання політи­ки; як форма існування політичної свідомості; як особлива форма політичної діяльності; як механізм функціонування суб’єктності людини в політиці; як передумова творчості в політиці; чинник са­морозвитку соціуму.

Політиків найвищого соціального рівня вирізняє крайня само­стійність розуму, висока критичність думки. Наприклад, Наполеон Бонапарт неперервно вчився, мав здатність засвоювати і лише потім піддавати критиці. Воля до пізнання і жорстко організо­ваний процес самоосвіти, її неперервність була в нього життєво значущою потребою. У процесі самоосвіти основоположним прин­ципом був принцип точної і негайної систематизації знань, який втілювався завдяки його феноменальній пам'яті.

Характерною властивістю мислення політиків такого рівня є впорядкованість розумового досвіду і надзвичайна легкість його використання. Б. Теплов зазначав, що витончена культура розуму Наполеона мала прояв у постійній готовності знань, негайному пригадуванні того, що необхідне в дану мить. Він мав здатність до максимальної продуктивності розуму в умовах граничної небез­пеки. Небезпека створює позитивну емоцію бойового збудження, яка посилює і загострює роботу розуму. Породжувана рішучість передбачає велику проникливість, гостроту розуму, обізнаність і водночас свідоме переконання в необхідності, неминучості обов’язку. Йдеться про такий склад розуму, в якому поєднуються обережність і критичність думки з максимальною її сміливістю. Ін­туїція полководця, її психологічна природа пов’язана з розвитком просторових уявлень і просторового мислення (Б.Теплов). Розу­міння і розв’язок проблеми в акті інтуїції передбачає наочність мислення, охоплення мисленнєвим поглядом усіх просторових співвідношень та миттєвої переробки інформації в унікальній ін­формаційній основі діяльності конкретного політика.

У сфері політики мислення пересічних громадян перестає бути раціональним і стає асоціативним та афективним (Й. Шумпетер). Проте емоції є життєво важливими для розумної дії (Д. Еванс).

ПСИХОЛОГІЯ ЕМОЦІЙ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНОЇ СФЕРИ ПСИХІКИ В ПОЛІТИЦІ

(ПРОБЛЕМНИЙ БЛОК)

Наше ухо оказьівается особен- но чутко, кода прислушива- ется к биению исторического пульса хотя и отдаленншх, но сродньїх зпох.

В. Соловьев

У політичній науці склалася традиція (яка йде від Платона) аб­солютизації парадигми протиставлення раціональності й афектив- ності. Соціальні факти дослідники тлумачать достатньо широко. До їхнього складу входять емоційні явища від «мимовільних спалахів» емоцій, які «виникають у багатолюдних зібраннях великих рухів ентузіазму, обурення, співчуття», до способів «почування», які фор­муються в процесі виховання (Е. Дюркгайм). Емоції тлумачаться як «соціальний клей» і один з важливих чинників структурування соціальної реальності в процесі суспільного розвитку (еволюції за Е. Дюркгаймом). Дослідники визнавали за соціальні чинники «сильні» й «спрямовані» емоційні взаємодії, водночас недооцінюю­чи «слабкі» й не «спрямовані» (Р. Мертон, Т. Парсонс).

Західні дослідники наголошують, що теоретики демократії мають зважати на емоції, які є передумовою проявів розсудку. Замість того, щоб розглядати наявність емоцій в політиці як бан­крутство раціональності, а отже і банкрутства громадянськості. Емоції є невіддільними від раціонального аналізу й політичних оцінок. Вони є одним із джерел оновлення й зміни демократії (Дж. Маркус).

Емоції в політиці здебільшого розглядаються в контексті ма­сових настроїв, які тлумачать як особливі психічні стани, перехід­ні від безпосередніх емоцій до більш менш усвідомлених думок, що виростають із буденних емоцій (Д. Ольшанський). Механізми формування емоційних станів розглядаються в контексті пробле­ми натовпу. Основна увага приділяється тим ситуаціям, коли спо­стерігається примітивізація індивідуальної поведінки. Йдеться про ті випадки, де застосовується парадигма протиставлення раціо­нальності актора та ірраціональності, емоційності маси (Ґ. Лебон, 3. Фройдта ін.).

У кризові, так звані перехідні часи суспільного розвитку відбу­вається розпад універсальної картини світу, виникає криза колек­тивної ідентичності. Інтенсифікується циркуляція еліт, змінюють­ся відносини між елітою і масою. Відбувається активізація міфу і архетипу. Домінують есхатологічні (переживання кінечності долі людства) та хіліастичні (маси, будучи у нестерпно тяжкому стані, пасивно очікують позбавлення від соціального гноблення) пере­живання історії. Активізується особа маргінального типу (що може призвести до інституціалізації картини світу маргінала)., що поро­джує вивільнення ірраціональної сфери політичної психіки. Це при­зводить до появи політиків-містиків, які здатні осягнути політичну дійсність на рівні глибинних, лише їм доступних прихованих смис­лів. Таке світосприйняття актуалізується у формах ідеології (різного штибу утопій). Форми містики стверджують прояв індивідуальності та водночас виражають безособовість, потребу у пристосуванні людини до політичної необхідності. Це має прояв у таких явищах політичної психіки, як політичний менталітет, картина світу та ін.

Розпад пізньої системи колективних уявлень (ідеологія є од­нією з таких систем) призводить до активізації їхньої ранньої сис­теми. Вони відображують не властивості свідомості окремого ак­тора, а складність настроїв, емоційний стан суспільства в цілому, яке виявилося нездатним протистояти «викликам історії». Несвідо­мі ставлення до влади виявляються для особи психологічно ближ­чими, ніж ставлення свідомі (Н. Хазратова, І. Гнатко).

Ірраціональна складова психіки в політиці функціонує у та­ких формах, як (а) надіндивідуальні надсвідомі явища: уроджені ідеї (Р Декарт), архетипи колективного несвідомого (К. Юнг), кос­мічна свідомість (Е. Фромм), колективні уявлення (Е. Дюркгайм, Л. Леві-Брюль) та ін.; (б) неусвідомлювані збудники поведінки; (в) неусвідомлювані механізми свідомих дій (явища неусвідомлю- ваного настановлення, неусвідомлюваного супроводу свідомих дій та психічних станів).

Наприклад, джерела ідеологічних відображень дійсності К. Юнг шукав у індивідуальних репрезентаціях колективного несвідомо­го. Архетипи є всезагальними апріорними схемами поведінки, які наповнюються конкретним змістом у реальному житті людини; це надособистісні (видові й групові) способи реагування на середови­ще. Вони визначають схожість поведінки людей, які належать до певного «колективу» філогенетичного штибу (наприклад, етносу).

В індивідуального носія колективних уявлень вони представ­ляють неусвідомлювану силу звички, автоматизації, сукупність знань, вмінь, норм поведінки, які склались у соціальному досвіді членів соціальних спільнот (Е. Дюркгайм). Ці уявлення пригнічують індивідуальну свідомість людей, що описано В. Бехтерєвим при вивченні феноменів типів натовпу, поведінки на мітингу, масової істерії тощо.

Структура колективного несвідомого містить: колективні емо­ції, почуття, настрої, думки, знання, оцінки, судження. Домінують емоційні складові. Раціональні — у вигляді стереотипів, традицій­них поглядів і вірувань -відіграють другорядну роль.

Колективне несвідоме має прояв у масовій поведінці двох ви­дів: 1) однорідні оцінки і дії, які поєднують індивідів у цілісну мо­нолітну масу на основі спільного для всіх її членів колективного безсвідомого; відбувається в результаті зараження схожими емо­ційними станами (скандування, гасла і т. п.); 2) емоційні потрясін­ня роз’єднують людей; в дію вступають різні, проте однакові для великої кількості осіб поведінкові механізми — спонтанні одно­рідні реакції, граничні ситуації, які виникають об’єктивно і неочі- кувано — вчинки стають ірраціональними.

Нездатність людини здолати відокремленість і самотність у традиційних контекстах (які розпадаються), неможливість досяг­ти соціальної єдності та згуртованості породжують самогубство (Е. Дюркгайм). Такий стан актора, коли агресія спрямовується на себе чи на інших, постає як регрес психіки, що має прояв у полі­тиці. Причини того, що актор виявляється під владою руйнування і жорстокості, містяться в його немічності та ізоляції. При цьому потребу в руйнуванні як наслідок розладу зі світом важко усвідо­мити, оскільки вона складно піддається раціоналізації.

Об’єкти ірраціонального руйнування — причини, за якими об­рані саме ці об’єкти, — самі по собі є другорядними; руйнівні ім­пульси — це прояв внутрішньої потреби у вигляді пристрасті, яка завжди знаходить будь-який об’єкт. Якщо з якихось причин цим об’єктом не можуть стати інші люди, то руйнівні тенденції індиві­да легко спрямовуються на нього самого. Потреба у руйнуванні й жорстокості є реакцією на тривогу.» Остання виникає з відчуття, що навколишній світ є ворожим до особистості й з почуття без­силля. Інстинкт руйнування не є проявом індивідуальної психоло­гії, психології народів (у яких схильність до руйнування може бути I сильною або слабкою). Провокують пристрасть до руйнування соціальні умови, які пригнічують потребу в житті, в утвердженні Я людини (Е. Фромм).

Емоційна атмосфера суспільства містить щонайменше три типи залежностей між (а) окремими змістовними складовими емоцій­ної атмосфери (агресивність, віра у майбутнє, впевненість у собі та ін.); (б) емоційними станами індивіда і настроями, наявними в навколишньому макросередовищі; (в) емоційними атмосферами («психологічними мікрокліматами»), які існують в різних суспільно- політичних групах даного соціуму (М. Урнов).

Стрімкі зміни в політичних просторах соціумів від внутрідер­жавного до геополітичного початку XXI ст. пов’язують зі зміною функцій, смислів політичних інститутів, виродження політичної діяльності в аспектах ідеології, еліти, політичних партій та ін. Це відбивається в картині та образі світу політичної людини, світо­глядних орієнтаціях, ідеологічних уподобаннях, формах політичної свідомості (буденної чи теоретичної) та поведінки. Пізнання, усві­домлення, розуміння подій політичного життя, їхнє узагальнення, прогнозування та конструювання у той чи інший спосіб неперерв­но здійснюється політичним актором.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

(ПРОБЛЕМНИЙ БЛОК)

У більшості випадків кожен пере­конаний в тому, що говорить про реальні речі, у той час як він лише виражає своє власне розуміння того, що він в них сприймає.

М.-Л. Рукетт

У політичній науці політичний аналіз трактують як сукупність різних наукових методик, за допомогою яких можливе досліджен­ня конкретних політичних подій і ситуацій, створення здогадок, припущень з приводу їхнього можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень.

Термін «політичний аналіз» тлумачать з двох наукових підходів. Перший, науково-теоретичний, де термін вживається як синонім використання аналізу логічного. Його застосовують для вивчення фундаментальних проблем: функціонування політичних інститутів, типів політичних систем, діяльності різних політичних режимів, природи політичної влади і політичних цінностей (Р. Даль, Д. Істон). Прихильники другого підходу розглядають політичний аналіз у те- оретико-прикладному контексті як процес продукування знання про політику і в політичному процесі (В. Данн).

Продукування знання в політичному процесі передбачає ак­тивну участь у ньому. Йдеться про теоретичний і прикладний полі­тичний аналіз, які розрізняють за метою та об’єктом дослідження. Теоретичний аналіз зосереджується на відношеннях між детермі­нантами і змістом політики, а прикладний — вивчає відношення між змістом і результатами політики (Л. Пал). Об’єктом прикладно­го аналізу політики є політичні ситуації і задачі, в яких, зазвичай, жорстко задані часові й просторові характеристики.

Термін «політичний аналіз» використовується у кількох значен­нях: а) аналіз наявної політичної ситуації, прогноз відносно її роз­витку і прийняття компетентних політичних рішень; б) сукупність різних методик, за допомогою яких можливо дослідження кон­кретних політичних подій і політичної ситуації; в) створення припу­щень з приводу її можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень (К. Симонов); г) орієнтована на клієнта пора­да, яка стосується сфери публічних рішень і яка визначається со­ціальними цінностями (Д. Ваймер, А. Вайнінґ).

Виділяють такі види аналізу політичних явищ і процесів: а) проб­лемний (здійснюється проблемне структурування, тобто визначен­ня комплексу проблем ситуації, їхня типологія, шляхи розв'язання); б) системний (визначення структури ситуації, її функцій, взаємодії із зовнішнім і внутрішнім середовищем); в) причинно-наслідковий; г) праксеологічний (діагностика змісту діяльності, її моделюван­ня й оптимізація в конкретній ситуації); д) аксіологічний (побудо­ва шкали оцінок суспільно-політичних явищ в дискурсі системи цінностей); е) ситуаційний (моделювання ситуації та її складових, умови виникнення, можливих наслідків); є) прогностичний (під­готовка прогнозів стосовно вірогідного, потенційного і бажаного майбутнього); ж) рекомендаційний (вироблення рекомендацій); з) програмно-цільовий аналіз (розробка програм діяльності в да­ній ситуації).

Політичну ситуацію тлумачать як (а) стан політичної системи, і комплекс взаємодій між суб'єктами в певний період часу» (К. Си­монов); (б) сукупність відносин між інституціональними і персо­нальними суб’єктами політики, які відображають співвідношення їхніх інтересів і співвідношення сил між ними (М. Хрустальов); (в) соціальну ситуацію політичного змісту, яка зумовлена метою політичної діяльності у певних даних умовах (Т. Траверсе).

і

Загальний аналіз політичної ситуації (тобто коли здійснюється аналіз всієї політичної системи) поділяють на вертикальний і гори­зонтальний.

Вертикальний або інституційний аналіз здійснюють колектив­ні суб’єкти політики, а саме основні політичні інститути, які мають владний ресурс. До них належать: уряд, органи президентської влади, парламент, політичні партії, суспільно-політичні організації, фінансово-промислові групи, засоби масової інформації, окремі соціальні групи, провідні аналітичні центри країн світу.

Горизонтальний або груповий тип загального аналізу засто­совують при вивченні неінституціалізованих об’єднань в політич­ному процесі, які функціонують як цілісний суб’єкт політики. До них належать політичні угрупування, які складаються з осіб, що входять до різних інститутів влади — це номенклатурно-політич­ні угрупування, які, наприклад, можуть перебувати у відносинах конкуренції. Здебільшого саме конфлікти між номенкпатурно-по- літичними угрупуваннями лежать в основі поточних проблем по­літичного процесу. Загальний аналіз політичної ситуації вимагає актуалізації суб’єктного, творчого потенціалу дослідника (засо­бів, процедур та ін.), оскільки ситуація швидко змінюється, і дослі­дження може перейти в розряд історико-політологічних (бо стає аналізом минулих станів політичної системи).

Про фрагментарний аналіз політичної ситуації йдеться тоді, коли здійснюється: а) вивчення діяльності окремих політичних ін­ститутів, якогось одного конкретного інституту (кілька замовників); б) опис ситуації, аналіз якої потрібен для розв’язання конкрет­ної локальної задачі (один замовник, наприклад, перемога у ви­борчих перегонах). Саме від задачі залежить обраний фрагмент політичної ситуації, який піддається аналізу. Для зарубіжних по­літологів такий аналіз є практично єдиною формою аналізу полі­тичної ситуації. Його формулюють як (а) аналіз проблеми (Д. Вай- мер, А. Вайнінг); (б) розуміння, визначення і деталізація проблеми (К. Паттон, Д. Савики); (в) визначення проблеми і формулювання першочергових завдань (Л. Пал).

Ситуаційний аналіз є першою стадією в процесі прийняття по­літичного рішення. За цілями (задачами) ситуаційного аналізу ви­діляють проблемний та діагностичний ситуаційний аналіз.

Проблемний — завжди пов’язаний з певною проблемою і праг­ненням знайти оптимальне рішення. Аналіз проблеми, розробка шляхів її вирішення і прогноз стосовно подальшого розвитку си­туації після реалізації рішення, тобто весь цикл політичного аналі­зу, здійснюється одними й тими ж експертами.

Діагностичний тип аналізу використовується з метою здобути інформацію стосовно останніх дій як союзників, так і супротивни­ків (їхній потенціал, реальну розстановку сил у політикумі, наяв­ність внутрішньої групової боротьби, настрої електорату). Основна увага приділяється наявним проблемам у політикумі; виявленню потенційних можливостей виникнення проблемних політичних си­туацій; прогнозуванню ходу політичного процесу.

При цьому дослідники вказують, що аналіз політичної ситуа­ції, складання політичних прогнозів і прийняття політичних рішень в кращому випадку грунтуються на суто інтуїтивному підході, а час­то застосовуються астрологічні та інші містичні та навколомістичні процедури. Історії відомі пророцтва суспільного розвитку від тек­стів Святого Писання до пророцтв шаманів, ясновидців та ін.

Політичний аналіз являє собою процес мисленнєвого розчле­нування досліджуваного об’єкта на складові частини і досліджен­ня кожної окремо. За допомогою логічного аналізу виявляється будова досліджуваного об’єкта (яким може виступати як окремий предмет, так і процес або явище), його структура, відділяється сут­тєве від несуттєвого. Логічний аналіз і синтез (об’єднання всіх да­них, здобутих у результаті аналізу) дозволяють дати повне і цілісне уявлення про об’єкт, що досліджується (К. Симонов). Ефективність аналізу актором політичної дійсної значною мірою зумовлюється здатністю до творчості та прагненням її зрозуміти. Характер влад­них структур і політичних відносин як певних соціокультурних явищ визначається культурою домінуючої суперсистеми. Саме вона формує критерії того, що є істина і що є вигадка політичних відно­син (П. Сорокін).

ПСИХОЛОГІЯ СМИСЛІВ ТА СИМВОЛІВ У ПОЛІТИЦІ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Блажен — кто верует, Силен — кто ведает.

Пословица

Загальнопсихологічне трактування понять значення і смислу полягає у розумінні їх як структурних елементів свідомості й ді­яльності (0. Леонтьєв). їх розглядають у системі, яка складаєть­ся з трьох понять, а саме: об’єктивного значення, суб'єктивного значення і смислу (Г. Балл). Об’єкт пізнання — це якийсь цілісний фрагмент світу, котрий привернув до себе увагу суб’єкта (індивіду­ального або колективного, який пізнає, бодай і дуже недосконало­го). Предмет пізнання — це репрезентація об’єкта у пізнавальній діяльності суб’єкта, яка стала результатом усвідомлення суб’єктом об’єкта як того, що пізнається ним.

Об’єктивне значення об’єкта пізнання є тотожним сукупності властивостей уявного предмета, який якнайкраще репрезентує у пізнанні цей об’єкт. Тобто властивості можуть бути виокремлені саме у предмета, а не в цілісного об’єкта (який є якимось фраг­ментом світу). У граничному випадку він охоплює весь світ, усе буття. Носієм об’єктивних значень є ідеалізований або трансцен­дентальний суб’єкт. Як «свідомість взагалі» трансцендентальний суб’єкт є граничною абстракцією всезагального і необхідного у пізнанні, існуючи поза часом і простором.

Суб'єктивне значення вказаного об’єкта пізнання для реаль­ного (індивідуального чи групового) суб’єкта — це сукупність властивостей предмета, який репрезентує суб’єкт пізнання у сві­домості. Для різних суб’єктів суб’єктивні значення того самого об’єкта дійсності будуть різними. Водночас вони мають бути до­статньо близькими, щоб уможливити ефективну комунікацію між суб’єктами. (Засобами цієї комунікації є значення). А на цій базі — й їхню спільну діяльність. (Йдеться про інструментальне забезпе­чення успішності комунікації). Для мотиваційного забезпечення комунікації вважають необхідною певну подібність смислів дано­го об’єкта для суб’єктів, які є її учасниками і мають здійснювати спільну діяльність. З одного боку, значення є універсальною оди­ницею суспільної свідомості і твірною індивідуальної свідомості, а з іншого — саме смисли визначаються як суб'єктивне або суб’єктне буття значень.

Отже, значення — це об’єктивний зміст, який несе певний знак або предмет, включений у людську діяльність. Різновидами суб’єктивних значень є значення: відображувані (що стосуються об’єктів, які вже існують або існували раніше): антициповані (що приписуються майбутнім об’єктам): уявлювані (що формуються безвідносно до реального існування об’єктів; вони можуть стосу­ватись і об’єктів, які реально не існували й не існуватимуть); про­ектовані (що стосуються об’єктів, які можуть стати реальними за­вдяки діяльності, здійснюваній за участю даного суб’єкта).

Смисл (суб’єктивний смисл) об’єкта (наприклад, текстів, фраг­ментів світу, образів свідомості, душевних явищ або дій) для суб’єк­та пізнання визначається через контекстуальністьта інтенціональ- ність. Останні є двома основоположними атрибутами смислу, які є інваріантними стосовно конкретних його розумінь, визначень і концепцій. Психологічне трактування смислу об’єкта — це відно­шення зазначеного об’єкта до потреб і цінностей суб’єкта.

Наявна істотна відмінність у функціях суб’єктивних значень об’єктів, з одного боку, та їхніх смислів — з іншого. Суб’єктивні значення потрібні суб’єктові для пізнавального орієнтування в навколишній дійсності. Чим краще відображувані значення тих чи інших реально існуючих об’єктів віддзеркалюють їхній явний стан, чим краще передбачувані значення прогнозують майбутній стан речей, тим досконалішим є таке орієнтування, що постає пе­редумовою успішного досягнення цілей, які поставив перед собою суб’єкт. Смисли мають іншу провідну функцію, забезпечуючи цін­нісне орієнтування у ситуації та мотивування діяльності суб’єкта, а отже — те, які саме цілі він схильний переслідувати і який об­сяг ресурсів витрачати на їх досягнення. Із людськими потребами (та емоціями як їх виявом) безпосередньо пов’язані саме смис­ли. Саме вони мотивують поведінку суб’єкта. Щоб вплинути на поведінку, здійснюють управління смислами, які становлять для суб’єкта різні об’єкти, з якими він має справу. Політик вдається до популізму, тобто здійснює дії (зокрема вербальні), які, як він роз­раховує, мають сподобатись якнайбільшому числу виборців (мати­муть привабливий для них смисл).

Але для того, щоб певна поведінка принесла суб’єктові не лише тимчасове задоволення, а й справжню користь, вона має спиратись на правильну оцінку реальної ситуації, тобто врахо­вувати не лише смисли її складників, а й їхні значення, причому відображувані (або передбачувані) значення мають бути досить близькі до реальних. Відповідальний політик не обмежується по­пулістськими акціями. Він працює над проектами, які, якщо він прийде до влади, реально допоможуть поліпшиити становище лю­дей (тобто матимуть для них не лише привабливий смисл, а й по­зитивне значення, причому не лише суб’єктивне, а й об’єктивне).

Забезпечення у досить широких верств населення позитивних смислів акцій, здійснюваних або планованих відповідальним по­літиком, є потрібним йому не лише для привернення на свій бік почуттів (і голосів) багатьох людей, а й для того, щоб ці люди до­клали реальних зусиль до підтримки вказаних акцій (без чого їх часто взагалі неможливо здійснити). Подібно до цього, загально­відомою є роль морального духу війська (і суспільства в цілому) при вирішенні воєнного конфлікту. Моральний дух може бути трак­тований як достатня вираженість і поширеність сприятливих для перемоги смислів.

Крім смислів об’єктів діяльності, наявні смисли самої діяльнос­ті (смисли конкретних реалізацій індивідуальної та колективної ді­яльності, соціокультурні інваріанти таких смислів). Йдеться пере­дусім про провідні нормативні смисли, відповідні найважливішим цивілізаційним функціям тої чи іншої сфери діяльності. Ці смисли належать до норм-ідеалів, які задають горизонт удосконален­ня діяльності — на відміну від норм-стандартів, розрахованих на обов’язкове додержання. Чим більшою мірою особистість прилу­чається до провідних нормативних смислів, обумовлених різно- спрямованими зовнішніми впливами, а також індивідуальними потягами, пристрастями й уподобаннями, тим послідовнішим ви­разником даного виду діяльності вона здатна бути.

Особистісний смисл — це спосіб презентації суб’єктові значу­щості для нього різних явищ дійсності, у тому числі його власних діянь (О. Леонтьєв). Смисл об’єкта А для суб’єкта 5 — це наявна у психіці (яка трактується широко, включаючи «соцієтальну психі­ку») згаданого суб’єкта модель, у якій зафіксовано відношення ре­презентації об'єкта А у психіці суб’єкта 5. Такою репрезентацією — нп свідомому рівні — є суб’єктивне значення заданого об'єкта для суб'єкта 5, до істотних для нього потреб. (Йдеться про суб’єктивні, тобто репрезентовані у психіці, потреби, які не завжди адекват­но підображають те, що об’єктивно є необхідним для суб’єкта). До них, зокрема, належать духовні потреби. У індивідуального суб'єкта вони виходять за межі забезпечення його фізіологічного, психологічного й соціального благополуччя та спонукають його до ннйсків у реалізацію апробованих у культурі цінностей (істини, кра­си, добра, справедливості тощо).

Прихильники окресленого психологічного трактування смислу наголошують, що активність людини стосовно тих чи інших об’єктів опосередковується їхніми смислами для цієї людини, які у суб’єк­тивному переживанні репрезентуються насамперед через емоції. Не лише смисли об’єктів формуються на базі їхніх суб’єктивних значень, але й суб’єктивні значення формуються на базі смислів (наприклад, «ефект ореолу» у міфологізації персони політика).

Знання значення — це певного роду інформація. У живому знанні злиті значення і вкорінений в бутті особистісний, афектив­но забарвлений смисл. Така злитість безпосередньо характери­зує знання, які формуються і змінюються у буденному, архаїчному, міфологічному політичному мисленні. Наукові знання становлять особливий випадок — це знання у «чистому вигляді», які дистан- ційовані від людської суб’єктності.

Знак — це певний предмет, який вказує на інший предмет. Він буває чисто умовним або має певну аналогію. Існують особли­ві знаки, які несуть не лише значення, але й смисли. Смисл — це інформація, віднесена до потреб і цінностей людини, які вона по­діляє. Розрізняють індивідуальні, прийняті в соціумі, в політиці, в культурі та ін. смисли. їх називають символами.

Суспільства як соціальні системи організовано взаємодіють між індивідами і групами, людьми та інститутами тощо. Об’єктивні соціальні практики ґрунтуються на історично мінливих символіч­них (культурних) структурах, які утворюють механізми перекла­ду символічного змісту інституційних і організаційних «вимог» на мову буденності і навпаки. Ядро символічних систем (структур) є «класифікаційною інформаційною (пізнавальною) схемою», за допомогою якої актори конструюють суспільний світ. Будь-яка по­літична позиція актора визначається тими схемами класифікацій, які він використовує. Останні є інкорпорованими моделями або програмами політичних практик, інтеріоризованим значенням політичних установок, які стали особистісними властивостями в результаті соціалізації та засвоєння політичного досвіду (К. За- вершинський).

Когнітивно-оцінні коди утворюють певний стиль мислення як окремого суб’єкта, так і суспільства в цілому. Забезпечується сприймання світу політики під певним кутом, у певних рамках (саме так, а не інакше). Ці схеми є засобом інтерпретації явищ і процесів політики. Вони визначають і орієнтують суб’єктів у по­літиці та мають інтегративний потенціал.

Політична культура є одним із засобів інтеграції політичної дійсності у розумну і духовну цілісність. Ґрунтуючись на соціально-

Історичному досвіді, політична культура формує єдине смислове поле, цілісне розуміння політичної дійсності і надає смислів (че­рез політичну соціалізацію, політичне виховання та інші механіз­ми трансляції) кожному суб’єкту суспільства. Смислове поле стає суб’єктивною основою політичної життєдіяльності кожного індиві­да і соціуму в цілому.

Слова, смисл яких є найменше визначеним, часто мають най­більшу дієвість. Терміни «демократія», «соціалізм», «рівність», «бра­терство» мають досить туманний смисл. І водночас магічну силу, нібито в них криється розв'язання всіх проблем (Г. Лебон).

Політична символіка специфікується залежно від устрою дер­жави. Оскільки тоталітарна держава тримається на символічній маніфестації, то міфологія необхідна для інтерпретації цієї мані­фестації. Звідси феноменальна гасловість, яка пронизала все ре­волюційне мистецтво, і абсолютна міфологічність її інтерпретації (0. П’ятигорський).

Символічний (культурний) капітал — це коди діяльності, які мають різний потенціал. Символічні (медійні) коди реалізуються у поведінці учасників політичної взаємодії як певний «природний автоматизм». Кодом такого роду є лише той ряд символів, який має потенціал взаємоузгодження символічних схем і соціальних практик. Йдеться про патерни та традиції соціально-політичної діяльності та поведінки. Культурні коди управляють артефактами, забезпечуючи соціальний порядок завдяки єдиному смисловому простору та усталеним патернам поведінки (кодам діяльності), які є більш стійкими та глибинними.

Основними функціями політичних символів є мотиваційно-спо­нукальна та інтеграційна. Джерелами продукування символів є релігія, художня та народна творчість, ідеологія, мова, державна геральдика, традиції способу життя (наприклад, національні) та ін. Розрізняють класифікації політичних символів: соціальні, релігій­ні, художні, психологічні, динамічні, статичні та ін.

Різні види діяльності й поведінки людей у суспільстві забез­печують відтворення і розвиток його елементів, підсистем та їхніх зв’язків за допомогою закладених у ній кодів. Для кожного істо­рично конкретного виду суспільно-політичної організації харак­терним є штучно створене йому предметне середовище (друга природа) у вигляді соціальних спільнот та політичних інститутів, типів особистостей, властивих даному суспільству. Йдеться про наявність соціокоду, за допомогою якого від покоління до поко­ління передається масив соціально-політичного досвіду, що нако­пичується і розвивається. Умовою збереження і трансляції цього досвіду є його фіксація в особливій знаковій формі, у функціону­ванні елементів, з яких він складається, в якості семіотичних сис­тем, де явища політики можуть існувати як артефакти.

Артефакт має такі трактування, як (а) матеріальний об’єкт, ви­готовлений людиною; як прояви матеріальної культури та раці­ональне й емоційне середовище культурних установок індивіда (Б. Малиновський); (б) природні інформаційні системи, що пов’я­зані з мінімальним використанням матеріально-енергетичного субстрату і граничною активізацією комунікативно-рольового боку. Йдеться насамперед про мову та ігри (М. Ільїн); (в) «продук­ти історії людства», аспект матеріального світу, що набуває змін у процесі діяльності. Завдяки змінам, які відбуваються у процесі їхнього створення та використання, артефакти водночас є ідеаль­ними (концептуальними) і матеріальними (М. Коул); (г) «проміжна сутність», модель (не лише копія певного стану системи, а й перед­бачувана форма потрібної діяльності), рівні оволодіння та освоєн­ня навколишнього середовища (М. Вартофський). Залежно від дії політичного явища, продукованих ним домінуючих смислів, його можна розглядати як цілісність різнорівневих артефактів.

У трирівневій моделі артефактів вони структуруються: як мате­ріальні результати діяльності; способи дії з матеріальними арте­фактами; віртуальні (неписані) правила суспільного життя. Перший рівень становлять первинні артефакти, які безпосередньо вико­ристовуються у життєдіяльності. їх розуміють як матерію, що пере­творена у попередній людській діяльності. До другого рівня нале­жать вторинні артефакти, що вміщують і самі первинні артефакти, і способи дії з їх використанням. Вони відіграють центральну роль у збереженні та трансляції уявлень та способів дії (звичаї, норми, конституції). Третій рівень артефактів — пов’язується з відносно автономним світом людських уявлень, в якому правила, конвенції вже не здаються безпосередньо практичними. Вони можуть впли­вати на наше бачення «реального» світу, надаючи засоби для змі­ни наявної практики. Тобто способи поведінки, набуті у взаємодії з третичними артефактами, можуть поширюватися за межі безпо­середнього контексту їх використання (М. Вартофський).

Внутрішня логіка функціонування артефактів пов’язана з осо­бливостями їхньої взаємодії у процесі формування і розвитку того чи іншого соціуму, опосередкування у такий спосіб впливає на суспільний розвиток. Досвід попередніх поколінь у теперішньому починає функціонувати як специфічна складова ситуації існуван­ня людей (їхньої діяльності) в навколишній дійсності. Відбувається взаємовплив соціуму та індивіду (а далі — політикуму та акторів) через писані й неписані форми соціальної взаємодії (правові нор­ми, спосіб життя, звичаї, ритуали), що закодовано у символах.

Процесуальність функціонування артефактів характеризуєть­ся тим, що всі вищевиділені рівні є тісно переплетеними у життє­діяльності й можуть бути в такий спосіб розрізненими швидше у теоретичних умовиводах. Проте артефакти виступають єдналь­ною ланкою в процесі функціонування суспільно-політичної само­організації та саморозвитку соціуму.

Суспільство не може існувати тривалий час, якщо у критичної маси його членів відсутні уявлення, які сприяють його збережен­ню. Такі уявлення визначають смисл колективного існування, віру, його осмисленість і виправданість. Політична культура містить ба­зові знання про соціальне життя, які розділяються більшою час­тиною суспільства і визначають розуміння конкретних політичних ситуацій і поведінки в них (що зафіксовано в політичних символах різного типу). Ці знання поділяють на три групи: соціальна онтоло­гія, політичні цінності, операціональний політичний досвід (М. Бі- рюков, В. Сергєєв).

Соціальна онтологія — це система категорій, яка задає базові уявлення про структуру та властивості соціальної реальності й ти- пологізує соціальні ситуації. Таке знання є неусвідомленим (і тому працює безвідмовно). Це відбувається не тому, що воно є адекват­ним до ситуації, а тому, що іншої альтернативи не існує (інші спосо­би розуміння і поведінки акторові просто не відомі). Таке знання організоване у загальні концептуальні схеми і не може бути під­тверджене або спростоване досвідом, оскільки саме є способом Інтерпретації досвіду і світу в цілому. Соціальна онтологія являє собою набір когнітивних фреймів, патернів, тобто певний набір смислів і значень, завдяки яким інтерпретуються різні політичні ситуації та політичне життя в цілому. Проте соціальна онтологія в більшості суперечить «букві» або значенню ідеологічних текстів.

Наприклад, у досвіді СРСР — «державі робітників та селян» — у дивний спосіб поєднувалися офіційна матеріалістична філосо­фія, найвищий рівень демократії (влада народу), атеїзм, і, разом з тим, архаїчна онтологія (пов’язана з існуванням вождя), прихо­вана квазі-релігія (партійних ритуалів), реальний архаїчний обряд муміфікації тіла вождя (на кшталт єгипетських фараонів) тощо.

Необхідність постійних структурних трансформацій руйнує здат­ність соціальної онтології функціонувати як інтеграційний чинник. Тому функцію інтеграції на себе перебирають політичні цінності. Вони є більше відкритими для рефлексії, оскільки постійно функ­ціонують у політичному дискурсі. Ієрархія цінностей має особливо гострий прояв у перехідні моменти історії, коли змінюється полі­тична культура. При цьому зміни можуть не торкатися змісту со- ціально-онтологічних настановлень. Суспільство здатне як і ра­ніше сповідувати віру в природну єдність своїх членів, навіть не апелюючи до цієї віри як основного (і тим більше єдиного) меха­нізму інтеграції. На когнітивному рівні система цінностей підтри­мує достатньо диференційовану, але цілісну картину світу; на рівні прагматичному — здатна інтегрувати дії людей з принципово різ­ним, навіть несумісним операціональним досвідом. У суспільстві, яке трансформується, прихильність цінностям стає потужним ін­струментом соціальної і культурної ідентифікації, що відображено у значущих символах (тих, які мають бути достатніми для іденти­фікації).

Наприклад, усі варіанти тексту гімну СРСР та потім Росії (авто­ром яких є С. Михалков) несуть смисл державної могутності (хоча в дискурсах йдеться про Бога, потім Леніна тощо). При цьому му­зика (яка залишалася майже незмінною) символізує спадкоєм­ність глибинних характеристик держави, непохитних по відно­шенню до економічного устрою, ідеологічних переконань. Тобто відстоюються базові цінності, які набувають варіативності залеж­но від історичної ситуації.

У суспільстві, де інтеграція неможлива в межах соціальної онтології та на рівні цінностей, вона відбувається на основі оле- раціонального досвіду. Останній, будучи найбільш варіативним компонентом політичної культури, є сукупністю прийомів, які ви­користовують для розв’язання типових проблем. Це набір стерео­типних сценаріїв поведінки для стандартних ситуацій. Єдність со­ціуму може бути відновлена завдяки відмові як від монополії на істину щодо цінностей (притягань на досконалість), так і від від­повідних онтологічних настановлень, інтеграція відбувається за­вдяки і н ститу ц і а л і за ц ії операційного досвіду (певних стереотипних сценаріїв поведінки (традицій) і політичних процедур), через про­цес його ієрархізації і досягнення консенсусу. Це означає запро­вадження (відбір) політичних інститутів, процедури формування і функціонування яких і стають предметом ціннісного консенсусу, який забезпечує інтеграцію суспільства (М. Бірюков, В. Сергєєв).

Політичним символом може бути певний об’єкт, ідея, дія, пер­сона тощо. Так символи-ідеї визначають не лише політичний про­стір, а й виконують функцію політичної мотивації. Привабливість політичної ідеї здебільшого залежить від міри її міфологічності. Символом-ідеєю може бути програма партії, політична платфор­ма, статут та ін. Політична дія стає символом, якщо має форму ритуалу, тобто особливої групової поведінки, яка втілює цілі, цін­ності та норми політичної групи. Ритуали проведення зборів полі­тичних партій (наприклад, з’їздів) нагадують ритуали відправлення церковної служби.

Спільна підстава узалежнювальної і підпорядкувальної функ­цій політичної влади щодо особи полягає у творенні, накиданні їй певної символічної системи, сукупності ідеологічних конструк- тів, які особа сприймає за свої власні й керується ними як апріо­рі правильними. Вплив символів виявляється лаконічно-одно­значним та емоційно заразливим, завдяки чому їхня дія на особу зовсім або майже не усвідомлюється. У результаті більш-менш тривалого впливу творяться політичні та ідеологічні міфи, зміст і спрямованість яких відповідають символічній організації бага­тьох індивідуальних свідомостей, підтверджують і виправдовують політико-ідеологічні «постави» (аттитюди) громадян. У такий спосіб конкретна політична ідеологія як різновид політичного міфу здо­буває владу над особою, істотно визначаючи дискурс її взаємодії з оточенням у політичному контексті (В. Васютинський).

Символами-об’єктами є державні символи країни (герб, гімн і прапор), символічні пам’ятки, емблеми тощо. Прапор символізує могутність і достоїнство країни, яку він представляє. Зміна пра­пору може відбутися лише в результаті історичної катастрофи, що змінює дійсний стан країни, яка ним символізується. Прояв не­поваги до прапора тлумачиться як неповага стосовно до тих, хто вважає цей прапор своїм символом. Підгрупою цих символів є (а) звуки-символи (гімн, пісні, наприклад, революційні або кобзар­ські, музичні позивні та ін.); (б) кольори-символи (колір прапору, одягу представників владних інститутів, наприклад, уніформа ар­мії, масових політичних організацій, політичного лідера) тощо.

Особистість є політичним символом, коли час і персона є тісно переплетеними, коли конкретні політичні події ідентифікуються з видатними особами. їхніми іменами називають політичні рухи, періоди, цілі ери з життя народів (наприклад, ленінізм, сталінізм).

Політичні символи функціонують на всіх рівнях і є умовними ідентифікаційними знаками, образами, які втілюють певну ідею. За допомогою політичних символів відбувається формування єдиного смислового поля засобами категоризації ідей і пред­метів, які існують в навколишній політичній дійсності. Світ струк- турується у свідомості людей, ідеї і предмети набувають смислів і значень. Роль культури полягає у наданні смислу і значення окре­мим людським життям у безглуздому навколишньому універсумі (М. Вебер). Культура, її створення і засвоєння є опосередкованим і деперсоналізованим спілкуванням, сферою смислової комуні­кації індивідів через простір і час, яке опосередковане культур­ними артефактами як специфічною формою трансляції смислу (Д. Леонтьєв).

Символи у політичній культурі містять системну ієрархію смис­лів. Смисл життя забезпечується державою і призначений для долання страху перед життям; відсутність цінностей і/або цілей констатує втрату підстав говорити про смисл. Цінності життя ви­значаються світоглядом, можуть змінюватися за свавіллям по­літики, призначені для долання страху самотності й затребувані лише за наявності смислу життя і/або його цілей. Мета життя ви­значається картиною світу, формулюється наукою за підтримки держави (смисл життя) і політики (цінності) та призначена для до­лання відчуття нудьги. Життєва сила визначається життєвою пози­цією, підтримується суспільством і призначена для долання стану апатії. Життєва сила є індикатором прояву ціннісно-смислових утворень у поведінці. У змісті політичної свідомості ці феномени тісно взаємопов’язані, оскільки кожен з них посилює чи послаб­лює інший феномен.

Інтегруючи особистісну і соціальну дійсність, символіка є од­ним із шести смислових реальностей поряд з емпірикою, естети­кою, синноетикою, етикою, синоптикою. Люди водночас чинять спротив і зрікаються від смислів, шукають і стверджують їх. Трак­туючи смисл як інтегративну структуру особистості, виділяють чо­тири параметри смислу: 1) переживання, рефлексивна самосвідо­мість, яка опосередковує поведінкові реакції; 2) логічні принципи структурування цього переживання; 3) вибір значущих смислів з множини потенційних комбінацій і розробка їх у руслі укладених у цивілізації традицій; 4) вираження смислових структур засобами відповідних символічних форм (Ф. Фенікс). Однією з форм узагаль­нення смислу є політичні установки та стереотипи.

ПОЛІТИЧНІ УСТАНОВКИ ТА СТЕРЕОТИПИ

(ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК)

Система стереотипів є більш-менш упорядкованою картиною світу інди­віда, який не помічає різниці між ре­альним світом і світом стереотипів ... і, таким чином, живе у світі своєї уяви, відірваної від реального світу. Те, у що ми віримо, стає реальною карти­ною, і ми звертаємося до неї, ніби це і є саме оточення.

У. Ліппман

Будь-який соціально-політичний лад формує систему соціаль­них штампів (стереотипів) у формі звичаїв, правил, законів, які є обов’язковими для його функціонування. Політичний стерео­тип — це схематичний, стандартизований образ про соціально- політичний об’єкт, який зазвичай є емоційно забарвленим, має значну стійкість, здатність до самовідтворення і модернізації. Формується під впливом соціально-політичних умов і попередньо­го досвіду актора та має статус аксіоматичного знання. Тобто не вимагає доказів, майже не піддається сумнівам, навіть в умовах його трансформації. Політичні стереотипи виникають переважно стихійно; містять оцінний елемент у вигляді емоційного ставлення до об'єкта; економлять процес пізнання (оскільки не вимагають домислювання) і узагальнюють історико-політичний досвід; відо­бражують не дійсність, а радше етику дійсності; достатньо стійкі, проте піддаються змінам; не є абсолютно істинними, проте можуть бути абсолютною брехнею, оскільки ґрунтуються на близьких до дійсності уявленнях. Політичні стереотипи є передумовою станов­лення політичної ідентичності.

Термін «соціально-політичний стереотип» може трактуватися у вузькому значенні як стереотипне уявлення — стале, категорич­не і вкрай спрощене уявлення (думка, судження) про будь-яке сус­пільно-політичне явище, групу, історичну особу.

Соціально-політичні стереотипи існують як явище політичної культури і розділяються на стереотипи свідомості і поведінкові сте­реотипи. Вони мають прояв на трьох рівнях: індивідуальному, гру­повому і масовому.

На рівні індивіда політичні стереотипи підкріплюються інши­ми соціальними стереотипами і є результатом політичного ви­ховання, політичної соціалізації. На рівні групи стереотипи іс­нують як етнічні традиції, статути політичних партій, мають прояв у психосементиці групи тощо. На рівні маси — соціально-політич- ні стереотипи фіксують та спонукають до соціально та політично схвалюваної поведінки тощо. Комплекс соціально-політичних стереотипів, характерний для певної суспільно-політичної групи, є упорядкованою сукупністю узагальнених образів і уявлень со­ціальної реальності.

Політичні стереотипи як різновид соціальних стереотипів ма­ють спільну структуру, функції, проте різний зміст (залежно від спе­цифіки суспільно-політичної групи). Вони є ієрархічною системою, в основі якої лежать узагальнені уявлення про соціальну дійсність макросоціальних спільнот, а на вершині — стереотипи мікросо- ціальних політичних груп.

Соціально-політичний стереотип є результатом нормального пізнавального процесу. Його зміст (інформаційна складова) ви­значається об'єктивними характеристиками суспільно-політично­го об'єкта. Образ може бути більш або менш адекватним, більш або менш повним, іноді навіть хибним, проте він завжди «вичерпу­ється» з об’єктивної реальності (Д. Леонтьєв).

Структура політичного стереотипу містить дві складових: центр і периферію. У центрі найбільш яскрава ознака об’єкта, яка су­проводжується емоційною домінантністю (наприклад, політичні символи). Периферію становлять риси характеру людини (типові способи емоційного реагування та поведінки), властивості явища, інші характеристики політичного об’єкта (генеза явища, наслідки події тощо).

За об’єктом стереотипізації розрізняють стереотипи про по­літичні суб’єкти, об’єкти, інститути і процеси. Стереотипи про по­літичні суб’єкти й об’єкти переважно ґрунтуються на емоційній складовій, а стереотипи про політичні інститути та процеси — на раціональній. Стереотипи про політичні суб’єкти й об’єкти спи­раються на соціально-статусні, соціально-рольові, експресивно- естетичні та вербально-поведінкові особливості об’єкта стерео­типізації. Зокрема, узагальнені уявлення про політичну партію формують шляхом перенесення емоційного компонента стерео­типу на політичного лідера, на партію. Зовнішність та манери по­літичного лідера сприймаються потенційними політичними вибор­цями як прояв його політичних поглядів (наприклад, помірний/ радикал).

При формуванні політичного стереотипу політичного лідера оцінюється його зовнішня привабливість, гумор, емоційність, активність та інші складові образу політика. Лідер партії сприй­мається як типовий її представник. Раціональний компонент цих стереотипів містить мінімальну інформацію про суб’єкта політич­ної взаємодії. Інструментальна складова стереотипів має прояв у різних формах політичної поведінки (голосування — «за» чи «про­ти», — активна політична позиція, наприклад, мітинги на підтрим­ку чи протестна поведінка).

Стереотипи використовуються в політичній рекламі. Залеж­но від основних когнітивних схем обробки політичної інформації (особистісні властивості кандидата, проблеми, групові взаємо­відносини, партійна ідентифікація) виокремлюють стереотипи, які відповідають позитивним очікуванням максимальної долі елек­торального поля. У політичних стереотипах загальновживаною є апеляція до потреби в безпеці. Образ політика функціонує як ключ до забезпечення цієї безпеки.

Найбільш ефективним способом впливу в політичній сфері є активація та створення стереотипів на полярній емоційній основі (позитивний чи негативній), оскільки формування узагальнених образів про політику здебільшого відбувається ірраціонально. Емоційна складова політичного стереотипу пов’язана з почуттями симпатії та антипатії, які зазвичай супроводжуються ярликом-на- звою, що містить, окрім інших характеристик, оцінне ставлення до об’єкта стеротипізації. Здебільшого ярлик базується на розрізнен­ні референтних груп «ми» і «вони».

Як і будь-які соціальні стереотипи, політичні стереотипи викону­ють функції: а) адаптації (до навколишньої дійсності); б) комунікації (між мікро- і макросоціальними групами, соціокультурних спіль­нот); в)оптимізації процесу інформаціно-політичної взаємодії. Сте­реотипи спрощують процес пізнання політики, прискорюють про­цес орієнтації в подіях та процес прийняття політичного рішення.

Специфічною функцією системи політичних стереотипів є фак­тичне і номінальне підтвердження легітимності існування і діяль­ності будь-якої політичної сили, що зумовлює прагнення до підтри­мання домінуючого комплексу стереотипів у суспільно-політичній практиці. Вони є засобом управління суспільною думкою, оскільки сам акт трансляції політичної інформації на масовому рівні (ідей, цінностей та ін.) можливий лише при використанні інформаційних стереотипів.

Спрощуючи і систематизуючи інформацію (надаючи їй ког- нітивної форми), актор створює когнітивну схему для більшості суспільно-політичних ситуацій і соціальних груп. Схематизація ін­формації відбувається з однією або кількома ознаками об’єкта. В одному випадку, — з усього обсягу інформації виокремлюється найбільш загальний або важливий критерій оцінки (наприклад, стереотип «ворожа імперія — втілення зла» концентрує увагу на сприйманні імперії як загрози). У другому випадку, інформація схематизується на основі периферійних ключових стимулів — оче­видних значущих ознак повідомлення (аргументи самого повідо­млення, характеристики джерела повідомлення, наприклад, ком­петентність джерела) та нормативного соціального впливу, якому піддається індивід або група, що сприймають інформацію.

«Автоматично» реагуючи на повідомлення такого периферій­ного ключового стимулу, як компетентність або авторитетність джерела, актор усвідомлює, що джерело має більший доступ до інформації, отже, логічним було б її прийняти. Тобто водночас ви­знається перевага систематичного аналізу інформації, і здійсню­ється відмова від цього ж аналізу.

Стереотип виключає і навіть не передбачає різноманітності підходів і нюансів у пізнанні навколишнього світу, зосереджую­чись на механізмах досягнення поставленої мети. Разом з тим, таке використання наявного знання не означає його іманентної помилковості й непридатності. Специфікою соціально-політичного стереотипу є те, що уявлення про той чи інший процес або явище співвідноситься не з реальним об’єктом, а з наявною інформацією (інколи хибною) про нього, або певним образом чи значенням.

Специфічна готовність до сприймання інформації формуєть­ся попереднім комунікативним досвідом, де кінцевим продуктом інформаційного впливу є соціальна установка. Якщо соціальна установка (аттитюд) є достатньо стійкою, то можна говорити про соціально-політичні стереотипи. Вона є психологічною основою стереотипу як готовність сприймати об’єкт або явище у певний спосіб, вписуючи його у певний контекст попереднього досвіду. Наприклад, надання переваг певному політичному лідеру інколи призводить актора до розчарування, що своєю чергою призво­дить до зміни в його аттитюдах. Новітня історія України свідчить, наскільки швидко змінюються політичні аттитюди і які соціально- політичні стереотипи залишаються (наприклад, типові політичні діячі).

У соціально-психологічному трактуванні соціальна установка є синонімом терміну «аттитюд». Аттитюд — це настроєність схиль­ність (сприймати, усвідомлювати, оцінювати) суб’єкта до здій­снення певної соціальної поведінки. Сутність аттитюду полягає у наділенні соціальних явищ певним смислом, завдяки чому здій­снюються ті чи інші дії.

Політичні установки (як вид соціальних установок) мають сис­темні характеристики, тобто включаються у сукупність явищ інди­відуальної, групової та масової політичної свідомості. Йдеться про політичні аттитюди індивіда, групи та суспільства. Політичні уста­новки певної спільноти людей є елементом суспільної свідомості, мають специфічні риси масової політичної свідомості і належать до сталих її компонентів (поряд зі звичаями, нормами, традиція­ми, потребами та інтересами, ціннісними орієнтаціями та стерео­типами).

Соціально-політичні аттитюди виникають стосовно таких по­літичних об’єктів: суспільна система в цілому; соціально-політичні відносини; відносини особистість — суспільство; соціальні групи та соціальна структура суспільства; національно-державні та між­етнічні відносини; стабільність макроекономічної і соціально-по- літичної ситуації; ставлення до свого економічного і соціального статусу; оцінка можливостей (Г. Дилігенський).

Стереотипи є бар’єром для сприймання нової соціально-по­літичної інформації. На рівні буденної політичної свідомості «за- бракована» інформація сприймається як дезінформація або як виняток, що підтверджує правило. Виняток становить анекдотич­на (незвична) інформація, а також інформація, яка належить до референтної групи (наприклад, за наявності стереотипу «всі полі­тики — злодії», прихильники будь-якої партії зазвичай сприймають своїх кандидатів як виняток з правил). Така властивість соціаль- но-політичного стереотипу характеризується як стверджувальне мислення (Ф. Зімбардо, Р. Чалдіні), коли виявляється схильність приділяти увагу переважно тим повідомленням, які підтримують наявну установку або резистентність (протидію) до нової інформа­ції (Р. Майерс). Стереотип діє як трансформаційний фільтр, вплива­ючи на процеси обробки, організації, збереження та актуалізації інформації.

Серед соціальних чинників, які визначають стійкість стерео­типів та їхню здатність до самовідтворення, є прагнення до послі­довності у мисленні й поведінці. Прагнення до послідовності вико­нує функцію захисту «его», оскільки підтримує наявні переконання і установки. Важливою є інституційна підтримка політичних стере­отипів. Стабілізація інформаційного поля як функція стереотипів має прояв у спрямованості до підтримки стереотипної інформації й до уникання тієї інформації, що руйнує політичний стереотип. Це забезпечує стабільність політичних стереотипів як системи.

Стереотип існує як складне інформаційне утворення, яке об’єк­тивно існує в межах процесу соціально-політичної взаємодії. Це ментальні репрезентації об’єктів соціально-політичної реальності, за допомогою яких здійснюється взаємодія суб’єкта з навколиш­нім середовищем, є значною мірою продуктами інтеріоризації структур соціального світу (П. Бурдьє).

Традиції, норми, забобони, правила соціально-політичної по­ведінки є видами політичних стереотипів. їхня специфіка визнача­ється тривалістю соціально-політичної взаємодії, а також внутріш­німи характеристиками політичної системи.

Об’єктивним підґрунтям існування політичних стереотипів є пси­хологічні особливості пізнання актором навколишньої дійсності, а саме: 1) неможливість постійно піддавати раціональному, кри­тичному аналізу події; 2) функціональність, економічність психіки, де стереотип є фіксованим моментом, який фіксує і типізує мис- леннєву діяльність (що має прояв у стилі мислення про політику). На рівні політичної свідомості соціально-політичні стереотипи спричинюють психологічну готовність у сприйманні політики, про­вокують слабо усвідомлені типи поведінки, відображують особли­вості політичної культури.

Неперервна взаємодія актора із соціумом зумовлює саме існу­вання соціально-політичних стереотипів як відкритої системи, що набуває своєрідності залежно від наявного політичного режиму. В тоталітаризмі діапазон соціально-політичних стереотипів є чітко визначеним (а тому більш вузьким, коли «і кат і жертва мислять однаково») і конкретно спрямованим, на відміну від демократич­ного устрою. Проте соціально-політичні стереотипи в будь-якому режимі здебільшого перешкоджають актору зрозуміти приховані смисли політичної дійсності.

Соціально-політичному стереотипові властиві переконаність в істинності; майже обов’язковість характеру; співвіднесеність з груповими нормами й цінностями; структурна включеність до по­літичної свідомості; суперечливість та ін.

Головним у соціально-політичному стереотипі є не власне істин­ність, а переконаність в ній. Специфічною особливістю перекона­ності, яка супроводжує стереотип, є її стійкість і міцність. Причиною зміни політичного стереотипу визнають трансформації соціально- політичної реальності.

Іншою властивістю політичного стереотипу є майже обов’яз­ковий його характер. Уявлення про соціальну групу, незалежно від її розміру, наявності реальних контактів з її членами, переносить­ся на всіх її представників, що виражається у певній їхній оцінці й в очікуванні відповідного стереотипу поведінки. Стереотип є узагальненим, схематизованим образом факту соціальної реаль­ності, який має чи не обов’язковий характер стосовно об’єкта сте- реотипізації.

Стереотип співвідноситься з груповими нормами і цінностями та має афективну, когнітивну та поведінкову складові. Залежно від соціально-політичного контексту ці складові мають специфіч­ний прояв. Наприклад, для забобонів характерною є емоційна, для традицій — поведінкова (елементи припису) складова.

Соціально-політичні стереотипи є складовою політичної свідо­мості на всіх рівнях її функціонування (індивідуальному, груповому, масовому). Вони існують на чотирьох соціально-політичних рівнях: 1) індивідуально-психологічні особливості формування уявлень людини про своє соціально-політичне середовище (демонстрація своєї позиції в соціально-політичному просторі); 2) виникнення уявлень, які складаються в ситуаціях міжособистісної взаємодії; 3) колективні уявлення, які формуються у групових відносинах (со­ціальні стереотипи); 4) ідеологія (рівень маси), яка формується під впливом культурно-історичних та соціально-політичних умов пев­ного суспільства.

Як соціально-психологічне явище політичний стереотип є вко­ріненим у соціальній психіці групи усталеним ставленням до одно­рідних або схожих явищ. Однакова реакція людей на стереотипи можлива тому, що люди вкладають в нього однаковий смисл (відо­бражують певний пізнавальний стереотип). Наприклад, мисленнє- вий та поведінковий політичні стереотипи, які моделювалися при розробці штучного інетелекта. Йдеться про мислення ліберала, консерватора тощо та прогнозування відповідно до них динаміч­них стереотипів — автоматизмів політичної поведінки.

Політичні стереотипи є настільки спрощеними образами пси­хіки, що не можуть цілісно відображувати дійсність. Вони можуть бути (а) ближчими чи дальшими стосовно конкретної політичної ситуації; (б) хибними й ефективними (наприклад, стереотипи та діяльність нацистів); (в) спекулятивними та успішними водночас. Політичний стереотип є суперечливим явищем, яке по-різному проявляється у актора (що зумовлюється різним співвідношенням його сутнісних власитвостей тощо).

Назва, з якою пов’язаний політичний стереотип, може бути символом і підсилювати його. Політичні стереотипи діють на не­свідомому рівні, тоді як ідеологічні установки усвідомлюються. Важливо, щоб вони були вкорінені у глибинні устремління (що пов’язане зі стереотипом) і водночас мали гнучкість. Наприклад, теза політики СРСР «ми інтернаціоналісти» і водночас придушення антифашизму й договір з Гітлером, оскільки це створює безпеку; «народи-браття», «республіки-сестри». Політичні стереотипи є осо­бливим класом установок зі значною емоційною інтенсивністю, які є дієвим чинником політичної поведінки. Таким політичним установкам властивий ефект поляризації знака як афективного, так і когнітивного аспектів (ефект асиміляції та контрасту).

У політичному стереотипі цей ефект акцентує, підсилює певні властивості об'єкта пізнання відповідно до валентності (позитив­ного чи негативного знаку). Найбільшу усталеність і дієвість по­літичний стереотип виявляє тоді, коли його контури залишають актору певний простір для індивідуальної «добудови» загально­прийнятого образу. Відбувається реалізація психологічного напру­ження активності, яка виникає в результаті розходження образу, зафіксованого в аттитюді, з тим образом, що актуально складаєть­ся. Політичний стереотип, який не надає актору такої можливості прояву активності, втрачає свій ореол і перетворюється на про­стий штамп. Історія масових рухів містить чималу кількість прикла­дів перетворення колись дієвих гасел, образів на банальні фрази.

Політичний стереотип виконує такі функції: а) соціальну (со- ціально-психологічної стабілізації свідомості, адаптивна, ідентифі­каційно-інтегративна, охоронна); б) інформаційну або соціально- інформаційну (когнітивна, орієнтовна (квазіпізнання політичних явищ), адаптаційна, фільтраційна, комунікативна, ретрансляцій­на); в) компенсаційно-регулятивну (компенсація малозначущості, перенесення агресії); г) організаційну (конституційно-інтегративна або дезінтегративна); д) інтегрувальну (узагальнює культурно-істо­ричний та соціально-політичний досвід, інколи суттєво спотворючи картину соціальних явищ).

Механізм засвоєння стеретоипів є складовою процесу полі­тичної соціалізації. Соціально-політичні стереотипи засвоюються як навички, норми, цінності. Вони засвоюються індивідом разом з соціальною роллю, яка їм приписується.

Система політичних стереотипів завжди існує в межах суспіль­но припустимого, оскільки вона грунтується на ціннісно-норматив­ній системі, яка властива соціуму в цілому. Стереотип політичної свідомості є завжди соціально організованим, а отже функціонує на основі певного соціального замовлення. Радикальні форми стереотипів у політиці — національні, расові упередження, ідеоло­гічні уявлення — закріплюються й організуються масовою свідо­містю залежно від завдань політичної соціалізації (а не від чуттє­вої природи сприймання актора).

У політичному процесі форма стереотипів залишається, проте змінюється їхня змістовна складова. Тобто якщо суспільство має потребу в існуванні національних, расових та інших стереотипів, то в процесі їхньої зміни іншим стає об’єкт стереотипізації, але збері­гається система стереотипів як така (наприклад, расові стереоти­пи в США). Боротьба політичних стереотипів є боротьбою за владу, тобто за право вироблення та нав’язування легітимного бачення світу (П. Бурдьє). Становлення стереотипів, процес стереотипізації є тривалим і неперервним у часі. Мисленнєві стереотипи відобра­жують здатність людської психіки закріплювати інформацію про однорідні явища, факти, предмети, процеси, людей тощо в узагаль­неннях, усталених і однорідних утвореннях з відповідними умовни­ми знаками — загальноприйнятим кодом, створеним людьми для різних форм взаємодії. Форми стереотипізації пізнавальної діяль­ності є різноманітними (наприклад, уявлення, оцінки).

Усталений соціальний статус індивіда зумовлює закріплення у свідомості актора певних норм, цінностей та стереотипів, які є відповідними до його соціальної страти та інтегруюють його у спільноту. Результатом інтеграції на основі соціокультурної іден­тичності є менталітет — відносно цілісна сукупність думок, віру­вань, «навичок духу», яка створює картину світу і скріплює єдність культурної традиції або будь-якої спільноти. Ментальні способи досягнення культурної ідентичності визначають відбір з навколиш­нього середовища найсуттєвішого, виділення пріоритетів діяль­ності. Тим самим створюється культурна матриця, яка підтримує легітимність лідерів, політичних рішень та інститутів влади. Мента­літет як інтегративний параметр ідентичності консолідує спільноти та організації, природне і культурне, раціональне та ірраціональ­не, індивідуальне та суспільне.

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНТАЛІТЕТ

(БЛОК ПОГЛИБЛЕННЯ)

Менталітет політичний — це (а) поняття, що використовується для узагальненої характеристики специфіки соцієтальної психі­ки та політичної психології мас; (б) гетерогенна, внутрішньо су­перечлива, багаторівнева структура психічних властивостей та їхніх проявів, особливостей політичного мислення та політичної свідомості (пізнання політики в цілому), які в узагальненій формі

відображують і виражають обізнаність актора в політиці. Він має прояв у політичній свідомості на масовому, груповому та індивіду­альному рівнях.

Першопричини упереджень, звичок, забобонів, які поширені у суспільстві, зумовлюють подібні принципи мислення і управля­ють розумовою діяльністю відповідно до одних і тих самих правил (А. де Токвіль). Як суб’єктивна картина світу менталітет відображує самого суб’єкта, інших людей, просторове довкілля і часову послі­довність подій, які відбулися чи відбуватимуться у житті.

Політичний менталітет в контексті соціуму відображає певний етап розвитку масової політичної культури, масової свідомості, на­ціонального характеру, образу мислення і розуму нації та ін. Вод­ночас на чуттєвому рівні пізнання він існує як образи відчуттів, сприймання та уявлень про політику; на ідеаційному рівні особис­тості — як поняття, судження й умовиводи.

Специфіка природного історичного розвитку будь-якого народу в контексті держави зумовлює риси свідомого і несвідомого полі­тичної психіки, які мають стійкий та нестійкий характер. Політична свідомість, політична діяльність як вид соціальної активності ві­дображують раціональний бік менталітету, пов’язаний з оцінкою політичних подій (політичні переконання, духовна згуртованість, політична самосвідомість). Характерною є певна диференціація складових політичного менталітету, що зумовлюється етнонаціо- нальним менталітетом народу, оскільки етнос (а далі — й народ) своєрідно сприймає та відображає зовнішній світ, і політичний в тому числі. Народ відчуває, розуміє і діє протягом історії своє- рідно-неповторно. Отже, між народами існують сталі розбіжності, що відображено в культурі та традиціях.

У політичному менталітеті як цілісному явищі політичної дій­сності врівноважуються процеси раціоналізації та ірраціоналіза- ції політики та відбиваються процеси розвитку політичної культури в цілому.

Особливістю політичного менталітету вважають його неусві- домлюваний характер, оскільки на його становлення та прояви впливають надіндивідуальні явища: «уроджені ідеї» (Р. Декарт); «архетипи колективного несвідомого» (К. Юнг); «космічна свідо­мість» (Е. Фромм); «колективні уявлення» (Е. Дюркгайм), «соціальні уявлення» тощо.

Спорідненим терміном є «ментальність політична», що частко­во вживається як синонім політичного менталітету, яку тлумачать як загальну духовну налаштованість, відносно цілісну сукупність думок, що створює картину світу і скріплює єдність культурної традиції або певної спільноти. Термінологічне розмежування ви­значається як (1) атрибутивна якість політичного менталітету, його зовнішній прояв у соціальному середовищі або як (2) певна сукуп­ність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття.

Ментальність трактують як процес «вторинного перекодуван­ня» картини світу за допомогою знакових систем, як спосіб реа­лізації моделі світу в різних семіотичних втіленнях, що утворюють універсальну систему, яка має природу семіосфери. Поняття «мен­талітет» відображує наявність певного змісту цієї системи, позна­чення якої дає змогу намітити структурні зв’язки між елементами не лише у процесуальному, а й функціонально-змістовному ас­пектах. Ментальність у процесуальному вимірі є перманентним, неусвідомлюваним індивідами груповим процесом символіко-се- міотичного моделювання, який структурує стильове когнітивно- емоційне одноманіття картини світу соціо- і/або лінгвокультурної спільноти. Політичний менталітет трактують (а) як результат «ро­боти» ментальності, як сукупність змістів, створених ментальністю у тій чи іншій спільноті; (б) як неусвідомлюваний стан внутрішньої політичної ідентичності, що виражається у відносно схожих спосо­бах сприймання, інтерпретації політичної реальності та реагуван­ня на неї(Н. Каліна, Є. Чорний).

Політичний менталітет — це властива певній групі людей (по­літична партія, рух, держава) система раціональних та ірраціо­нальних регуляторів політичного життя і поведінки, що зумовлює специфіку розуміння ними політичної дійсності як наслідок одна­ково мислимих відносин ситуації, що є для них спільною. Він тісно взаємопов’язаний з політичною культурою. Наприклад, розвине­на політична культура може долати негативні компоненти політич­ного менталітету. Він формується на базі панівних інституцій та ін­ститутів, що відповідають певному суспільно-політичному устрою, ідеології, рівню культури, колективним та соціальним уявленням, картині та образу світу тощо. На цій підставі виникає стан готов­ності соціуму до розв’язування політичних проблем його життє­діяльності у певний спосіб.

Політичний менталітет виконує функції ідентифікації, інтегра­ції, організації, регуляції, адаптації, мобілізації, спрямування. Має прояв як стереотип масової поведінки частини соціуму, важко під­дається нововведенням, тривалий у часі. Можливість зміни або модифікації політичного менталітету існує в кризові часи, коли маргінальна картина світу набуває можливості стати системотвір- ною (наприклад, явище «пролетарської культури» та менталітет ра­дянської людини).

Р о з діл 4

ПСИХОЛОГІЯ АКТОРА ЯК СУБ’ЄКТА ПОЛІТИКИ

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

(Історичний блок)

У кожному соціумі своє колектив­не підсвідоме і своє історико-куль- турне тлумачення універсальних архетипів, що відбивається в спо­собі життя та мислення людей.

К. Юнґ

Всякому городу нрав і права.

Г. Сковорода

У бутті людини культура є єдністю двох фундаментальних функ­цій: збереження і трансляції соціальної пам’яті та накопичення соціально значущої творчості (Г. Балл). Культура набуває різних модусів: загальнолюдська (всезагальні особливості); особлива (етнічна, професійні культури, тендерні, вікові особливості станов­лення культури); одинична (культура, втілена в окремій людині). Зокрема, психологічна культура містить культуру почуттів, культуру інтелекту, культуру спілкування тощо.

У різних напрямах культури розглядаються окремі її аспек­ти (наприклад, етична, естетична культура). Дослідники виділя­ють окремі сторони культури. Проте коли йдеться про актора як суб’єкта політики (індивідуального чи групового), культура як ціліс­не явище вимагає насамперед узгодження всіх її аспектів у кон­тексті політичної діяльності.

Уявлення про феномен політичної культури інституціювалося водночас з виникненням науки про політику. Ґенеза виникнення концепції політичної культури простежується ще в давньому світі. У традиції античності розроблено теорію «стабільної демократії», одним з варіантів якої є «громадянська культура», розроблена Арістотелем, Полівієм, Цицероном. Арістотель надавав значення психологічним аспектам явища, вказуючи на вплив «стану умів» народу на стабільність суспільства.

У наступні епохи, на формування концепції політичної культу­ри здійснили вплив праці Н. Макіавеллі, А. де Токвіля, Г. Гегеля, М. Вебера. Зокрема, Н. Макіавеллі стверджував, що для влашту­вання політичних систем велике значення мають складені в наро­ді традиції, уявлення, стереотипи, і закликав враховувати зв’язок між психологічним станом суспільства і методом здійснення дер­жавної влади. А. де Токвіль підкреслював значення політичних цінностей і настроїв у забезпеченні стабільності суспільства, а М. Вебер надавав особливого значення цінностям у формуванні й функціонуванні політичних структур.

Термін «політична культура» вперше стали вживати мислите­лі епохи Просвітництва Й.-Ф. Гердер, М. Аруе (Вольтер). В укра­їнський політичній думці цей термін застосував В. Липинський і розкривав його зміст як «хотіння і вміння» провідної верстви ви­користовувати у своїй діяльності дані політичної науки. Політичну культуру вважав мірилом інтелігентності даної нації, її здатності «спокійно і правдиво» аналізувати суспільні явища і уявляти собі наслідки дій, побудованих при такому аналізі.

Дослідження з проблем політичної культури велися на Заході у 1930-ті рр. у контексті біхевіоризму, де вдалося поєднати право­вий, історичний та дескриптивний аналіз із вивченням пізнаваль­них процесів, очікувань, мотивації.

Ґ. Алмонд розкрив зв'язок між політичними орієнтаціями, які становлять зміст політичної культури, та характером функціону­вання політичної системи. Політичну культуру у праці «Порівняль­ні політичні системи» визначив як «специфічний зразок орієнтацій до політичної дії». Де кожна політична система функціонує у межах специфічного роду орієнтацій, а отже, для кожної з систем існують свої певні обмеження, враховуючи які можна прогнозувати її по­дальший політичний розвиток. При цьому виділено два аспекти: 1) політична культура є особливою часткою загальної культури і не тотожна їй; 2) політична культура не повністю співпадає з конкрет­ною політичною системою, оскільки типи політичних орієнтацій можуть поширюватися за межі політичних систем. Внаслідок чого він запропонував термін «субкультура», який позначав неоднорід­ність політичної культури в межах регіону, держави.

Ґ. Алмонд розробив типологію політичної культури, яка врахо­вує два критерії: рівень культурної диференціації та рівень «куль­турної секуляризації» (за основним значення секуляризація — це вивільнення з-під впливу церкви в громадській та розумовій ді­яльності, в художній творчості). У Ґ. Алмонда секуляризація озна­чає, що раціональна, прагматична культура «бере гору над ідеоло­гічною, афективною культурою».

Створені ним концепції соціалізації, культурних конфліктів, акультурації, гомогенної та гетерогенної політичних культур стали підґрунтям для порівняльного аналізу політичних систем. За до­помогою категорії «ролі» він вивів відмінності «рольових структур» (наявність більш стабільних і менш стабільних політичних систем). При цьому рівень політичного розвитку вимірювався ступенем ди­ференціації ролей і автономності систем. Автономність систем як властивість дала змогу виділити характерні для того часу два типи західних демократій — континентальний європейський тип (із ге­терогенною політичною культурою і слабкою автономністю підсис­тем) та інтегрований тип англо-американського суспільства.

Разом з С. Вербою Ґ. Алмонд у праці «Громадянська культура» (вивчаючи політичну культуру у п’яти країнах — США, Великобри­танії, Німеччині, Італії, Мексиці) висунув гіпотезу, згідно з якою по­літичні орієнтації, які зумовлені типом політичної культури, можуть бути представлені у вигляді трьох рівнів орієнтацій: 1) когнітивна (знання і переконання про політичну систему, її ролі і про тих, хто виконує ці ролі); 2) афективна (почуття стосовно політичної систе­ми, її ролі, стосовно посадових осіб і функціонування); 3) оцінна (думки, судження про об’єкти політики). При цьому об’єкти орієн­тацій поділили як функціонально-структурні компоненти політич­ної системи на три види: 1) функції системи та її інститути (зако­нодавча, виконавча, судова); 2) носії функцій (монарх, президент, депутат та ін.); 3) напрями державної політики, політичні рішення, урядові програми.

Орієнтації також різняться за критерієм етапності процесу: по­чаток, тобто «вхід» системи, і результат, тобто «вихід». «Вхід» тлума­читься як комунікація між суспільством і тими центрами політич­ної системи, в яких ухвалюються рішення, — це трансформування вимог суспільства у політичні рішення через діяльність партій, груп інтересів, виборів тощо. «Вихід» — це результат політичного про­цесу: прийняття рішення парламентом, урядом, судом та ін. і вод­ночас інституційний спосіб контролю над суспільством.

У цьому дослідженні виокремлено гомогенні (інтегровані) та ге­терогенні (фрагментовані) політичні культури та складено типоло­гію політичної культури, де критеріями є вкпюченість людей у по­літику та ставлення особи до політичної системи. Вона має такий вигляд.

За критерієм вкпюченості людей до політики було виділено три типи політичної культури:

патріархальний — культура, властива політичній системі з най­простішими політичними структурами (відносно того зразка, який мав бути на його думку). Політичні орієнтації членів суспільства є невіддільними від релігійних і соціальних; пасивне ставлення акто­рів до політичної системи; відсутність готовності до активної участі у функціонуванні політичної системи; несвідома включеність лю­дей у політичний процес; особа не замислюється над своїм місцем у політичній системі, живе інтересами найближчого оточення;

підданський (традиційний) — диференційовані політичні струк­тури; стан напівсвідомої участі (людина розуміє розстановку полі­тичних сил, проте не може і не хоче щось змінювати; конформний стиль поведінки; шанобливе ставлення до держави);

активістський (культура участі) — передбачає чітку орієнтацію індивідів на активну роль у політичній системі незалежно від пози­тивного чи негативного ставлення до її окремих елементів; повніс­тю усвідомлену участь людей у політиці, високу «культуру участі». Діючи на основі свого уявлення про інтереси і цінності, люди об’єд­нуються у партії, рухи, групи за інтересами. Лише на такій основі можливе повноцінне функціонування громадянського суспільства.

Ґ. Алмонд і С. Верба пишуть про типи «цивільної культури», де громадянська культура є інтеграцією патріархальної та партиціпа- торної культур.

За критерієм ставлення особи до політичної системи виділено такі типи культури: лояльна; байдужа; неприхильна настанова гро­мадян до влади.

Поняття «політична субкультура» пов’язане з класифікацією Ґ. Алмондом типів політичної культури, де розрізняють поляризо­вану (характерна для суспільства з крайньо право- і ліворадикаль­ними політичними силами) і консенсуальну (властива суспільству з центристськими помірними політичними силами) культури.

Класифікація типів політичної культури знайшла продовження в теорії суспільства з фрагментованою політичною культурою та теорії політичних субкультур. Ці явища не тотожні, а пов’язані між собою, інколи співпадають. Найбільш глибокі розколи у суспіль­стві з поляризованою політичною культурою зумовлюють розколи політичної культури на субкультури. Вони відрізняються базовими цінностями, поглядами, орієнтаціями та ін.

У зв’язку з цим розрізняються типи політичної культури залеж­но від наявності і особливостей субкультур, тобто за мірою інте­грованості або фрагментованості.

Інтегрованій (гомогенній) політичній культурі властиві (а) несу- перечливість та ієрархічність політичних ідентифікацій; (б) ото­тожнення членами соціуму себе з нацією; (в) прихильність до за­гальнонаціональних інститутів; (г) високий рівень лояльності до наявного режиму; (д) низький рівень політичного насильства; (е) культурний плюралізм; (є) високий ступінь диференціації і від­носної автономності рольових структур. Проте історії відомі ви­падки гомогенної політичної культури з низьким рівнем лояльності (наприклад, діяльність «Солідарності» у Польщі).

Фрагментованій політичній культурі властиві (а) розкол на суб- культури, які перебувають у стані суперництва; (б) локальна ло­яльність переважає над загальнонаціональною; (в) наявність кількох ціннісних орієнтацій; (г) різноспрямованість політичної по­ведінки створює ефект «іммобільності»; (д) напруженість у відноси­нах політичних сил, аж до загрози «цезаристського перевороту»; (е) стабільність у суспільстві зберігається завдяки взаємній ней­тралізації різноспрямованих інтересів або прямим застосуванням недемократичних методів; (є) відсутність загальноприйнятих ефек­тивних процедур розв’язання соціально-політичних конфліктів та згоди щодо подальших шляхів розвитку суспільства. Висока міра фрагментованості політичної культури характерна для періодів по­літичних і соціальних змін державного устрою.

Отже, політична культура — це система цінностей, глибоко вкорінених у свідомості мотивацій чи орієнтацій та аттитюдів, які регулюють поведінку людей в ситуаціях, що стосуються політики (Ґ. Алмонд).

Визначені Ґ. Алмондом і С. Вербою напрями зумовили специ­фіку досліджень Л. Пая, який порівнював політичний розвиток західних і незахідних країн, пов’язуючи принципові відмінності із культурним «кодом», який визначає практичні орієнтації населен­ня, його поведінку. Він визначив політичну культуру як сукупність орієнтацій переконань і думок, які вносять послідовність і наді­ляють смислом політичний процес, а також продукують основопо­ложні уявлення і норми, які управляють поведінкою людей у сфері політики. Кожна політична культура має функції: а) визначати для свого суспільства загальноприйняте світобачення або обмеження в політиці; б) легітимні зв’язки між соціальними і приватними сфе­рами життя. При цьому політична культура є узагальненим вира­женням психологічного і суб’єктивного виміру політики.

На відміну від Я. Пая, Р. Лейн політичну діяльність тлумачить як засіб задоволення особистих потреб, а не як засіб управління суспільними справами. Він виділяє потреби, що задовольняються політичними засобами: а) покращання особистого економічно­го становища; б) у спілкуванні; в) у розумінні подій; г) вивільнен­ня внутріпсихічної напруги; д) розв’язання суперечностей в собі; е) підвищення почуття власної гідності. Мотив політичної діяль­ності лежить поза політикою. Ця обставина характеризує політику як всепроникне явище суспільного життя, яке виступає засобом розв’язання більшої частини суспільних і особистих проблем, а та­кож засобом задоволення багатьох потреб. При цьому суб’єкт по­літичної діяльності не стає суб’єктом політичної культури.

Невизначеність кола політичних орієнтацій (включених Ґ. Ал- мондом і С. Вербою) спричинила їхню розробку в подальших до­слідженнях. У. Розенбаум виділяє «коло елементів» («компоненти ядра») політичної культури. Компоненти як орієнтації на різні еле­менти політичного ладу поділено на групи: а) орієнтація на урядові структури (уявлення про режим і урядову політику); б) орієнтація на інших учасників політичного процесу (політична ідентифікація, політична довіра, уявлення про «правила гри»); в) ставлення до власної політичної діяльності (політична компетентність, ефектив­ність політичної дії).

Ґ. Алмонд і С. Верба вивчали унітарні стабільні політичні сис­теми, а інші дослідники — аналізували менш розвинені й неста­більні суспільства переважно у зв’язку з модернізаційними про­цесами у «третьому світі».

У 1960-1970-ті рр. здійснено порівняльне дослідження полі­тичних культур С. Ліпсетом і Л. Гарцем. Л. Гарць застосував холіс- тичний та історичний методи і створив «фрагментарну теорію». Рі­вень політичної культури пов’язується з генетичним кодом націй, який хоч і не визначає цілком, але лімітує культурний розвиток, зумовлює шляхи майбутніх змін. На основі аналізу спочатку лібе­ральної традиції в Америці, а потім — традиції політичної культу­ри Південної Африки, Австралії, Латинської Америки, Канади до­сліджував джерела поширення соціалізму та його відторгнення у США. Йому вдалося накласти європейські ідеологічні категорії (консерватизм, лібералізм, соціалізм) на контекст теорії «фраг­ментарних культур».

Наприклад, стан політичної культури в Канаді він інтерпрету­вав як типове двофрагментарне суспільство, де франкофонський фрагмент розвивається на основі: а) адаптації політичної культу­ри модифікованого абсолютизму, б) пристосування до канадських умов соціальних, політичних і релігійних інституцій феодальної Франції. Англофонський фрагмент засвоював політичний досвід британського парламентаризму. Незважаючи на фрагментарність, канадська політична культура є досить консервативною — деякі її елементи лишалися незмінними протягом століть.

С. Л іпсет (на відміну від Л. Гарця, який обстоював генетичну те­орію) вважав, що країни, як і люди, не мають ідентичності від на­родження, а набувають її у складному процесі розвитку. Він вдався до прямого порівняння нації з людиною, грунтуючись на структур­ному функціоналізмі Т. Парсонса. С. Ліпсет розвинув запропонова­ну Т. Парсонсом формалізовану модель системи дії, яка включала культурну, соціальну, особистіснута організаційну підсистеми.

В основу типології політичної культури С. Ліпсетом покладено критерій пріоритетів у ціннісних орієнтаціях: а) схильність до тве­резої чи завищеної самооцінки; б) до універсалізму чи партикуля­ризму; в) до самоорієнтації чи до колективної орієнтації; г) до ега­літаризму чи елітизму. Аналізуючи за цими параметрами політичну культуру США і Канади, він доходить висновку, що канадці люблять закон і порядок більше ніж свободу і рівність; вони більш партику- ляристичні, дифузні, колективно-орієнтовані й елітистські ніж аме­риканці. На цій підставі він вважає Канаду контрреволюційною країною на відміну від «революційних» США.

У типології політичних режимів, запропонованій А. Лейпархом, політична культура поряд з поведінкою еліти є критеріями роз­різнення. Ним виділено чотири типи демократичних режимів: від­центровий; доцентровий; деполітизований; демократія соціальної згоди. У двох останніх різноспрямовані позиції окремих сегментів суспільства узгоджуються за допомогою «великої коаліції», «карте­лів еліт»тощо.

Розвиваючи погляди А. Лейпарха, С. Файнер запропонував свою класифікаційну схему політичних режимів, де розрізняються: а) міра участі мас у процесі управління; б) співвідношення мето­дів примусу і переконання; в) співвідношення владних і представ­ницьких прерогатив. Він виокремлює п’ять типів політичних режи­мів: 1) ліберальні демократії; 2) тоталітарні системи; 3) військові режими; 4) «фасадні демократії»; 5) «квазідемократії». Політична культура (за С. Файнером) складається з ідей, припущень, ціннос­тей, переконань, які зумовлюють політичну дію.

Труднощі у чіткому окресленні поняття «політична культура» виникають насамперед тому, що багатозначними є обидва тер­міни — «культура» і «політика». Якщо розуміти під культурою сукуп­ність фундаментальних цінностей, створених людською цивіліза­цією, а під політикою — науку і мистецтво управління, то політична культура виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів

влади і соціуму. Більш вузькі трактування понять культури (примі­ром, у значенні рамок, що визначають загальноприйняті норми поведінки) і політики (як засобу досягнення певних групових ці­лей) дадуть такі визначення політичної культури, які характеризу­ють рівень групового і міжособистісного спілкування у процесі по­літичної діяльності.

Політична культура суспільства є суттєвим чинником струк­тури політичної системи і політичного режиму. При цьому політич­на культура є процесом наділення політичним сенсом суспільних явищ. Вона має прояв у конкретних відносинах суб’єктів і об’єктів політичного процесу, де основними її елементами є політична сві­домість і політична поведінка. Вона відбиває комплекс уявлень певної нації або соціально-політичної спільноти про світ політич­ний, фокусуючи політичні настановлення та ідеали, зумовлюючи провідні принципи політичної поведінки (К. Гаджиєв).

Політичну культуру розглядають як набір психологічних орієнта­цій на політичні об’єкти, що має три рівні орієнтацій; 1) пізнаваль­ні, тобто знання про політичну систему, особливості її функціону­вання; 2) емоційні, тобто почуття стосовно політичної системи, до її учасників та їхньої діяльності; 3) оцінкові, тобто особисте ставлен­ня людини до політичної системи та її складових (Д. Ольшанський).

У кожний конкретний момент часу політична культура визнача­ється балансом наявних, властивих певній епосі сталих і рухливих складових і рис національної культури та політичної системи краї­ни в цілому. Цей баланс, з одного боку, утворює сукупність віднос­но сталих у часі соціально-культурних характеристик суспільства, зафіксованих у традиціях і законах, що регламентують організа­цію соціального і політичного життя суспільства (наприклад, «про­летарська культура»). З іншого боку, баланс підтримує динамічні елементи, такі як соціально-психологічний клімат і суспільні на­строї, політичні орієнтації та аттитюди соціальних груп, характе­ристики правлячого режиму, партійної системи, системи політич­них комунікацій. Також політична культура країни зумовлюється економічним ладом, зовнішньополітичними, природно-екологіч­ними та іншими чинниками (В. Рукавишников).

У кожному суспільстві політична культура відбиває головні якісні ознаки панівної системи ідеологічних уявлень. Проте вона не є сумою певних субкультур, оскільки відбиває не всі, а лише найтиповіші ознаки, які характеризують політичну свідомість і по­ведінку даного соціуму. Політична культура відзначається чима­лою консервативністю, утримуючи в собі риси традиційного полі­тичного життя з віддалених у часі епох.

На думку С. Байта, політичну культуру можна визначити як уста­новчу й поведінкову матрицю, у межах якої розташована політич­на система. Це спосіб політичної поведінки соціальної групи, що визначає також природу політичних вірувань і цінностей її членів.

Існують універсальні (хоч і по-різному окреслювані дослідни­ками) параметри, які визначають структуру політичної культури. Її найважливішим компонентом є тип світосприйняття, своєрідний колективний світогляд даного соціуму чи окремих його сегмен­тів. Іноді говорять про онтологічну основу політичної культури, де терміном «онтологія» позначаються сутнісні основи колективного буття, ті світоглядні засади, якими керуються у своїй масі члени суспільства. Створюючи фундамент системного вивчення приро­ди, людини, ідеї, онтологія дає ключ для розрізнення у політичній культурі реальних і позірних цінностей і явищ.

Цінності — головна мотиваційна база політичної культури. Йдеться насамперед про принципи, ідеали, поняття Добра і Зла, справедливості, щастя, якими керується соціум, група, людина. Саме в системі цінностей відбивається діяльнісно-зацікавлене ставлення людей до явищ соціально-політичної дійсності.

Через політичну культуру відбувається кодування суспільних цінностей. Система цінностей зумовлює прості оцінки («добре» і «погано»), а також комбінації оцінок (сказати правду — «добре», а в результаті відправити людину до в’язниці — «погано»). В окре­мих культурах системи цінностей можуть бути однаковими, а етич­ні системи — різними. В етичних системах представлена мета ко­дування цінностей.

Зокрема, розрізняють рефлексивні моделі двох етичних сис­тем: а) суміщення добра і зла розглядається як зло; б) суміщення добра і зла розглядається як добро (мета виправдовує засоби). У тих спільнотах, де більшість осіб негативно оцінюють поєднан­ня добра і зла, домінує прагнення до компромісу, а в тих, де по­єднання добра і зла оцінюється позитивно, — переважають особи з безкомпромісною поведінкою (В. Лефевр).

Для визначення характеру політичної культури прийнято порів­нювати дві пари цінностей: «порядок — розвиток», «рівність — свобода». У кожному суспільстві борються орієнтації на порядок (стабільність) і на розвиток (в принципі корисні соціальні зміни, що розхитують стабільність). Так само взаємодіють орієнтації на рівність (соціальну справедливість) чи на свободу (підприєм­ливість). Баланс між цими орієнтаціями складається історично, а також внаслідок певних ідеологічних чи організаційних зусиль. Відомо, що американці віддають перевагу цінностям свободи перед рівністю, тоді як у європейців симпатії діляться між цими двома орієнтаціями приблизно порівну. До структури політичної культури входять також засоби регулювання політичної свідомості, чинні у суспільстві моральні норми, які діють у сфері політики.

Дослідники зазначають, що люди високої політичної культури виявляються абсолютно індиферентними до політики, бо вони ре­алізовують свої особистісні потенції в інших сферах соціуму. Про­те, коли настає в житті суспільства кризова ситуація, ці самі люди, головно творча інтелігенція, у середовищі якої саме й генерують­ся нові ідеї, повністю поринають у вир політичного життя. Це при­родний процес пошуку суспільством таких особистостей, які були б здатні дати нові імпульси розвиткові. Йдеться не про аполітич­ність, а про різні вияви взаємозв’язків двох основних якостей особистості — соціальності та політичності. Соціальність — стійка базова властивість, що розвивається лише в одному напрямі, по­стійно збагачуючись новими соціальними нормами'. Тимчасом по­літичність у зовнішніх своїх проявах, у мірі реалізації є мінливою, вона може коливатися між повною байдужістю до явищ управ­ління суспільством й участі в ньому до самозабуття, а потім знову «відкочуватися» до цілковитої апатії (В. Васютинський).

Політична культура є не просто набором цінностей, вірувань, навичок представників певного суспільства, — це одна зі стра­тегій виживання соціуму. Вона є однією з характеристик життя суспільства, яка має прояв на рівні суб’єкта, групи та політичної системи; є умовою і/або чинником статики (феноменів) і динаміки політичного процесу; містить раціонально-логічне та знаково-сим­волічне начало суспільно-політичного життя. Прилучення індивіда до політичних цінностей і норм соціуму відбувається у процесі по­літичної соціалізації (в широкому розумінні).

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ