Шпори на Державний

16.Франкська держава в епоху Меровінгів та Каролінгів

Початком утворення Франкської держави стало завоювання у 486 р. салічними франками на чолі з Хлодвігом І (король у 481- 511 рр.) з династії Меровінгів останніх римських володінь у Галлії. Після смерті Хлодвіга його чотири сини розділили між собою володіння батька й лише інколи об'єднувалися для спільних завойовницьких походів.Франкська держава існувала більш тривалий час, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Зокрема у сфері соціальних відносин у північних областях, густо населених германськими племенами, в VI-VII ст. переважало общинне землеволодіння, водночас на півдні Франкської держави зберігалися значні елементи пізньоантичних відносин з використанням праці рабів і колонів.У політико-адміністративному аспекті на півдні держави зберігалися пізньоримські муніципальні курії, римська податкова, митна та грошова системи. Основною адміністративно-територіальною одиницею була міська округа. На північ від Луари римська система місцевого управління утримувалася переважно в містах, а в сільській місцевості адміністративний устрій змінився під впливом франкських інститутів: основною територіальною одиницею стала селянська округа, що включала декілька сотень; в округах і сотнях діяли збори вільних франків, які зберігали за собою певні судові та адміністративні права. Вища законодавча, військова і виконавча влада поступово зосереджувалася в руках спадкових королів. Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників призвело до ослаблення королівської влади.У середині VII ст. королівська влада зазнала занепаду і вирішення державних справ перейшло в руки майордомів. Відбувся процес фактичного відособлення окремих частин держави одна від одної. У 687 р. Утвор. держ. Каролінгів започаткував нову династію яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників - Карла Великого - отримала назву династії Каролінгів.Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків у меровінзький період є одна з найбільш відомих варварських "правд" - "Салічна правда". Цей запис судових звичаїв салічних франків зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя Хлодвіга. "Салічна правда" відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI - початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча аж до кінця VII ст. основним станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави. Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність землі. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу . Держава каролінгів. могутність Карла дала йому можливість певний час управляти Франкською державою, навіть не зводячи на трон монархів Меровінзької династії.За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, що почався ще за Меровінгів, полягала:у швидкому зростанні великої земельної власності; Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Карл Мартелл здійснив широке роздавання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли вони вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.Найбільшої могутності Франкська держава досягла за правління сина Піпіна Короткого Карла Великого (768-814), який у 774 р. приєднав володіння лангобардів в Італії, протягом 772- 804 pp. підкорив саксів, в результаті воєнних походів 785-811 pp. відвоював в арабів область між Піренеями та р. Ебро,.Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії та поділив цю область на графства. Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися.За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії та так само мала у своєму складі різні племена і народності, які перебували на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

11.Октавіан Август та становлення системи принципату.

Октавіан Август- перший римський імператор (з 27 р. дон. е.), засновник юліанськоклавдіанської династії. Зосередив у своїх руках диктаторську владу, але зберіг традиційні республіканські установи, започаткувавши нову форму суспільного устрою "принципат". Час правління Августа вважається золотим віком римської літератури і мистецтва (Вергілій, Горацій, Овідій, Tiт Лівій.Почалася громадянська війна, яка закінчилася врешті-решт перемогою Октавіана.Завоювання Єгипту дало Октавіану величезну здобич: до нього перейшли скарбниця і колосальні багатства єгипетського двору. Октавіан отримав можливість щедро винагородити солдатів і сплатити всі борги. Він став верховним власником усієї єгипетської землі, і відтоді єгипетський хліб відігравав велику роль у постачанні населенню міста Рима. Прагнення панівних груп до миру й порядку сприяло, безперечно, утвердженню монархії, яка спиралась на військову силу, тим більше, що в результаті переділів земель відбулися зміни і в італійській земельній власності. Смути і війни сприяли популяризації ідеї про минулі щасливі та мирні часи, просте життя благочестивих предків. Ці настрої, безперечно, Октавіан врахував, і після повернення до Італії він прагнув насамперед підкреслити, що настали мирні часи і почалось повернення до добрих звичаїв старого Риму. Одним із перших заходів Октавіана була реставрація старих храмів.Починаючи з 31 р. Октавіан на кожен рік обирався консулом; Октавіан вивів із сенату тих, хто за походженням не міг належати до вищого стану. Цим підкреслювалося, що він дбає про достойність сенаторського звання, водночас це давало йому можливість виключити з сенату прихильників Антонія.У новоукладеному списку ім'я Октавіана було поставлене першим, звідси і його титул - принцепс. Ставлячи себе першим у списку сенаторів, Октавіан немовби відновлював колишнє значення принцепса сенату.13 січня 27 р. до н. е. Октавіан склав із себе надзвичайні повноваження й оголосив про відновлення старої республіки, заявляючи про своє бажання перейти до приватного життя. Ця відмова була хитрим політичним розрахунком з метою викликати прохання сенаторів зберегти владу в державі. Того ж дня Октавіан прийняв низку повноважень, які фактично закріплювали за ним верховну владу. 16 січня того самого року Октавіану було надано почесне прізвисько Августа, що означає "примножений", або "звеличений" (божеством). Октавіан змінив ім'я. Він називався тепер: "Імператор Цезар Август, син божественного".Титул принцепса, прийнятий Октавіаном ще в 29-28 рр. до н. е. (після складання нового сенатського списку), набув іншого значення, ніж у республіканську епоху. Під ним розумівся не тільки перший сенатор, а й перша людина в державі. Змінилося і значення титулу "імператор". Август включив його до складу свого імені, а в офіційному його титулі, крім того, зазначалося, скільки разів він проголошувався імператором.

9.Греко-македонська-експансія-на Схід:передумови,хід,наслідки

У політичній долі Балканської Греції в V-IV ст. до н. е. значну роль відігравала Македонія. Вигідне географічне положення на перехресті шляхів, що вели з Північної Греції у Фракію, Іллірію та до проток, було важливим чинником господарського розвитку країни. На початку V ст. до н. е. у Македонії сформувалася первісна державність. Александр Македонський (336-323 до н. е.) є однією з найпопулярніших постатей давнини. Масштаби його завоювань, що сягали від Егейського моря до басейну Інду і від Лівійської пустелі до Каспійського моря, і той короткий час, протягом якого їх було здійснено (близько 10 років). Сили, з якими Александр у 334 р. до н. е. рушив до Азії, були загалом незначні . Пригнічувані податками, військовою службою, сваволею правителів, підкорені Персією народи піднімали повстання, намагаючись визволитися від перського панування. Особливо значним визвольний рух був у Єгипті. В македонській армії Александра були і грецькі війська. Тільки Мілет і Галікарнас чинили опір, і їх було взято після запеклих боїв. Завойовані міста Александр закріплював за собою різноманітними засобами: в одних випадках залученням на свій бік демократичних верств, в інших - підтримкою жрецтва. Галікарнас - одне з найбільших культурних і торгових міст у південно-західній частині Малої Азії .У V cт. до н, е. входив до складу 1-го Афінського морського союзу, після Пелопоннеської війни перейшов під владу Персії. В 334 р. до н. е. Галікарнас завоювали і зруйнували війська Александра Македонського, згодом він був поступово відбудований. У 129 р. до н. е. увійшов до складу римської провінції Азія.У 333 р. до н. е. армія Александра вирушила на завоювання східного узбережжя Середземного моря - Сирії. Коли Александр зі своїм військом вступив у в так звані Ворота Сирії, в тил йому вийшла вся величезна перська армія на чолі з самим царем Дарієм III. Дарій утік, кинувши свій табір з усім майном, щит і колісницю. Ця перемога Александра спонукала перського царя почати з ним переговори про мир. Александр відповів гордовитим посланням, у якому вимагав від Дарія беззаперечної здачі та іменував себе "володарем усієї Азії".Забезпечивши собі панування над усім східним берегом Середземного моря, Александр вирушив у Єгипет. Тут його дружньо зустріло місцеве населення як визволителя від перського ярма. Александра коронували як фараона і владаря Верхнього і Нижнього Єгипту, і він намагався насамперед заручитися прихильністю жрецтва.Так протягом цих трьох років Александр здійснював прагнення греко-македонської знаті оволодіти східним узбережжям Середземномор'я.Під час Східного походу (334-324 до н. е.) і після закінчення його у 324 р. до н. е. Александр іноді дуже наївними способами намагався об'єднати греко-македонян з персами. Він заохочував своїх воїнів до шлюбів з персіянками і одного разу влаштував весілля 10 тис. пар відразу. Сам Александр, за звичаєм перських царів, одружився ще з двома перськими царівнами. В державному управлінні, при дворі, в армії посилився вплив східної знаті. Проте опозиція до східної політики Александра посилювалась і поширювалась.Столицею своєї величезної держави Александр зробив Вавилон. Раптова смерть від злоякісної малярії в 323 р. поклала край цій діяльності.

6.Крито-Мікенська цивілізація.

Крито-Мікенська цивілізація утворилася у добу бронзи (II тис. до н. е.). її складовими вважають критське суспільство (Мінос) та міста-держави материкової Греції: Мікени, Тіринф, Аргос, Пилос та ін. (XV-XII ст. до н. е.). У політичному аспекті це були ранньокласові держави: Критська цивілізація теократична монархія, Мікенська - монархія із значною роллю військової аристократії. Господарський розвиток міст-держав мав спільні ознаки.Сприятливими передумовами розвитку були можливості розвитку багатогалузевого аграрного виробництва, природні умови та м'який клімат, наявність власної металургійної бази, морське судноплавство, виробництво високотоварної експортної продукції (вина, оливкової олії). Землі були державною власністю. Палацова адміністрація контролювала всі сфери життя, організовувала виробництво, облік і розподіл, військову справу.Критяни панували в Егейському морі, володіючи найкращим флотом. Вирішальну роль в економіці мало сільське господарство. Землеробство було плужним, як тяглову силу використовували биків. Вирощували пшеницю, ячмінь, боби, льон тощо. Розводили маслини, виноград, інжир, фінікові пальми. Розвивалося тваринництво і морська риболовля. Ремісники виготовляли вироби з дерева, каменю, глини, фаянсу, золота, срібла, бронзи, слонової кістки. Велике значення мало ткацтво, будівництво доріг та палаців. Рабство мало патріархальний характер. Отже, східноземноморська Крито-Мікенська ранньокласова цивілізація сформувалася у добу бронзи за відсутності іригаційного сільського господарства, але на основі централізованої організації виробництва, адміністративного і редистрибуційного державно-палацового господарства.Руйнування Критської цивілізації, на думку вчених, ахейськими племенами, а мікенської культури - грецькими племенами дорійців призвело до економічного регресу. Зникла писемність, основи якої греки через декілька століть запозичать у фінікійців.

3.Світова Перська держава у 6-5ст.

553 році до н.е. проти володарювання Мідії повстали перси. Повстання очолив перський правитель Кір II. Він створив сильне військо, підкорив Мідію. З величезним військом він рушив далі на захід. Кір завойовував одну країну за другою. підкорив Лідію. Згодом настала черга Вавилонії. Але взяти штурмом величезне місто з надзвичайно міцними стінами було неможливо. Тоді Кір взяв його хитрощами. Однієї темної ночі, коли в Вавилоні відзначали велике свято, Кір наказав відвести воду Євфрату в інше, раніше підготовлене русло. Річка, яка протікала через місто, обміліла. І воїни по пояс у воді пробралися в місто бродом і напали на жителів під час їх розкішного бенкету. Таким чином, за одну ніч Кір заволодів містом і великим Вавилонським царством. Держава Кіра простяглася від кордонів Індії на сході до грецьких міст на заході. Кір мав намір вирушити й на Єгипет, проте йому завадили це зробити середньоазіатські племена це скінчилося для цього трагічно. Завоювання персів не припинилися і після загибелі Кіра. Його син Камбіз продовжив завоювання і в 525 р. до н.е. підкорив Єгипет. За легендою, Дарій І прийшов до влади внаслідок домовленості. Претенденти на владу вирішили, що царем стане той, чий кінь першим заірже біля міських воріт на сході сонця. Сталося так, що кінь Дарія приніс своєму господареві царський титул і владу. Дарій отримав у спадок величезну державу, кордони якої ще більше розширив, здійснивши успішні походи в Індію, Грецію, Малу Азію та проти скіфів у Північне Причорномор'я. Крім цього, провів внутрішні реформи, вдосконаливши управління підвладними територіями.Він поділив країну на 20 окремих областей – сатрапій. На чолі кожної з них стояв намісник – сатрап. Військові частини, розміщені в сатрапії, перебували під командуванням окремого воєначальника, який одержував накази від самого царя і був незалежним від сатрапа. Сатрап і воєначальник були зобов'язані стежити один за одним і робити доноси царю.Крім того, по всій країні було розіслано спеціальних чиновників, яких називалися вуха царя. За будь-який здійснений злочин призначалось суворе покарання: зрадників чекало нестерпне катування, злодіям та розбійникам відрубували руки та ноги. щоб полегшити зв'язки між різними частинами великої держави, було прокладено широкі шляхи. Вони були чудово збудовані і вимощені камінням.Головним шляхом була так звана царська дорога. Вона перетинала всю імперію Її довжина становила 2683 км. Уздовж дороги збудували 111 зупинок, де можна було замінити коней, відпочити та поїсти.У Персії було організовано регулярну пошту. Вона діяла за принципом естафети. Через кожні 15-20 кілометрів стояв напоготові вершник з конем. Отримавши пакет, він мчав до іншого поста, щоб передати його далі за призначенням. також ввів єдину для всієї держави грошову одиницю – золотий дарик. "золото". Близько 515 р. до н.е. за наказом Дарія І було закладено столицю держави Персеполь (Парсу) – «місто персів». Місто стало символом влади царя. У Персеполі також відбувалися зустрічі правителів з усього світу. Цар оточував себе нечуваною розкішшю. Загін його охоронців складався з 10 тисяч чоловік. Охоронці звалися безсмертними, тому що їх кількість завжди залишалась незмінною. Як тільки який-небудь охоронець вмирав або гинув, його місце займав інший.Перемоги над сусідами і інші запобіжні заходи Дарія І і його наступників не вберегли державу від постійних змов, переворотів. Невдалі війни з греками призвели до ослаблення держави. У IV ст. до н.е. у персів з'явився грізний ворог в особі Александра, молодого царя Македонії. У. Протягом 334-330 pp. до н.е. під ударами Александра величезна імперія персів упала, а землі, що входили до її складу, стали частиною імперії великого завойовника.

72.Європейський союз:історія та сучасність

Європе́йський Сою́з, Європе́йська Співдру́жність — союз держав-членів Європейських Спільнот створений згідно з Договором про Європейський Союз підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р.Мета ЄС: Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.Ідеї стврення з особливою силою зазвучали після Другої світової війни.Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти. 12 жовтня 2012 року Норвезький Нобелівський комітет присудив Європейському союзові Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі».Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.Органи Європейського Союзу і Європейських Спільнот Виконавча влада , Законодавча влада ,Судова влада ,Європейська Комісія ,Рада Європейського Союзу,Європейський парламент,. Суд Європейського Союзу.Європейський Союз обрав прем'єр-міністра Бельгії Германа ван Ромпея своїм першим Президентом. Офіційно такої посади в Європейському Союзі немає. Досить часто називають Голову Європейської Ради Президентом ЄС, скільки він виконує представницькі функції союзу. Однак закріпити за Головою Європейської ради офіційно назву Президент ЄС застерігаються, оскільки це наблизить схожість інституціональної структури до державницької.Європейський Парламент— одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його населення. Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Число місць у ньому кілька разів збільшувалося і досягло 785 починаючи з 2004 року; ці місця розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Станом на 2009 рік кількість місць в парламенті становить 732. Європейська Рада цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу.Європейська Комісія.унікальна інституція ЄС, що не має аналогів у національних системах урядування.Європейську комісію часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.2013р.

74.Племена і народи раннього залізного віку на території України.

Настання раннього залізного віку на території України тісно пов’язано з появою кочових іраномовних племен – кіммерійців, скіфів, сарматів.Кіммерійці.Кіммерійці – найдавніший народ України. За Гомером, вони були жителями найвіддаленішої з північних країн, якої досягав у своїх подорожуваннях легендарний Одіссей. Кіммерійці займали все Степове Причорномор’я від Дону до Дністра. Вони належали до іраномовної групи народів.Кіммерійцям була відома технологія виплавлювання заліза із руд та виготовлення залізної зброї й знарядь праці. Вчені вважають, що кіммерійці були кочовими скотарями..Кіммерійці розводили коней і були чудовими вершниками. Залізне озброєння робило їх небезпечними воїнами. чи не найголовнішими заняттям кіммерійців були військові походи з метою отримання здобичі.Походи кіммерійців у Передню і Малу Азію та їхні успішні війни з могутніми державами Стародавнього Сходу (Ассирією, Урарту, Лідією) дають можливість припускати, що кіммерійці були об’єднані в міцний воєнний союз.Очолювали кіммерійські племена та союзи племен племінні вожді, які в письмових джерелах названі царями.Скіфи.В VII ст. до н. е. на території України з’явилися давньоіранські племена скіфів, які витіснили кіммерійців та підкорили місцеві племена.За свідченнями Геродота, скіфи поділялися на декілька основних племен, які заселяли окремі території і мали різне політичне становище:царські скіфи, які жили між Дніпром та Доном і займали панівні позиції,скіфи-кочовики, що жили в Причорноморських степах;,скіфи-хлібороби проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра;скіфи-орачі заселяли територію над річкою Буг.,Царські скіфи та скіфи-кочівники панували над іншими племенами.Господарське життя різних скіфських племен мало певні особливості.Скіфи-кочівники випасали худобу, тому перекочовували зі своїми стадами з місця на місце залежно від пасовиськ. Така господарська діяльність впливала на їх побут. Житлом служили вози з шатрами. Харчувалися скіфи-кочівники переважно м’ясом, сиром і молоком. З Греції привозили вино, а хліб добували у

вигляді данини від інших племен, що проживали на території нинішньої України. Поширеним було і полювання.Скіфи-хлібороби вели осілий спосіб життя, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, висаджували цибулю, часник. Свої продукти вони продавали грецьким колоніям. Розвивалися садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорних і кольорових металів, бронзи.У скіфів було розвинуте гончарство. Свій посуд вони виробляли вже на гончарному крузі. Знали скіфи і ювелірну справу. Вони були чудовими вершниками. Основною зброєю був складний скіфський лук, відомий своєю дальнобійністю. Користувалися також списами, дротиками, сокирами, кинджалами і короткими мечами. Основна маса простих воїнів складала легкоозброєну швидку кінноту. Скіфські воїни відрізнялись, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. Суворі закони для воїнів вимагали випити кров першого вбитого ними ворога, знімати скальп з ворога і прикрашати ним кінську збрую . Постійні війни стимулювали розвиток у скіфів державотворчих процесів.Верховна влада належала цареві. Цар очолював військо, його влада була спадкова і майжене обмежена. Але для вирішення найважливіших питань скликалися народні збори усіх воїнів – «рада скіфів». Скіфи мали свою релігію.Скіфи вірили в потойбічне життя і безсмертя душі.Сармати.В ІІІ ст. до н.е. скіфів витіснили племена сарматів. Основу їх господарства складало кочове скотарство. Найбільше розводили коней та овець.Сармати були дуже войовничими, ця риса відбилась у їх релігійних віруваннях. Основу сарматського війська становила легка кіннота.. На основі саме цього факту виник відомий давньогрецький міф про амазонок.В ІІІ ст. н.е. сармати зазнали серйозного удару з боку готів. Кінець пануванню сарматів на південних землях України поклали гуни в другій половині IV ст .

82.Козацька революція 1648-1659рр.Б,Хмельницький

Останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан Хмельницький. В ході війни можна виділити кілька етапів: перший — 1648 p., другий — 1649-1653 третій — 1654-1655, четвертий — 1656-1657 pp.Перші перемоги повсталі на чолі із Хмельницьким отримали в битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну.23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду з Трансільванією. 15-16 серпня 1649 р. відбулася битва із головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. В результаті було укладено Зборівський договір. За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини, поблизу м. Берестечка 28-30 червня 1651 р. В результаті козаки зазнали поразки. У вересні 1651 р. в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзівілом. гетьман погоджується підписати мирну угоду між Україною та Польщею. Умови Білоцерківської угоди були важкі. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, територія гетьманського управління обмежувалася лише Київським воєводством, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, польська шляхта здобула право повернутися до своїх маєтків в Україні, селяни повинні були вертатись до своїх панів. Після підписання договору між Україною та Росією, який увійшов в історію як "Березневі статті" наприкінці березня 1654 р. У березні 1654 р. Польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під Охматовим. Польсько-татарське військо зазнало поразки.Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віденське перемир’я (24 жовтня 1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз із Швецією та Трансільванією. Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає (27 липня 1657 p.).

26.Реформація:сутність,етапи,напрямки,значення.

Реформа́ція — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Зх та Центральної Європи у 16ст, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або

євангелічною.Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст.початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму. Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства.. церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї землі, на якій використовувала працю кріпаків.Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, — класу буржуазії . Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі і на релігію. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до релігійного життя їх часу в особі католицької церкви.Джон Вікліф, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі. з огидою ставився до «полону» і розколу і після 1379 почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями. У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом віруючого і що церква повинна будуватися за образом Нового Завіту. До 1382 був закінчений перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони йому приймати тіло і кров Христа при євхаристії. Хоча погляди Вікліф були засуджені в Лондоні і в Римі, його вчення про рівність у церкві було застосовано до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Чехія в цей час переживала засилля німецького духовенства,. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці,читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, схожу з тією, яку проголошував Вікліф. Лютеранська Реформація. У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників,послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня 1517 прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У проповідованому ним ученні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. 10 грудня 1520 а на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди.

23.Монгольські завоювання та їх наслідки

Спочатку удари армії Чингісхана були свідомо спрямовані проти відверто слабіших суперників. Кордони держави розширилися на північ і на захід, але підкорені народи були бідні і відсталі, відповідно, військова здобич - мізерна. В 1211 р. монгольські війська почали розграбування Китаю. Внутрішня слабкість імперії полегшувала завдання завойовників. У 1215 р, вони захопили столицю країни Пекін. За якихось кілька років походу його учасники розбагатіли, як за монгольськими мірками, просто фантастично: золото, срібло, вродливі рабині, китайський шовк та порцеляна прикрасили закурені юрти напівдикого народу. Після цього успіху авторитет Чингісхана став незаперечним. У 1218 р. монголи рушили на захід, до Семиріччя. І тут здобич була неймовірно великою - по 24 раби. В 1221 р. впав Мерв - останнє велике місто Середньої Азії. Квітуча країна Хорезм була спустошена і спалена, а населення обернене на рабів. Характерна риса «дипломатії» монголів - підступність. Чингісхан міг облудно обіцяти парламентарям обложеного міста сприятливі умови здачі, потім накласти на місто нечувану контрибуцію, а після того, як городяни власними руками віддадуть свої заховані багатства, обернути їх на рабів або фізично винищити. У 1223 р. монголи вторглися в південноукраїнські степи, де на той час кочували половці. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, На початку літа 1223 р на р. Калці половецько-руські сили були розбиті, а ті шість князів, які потрапили до полону,-закатовані. Того ж року монголи увірвалися до Криму і захопили Судак. Потім повернули на Волгу, але зазнали поразки від булгарів - тут далися взнаки виснаженість армії тривалим походом та обезкровлення її рядів. Восени 1225 р. монгольські війська повернулися на батьківщину.У 1227 р. помер Чингісхан. На той час монгольські володіння охоплювали Північний Китай, усю Середню Азію, частину Ірану, найбільш заселені регіони. У повній відповідності до заповіту покійного, великим ханом було обрано його третього сина Угедея. У 1234 р. завоювання Північного Китаю завершилося. в 1242 р. вступили у Хорватію і захопили Загреб. У Європі розпочалася паніка. Але порятунком стало те, що після смерті Угедея ( у 1229-1241 pp.) постало питання про його політичного наступника і Бату, забравши свої війська з Європи, рушив на Волгу, де мав відбутися курултай.

У 1252 р. монголи проводять перепис у Китаї, в 1253 р. - в Ірані. Завойовані країни віддавалися в управління місцевим феодалам.Монголи толерантно ставилися до релігій завойованих народів, включаючи християнську. Духовенство було звільнене від данини. Разом з тим відомий і такий факт, що при взятті монголами грузинського Тбілісі 3 березня 1226 р. християнське населення міста було вирізане, а мусульманське лише «узяте» в полон. Податки з населення часто вибивалися насильством і террором .На цей час Монгольська надімперія представляла собою величезну територію, населену десятками і сотнями племен і народностей, які перебували на різних щабелях суспільного і культурного розвитку, користовувалися різними релігійними віруваннями, розмовляли на своїх мовах - монгольська не мала навіть власної писемності, завойовникам доводилося покористовуватися уйгурською абеткою. До 1279 р. увесь Китай був підкорений монголами. Спроби Хубі-лая підкорити Японію та Індокитай виявилися невдалими. В історії монгольського народу ХП-ХПІ ст. вважаються добою утворення феодалізму та встановлення феодального суспільства. Це був особливий феодалізм - феодалізм кочового за своєю природою народу. Не підлягає сумніву, що монголи, які охоче запозичували у підкорених народів військову техніку, здобутки ремесла, релігію тощо, не могли не зацікавитися успіхами державного будівництва завойованих країн Середньої Азії, Закавказзя і Східної Європи.

21.Особливості міжнародних відносин у Європі середньовічної доби.

Епоха переходу до середньовіччя знала періоди, коли інтенсивність контактів між макрорегіонами значно знижувалася, і потім були потрібні століття, щоб повернутися до рівня політичних і господарських зв'язків, досягнутих пізньою античністю, а потім і перевершити його. Новий Світ європейцям середньовіччя не був відомий, відомості про Індію і Китай черпалися переважно з робіт античних авторів, знайомство з африканським континентом обмежувалося вузькою смугою Північної Африки, включеної до складу ойкумени ще за часів Римської імперії. Візантія, набагато більш повно зберігши античну спадщину і підтримуючи великі торговельні зв'язки на заході і на Сході, розташовувала про Західну Європу, про Древню Русь. Середньовічні літописи і хроніки заповнені повідомленнями про набіги кочівників. Європа змогла остаточно узабезпечити себе від вторгнень кочівників тільки завдяки технологічному прориву у військовій області, виробництву вогнепальної зброї і створенню регулярних армій, що сталося на рубежі середньовіччя і нового часу.У цілому ряду державних утворень Європи християнізація здійснювалася як усвідомлена і послідовна політика, що мала в якості однієї зі своїх пріоритетних цілей соціальну консолідацію етнічно різнорідного населення. Власне кажучи, в середні віки політика, і внутрішня, і зовнішня, невід'ємна від релігії. Що стосується методів ведення міжнародних справ, то раніше середньовіччя успадкувало від античності багато норм, вироблених її зовнішньополітичною і дипломатичною практикою, одночасно привносячи власні прийоми і принципи, що відповідають політичним і правовим представленням людини середньовічного суспільства.Повсюдно і повсякденно вживаним засобом забезпечення інтересів у внутрішній і зовнішній політиці державних утворень середньовіччя виступала війна. В середні віки, як і в давнину, війни як і раніше породжувалися прагненням до здобичі, до розширення ресурсної бази співтовариства, до колонізації нових територій, необхідних для забезпечення коштів для життя чисельно збільшеного населення.Зрозуміло, що ніякі наполегливі заклики церкви до "божого світу" не могли поставити перешкоду війнам, що коренилися в природі феодального суспільства, його соціально-політичній організації. Тільки зміцнення королівської влади, успіхи політичної централізації звільняли суспільство від приватних воєн, від постійно погрози позбутися життю, що переслідувало людей упродовж усього середньовіччя, обіцяли городянам захист їх власності.Звичайно, зовнішньополітична активність державних утворень не вичерпувалася війнами - в ній знаходилося місце веденню переговорів, напряму дипломатичних місій, укладенню військово-політичних союзів. Як свідчать джерела, в період раннього середньовіччя зберігався принцип недоторканості послів.Новими аспектами врегулювання міждержавних відносин, властивими періоду середньовіччя, стала т.з. шлюбна дипломатія і звичай особистих зустрічей правителів, вищої знаті для врегулювання найважливіших проблем зовнішньої політики. Звичайно, шлюбні союзи з давніх пір служили традиційним засобом реалізації зовнішньополітичних цілей, але у феодальному, в першу чергу ранньому і зрілому феодальному суспільстві шлюбні комбінації придбали абсолютно особливу значущість. Через ув'язнення шлюбних союзів не лише шукалися шляхи,до закріплення умов міждержавного договору або підтверджувалися мирні наміри у відносинах між двома країнами, але і досягалися цілі іншого плану, передусім пов'язані з територіальними надбаннями. Іншою формою міждержавних відносин, угоди, що укладаються в результаті особистих домовленостей государів. Європейське середньовіччя звело нові опори ідеї рівноправної співпраці в міждержавних відносинах. на чолі нових самостійних володінь, що займали місце неміцних, швидко таких, що розпадаються імперій або великих держав, нерідко виявлялися представники однієї династії, пов'язані узами кровної спорідненості.У основі періодизації історії міжнародних відносин середніх віків лежить традиційна схема розподілу епохи середньовіччя на три періоди: остання чверть V - середина XI вв. - раннє середньовіччя; середина XI - кінець XV вв. - час зрілості і розквіту усіх соціальних інститутів, що визначили зміст і форму економічного, політичного, духовного життя середньовічного суспільства; ХVI - середина ХVII вв. - "осінь середньовіччя", перехід до нового часу.,

28.Ранній Абсолютизм у Європі кінця 15-17ст.

Абсолютизм- період в історії Європи, коли існувала абсолютна монархія.Абсолютна монархія - державний устрій, при якому влада монарха не обмежена будь-якими установами. Починаючи з епохи Відродження роль станово-представницьких органів поступово падає, і до кінця сімнадцятого століття в багатьох державах Європи встановлюється абсолютна, тобто необмежена монархія.У Франції абсолютизму сприяли богослови, що приписують верховної влади божественне походження, і юристи, що визнавали за государями абсолютну владу стародавніх римських імператорів. Ця державна форма досягла апогею свого розвитку при королі Людовіку XIV, систематично здійснював свій знаменитий принцип "Держава - це я". З кінця XV століття в Європі йде перехід до абсолютної монархії від станово-представницької, такої форми правління, при якій верховна державна влада за законом належить монарху - королю, імператору, царю. Юридичне обгрунтування своєї влади монархи знаходили у відновленні норми римського права, яка була зафіксована в VI столітті в Кодексі візантійського імператора Юстиніана: "Воля імператора має силу закону". Державний інтерес стає для монарха вищим критерієм у політиці, на відміну від Середньовіччя, де критерієм були сеньйоріальної-васальні династичні інтереси. Розрізняють національні централізовані держави, поліетнічні імперії, територіальні князівства; тобто був регіональний і універсалістський типи абсолютизму. Соціальна база абсолютизму така: феодальна аристократія переходить в придворну, лицарство в дворянство (80% середньовічного лицарства розорилося, з'явилися мільйони бродяг-жебраків! ), Духовенство в чиновників, селяни і бюргери в податкові класи: це період соціального регулювання. Абсолютизм склався в умовах Нового часу, при якому економіка переходить від аграрно-індивідуального характеру до індустріально-громадському; міжнародний фактор з'являється через появу світового ринку, і руйнується середньовічний соціум, з'являється новий, в якому нове дворянство переходить в бюрократію.

49.Річ Посполити 1569-1795:основні етапи розвитку

Річ Посполи́та - феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського, яка була заснована для кращої боротьби із Московським царством. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.Ця держава була утворена союзним договором у м. Любліні — Люблінською унією 1569 року. Закінчила своє існування під частретього поділу Польщі у 1795 році.Державний устрій.Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573–1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм. Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. Під час прийняття рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова Не дозволяю. 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців.Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створювали конфедерації.За походженням людей ділили на благородних (шляхту, визначних, заслужених) і неблагородних. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі).Серед віровчень виділяли — християн, іудеїв, (мусульман) і язичників. У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік в 1717 році населення становило вже 9 млн.За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави,Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. Внаслідок Хмельниччини (1648–1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала:Конституційну монархію;Особисті свободи та рівні права всім громадянам.Втручання сусідів призвело до 2поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року.Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини: до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;до Росії — українські та білоруські землі;Австрійських вимог до уваги не взяли.Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до

:до Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;Пруссія отримала частину Підляшшя

57.Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин.

Домінування Радянського Союзу та США в повоєнному світі призвело до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи, її політичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали результати двох міжнародних конференцій (в Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня - 2 серпня 1945 р.), під час яких керівництво головних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) намагалися узгодити базові принципи післявоєнного світоустрою.Такими принципами мали б стати проголошені ідеї повоєнного співробітництва держав, що перемогли у Другій світовій війні та підтримання їх згоди та єдності в інтересах такого співробітництва. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні основні характеристики та особливості.1. Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:I етап: конференція в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. II етап: Ялтинська конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.III етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки.IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.Таким чином наприкінці другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Була створена система механізмів, які були покликані вирішувати завдання повоєнного світоустрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.Проте ефективність та результативність механізмів співробітництва суттєво знижувались, а врешті решт сходили на нівець внаслідок зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.

83.Українські землі в добу Руїни(1657-1686)

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, колипісля смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.Причинами Руїни були:− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;− посилення антагонізму між різними станами українського населення;− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої .Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.Можна виділити такі характерні ознаки Руїни − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання повернути старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;− Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д.

Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

90.Українські землі в роки революції

89.Українські землі в роки першої світ.в-ни.

  Влітку 1914 р. Світ опинився в полум´ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об´єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід´ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Не меншим був апетит і в російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об´єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.  Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А.Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви.  Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Звинувачене у Русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів.   Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Отже, суть трагедії українського народу, пов´язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об´єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

81.Давня і середньовічна історія Закарпаття

На землях Закарпаття люди селилися з глибокої давнини. Тут бували і численні варварські племена, і легіони Римської імперії, які на самому початку нашої ери створили провінцію Верхня Дакія. У V столітті тут утворився політичний центр гунів на чолі з легендарним вождем Аттілою. Під час Великого переселення народів в Закарпатті з'явилися вандали, бургунди,остготи, лангобарди і слов'яни. Територія Закарпаття входила до складу Великої Моравії, Великої Хорватії і Київської Русі. 896 року почався перехід угорських кочових племен через Карпати у Середнє Подунав'я, освоєння якого тривало протягом Х століття.Однак, починаючи з XI століття й завершуючи XIII століттям, Закарпаття поступово увійшло до новоутвореної європейської держави —королівства Велика Угорщина і тут остаточно утвердилися угорські королі.За часів татаро-монгольської навали 1241 року орди хана Батия перейшли Верецький перевал, захопили і зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячів і багато інших населених пунктів, проте1242 року вони раптово пішли з цих земель. 1254 року угорський король Бела IV на спустошені монголами землі Закарпаття запросив італійських і німецьких виноградарів і виноробів. Деякий час частина Закарпаття входила до складу Галицько-Волинського князівства очолюваного Левом I Даниловичем, одруженого з дочкою Бели IV — Констанцією. У XIV—XVI століттях приблизно дві третини Закарпаття було покриті лісами і гірськими пасовищами, населення гірських районів займалося полюванням, скотарством, рибальством, а в низинних районах — ще й хліборобством, виноградарством, садівництвом. У середні віки в цьому регіоні існували сотні дрібних удільних володінь, що вели між собою практично безперервні міжусобні війни, часто починали війни супроти сусідів. Часом виникали селянські повстання. Довгий час вся територія Закарпаття належала угорським правителям, але 1541 року центральною Угорщиною оволоділи турки, після чого вона була розділена, а Закарпаття також поділили на дві частини. Згодом центральні і східні райони краю увійшли до Турецької імперії, а західна частина потрапила під владу Габсбургів. Після 160-річного турецького панування, у кінці XVII століття вся територія Угорщини, зокрема і Закарпаття, перейшла під владу Габсбургів.

96.Українська діаспора:історія та сучасність.

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель яка має духовний зв'язок з Україною.Станом на 2004 рік за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів і всієї земної кулі. Спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпанням чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною внутрішньою політикою. Міграційні рухи людності між територією України (в сучасних межах) та рештою світу почалися сотні тисяч років тому – ще в часи заселення її первісними людьми, коли певні групи людей ще й не були сформовані як етнічні спільноти^[2]. Сліди найдавніших міграцій ми тепер не бачимо у певних етнічних рисах (мові, культурі, світогляді тощо). На початку V ст. слов'янський етнічний масив охоплював близько половини сучасної території України. Східна частина країни була етнічно неоднорідною, заселена вкрай нерівномірно. Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі колонії, розташовані на півдні України, відбулась еміграція більшої частини готів..Міграція людності з території сучасної України на південь, захід, північ була першопричиною формування низки нових слов'яномовних етнічних спільнот (болгар, македонців, сербів, хорватів, чорногорців, босняків, словенців, словаків, чехів, білорусів, росіян), які пізніше іммігрували й тепер представлені в Україні, а також вплинула різною мірою на формування та етнічний розвиток, відповідно й на сучасну етнічність румунів, молдаван, угорців, литовців та багатьох інших народів, представлених тепер і в Україні.Найдавнішою, або найпершою, українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українці Бачки та Срему. Їх 20-тисячна громада нині живе головним чином у регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині 18 ст., гнані злиднями та безземеллям, переселилися на Балкани. На останню чверть 19 ст. припадає початок масової еміграції українців:з Австро-Угорщини до Америки;з Російської імперії — за Урал, до Азії.Причиною еміграції було аграрне перенаселення. До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії — з Холмщини й Підляшшя .Початок еміграції за океан датується 1877 роком. З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії й Аргентини .В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700—750 тисяч людей, поділено так:Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді.Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України.Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х — на початку 1950-х років розселилася на різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі, Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в ЄвропіУ найгіршому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР..

91.УСРР у 1920-1930-х ррНові підходи в оцінці злочинів тоталітарного режиму.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Консти-туиії істотно змінили правове становище об'єднаних респуб­лік. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад, ратифікувавши Договір про утворення СРСР і Конституцію СРСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної.1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс деякі зміни й до­повнення до чинної Конституції УСРР 1919 р. Вона складалася з п'яти розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій радянської влади; 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю УСРР. УСРР проголошувалася соціалістичною державою робіт­ників і селян. Принципове значення мали статті 2 і 3, де УСРР заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а) ухвалення власної Конституції, яка відповідатиме Конституції СРСР; б) територіальне верховенство; в) ство­рення власних органів державної влади й державного управ­ління.Це свідчить про те, що проголошений суверенітет УСРР в складі СРСР був не чим іншим, як фікцією.Центральними органами влади в УСРР є Всеукраїнський з'їзд Рад робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів, У середині 30-х рр. відбулася зміна назв вищих органів вла­ди республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукра­їнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, Характерною рисою цього періоду було посилення впливу Раднаркому СРСР на всі сфери державного життя в Україні. 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію для перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та госпо­дарських організаціях. що в середині 30-х рр. сформувалася кому-но-радянська диктатура Сталіна і його оточення, яка нега­тивно вплинула на розвиток демократії та права. Президія ЦВК СРСР і винесла на всенародне обговорення. Обговорення і схвален­ня проекту Конституції СРСР відбувалися в умовах масових репресій і беззаконня. 5 грудня 1936 р. делегати VIII Всесоюзного з'їзду Рад одноголосно затвердили і запро­вадили нову Конституцію СРСР. За звичним сценарієм було розроблено й ухвалено Конституцію України. назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) було встановлено іншу — «Українська Радянська Соціалістична Республіка».Конституція УРСР декларативно проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу.Вищим органом державної влади стала Верховна Рада .Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду На­родних Комісарів як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Всі вищі органи влади в СРСР і в Україні у 20—30-х рр. бу­ли Усі центральні органи управління в УРСР, хоч і називалися республіканськими, були структурними підрозділами союзної держави. З появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР з 1 квітня 1939 р. почали діяти союзно-республікан­ський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР.У другій половині 30-х рр. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду й вищих партійних органів. Фактично НКВС нікому, крім Сталіна, не підпорядковувався. НКВС диктував свою волю всім, нехтуючи правові норми й спираючись виключно на власні нормативні акти-накази, директиви та розпорядження. Після входження до складу Союзу РСР УРСР формально мала свою окрему територію, на якій відбувався процес впо­рядкування робіт з адміністративно-територіального поділу, розпочатий ще 1922 р.

95.Україна в роки незалежності:загальна характеристика.

Процес переходу зовніш-ньополітичної діяльності України на шлях самостійності і рівноправності у міжнародних стосунках розпочався з моменту визнання її незалежності державами світового співтовариства. Польща першою серед країн світу, 2 грудня 1991 р., визнала незалежну Українську державу. Для нашої республіки це було дуже важ­ливо, оскільки Польща – це сусідка, з якою в минулому були непрості взаємини. Того ж дня Україну визнала Канада, де проживає велика українська громада.Серед них особливо важливим для України було визнання її незалежності з боку Росії. Усього протягом грудня 1991 р. Україну визнали 68 держав світу, а на кінець 1992 р. – 130 країн. Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.), Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) та в Конституції 1996 р.Зовнішня політика нашої держави була спрямована на виконання таких завдань: утвердження і розвиток республіки як незалежної демократичної держави; збереження територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; захист прав та інтересів громадян України розповсюдження у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.Україна беззастережно засудила війну, співробітництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин України стали відносини з прикордонними державами і західними країнами – членами НАТО та Європейського Союзу.Домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами є українсько-російські відносини. У рамках СНД Україна розвивала співробітництво з усіма державами – учасницями союзного договору. У рамках ООН та інших міжнародних організацій Україна співпрацювала у структурах, які забезпечували мир у різних куточках планети або сприяли вирішенню соціально-економічних проблем України.У цілому зовнішня політика України була спрямована на гарантування національної безпеки; утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки і включення національного господарства у світову економічну систему та збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її кордонів.

Насамперед Україна як одна з держав-засновників ООН активно співпрацювала у цій поважній міжнародній організації, членство України в Раді Безпеки ООН у 2000-2001 рр.На початку 1992 р. Україна стала повноправним членом Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і підписала Гельсінські угоди 1975 р., які гарантують непорушність кордонів, мир і стабільність у Європі. Наша держава поставила собі за мету вступити у дуже впливову Раду Європи, куди її прийняли 9 листопада 1995 р. Членство України у Раді Європи ,підписання угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Євросоюзом 14 червня 1994 р.

Найближчою метою України на цьому шляху є її вступ у 2004 р. до Світової Організації Торгівлі. У 1992 р. Україна ввійшла до числа 11 країн-засновниць Чорноморського Економічного Співробітництва.Велике значення для економічного розвитку нашої країни мав вступ у 1992р. до Європейського банку реконструкції та розвитку.9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. Таким чином, Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за величиною ядерний потенціал (після США та Росії) і з перших днів незалежності мусила вирішувати питання ядерної зброї.. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. На травень 2003 р. Україна підтримувала дипломатичні стосунки майже з усіма країнами світу.

27.Великі географічні відкриття.З метою пошуків західного морського шляху з Європи в Індію генуезець Христофор Колумб (1451-1506) запропонував іспанським володарям Фердінанду Арагонському та Ізабеллі Кастильській проект морської подорожі. Проте саме в Іспанії до нього поставилися з повагою і підтримали його проект.Христофор Колумб (1451-1506)- мореплавець, відкривач Американського континенту. З серпня 1492р. Колумб очолив іспанську морську експедицію до Індії на трьох каравелах . Флотилія подолала Атлантичний океан і 12 жовтня 1492р. досягла одного з Багамських островів, який Колумб назвав Сан-Сальвадор. Під час першої експедиції Колумбу вдалося дістатися також Куби і Гаїті. узбережжя Центральної та Південної Америки. Колумб помер 21 травня1506р., переконаний, що відкриті ним землі - це частина Східної Азії. Тому Американський континент було названо на честь флорентійського мореплавця Амеріго Веспуччі, який першим висловив припущення, що відкриті Колумбом землі - нова частина світу. 1492 р. з іспанського порту Палос у бік Атлантичного океану відпливли 90 відважних моряків і Колумб, які сподівалися відкрити таємничі країни Антилію (Антильські острови) і Ціпангу (Японію). У жовтні того самого року вони вперше побачили землю і висадилися на одному з Багамських островів, який Колумб назвав Сан-Сальвадором.його було призначено віце-королем нових земель.У 1493-1496 рр. мореплавець здійснив другу подорож.відк.Ямайку.У1498-1500 рр. Колумб очолив третю експедицію. Колумб до кінця свого життя так і не знав, що відкрив новий материк. Відкриті землі він називав Індією, а їхнє населення - індіанцями. Ця назва так і закріпилася за корінними мешканцями Америки. У 1502-1504 рр. Колумб здійснив останню подорож, допливши до берегів Середньої Америки.З часом нові землі європейці почали колонізувати. Іспанських завойовників називати конкістадорами. Першою колонією Іспанії був острів Еспаньола (Гаїті).1519 р. загін іспанців на чолі з Фернандо Кортесом підкорив країну ацтеків у Мексиці. Географічні відкриття здійснювали посланці не лише Іспанського, а й Португальського королівства. Ще 1486 р. португалець Бартоломеи Діаш досяг мису на півдні Африки, який пізніше отримав назву мису Доброї Надії.1497 р. до Індії відпливла португальська експедиція на чолі з Баско да Гамою. Лише наступного року моряки дісталися Індії та висадилися в місті Калікут. Баско да Гама (1469-1524) - португальський пірат-мореплавець, який першим здійснив морську подорож з Європи до Індії навколо Африки. Його флотилія (3 кораблі) покинула Лісабон у липні 1497р. і на початку 1498р." обігнувши мис Доброї Надії, прибула до Малінді (Східна Африка).Повернувшись до Лісабона з багатим вантажем коштовних прянощів, Баско да Гама сформував за підтримки португальського двору в 1602р. другу ескадру (20 кораблів), з якою знову прибув до Індії, де зайнявся піратством і колоніальними загарбаннями. призначений у 1524 р. віце-королем Індії.Першу навколосвітню подорож здійснив португалець Фернан Магеллан. 1519 р. п'ять кораблів під іспанськими прапорами відпливли у пошуках західного шляху до Молуккських островів. 1520 р. Магеллан і його команда (265 осіб) дісталися гирла Ла-Плати, переправилися через небезпечну протоку, пізніше названу Магеллановою. Впродовж трьох місяців за доброї погоди моряки перепливли Тихий океан, дісталися одного з островів архіпелагу, пізніше названого Філіппінським. Того ж року сталася сутичка моряків з місцевими жителями, в якій загинув Магеллан. На одному кораблі "Вікторія" вже без Магеллана залишки його команди (16 осіб) обігнули з півдня Африку і повернулися в Іспанію.Географічні відкриття XV-XVI ст. мали епохальне значення для подальшого розвитку Європи і створили передумови для майбутньої колоніальної системи.Спочатку найкращі колонії дісталися Іспанії (майже вся Америка) і Португалії (Індія). Набагато пізніше колоніальними державами стали Англія (з середини XVI ст.), Франція та Нідерланди (на початку XVII ст.).Відкриття започаткували добу масових переселень з Європи до інших частин світу, передусім до Америки, що спричинило тяжкі наслідки для корінного населення.

14.Велике переселення народів,падіння Зх.Римської імперії та утвор.варварських держав

Велике переселення народів III-VII ст. У III-VII ст. германські, сарматські, слов'янські та інші племена переселялися зі своєї історичної батьківщини на території Європи, Азії та Північної Африки. Цей процес отримав назву Великого переселення народів. Прагнення племінної знаті до загарбання нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв також роль і приріст населення, що збільшив потребу в пасовиськах і орних землях.Переселення народів розпочалося пересуванням готів із Прибалтики у Причорномор'я, де розселялися племена різного етнічного походження, зокрема східні слов'яни. Північне Причорномор'я зазнало навали гунів. 410 р. вестготи захопили Рим. Постійні напади племен, заворушення рабів і колонів призвели до послаблення Західної Римської імперії. Наприкінці V ст. у Північно-Східній Галлії виникла держава франків. Під ударами різних племен та повстань рабів і колонів Західна Римська імперія у 476 р. припинила існування. Перші масові переселення племен у межі Східної Римської імперії сталися у першій половині VI ст. У VI ст. Візантія зазнала нападів східних слов'янських племен.У VI ст. слов'яни заселили Фракію, Македонію, Фессалію узбережжя Адріатичного моря, районів сучасної Австрії. На середину VII ст. Балканський півострів майже весь був освоєний слов'янами. Переселення народів III-VII ст, було останнім великим переселенням в історії людства. Переселення народів мало великий вплив на формування романських, германських і слов'янських народностей.Падіння західної Римської імперії.Головну небезпеку для Західної Римської імперії становили вестготи, яких очолював король Аларіх. 406 р.410 р. - Рим було здобуто і розграбовано військами Аларіха. За даними пізніших авторів, ворота міста відкрили готам раби. Три дні завойовники спустошували Рим, жителі могли знайти прихисток лише в церквах, які Аларіх не руйнував.По смерті свого короля вестготи відійшли в Галлію, проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів. У 30-х рр. V ст. гунський вождь Аттіла об'єднав під своєю владою гунські племена. Аттіла розграбував Галлію. Під час спроби завоювати Галлію у 451 р. зазнав поразки від військ Західної Римської імперії . Після смерті Аттіли його держава, що складалася з різних племен, розпалася.455 р. Рим розграбували вандали, захопивши велику здобич і багато полонених, серед яких була імператриця Євдокія. Римський патрицій Орест посадив на престол свого сина Ромула Августула і від його імені керував державою. Однак проти нього повстали варварські найманці, на чолі яких був скіф Одоакр. 476 р. Ореста було вбито, Ромула Августула позбавлено влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.

25.Культура Відродження:етапи,специфіка,наслідки,особист.

В основі культури епохи Відродження (14-17ст) лежить принцип гуманізму, утвердження гідності і краси реальної людини, її розуму та волі, її творчих сил, носила світський характер.ЦЕ— період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII століття. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі — італійський художник XVI століття, учень Мікеланджело  Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій.За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець пануваннясередньовічної культури і початок формування культури Нового часу.Італія — батьківщина Відродження.В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин.,характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст,що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою. Гуманізм- ідеологія Відродження. Основною ознакою культури Відродження є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду. Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю,мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Величезне значення мав винахід ЙоганомГутенбергом книгодрукування (біля 1445 р.).Великі зміни відбуваються в медицині.У 1316 р. уперше в середньовічній Європі в Болоньї було прочитано курс лекцій з анатомії людини. Андреас Везалій у своєму трактаті «Про будову людського тіла» дав науковий опис всіх органів і систем, виправив багато помилкових уявлень. В науковій роботі Миколи Коперника. він довів, що Земля обертається навколо своєї осі й одночасно навколо Сонця.Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями.. Нікколо Макіавеллі належить трактат «Государ». Макіавеллі справедливо вважається засновником політичної науки Нового часу. Саме він ввів у науковий обіг поняття «держава»  книга Томаса Мора «Утопія» («утопія» в перекладі з грецького — місце, якого немає). Головною причиною бід народу автор вважав приватну власність.Мистецтво Італії.Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво.. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А. Дюрер. Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266—†1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети на нього було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. скульптораДонателло, художника Мазаччо.У живописі роль новатора належить Мазаччо.Початок XVI століття Цей період отримав назву високе Відродження який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, «Джоконда» . У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких —«Сікстинська Мадонна». Мікеланджело Буонарроті .Сикстинську капелу і розписує вівтарну стіну — фреска «Страшний суд». творчість Тіціана ( «Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, яка кається»). В італійській літературі творчість Аліґ'єрі Данте (1265—†1321). «Божественною комедією».

67.КраїниЛатинської Америки від 1945 до нині.Загальна характеристика.

Протягом XX ст. населення Латинської Америки збільшилося з 60 до 520 млн осіб (2001 р.). Унаслідок процесів деколонізації зросла і кількість держав у регіоні - із 20 на початку XX ст. до 33 на сьогодні. До країн з найбільш розвинутою обробною промисловістю належали Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта - аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн був латифундизм (велике приватне землеволодіння).Відразу після війни економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим - віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку,.Наприкінці 50-х - на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. 1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки - Сомоси в Нікарагуа. у 80-ті роки в країні виник опозиційний партизанський рух,розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. - в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. У другій половиш XX ст. суттєві зміни відбулися насамперед в аграрному секторі. У результаті зменшилися домінуючі позиції латифундизму, з'явився стимул до зростання кількості фермерських господарств, відбулася модернізація (вдосконалення) великого землеволодіння, підвищився агротехнічний рівень сільського господарства у цілому.XX ст. Латинська Америка поступово перетворилася з аграрно-сировинної периферії світового господарства на регіон, в якому динамічно розвивалися індустрія та виробнича інфраструктура.В останні два десятиліття XX - на початку XXI ст. країни Латинської Америки вперше у своїй історії розвивались без диктатур, практично повсюди при владі були конституційні режими представницької демократії. Переважна більшість країн Латинської Америки - республіки президентського типу з переважанням структур виконавчої влади над законодавчою.

12.Діоклетіан та Костянтин Великий.Становлення системи домінанту.

Прихід до влади імператора Діоклетіана відкриває нову, останню стадію в історії римського середземноморського суспільства і держави — епохи пізньої Римської імперії. період пізньої Римської імперії був епохою соціальної революції, в ході якої завершувалася одна історична формація — антично-рабовласницька і народжувалася інша — феодально-европейська.Встановлення доміната. Криза III ст.потрясла Імперію, поставила Римську середземноморську державу на край загибелі.Для пригнічення повстання відновлення спокою в Галлії і на рейнському кордоні був посланий досвідчений полководець Максиміан, який в 286 р. проголошується Августом, тобто повноважним співправителем Діоклетіана з правом управляти західною половиною Імперії, який обрав своєю столицею місто Медіолан. Сам Діоклетіан влаштувався в Нікомедіх, розташованій відносно близько від кордонів на Дунаї і Євфраті, керував східною половиною Імперії, включаючи Балканський півострів.Розділення управління Імперією між двома співправителями було початком цілого ряду великих реформ, проведених Діоклетіаном, які привели до серйозних змін в державній і соціально-економічній структурі римського суспільства вIV—Vст.Діоклетіан проводив економічні, адміністративні і військові реформи,спробував нормалізувати грошовий обіг, припинивши випуск низькопробної монети. Вже в 286 р. він приступив до проведення грошової реформи, наказавши карбувати нову повноцінну золоту монету.,змінив систему збору податків—великачастинаїхстягувалася не грошима,а натурою. Матеріальна відповідальність за отримання податків з колонів і поміщених на землю рабів була покладена на землевласників.Реформа податків, проведена Діоклетіаном, сприяла прикріпленню основної маси сільського і міського населення до місця проживання і професії.Надалі передбачалося, що після закінчення 20 років з часу приходу до влади Діоклетіана і Максиміана обидва Августа відречуться від престолу і зведуть в цей сан своїх цезарів, які, у свою чергу, повинні були проголосити цезарями двох своїх полководців. Вищу владу мав старший Август.Нова політична система повинна була нормалізувати внутрішнє життя в країні, зміцнити центральну і місцеву владу. Впорядкування військової, адміністративної і податкової систем стало приносити свої результати. У 296 р. Діоклетіан подавив повстання в Єгипті.в 301 р. видав едикт про тверді ціни на товари, що продавалися, і тверді ставки заробітної плати. Едикт був спрямований на боротьбу із спекуляцією і лихварством.За продаж товарів вище встановлених цін покладалося покарання аж до страти. Останнім значним заходом Діоклетіана була боротьба з християнством, Але головною причиною, що викликала при Діоклетіані жорстоке гоніння на християн була добре налагоджена і маюча велике майно церковна адміністрація на чолі з єпископами. Наказувалося руйнувати церкви і спалювати християнські книги. У травні 306 р. Діоклетіан і Максиміан в урочистій обстановці відмовилися від влади і пішли у відставку. Вже в юнацькому віці Костянтин проявив себе сміливим, розсудливим воїном і командиром, чим здобув популярність у військах, якими командував його батько. СИСТЕМА ДОМІНАТА ПРИ КОСТЯНТИНІ.Внутрішня і зовнішня політика Костянтина була прямим продовженням реформ Діоклетіана. У 314 р.,провів нову грошовуреформу. Упродовж усього правління Костянтина видавалися едикти з метою впорядкування надходження податків до казни і забезпечення робочою силою сільського господарства і ремесел.відбувалося прикріплення до професійних колегій ремісників. Колегії стали спадковими.. Прикріплення до землі колонів, що розпочалося ще при Діоклетіані, тривало і отримало законодавче оформлення в конституції Костянтина «Про збіглих колонів», виданій в 332 р.Успішні прикордоні війни, які вів Костянтин, сприяли збільшенню числа колонів за рахунок військовополонених — варварів, що не могло не сприяти процесу варваризації Імперії.Професія воїна ставала спадковою. Чисельність легіонів була зменшена. Число начальників відповідно збільшилося. Якщо майже в усіх областях державної діяльності Костянтин був послідовним продовжувачем численних реформ Діоклетіана, то в сфері релігійної політики він був його принциповим супротивником. На відміну від Діоклетіана Костянтин оцінив силу церковної організації і авторитет християнства серед найрізноманітніших верств населення і армії. Якщо Діоклетіан убачав в християнській церкві свого роду державу в державі і вважав, що вона послабляє владу римського імператора — домінуса і бога, то Костянтин побачив в християнському вченні інші мотиви і зрозумів, що християнство і його потужна церковна організація можуть бути міцною опорою абсолютної влади. переніс Костянтин столицю Імперії і дав йому нову назву: Новий Рим — Константинополь. Помер він в 337 р. Незадовго до смерті Костянтин став християнином, прийнявши хрещення .Система доміната, яка витримала перевірку часом, отримала при Костянтині велику стрункість і одноманітність як в центральному апараті, так і на місцях.

10.Утворення Середземноморської Римської держави:етапи,наслідки,ідеологія.

У I—II ст. н. е. народи Середземномор’я уперше в історії виявилися в межах однієї величезної держави — Римской імперії. Кордони між окремими державами, оберненими в римські провінції, були знищені, війни і морський розбій припинені. Створилися умови, що сприяли встановленню економічних і культурних зв’язків між різними областями Середземномор’я, прогресу сільського господарства, ремесел, будівельної справи, зовнішньої і внутрішньої торгівлі.У складі Римської середземноморської імперії виявилися народності і племена, що стояли на різних східцях соціально-економічного розвитку. Єгипет, Сирія, Мала Азія, Балканська Греція і Македонія ще до римського завоювання досягли високого економічного і культурного рівня, зрілих форм рабовласництва. Населення країн Західного Середземномор’я — кельти (галли) Піренейського півострова і лівійці, нумідійці та інші народності Північної Африки, паннонці, іллірійці— знаходилося ще на стадії розкладу громадського ладу або раньокласових відносин і було відсталішим. Середземномор’я відрізнялися співіснуванням різних соціально-економічних устроїв, серед яких провідні позиції займав рабовласницький спосіб виробництва.У I—II ст. Римська держава досягла найбільшого територіального розширення. До її складу увійшли Північна Африка, велика частина Західної, Південної і Південно-східної Європи, Східне Середземномор’я до Вірменії і річки Євфрат. Уперше у світовій історії узбережжя Середземного моря було об’єднане у рамках однієї держави. Римська імперія стала світовою державою. мала.складну.політико-адміністративну.систему.Рим,, при Імперії перетворилося на столицю величезної держави. Він став місцем перебування імператора і його двору, центрального уряду. Рим розглядався і як релігійний і культурний центр римського світу. перетворення Риму на великий ремісничий центр.12 добре вимощених доріг використовувалися для сухопутних перевезень, спеціальні флотилії суден були виділені для підвезення її з провінцій, в Путеолах і Остії були побудовані прекрасно обладнані гавані з великими складськими приміщеннями, особливі чиновники уважно стежили за безперебійним постачанням столиці. Блискуче була розв’язана складна проблема водопостачання величезного міста: 11 водопроводів подавали в місто 1,5 млн. кубометрів питної води на день. Міські нечистоти відводилися через підземну каналізацію далеко за місто активне будівництво Риму, що перетворився у I—II ст. у найбільш облаштоване, красиве і процвітаючемістосередземноморськогосвіту. більшість місцевих жителів, говорили латинською мовою, носили римський одяг, засвоювали римську культуру. Немало вихідців із західних провінцій стало великими діячами римської культури, наприклад, тільки з Іспанії: Сенека — ритор; його син, знаменитий Сенека Молодший, — великий державний діяч часу Нерона і один з видатних римських філософів; поети Лукан, Марціал;До складу римської провінції Нижня Мезія були включені і деякі грецькі міста Північного Причорномор’я, зокрема Тіра, Ольвія, які прийняли до себе римські гарнізони. У залежність від Римської імперії потрапили Херсонес і Боспорська держава. Особливе положення в системі східних провінцій займав Єгипет, який мав особливий статус, розглядався не як звичайна провінція Імперії, а як особисте володіння глави держави. саме ця частина Середземномор’я стала сферою активної фінікійської колонізації, де впродовж декількох століть існувала могутня держава Карфаген. У I—II ст. африканські провінції мають економічний і культурний розквіт. міста облаштовуються і перетворюються на важливі культурні центри; Карфаген, Утіка, Гіппон Регій, Тінгіс, і інші набувають імперського значення.У містах і їх сільській окрузі активно впроваджуються рабовласницькі форми виробництва; у товарних маєтках і ремісничих майстернях робиться велика кількість зерна, маслинової олії, ремісничих виробів. Особливістю економіки африканських провінцій було поширення великої частки і імператорського землеволодіння з використанням, як основної робочої сили, залежних колонів. Удосконалюється землеробство. Вводяться нові сорти зернових і кормових, поширюється культура пшениці, освоюються різні види добрив.Удосконалюється сільськогосподарська техніка: саме на просторах галльських латіфундій отримав застосування такий складний пристрій, як галльська жнейка; був винайдений колісний плуг; Єгипет був житницею Імперії, і його хлібом годувалася велика частина мільйонного населення міста Риму. Предметом експорту були також тонкі грецькі вина, високоякісна маслинова олія. Проте загалом східні провінції порівняно мало експортували сільськогосподарської продукції

85.Інкорпорація українських земель та Криму Російською імперією(1714-1795)

Підписуючи договірні статті з Москвою, українські гетьмани під тиском царських можновладців або переслідуючи власні корисні інтереси, поступово обмежували автономні права України. На початку ХVIII ст. в Україні почав запроваджуватись губернський адміністративний устрій та створювалися невластиві для України органи управління, де домінуючу роль відігравали росіяни. За наказом Петра І гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова. За часів гетьманування І.Скоропадського (1708-1722) більшість посад займають росіяни. В інтересах Росії використовувався як людський, так і матеріальний потенціал України. Так у 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою, а в 1721 – 12 тис. рили Ладозький канал.В 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Для управління Україною було утворено Першу Малоросійську колегію (1722-1727). Таким чином, Москва вдалася до відвертого порушення умов „Березневих статей”. В Україні утворилося двовладдя.Діяла козацька Генеральна військова канцелярія і водночас Малоросійська колегія. Боротьбу за автономію очолив наказний гетьман Павло Полуботок. У червні 1723р. цар викликав Полуботка до Петербургу, кинув його у в’язницю де той і помер. Деяке послаблення відбулося після смерті Петра І. У 1727 р. Верховна таємна рада прийняла рішення про відновлення гетьманства. Цар призначив гетьманом України Д. Апостола (1727-1734). Нове призначення не принесло відновлення автономії, а тільки деяке пом’якшення ситуації, про що свідчать так звані „Рішительні статті” 1728 р., які юридично вже не визнавали Гетьманщину самостійним суб’єктом.Після смерті Д. Апостола виборів гетьмана не відбулося. Владні повноваження передавалися „Правлінню Гетьманського уряду” (1734-1750). Правління складалося з 3 росіян і 3 українців. Керував – князь Шаховський. Під час правління імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761) ситуація змінилася на краще. У 1744 р. імператриця здійснила візит на батьківщину свого чоловіка Олексія Розумовського. У Глухові козацька старшина звернулася з проханням відновити гетьманство. Вибір імператрицею було зроблено на користь брата Олексія – Кирила Розумовського. Останньому гетьману тоді було 16 років. За нього територія України звільнялася від армійських постоїв.поновлено Київську метрополію. Розумовський повертає у Батурин столицю Гетьманщини. Відроджується шляхетський стан. Гетьман скасував внутрішні мита та домагався дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Велику увагу він приділяв розвитку освіти. У 1760р. було розроблено проект заснування Батуринського університету.У лютому 1764 року вона змусила К. Розумовського підписати „добровільне” зречення гетьманства.У жовтні 1764 р. Генеральна військова канцелярія була замінена Другою Малоросійською колегією, яку очолив генерал-фельдмаршал, граф Рум’янцев. Гетьманщину розділили на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, ліквідувавши її полковий устрій (1781 р.). В 1783 р. козацькі війська були перетворені на полки російської кінноти. У тому ж році українське селянство було остаточно закріпачено. Судова система була наближена до загальноросійської. Водночас українська старшина в 1785 р. була зрівняна в правах з російським дворянством. Отже, автономна держава Гетьманщина остаточно була ліквідована царизмом. у ніч на 17 червня 1775 р. 100 тисячна армія вступила в Запоріжжя. Кошовий отаман Петро Калнишевський вступив у переговори з генерал-поручником Петром Текелєм. Генерал зачитав маніфест імператриці, де запорожці звинувачувались у тому, що заволоділи багатьма землями.В результаті останнього кошового отамана запорожців - П. Калнишевського було заарештовано і відправлено на Соловки, де 31 жовтня 1803 р. він і помер у віці 113 р. Так було покінчено з українським державотворенням в Гетьманщині та Запорізькій Січі

88.Українські губернії Російської імперії кінці 18-поч.20ст.

В останні десятиріччя XVIII ст. в Україні відбулися надзвичайно глибокі зміни.Якщо раніше Українська козацька держава з певними обмеженнями визначала зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася на губернії Російської імперії, які жили за указами та розпорядженнями з Петербурга.Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації. Наприкінці XVIII ст. під владою Романових сконцентрувалося 4/5 території нашої Батьківщини, де проживало 8,2 млн мешканців.на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній. управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності.Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.Протягом першої половини XIX ст. територія України залишалася роз'єднаною на окремі регіони.Тодішня підросійська Україна складалася з чотирьох великих регіонів:Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова) Україна. Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.Знищення козацької державності, запровадження російських державних установ, зросійщення переважної частини козацької старшини вивели Україну з осередку європейських націй. Російський уряд намагався перетворити українців на етнічну масу без своїх провідників та історичної пам'яті, нездатну захистити свою культуру, а тим більше примножувати й розвивати її.основною частиною населення якої були селяни значна їхня частина була закріпачена: у губерніях Лівобережжя кріпаки становили 40-45 % місцевого населення. Національний склад Лівобережжя був найодноріднішим.українці становили понад 98 % мешканців краю. В основному це були селяни й поміщики.Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі збільшилася кількість росіян. Вони переважали серед державних чиновників військових, жандармів, поліцейських.Населення Правобережжя було представлене передусім трьома станами і народами. На зламі століть 88 % мешканців цього краю становили українці — майже всі вони були кріпаками..Панщина, замість визначених трьох днів, часто становила шість. Експлуатація селян на Правобережжі сягнула тієї критичної межі, за якою селяни вже не мали змоги утримувати власні господарства.У 1796 р. на Південну Україну було офіційно поширено дію кріпосного права. Південна Україна сприймалася українцями як казковий благословенний край, де можна було легко й швидко «розжитися». Тому чисельність мешканців тут швидко зростала за рахунок переселенців. За приростом населення губернії Степової України набагато випереджали інші регіони Російської імперії.Буржуазні відносини протягом першої половини XIX ст. спричинили зміни в зовнішньому вигляді міських і сільських жител. Усе частіше мешканці оздоблю вали фасади будинків, укривали дахи ґонтом або черепицею, ставили шибкові вікна. Заможніші селяни вкривали дахи жерстю, прикрашали груби кахлями, робили попереднє планування своїх помешкань.У містах того періоду зароджувалися й нові форми проведення вільного часу. Міщани отримали можливість дивитися театральні вистави, відвідувати концерти, нерідко влаштовувані на центральних майданах міст і в парках.

34. Угорщина і Трансільванія під владою Габсбургів 17-18ст.

11 вересня 1697 року австрійські війська під командуванням Євгенія Савойського розбили турецьку армію. У результаті війни до Австрії відійшли велика частина Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія.У 17 столітті Трансільванія була об'єктом боротьби між Габсбурзькою й Османською імперіями, відігравала значну роль у боротьбі Угорського королівства проти Габсбургів.У 1687 році війська Габсбургів окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансільванією. Карловицький конгрес 1698-1699 років, міжнародний конгрес, що зібрався в жовтні 1698 року у містечку Карловці в Славонії для укладання миру між державами, що входили в "Священну лігу" (Австрія, Венеція, Польща, Росія), і Османською імперією (Туреччиною).З 2-ї половини 18 століття у надрах феодалізму в Трансільванії зароджуються капіталістичні відносини. Жорстока феодальна експлуатація викликала Трансільванське селянське повстання 1784-85 років.Його причина - посилення кріпосницького гніта,Селяни стали розправлятися з представниками влади, дворянами, розоряти їхні маєтки, церкви. Після придушення повстання Йосип II змушений був видати в 1785 році акт про скасування особистої фортечної залежності селян . Під час Революції 1848-49 років в Угорщині селяни Трансільванії захопили частину поміщицьких земель.У 1854 році Габсбурги підтвердили особисту волю селян (проголошена в 1785 р., потім у 1790 р. скасована), за якими закріпили землі, захоплені ними в ході Революції 1848-49 років. З утворенням у 1867 р. Австро- Угорській монархії Трансільванія була включена до складу Угорського королівства.31 жовтня 1918 року робітники Трансільванії разом з угорськими трудящими брали участь у загальному страйку, що переріс у буржуазно-демократичну революцію, що завершила розпад Австро-Угорщини.Трианонським мирним договором 1920 р. Трансільванія була закріплена за Румунією. У 1940 році Північна Трансільванія була приєднана до хортистської Угорщини (Угорські арбітражі 1938 і 1940 років). У жовтні 1944 р. Радянська Армія і румунські війська завершили звільнення Трансільванії від фашистських військ. Паризькі мирні договори 1947 р. відновили румуно-угорський кордон, що існував на 1 січня 1938р.

47. Перша світова війна:передумови,перебіг бойових дій,наслідки,нові оцінки.

Перша світова війна була закономірним результатом загострення суперечностей між найбільшими індустріальними державами. Німеччина, яка мала могутній військовий і економічний потенціал, прагнула до світового лідерства, не задовольняючись існуючим з кінця XIX ст. розподілом сфер впливу. Особливої гостроти інтереси Німеччини та Великобританії зіткнулися в Африці, Східній Азії та на Близькому Сході. Великобританія прагнула якомога раніше знищити німецький флот і зберегти за собою становище першої морської держави світу. Франко-німецькі суперечності були наслідком франко-прусської війни 1870-1871 pp. Розуміючи, що Франція не погодиться із втратою Ельзасу і Лотарингії, Німеччина прагнула завдати їй нового удару. На початку XX ст. загострилися також суперечності між Німеччиною, Росією та Австро-Угорщиною. Росію непокоїла політика Німеччини на Балканах та її економічне зростання. Австро-Угорщина готувалася захопити Сербію, Росія прагнула зберегти і розширити свій політичний вплив на Балканах, захопити чорноморські протоки і Константинополь, Західну Україну. На межі XIX—XX ст. все частіше виникали суперечності між Німеччиною та США з колоніальних питань в Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці.Розпочалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові монополії. На початку червня 1914 р. Німеччина та Австро-Угорщина дійшли висновку, що настав найбільш сприятливий момент для початку війни. Великобританія активно підтримувала в них ілюзію, що в майбутній війні вона залишиться нейтральною державою, а вони будуть мати своїми противниками лише дві великі держави — Росію та Францію. Для початку конфлікту потрібен був лише привід.Безпосереднім приводом до розв´язання Першої світової війни стало вбивство 28 червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво сербським націоналістом Г. Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини. Австро-Угорщина зі згоди Німеччини звинуватила Сербію і надіслала їй ультиматум, в якому містилися приречені на невиконання умови. І хоч його в цілому було прийнято, Австро-Угорщина оголосила 28 липня війну Сербії. Росія як гарант незалежності Сербії розпочала загальну мобілізацію, і вже 1 серпня Німеччина оголошує їй війну. У відповідь у війну вступає Франція (3 серпня) і нарешті Великобританія (4 серпня).23 серпня 1914 р. на боці Антанти виступила Японія, яка скористалася сприятливими умовами для захоплення німецьких володінь на Далекому Сході. На другий день війни Туреччина підписала договір з Німеччиною і пропустила її кораблі в Чорне море. Після обстрілу турецьким флотом чорноморських портів Росії остання оголосила в листопаді 1914 р. війну Туреччині.Поступово в неї було втягнуто 36 держав світу з населенням понад 1,5 млрд осіб (75% населення світу). У збройні сили воюючих країн було мобілізовано понад 73 млн осіб. Німеччина з початку війни розгортає активні наступальні дії на Західному фронті. Порушивши нейтралітет Бельгії, німецькі війська рушили в наступ на Північну Францію, виконуючи «план Шліффена». Планувалося розгромити Францію ще до того, як Росія зосередить війська для контрудару. На кінець серпня німці підійшли до Парижу і французький уряд залишив столицю. У Берліні вважали, що перемога близько. Проте російські війська на прохання союзників розпочали наступ у Східній Пруссії. Через неузгодженість дій російська армія зазнала поразки біля Мазурських озер і була витіснена зі Східної Пруссії. Італія відмовилася виступити на боці Німеччини і оголосила нейтралітет.Німці не змогли через брак сил захопити Париж. На початок вересня вони досягли р. Марни, але втратили темп наступальної операції. 5 вересня розпочалася битва на р. Марні, в якій з обох сторін брали участь до 2 млн осіб. Французькі війська перейшли в наступ і відтіснили противника до р. Ен. Німецький стратегічний план «бліцкригу» на Заході зазнав краху. Війна набула затяжного характеру.На Східному фронті у Галичині російські війська завдали поразки австро-угорським арміям, відкинувши їх за Карпати і до Кракова. Німеччина змушена була перекинути в Галичину війська для підтримки союзника. Проте наступ на Варшаву зазнав поразки. У цей же час австро-угорські війська були вигнані з Сербії.

На кінець 1914 р. на всіх фронтах битви в основному закінчилися на користь Антанти. Англійські, французькі та японські війська захопили майже всі німецькі колонії в Африці і на Далекому Сході.У 1915 р. головні воєнні дії велися на Східному фронті. Німеччина та її союзники спрямували основний удар проти Росії. Німецьке командування 2 травня 1915 р. розпочало наступ проти російських військ. росіяни залишили всю Галичину, Буковину, Польщу, Литву, частину Волині та Латвії. Німецькому командуванню не вдалося досягти головної мети наступу — розгрому російської армії та ліквідації Східного фронту.На Західному фронті суттєвих змін не відбулося. Навесні 1915 р. Німеччина вперше в історії воєн використала біля м. Іпр отруйні гази, але мала лише тактичний успіх. Німеччина вперше почала широко використовувати підводні човни, щоб здійснити блокаду Британських островів, проте бажаного успіху не мала. Колишній союзник за Троїстою угодою, Італія в 1915 р. остаточно перейшла на бік Антанти і 23 травня вступила у війну проти Німеччини та Австро-Угорщини. У жовтні 1915 р. проти Сербії почався спільний наступ німецької, австро-угорської та болгарської армій. У 1916 р. Німеччина знову переносить центр військових зусиль на Західний фронт. 21 лютого 1916 р. біля Вердена на десятикілометровому фронті 12 німецьких дивізій атакували французькі укріплення. Верденська битва тривала до грудня 1916 р. і увійшла в історію як «Верденська м´ясорубка». Вона була найбільш запеклою і тривалою битвою Першої світової війни. У вересні 1916 р. англійські війська вперше в історії воєн застосували танки. Більш успішним був наступ російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова, розпочатий 3 червня 1916 р. У результаті «Брусилівського прориву» росіяни оволоділи Луцьком, Чернівцями, захопили частину Галичини, увійшли в Карпати. 28 серпня 1916 р. у війну на боці Антанти наважилася вступити Румунія. У грудні 1916 р. Німеччина та її союзники запропонували державам Антанти розпочати мирні переговори. Заяву про бажання припинити війну зробили США. Проте Антанта відмовилася від переговорів, звинувативши у розв´язанні війни Німеччину. Відмова була використана Німеччиною як привід до загострення методів ведення війни — з 1 лютого 1917 р. розпочалася необмежена підводна війна проти флотів Антанти та їх союзників. У відповідь на цю заяву США розірвали з Німеччиною дипломатичні відносини, а 6 квітня 1917 р. оголосили їй війну.У 1917 р. запланований Антантою одночасний генеральний наступ на всіх фронтах не відбувся.

У грудні 1917 р. радянський уряд Росії розпочав мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що завершилися 3 березня 1918 р. підписанням Брестського мирного договору. Ціною великих поступок Росія вийшла зі світової війни. У травні 1918 р. Румунія підписала з Четверним союзом мир і також припинила воєнні дії. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив з миротворчими пропозиціями («14 пунктів»), в яких засуджував несправедливі війни, національний гніт, таємну дипломатію, пропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити післявоєнний мир. Німецьке командування навесні 1918 р. спробувало розгромити англо-французькі війська до прибуття в Європу американських армій. На Західний фронт були перекинуті війська зі Східного фронту. Вони знову вийшли на р. Марну, підійшли за 70 км до Парижа і змогли навіть обстрілювати місто з далекобійних гармат. Проте вони не досягли головної мети — розгрому військ Антанти. Резерви Німеччини були вичерпані, й ініціатива перейшла до Антанти. Антанта намагалася остаточно розгромити своїх противників і продиктувати умови миру. ЗО жовтня капітулювала й Османська імперія. 28 жовтня командування австро-угорської армії запросило перемир´я, а 3 листопада підписала капітуляцію. Становище Німеччини після капітуляції всіх союзників стало цілком безнадійним. З листопада в Німеччині почалася революція і новий уряд поспішив укласти перемир´я. На світанку 11 листопада 1918 р. в Комп´єнському лісі, в вагоні маршала Ф. Фоша було підписано перемир´я між Німеччиною і державами Антанти.Згідно з умовами перемир´я Німеччина зобов´язувалася звільнити захоплені нею територію Франції, Бельгії і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести війська з території Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії, звільнити лівий берег р. Рейну. Перша світова війна1914-1918 pp. стала трагедією для світу. Людські втрати становили понад 10 млн осіб. Лише США змогли зміцнити своє економічне становище, перетворившись у найбагатшу країну світу.

80.Українські землі в складі Речі Посполитої(1569-1647)

Литва зав'язала війну з Москвою. За таких обставин Литва звернулась до Польщі про допомогу. Умовою допомоги з боку Польщі було об'єднання в одне політичне ціле. Спочатку українські та литовські магнати чинили опір такому об'єднанню, але 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, згідно з якою утворилась Річ Посполита, що мала єдиного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство зуміло ще певною мірою зберегти автономію в питаннях місцевого самоврядування, війська, скарбниці та системи судочинства.Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східнє Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони.. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра впроваджується кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український елемент не відігравав ніякої ролі. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священнослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів. у XV —XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти, серед заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.

18.Особливості селянських повстань у країнах Зх.Європи 14-15ст.

Період розвиненого феодалізму, коли селянство у всіх регіонах Європи постає як вже сформований єдиний клас, його класова боротьба виступає у найбільш чіткому вигляді, висловлюючи основний антагонізм феодального суспільства. У першому етапі розвиненого феодалізму у Західної Європи, головною формою класової боротьби стають конфлікти окремих селян зі своїми сеньйорами. головною передумовою загострення був швидкий розвиток товарно-грошових відносин, Загостренню ситуації сприяло також посилення в XIV – XV ст. у регіонах державної експлуатації селян проведення центральною владою антиробітничого законодавства про максимальну заробітню плату найманих робітників. Злигодні селянства, особливо у Франції, поглиблювалася Столітня війна.Форми селянської боротьби у всіх регіонах і в той період було досить подібні. По всій Європі у XIV – XV ст. зростає кількість локальних селянських виступів – як “легальних”, і бунтарських. Їх вони нерідко набувають настільки масового характеру, які виходять на загальнополітичну арену.У результаті селянських повстань XIV – XV ст. значно зросла селянське суспільну свідомість. Залишаючись грунті релігійної свідомості, на першому етапі розвиненого феодалізму селянство починає усвідомлювати себе, немов клас трудівників, протистоїть феодалів. З другого краю етапі розвиненого феодалізму в селянському середовищі широко поширюється ідея про виняткової цінності й святості селянської праці, а тому й самого селянина проти іншими соціальними верствами і особливо феодалів.Селянські виступи у Франції були інтенсивніше лише у тих провінціях, де швидше розвивалися міста і товарно-грошові Навпаки, найменший розмах виступи селян мали в економічно відсталих областях. Судячи з їхнього характеру і тим цілям, які переслідували учасники повстань, можна віділити три основних типа. Перший становили рухи, направлені першу чергу проти сеньйорів. Найяскравішим їх прикладом була Жакерия, учасники якої, як відомо, стали осаджувати лицарські замки, спалювати чи захоплювати маєтки, знищувати ненависні селянам списки сеньориальных повинностей і починає вимагати “винищення” всіх дворян, крім короля.До другої типу рухів можна віднести фландрские повстання 1302 і 1323-1328 рр. і рух у Південній Франції 60-80-х років. Ці руху були спрямовані як проти світських і духовних сеньйорів та церковної десятини. Повсталі відхиляли владу королівських намісників і домагалися скасування королівських поборів. Чималу роль тут відіграли й городяни. Характерною ознакою рухів було переплетення антисеньориальної боротьби з боротьбою проти королівських встановлень і одночасно проти церковних повинностей.До повстань третього типу у Франції XIV ст. виступали проти церковної влади, окремих сеньйорів . дії і цілі всіх учасників– об'єднує боротьба проти тих чи інших проявів феодальної реакції. У старовинних провінціях королівського домену це насамперед боротьба проти розширення привілеїв дворянства, його спроб збільшити обсяг стягування з селянства, на общинні угіддя, його прагнення використовувати їх для забезпечення власних потреб. У окраїнних областях до цього додавався опір зростанню королівських поборів, діяльності нових королівських чиновників, самоправності дворян. У 70-80-і роки XIV ст. по всій країні прокотилася хвиля народних антиподаткових повстань, які захопили в першу чергу міста.Класову і соціальну боротьбу 70-80-х років XIV ст. відрізняло з'єднання антиурядового і антифеодального протесту з гострою внутрішньою боротьбою, викликаною майновим і соціальним розшаруванням ремісничої маси. В результаті цієї боротьби уряду довелося тимчасово відмінити підв. підвищення податків.Аж до початку XV ст. воно не ризикувала підвищувати податки.

7.Становлення і розвиток демократичнох(Афіни) та олігархічної(Спарти)полісних сист.У Греції

Афінська держава була однією з найбільших у Стародавній Греції. УIX-VIII ст. до н. еЗгодом владу в Афінах захопила родова аристократія ,.У цей період в Афінах сформувалося боргове рабство..Реформи Солона (594 р. до н. е.) стосувалися управління державою та становища демосу. За пропозицією Солона було скасовано борги селян. Афіняни, що потрапили в рабство за борги, отримали свободу. Реформи Солона скасували більшість привілеїв родової аристократії та відкрили шлях до подальшого розвитку демократії.Реформи Клісфена (509 р. до н. е.) спрямовувалися на послаблення влади родової аристократії. Афіни стали державою рабовласницької демократії, яку очолювали обрана народними зборами громадян. Права й обов'язки громадян визначалися за майновим цензом. Експлуатація рабів, яких привозили до Афін і чисельність яких зростала, стала основою економіки.Подальший розвиток Афін тісно пов'язаний зі зростанням морської могутності, з перемогою у греко-перських війнах, організацією Першого Афінського морського союзу (Делоський союз) і створенням Афінської морської держави, до якої належало близько 200 союзних міст-держав.Найвищий розквіт Афінської держави та піднесення її могутності припадає на час правління Перікла (443-429 рр. до и. е.). Афінська конституція цього періоду не зазнала помітних змін, всі громадяни Аттики чоловічої статі мали право брати участь в управлінні державою. Афіни перетворилися на центр не лише економічного і політичного, а й культурного життя Стародавньої Греції.IV ст. до н. е. Афінська держава переживала глибоку кризу, її спроби відновити свою могутність шляхом утворення Другого Афінського морського союзу не мали успіху.У 338 р. до н. е. Афінська держава, разом з іншими державами Греції, була завойована Македонією.СТАРОДАВНЯ СПАРТА. Назву державі дало місто Спарта, що виникло в XI-X ст. до н. е. Протягом IX - першої половини VIII ст. до н. е. спартанці вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами. Значна частина місцевого (ахейського) населення була поневолена. Основою законів був принцип рівності. Державний устрій Спарти мав яскраво виражений характер рабовласницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збори за участю всіх спартіатів. Олігархія одна з форм режиму, за якого влада належить обмеженому колу осіб У Спарті владарювали два царі, які належали до двох династій. Царі були великими землевласниками.Значна роль у державному управлінні належала військовим. Спарта стала однією з наймогутніших держав Греції та відігравала вирішальну роль у грецькому світі в V-ІV cт. до н. е., виступаючи оплотом грецької олігархії.

8.Культура стародавньої Греції класичного періоду

Класичний період був часом розквіту грецької архітектури і скульптури. Розвиток архітектури тісно пов'язаний зі станом теорії та практики містобудування. Вищим досягненням грецького містобудування стало спорудження за продуманим,планом. Показником зрілості грецької архітектури є створення: афінський Акрополь. Центром Акрополя був величний Парфенон.Прекрасний природничо-архітектурний ансамбль було побудовано у священному окрузі Олімпія, де проводилися Олімпійські ігри. Всі споруди прикрашалися витонченими скульптурами. Одна з найкращих робіт Фідія - статуя Афіни, виготовлена зі слонової кістки і золота, - прикрашала храм Парфенон. Статуя Зевса Олімпійського вражала величністю царя богів, зображеного на розкішному троні, Призначення скульптур було різним: релігійним, естетичним, ідеологічним.Культура Греції зробила значний внесок у розвиток цивілізації, збагатила всесвітній процес культурної творчості багатьма плідними ідеями, образами і шедеврами, які не лише увійшли до світової художньої скарбниці, а й стали вихідним пунктом розвитку культури наступних поколінь.

17.Епоха Хрестових походів:передумови,хід,наслідки.

Хрестові походи - це воєнно-колонізаторські походи (1096- 1270) до країн Близького Сходу (Сирії, Палестини, Єгипту), що здійснювалися під релігійними гаслами боротьби християн проти "невірних" (мусульман) та визволення "гробу Господнього" і "святої землі" Палестини. Організатором походів була католицька церква, зацікавлена в колонізації нових земель, зміцненні позицій папства в Європі. У хрестових походах брали участь великі європейські феодали, дрібні рицарі, купецтво, селяни.Важливим був також міжнародний фактор: на кордонах Візантії з'явилися турки-сельджуки, котрі у 1071 р. розгромили візантійську армію перервавши паломницькі шляхи. Наприкінці XI ст. духівництво розпочало агітувати за походи на Схід. 1095 р. на церковному соборі у м. Клермоні Папа Урбан II закликав до 1-го хрестового походу (1096-1099). Першими навесні 1096 р. по Рейну і Дунаю рушили до Константинополя селяни з Північної і Середньої Франції та Західної Німеччини. Влітку того ж року тим самим шляхом ішли феодали передовсім з Півдня Франції, Нормандії, Лотарингії, Фландрії та Півдня Італії. 1099 р. значно поріділе військо хрестоносців досягло Єрусалима і після запеклого штурму оволоділо містом. Хрестоносці знищили майже всіх городян.На загарбаних землях хрестоносці створили Єрусалимське королівство, яке включало Палестину і південну частину Сирії. Королем було проголошено герцога Готфріда Бульйонського. Західноєвропейські феодали, намагаючись здобути нові володіння, змушені були об'єднуватися. На початку ХП ст. хрестоносці створили військові організації - духовно-рицарські ордени іоаннітів, тамплієрів та Тевтонський орден.У 1144 р. мосульський емір завоював Едессу, що стало приводом до 2-го хрестового походу (1147-1149) під проводом німецького імператора Конрада III Штауфена та французького короля Людовіка VII. Візантійський імператор пообіцяв допомогти продовольством та проповідниками. Проте Конрад, повів німецькі війська вглиб Анатолії та був повністю розгромлений мусульманами.П'ятдесятитисячне військо хрестоносців почало облогу Дамаска, проте незабаром інтереси Конрада та Людовіка VII розійшлися у питанні про те, кому буде належати захоплене місто. Конфлікт призвів до того, що хрестоносці припустилися низки тактичних помилок і після тривалої облоги змушені були відступити.Після здобуття 1187 р. єгипетським султаном Саладіном Єрусалима відбувся 3-й хрестовий похід (1189-1192), очолений французьким королем Філіппом П Августом, імператором Німеччини Фрідріхом І Барбароссою і англійським королем Річардом І Левовим Серцем. Наслідком походу було загарбання фортеці Акри й острова Кіпр, де було засновано Кіпрське королівство. У 1212 р. відбувся так званий дитячий хрестовий похід, в якому взяли участь юні французи та німці. Похід закінчився трагічно: частина дітей загинула під час шторму, а інша, досягти Александрії, була захоплена у полон і продана сарацинами у рабство.Під час 4-го хрестового походу (1202-1204) хрестоносці загарбали Константинополь і заснували на частині території Візантійської держави Латинську імперію. У липні 1203 р. флот хрестоносців підійшов до стін Константинополя. Переговори з імператором провалилися і почалася облога міста. Візантійські війська не змогли розбити хрестоносців. Імператор утік з міста і влада на короткий час перейшла до Олексія, котрий відмовився виплачувати обіцяну хрестоносцям винагороду, посилаючись на те, що імператорська казна спустіла. У січні 1204 р. у Константинополі відбувся державний переворот: Олексія задушили і влада перейшла до вороже налаштованого до хрестоносців Олексія Дуки. 9 квітня 1204 р. хрестоносці штурмували Константинополь і незабаром місто було захоплене та піддане варварському спустошенню.На місці Візантійської імперії хрестоносці заснували Латинську імперію. 5-й хрестовий похід (1217-1221) спочатку був спрямований проти Сирії, але потім хрестоносці рушили проти Єгипту, султан якого володів і Палестиною. Проте внутрішні чвари і невміле командування згодом призвели до воєнних невдач, які змусили хрестоносців піти з Єгипту.1228 р. розпочався 6-й хрестовий похід (1228-1229), який папа Григорій IX заборонив, бо його очолював імператор Фрідріх II, який вів боротьбу з папством і був відлучений від церкви. Але серед хрестоносців спалахнули нескінченні чвари і збройні конфлікти, тому мусульмани знову заволоділи Єрусалимом і цього разу остаточно.7-й хрестовий похід (1248-1254), на чолі якого стояв французький король Людовік IX, був спрямований проти Єгипту.15 тис. рицарів завдали поразки єгипетським військам.Проте ворог захопив французькі кораблі і в таборі хрестоносців почалися голод та хвороби. Незабаром сарацини оточили французів і король, котрий потрапив у полон, змушений був підписати десятирічне перемир'я із султаном.Людовік IX очолював і 8-й - останній - хрестовий похід (1270). Брати участь у ньому було мало охочих, тому королеві доводилося наймати рицарів за гроші. Хрестоносці рушили проти туніського султана. У Тунісі розпочалася епідемія чуми, від якої частина хрестоносців загинула, зокрема і сам Людовік IX. Ті, хто лишилися в живих, повернулися назад.Папи закликали християнських государів до нових хрестових походів, збирали на це кошти, проте жоден похід більше не відбувся.Припинення хрестових походів стало результатом соціально-економічних і політичних змін, що відбулися в Західній Європі в XII-XIII ст. Розвиток товарно-грошових відносин, бурхливе зростання міст, перехід у зв'язку з цим до грошової ренти створили для значної частини панівного класу нові джерела прибутків у самій Європі. Купецтво втратило інтерес до походів після встановлення прямих торговельних відносин з мусульманськими країнами.Хрестові походи мали значний вплив на економічний і культурний розвиток феодальної Європи: поклали край торговельному пануванню візантійців та арабів у східній частині Середземного моря. У результаті походів Західна Європа ознайомилася з технікою і культурою Сходу, запозичила нові сільськогосподарські культури - гречку, рис, кунжут, абрикоси, кавуни, лимони, фісташки, спеції, почала вживати тростинний цукор. Текстильна промисловість Заходу багато в чому залежала від товарів, що привозились зі Сходу: шовку, бавовни, природних барвників та ін.У XII-XIII ст. відбулися хрестові походи - загарбницькі війни німецьких феодалів - проти слов'ян і народів Прибалтики.Хрестовими походами називалися також походи феодалів і папства проти єретиків у XIII-XV ст. (Альбігойські війни, Гуситські війни, повстання Дольчіно).

13.Культура Імператорського Риму

Імператорський період займає останній історичний етап Риму – від 31 р. до н.е. до 476 р. н.е. Період імперії є багатим на досягнення людей в різних сферах суспільного життя. Досягнення культури імператорського Риму були найвищими в історії античної культури та базувалися на здобутках своїх попередників, зокрема грецьких філософів, науковців, державних діячів, фахівців з різних видів ремесел. Розвиток ремесел і торгівлі досяг найвищого рівня. Однак внутрішнє політичне життя поступово набувало ознак конфліктності та занепаду. Імперія ослабла в результаті поступової деградації суспільства. Можна вважати, що саме в ці часи, найвищим був аморальний стан вільного населення країни, яке погрузнуло в насолодах, пороці, лінощах.Своєрідним був і розвиток мистецтва. Художні ідеали римської культури цього періоду відображали складний характер епохи: розпад давньоантичного устрою, перемога влади імператора над традиціями республіканського правління, постійні війни та завойовницькі походи. Гладіаторські бої відображали прагнення римлян до жорстокості, схильність до антигуманного поводження з рабами, постійно зростаючу насолоду від сцен смерті і страждань бійців. Римське мистецтво того часу характеризувалося новими творчими пошуками, орієнтацією на смак та світорозуміння багатих та знатних людей. Грандіозні масштаби деяких пам’ятників в Римі та його провінціях нагадують архітектуру Давнього Сходу.Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури. Не зважаючи на те, що Римська імперія пала під ударами варварів, а більшість її матеріальних пам’яток культури були знищені, традиції римського мистецтвапродовжували жити. Художні образи Стародавнього Риму в майбутньому надихнули майстрів Відродження на створення нових шедеврів. Період Римської імперії відобразивзародження та перемогу нового релігійного світогляду.

77.Галтцько-Волинська держава.

У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів); необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини. існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.). влада бояр в Галицькому князівстві була дуже велика. бояри одержували земельні володіння за службу князю. Волинська знать залежала від щедрості князя, і тому була більше віддана йому. Саме через це волинські князі, а не галицькі, змогли об'єднати обидва князівства в єдину державу.Після смерті останнього Ростиславича в 1199 р. Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частину боярства та міщанства, які були незадоволені силою та свавіллям галицьких бояр, зайняв Галич. Він об'єднав Галицьке і Волинське князівства. У своїй об'єднаній державі князю довелося вести досить рішучу боротьбу з галицьким боярством, яке виступало проти посилення княжої влади. У 1203 р. Роман Мстиславич захопив Київ і прийняв титул великого князя. Роман княжив усього шість років (1199-1205 рр.).II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав і Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. у 1221 р.,і князем став Мстислав Удатний. У 1228 р. Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королю. Данило Романович.III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво. Від неї відходили окремі землі.На початку XIV ст. син Лева Даниловича король Юрій I Львович відновив єдність Галицько-Волинської держави, зосередивши в своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами. Він переніс столицю з Холма до Володимира.V етап (1323-1349 рр.) - занепад. останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської Держави втрутились іноземці У 1352 р. між ними було укладено мирну угоду, згідно з якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва - на Волинь. Галицько-Волинська держава стала новим після занепаду Києва центром економічного та політичного життя.Галицько-Волинська держава врятувала Україну від поневолення її Польщею,Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею. Вона виступала або як східний форпост католицького Заходу, або як західний - православного Сходу.

73.Україна в первісну добу.Трипільська культ.

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу: кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - " людина розумна ", яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату. Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:анімізму - віри в душу, тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;магії - чаклування перед полюванням;фетишизму - віри у надприродні властивості речей. Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, у Криму, в Одеській області. В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е. ). Винайдені шліфування і свердління каменю.Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли. Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами. Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво. Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен. Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

20.Церква в середньовічній європейській цивілізації

Існувала сувора станова ієрархія: два вищі стани (духовенство, феодали — землевласники), потім купецтво, ремісники, селяни .Могутнім об'єднуючим чинником в таких умовах були релігія і церква.. Церква підпорядкувала собіполітику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» — бог). Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили широке поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівність як гріховність істоти перед всемогутнім і всемилостивим богом — але також рівність. Християнство, виникнувши в колоніях Древнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якого-небудьодного народу, воно мало наднаціональний характер.Засади офіційного церковного світогляду середньовіччя було закладено на межі IV—V ст. в працях Августина, згодом прирахованого до образу святих. Він розробив вчення про «божественну благодать», згідно з яким церква є посередник між богом і людьми. Тільки церква залучає людей до бога. Як хранительниця «божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Перші християнські общини вирізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу — духовенство, або клір  перетворюються в сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище положення в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. Наприкінці IV- початку V сс. він став іменуватися Папою і поступово придбав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня.Вже в останні століття існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі», на ту ж роль претендував патріарх Константинопольський, у церкві виявилося два організаційні центри. У 1054 р.Папа римський і патріарх Константинопольський прокляли один одного. При загальній релігії церква розкололася на західну — римо-католицьку і східну — православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, потім феодальній роздрібненості, церква виявилася найорганізованішою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область — середня Італія, що перейшла в VIII ст. під безпосереднє правління римських пап.Церква широко використала систему покарань «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» — урочисте публічне накладення прокляття, «інтердикт» — заборону відправляти культ на цілій території і інші. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» на її користь. У католицькій церкві до Х с. встановлюється звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Особливу роль в поширенні впливу церкви грали монастирі. Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це — загальний культурний занепад, виродження античної культури, що наступило після V ст. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість.Священики виявляються найосвіченішими людьми.. При монастирях організовувалися скрипторії — спеціальні майстерні для переписування книг. Коштували такі книги, природньо, неймовірно дорого. При монастирях звичайно організовувалися бібліотеки. Школи відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили «сім вільних мистецтв»: три ввідні дисципліни — граматика, риторика , діалектика ; чотири дисципліни вищого циклу — «квадріум» — арифметика, геометрія, астрономія, музика.

19.Типологія середньовічного урбанізму

Середньові́чне мі́сто — центр ремесел та торгівлі .

2.Стародавня Месопотамія та Мала Азія:державн.сусп.культ..

В кінці IV – III тисячолітті до н. е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу.Це область між ріками Тигром і Євфратом. Стародавня Месопотамія – історична область, де раніше від усіх на планеті складається державність. Основним джерелом знань для дослідження була Біблія, де є розповіді про будівництво Вавілонської вежі, про халдеїв – мешканців Вавилона, про столицю Ассірії . Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV – на початку III тисячоліття до н. е. на півдні Дворіччя виникли міста–держави Ур, Урук, Лагаш, об'єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім'я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У III тисячолітті до н. е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавілонського царства. Потім, з XVI ст. до н. е., посилюється міць Ассірії . Після нового недовгого піднесення Вавилона в VI ст. до н. е. Межиріччя було завойоване північним сусідом – Персією (Іраном). Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. дуже рано починають будувати іригаційні споруди. У кінці IV тисячоліття до н. е. шумери вже будують міста. В них складаються і перші державні структури. Виникає монументальна архітектура. Всі гігантські споруди зводилися з глиняної цегли."Храми–гори", які створювалися працею селян–общинників і рабів, ставали символами всемогутності держави. Слава месопотамських будівельників відбилася в біблійній розповіді про Вавілонську вежу.  Вхід до царського палацу в Ніневії був прикрашений величезними статуями божеств – крилатих людино-биків і людино-левів. На стінах залів – сюжетні рельєфи, які детально зображають життя правителя. Найбільш відомі – рельєфи, присвячені полюванню – улюбленому заняттю ассірійської знаті. Розкопки у Вавилоні дозволили уточнити, як виглядали легендарні "висячі сади" цариці Семіраміди. Це була кам'яна будівля, яка складалася із ступінчастих терас. На кожній терасі був шар землі, де і розбивали сад. Постійні війни вимагали зведення оборонних споруд. Міста Межиріччя стають справжніми фортецями. Про столицю Ассірії Ніневію говорили: "Та, яка своїм сяйвом відкидає ворогів". Вавилон оточували чотири кільця стін. Найбільше досягнення культури Месопотамії – писемність. Спочатку з'явилося малюнкове письмо – піктографія. Для письма використовували глину – найпоширеніший природний матеріал у Дворіччі. В Ніневії була зроблена виключна знахідка – перша в історії людства бібліотека. Охоронцями вищої мудрості були жерці. Особливого значення набуло спостереження за зірками. Зіркам приписувалася магічна сила. Храми на вершинах зікуратів служили своєрідними обсерваторіями. У Вавилонії була відома вся зоряна карта, яка може бути створена без телескопа. Жерці встановили зв'язок Сонця зі знаками зодіаку. На основі астрономічних спостережень було розроблено дуже точний місячний календар. користувалися сонячними і водяними годинниками. Як цар–законодавець увійшов у світову історію Хаммурапі, який підпорядкував владі Вавілону все Дворіччя (XVIII ст. до н. е.). У Парижі, в Луврі зберігається "Стела Хаммурапі". У її верхній частині – зображення самого царя, який одержує від Бога символи влади, а в нижній – вибиті клинописом закони. Регулюються сімейні стосунки: взяття шлюбу, покарання за невірність, майнові права чоловіків, успадкування, розлучення.раб – повна власність хазяїна. Вищу владу за всіма законами втілював цар. В Ассірії, знову ж уперше, виник чіткий розподіл на місцеві адміністративні одиниці – сатрапії..Півострів Мала Азія являє собою суху улоговину, оточену горами: з півдня — Таврським, аз півночі — Понтійським хребтами. Півострів має ще одну назву — Анатолія. Це азіатська частина сучасної Туреччини, один з найдавніших у світі осередків землеробства й скотарства. Мала Азія була сполучною ланкою, своєрідним мостом, що з'єднував Близький Схід з Егейським морем і Ватіканським півостровом. Особливо важливу роль у цих зв'язках відігравало місто Троя в протоці Дарданелли на шляху з Егейського моря (частини Середземного) в Чорне..Ще в III тис. до н.е. на території східної частини Малої Азії виникло кілька політичних утворень — міст-держав — об'єднаних пізніше під верховенством міста-держави Куссари. Куссарське царство було наймогутнішим політичним об'єднанням, що існувало в Центральній Малій Азії до утворення Хеттської держави. За правління останнього царя Анітти індоєвропейські неситські племена поширилися по всій території Центральної Анатолії.У результаті злиття індоєвропейців з аборигенними хаттськими племенами до середини 18 ст. до н.е. у Центральній Малій Азії утворилася могутня Хеттська держава, що повністю сприйняла багаті культурні традиції хаттів. Історія цієї держави поділяється на три головні періоди: давній (1650-1500 pp. до н.е.), середній і новий (1400-1200 рр.дон:е.).У кінці ХНІ ст до н.е. Хеттське царство було охоплене внутрішньодержавною кризою. Нескінченні військові походи значно ослабили економіку країни, зруйнувавши багато галузей господарства. Крім усіх вищезазначених труднощів, ситуація ускладнилася через вторгнення в Малу Азію племен Егейського моря, які у єгипетських джерелах дістали назву "народів моря". Близько 1200 р. до н.е. грізне царство Хатти назавжди зникло Східну Малу Азію було спустошено на триста-чотириста найближчих років. Приблизно в той же час у результаті війни з ахейцями загинула й знаменита Троя, яка поєднувала цивілізації Малої.

37.Перебіг Паполеонівських війн.Віденський конгрес:політичні та територіальні зміни у Європі.

Наполеонівські війни (1803—1815) — серія з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799—1804) і імперії Наполеона (1804—1814, 1815).Найпершою метою війн було прагнення Наполеона завдати повної поразки Англії та усунути її як політичного та економічного суперника Франції. Виступивши проти коаліції європейських країн (Австрії, Англії, Росії, Швеції і Пруссії), Наполеон одержав ряд перемог  але не зміг вести ефективної війни проти Англії після поразки в морському бою біля Трафальгара. Його війська воювали в Іспанії з 1808, коли Наполеон втрутився у династичні чвари іспанських Бурбонів. Поразка в Росії і в битві під Лейпцигом, призвела до його полону і заслання на острів Ельбу. В 1815 році Наполеон повернувся у Францію, почав новий виступ проти сил коаліції, що завершилося повною поразкою Франції біля Ватерлоо..Передумови війни.Наполеон Бонапарт скористався здобутками Великої Французької революції. Після перевороту 18-19 брюмера VIII року (9 листопада 1799), він, як перший консул став на чолі Республіки. Цей переворот знаменував собою остаточне закінчення революції. Наполеон провадив політику, спрямовану на централізацію влади та концентрацію її у власних руках.Розгром Третьої коаліції.Занепокоєний бурхливою підготовкою плану Наполеона щодо висадки на Британських островах, уряд Британії розгорнув активну діяльність щодо піготовки сильної антифранцузької коаліції на континенті. До 1805 року вдалось створити третю антифранцузьку коаліцію в складі Англії, Австрії та Росії. Англія мала фінансувати дії союзників, а Австрія та Росія - виставляти свої війська на полях битв. Для цього союзниками був розроблений грандіозний план по розгрому наполеонівської Франції.Наслідки походу в МосквуПід час походу Наполеона на Москву, російська армія втратила близько 150 тис. чоловік, натомість розбивши угруповування 30 тис. армію італійських військ, 56 тис. армію французьких та 100 тис. інших.Битва при Ватерлоо.Після повернення Наполеона з о. Ельби під час так званих Ста днів вчинив, як виявилось, останню спробу стати на чолі Франції. Першим його кроком після повернення стало відновлення Імперії, а отже і її армії. У 1815 році на плато Мон-Сен-Жан, недалеко від Брюсселя, у битві при Ватерлоо Наполеон Бонапарт зазнав остаточної поразки від об'єднаних англо-голландських та пруських військ, Повернувшись у Париж імператор підписав акт зречення та здався на милість англійців.Таким чином битва при Ватерлоо поставила остаточну крапку в ході Наполеонівських війн.Франко-російська війна (у російській історіографії — Вітчизняна війна 1812 року одна з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799–1804) і імперії Наполеона (1804–1814, 1815).Закінчилася майже повним знищенням наполеонівської армії і перенесенням військових дій на територію Польщі та Німеччини в 1813 році (Закордонні походи 1813-1814 років).Бородінська битва — найбільша битва війни відбулася 7 вересня (26 серпня) 1812 біля села Бородіно . Передумови:

в червні 1807 року імператор Олександр І уклав з Наполеоном БонапартомТильзитский мир, за яким зобов'язався приєднатися до континентальної блокади Англії. За угодою з Наполеоном Бонапартом Росія в 1808 році відібрала у Швеції Фінляндію .Наполеону ж розв'язала руки для підкорення всієї Європи за винятком Англії та Іспанії. У 1810 році Наполеон одружився на Марії-Луїзі Австрійській, дочці імператора Австрії Франца I, зміцнивши собі таким чином тил і створивши в Європі точку опори.Французькі війська після ряду анексій присунулися впритул до кордонів Російської імперії.24 лютого 1812 Наполеон Бонапарт уклав союзний договір з Пруссією, яка повинна була виставити проти Росії 20 тисяч солдатів, а також забезпечити матеріально-технічне постачання французької армії. Наполеон також уклав 14 березня того ж року військовий союз з Австрією, за яким австрійці зобов'язалися виставити 30 тисяч солдатів проти Росії.Наполеон Бонапарт оцінював Росію як одного з найсильніших супротивників, тому він ретельно готувався до війни з нею. 22 червня Наполеон написав відозву до військ, в якому звинуватив Росію в порушенні Тільзітського угоди і назвав вторгнення другої польської війною. Гасло визволення Польщі залучило до складу Великої армії багато поляків, які виступили на боці Наполеона. За техніко-військовим даними армія Росії не відставала від армії Франції. У ніч на 12 (24) червня 1812 р. без оголошення війни армія Наполеона Бонапарта вторгнулася на західних кордонах Російської імперії.26 серпня (7 вересня) біля села Бородіно (за 125 км на захід від Москви) відбулося найбільша битва Вітчизняної війни 1812 року між російською і французькою арміями.Головна армія Наполеона глибоко врізалася в Росію подібно клину. 18 жовтня головнокомандувач Кутузов атакував під селом Тарутине французький заслін .19 жовтня французька армія (110 тисяч) стала покидати Москву Хід війни тепер диктувала російська армія.Франко-російська війна 1812 року завершилася практично повним знищенням Великої Армії. Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Меттерніхом, яка проходила у Відні з 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р.Його мета полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції  яка також відображатиме зміни після розпуску Священної Римської імперії .Обговорення продовжувалося, незважаючи на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I у березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його остаточної поразки при Ватерлоо 18 червня1815 р.Незвичайною особливістю «Віденського конгресу» є те, що він не був традиційним конгресом — учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбулася протягом неофіційних засідань серед великих держав, без великої кількості делегатів від менших держав.Конгрес був стурбований з визначенням стану всієї Європи після наполеонівських війн, — та переробка умови миру між Францієюі Шостою коаліцією, Паризьким договором, підписаним кілька місяців тому.Австрія,франція,Прусія,Іспанія,португалія,Нідерланди.Росії було надано велику частину Варшавського герцогства (Польща) і було дозволено залишити Фінляндію .Пруссії було надано дві п'ятих Саксонії, частину Варшавського герцогства

 Нідерланди і Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію, Англія отримала частину Французьких і Голандських колоній, а також весь Французький флот.

78.Українські землі в складіВеликого князівства Литовського та Польського королівства(1349-1569)

Литовське князівство виникло в XIII ст. Набираючи потужності, воно скористалося ослабленням сусідніх земель, передусім українсько-білоруських, й почало збільшувати за їхній рахунок власні території. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь. потім Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов'язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. являло собою своєрідну федерацію земель-князівств, у тому числі українських — Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської — Гедиміновичів. Зміни в Литовсько-Руській державі сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, який зайняв пропольську позицію. 1385 р. у містечку Крево Ягайло уклав Кревську унію, що передбачала долучення до польської Корони земель Великого князівства Литовського й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Наступного року було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Відтоді у Великому князівстві Литовському набирав сили польський вплив.Із ним розпочалися зміни традиційного укладу на українських землях, зокрема було ліквідовано найбільші українські удільні князівства. Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. У відповідь Польща розпочала воєнні дії. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля.Проте ще близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків та Польщі. Олелько Володимирович (1441—1454) та його син Семен Олелькович (1455—1470 Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово-Сіверську землю. Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків — Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода. Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Печерського монастиря. Семен Олелькович сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано. невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом.

.Українські землі в складі Речі Посполитої в другій половині XVI ст.Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту.Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти — Литовські статути 1529, 1566, За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають український характер. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У XIV—XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження.

93.Українські землі в роки Другої світ.в-ни:нові оцінки.

2 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів.Радянська армія мала перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, ай в її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні.Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії на бік ворога.Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, 24 — 30 червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр,планувалось звільнити від німців Крим. Події показали нереальність цих планів. зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. Недооцінка боєздатності ворога призвели до катастроф в Україні. Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства.На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (СС), таємна поліція (гестапо). З українців 1944 р. була сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. Але завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось безхмарним існуванням. На власній землі вони перетворились на людей «третього сорту». Їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. осіб єврейської національності. Загалом за роки окупації в Україні загинуло майже 4 млн. мирних жителів і понад 1,3 млн. військовополонених, які утримувались у таборах, перетворених на фабрики смерті.Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнило німцям доставку підкріплень на фронт. Період найбільшого піднесення партизанського руху припав на початок 1944 р.Інакше відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розкол на радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і неоднаковою мірою, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини.Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії.. Врешті-решт, коли стало очевидним, що німці не бажають визнавати самостійності України, оунівці створили розгалужену підпільну мережу, що охопила не тільки міста і села Західної України, а й Наддніпрянської, зокрема у Дніпропетровській області, на Київщині, у Донбасі. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації молоді ОУН—УПА мала вже 40 тис. бійців. Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району .Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція.Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Населення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на серйозні соціально-політичні зміни. Однак надії не виправдалися. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Підозри у співробітництві з гітлерівцями автоматично падали на всіх, хто перебував на окупованій території, у тому числі на дітей. Вони перетворилися в СРСР на громадян другого сорту.Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни були депортації цілих народів, звинувачених у співробітництві з окупантами.

84.Українські землі на прик.17-поч.18ст.

У другій половині XVII ст. народ України, як і раніше, боровся проти агресії Туреччини, Польщі та Кримського ханства. На при кінці XVII ст. українські землі було поділено між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України регулярно обмежувалася. Політика козацької старшини та української шляхти, як і боротьба між гетьманами за владу, лише руйнувала державний лад України. Раніше внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Після смерті Б.Хмельницького гетьманом став Івана Виговського. Виговський відмовився від гетьманства і гетьманом обрали Юрія Хмельницького (1659-1663). Він підписав із царським урядом нові Переяславські статті 1659 р. Старшині заборонялось обирати гетьмана на старшинських радах, гетьману – підтримувати відносини з іншими державами.. Це допомогло Москві укріпитися в Україні. Ю. Хмельницького на початку 1664 р. зректися гетьманства. Розірвана на окремі території соціальними конфліктами, Україна розпалася на дві окремі частини. Народ назвав цей час “руїною” (1663-1687) На Правобережжі України гетьманом став П. Тетеря (1663-1665),в основному він проводив про польську політику. Сусідні держави поділили між собою Правобережжя.НАЙВИДАТНІШИМ ГЕТЬМАНОМ.В 1680-их роках Мазепа став одним із найбільш впливових діячів Лівобережжя. Але який би не був цей досвід — становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.Року 1704 Мазепа вступив до Київщини.Так під булавою гетьмана Івана Мазепи на короткий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна. Діяльність Мазепи була обірвана подіями 1708-1709 років.Смерть гетьмана Івана Мазепи була новою катастрофою для України. У 1710 році обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі зі'незалежність України. В день виборів Орлика схвалена була державна конституція підназвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основнийпункт її — проголошення незалежности України від Польщі та Москви. поширив в Европі ідею незалежної України.Як уже сказано, негайно після того, коли Петро 1 дізнався про перехід Мазепи до Карла ІІ, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатні-ших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець.. Навітьобраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником».Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60років. Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зро-стання могутности Московської держави, яка офіційно перетвори-лася в Російську імперію, і приниження Української держи. 3липня 1722 року — помер.Гетьманом призначено Полуботка.Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшиний козацтва. Він подав протест до Сенату проти Малоро-сійської КолегіїПетро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що булаз ним, і всіх українців,що підписали петицію. У січні 1725 року помер Петро 1, несподівано дістала престіл друга Петрова жінка Катерина Г. 1-го жовтня 1727 року в Глухові обрано нового гет. Данила Апостола.Новий гетьман дістав тяжку спадщину: Україна була зруйнована війною з Туреччиною.Кирило Розумовський з самого початку свого правління добивався від російського уряду привернення Україні прав, які втратила вона після Мазепи

94.Радянська Україна 1945-1991:загальна характеристика.

Аналіз повоєнного розвитку України доцільно розпочинати з висвітлення проблем відбудови народного господарства. В якому опинилася республіка по закінченні військових дій. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилося лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Зважаючи на все це, деякі з західних експертів розрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20— 25 років, а дехто називав навіть 100 років.Однак централізована система управління народним господарством створювала можливість швидкої мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що й стало запорукою прискорених темпів відбудови народного господарства.У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства, у якому склалася вкрай несприятлива ситуація. Малосніжна зима змінилася найбільш засушливими за попередні 50 років весною і літом, в наслідок чого зимові та ярові культури майже цілком загинули. Однак, не дивлячись на ці несприятливі кліматичні умови, план хлібозаготівель не тільки не було зменшено, а навпаки— ще збільшено. Україну вразив черговий голод — 1946— 1947 pp., жертвами якого стали близько 800 тис. людей. одночасно з відбудовою народного господарства і підвищенням рівня економіки цього регіону тривали репресії, депортації, русифікація й насильницька колективізація. Величезний вогонь ідеологічної зброї був спрямований проти наукової і художньої інтелігенції 5 березеня 1953 р. помер Й. Сталін. Моральнополітичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватися. Почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на демократизацію радянського ладу, на ліквідацію негативних наслідків явища, кваліфікованою як культ особи. Ці процеси пов'язані, насамперед, з ім'ям першого секретаря ЦК ВКП(б) — з 1956 р. — КПРС М. Хрущова.Заслугою М. Хрущова стали, зокрема, початок реабілітації політв'язнів і депортованих народів, поліпшення соціального забезпечення народу, спроби демократизації партії і держави. Розширювалися права союзних республік в економічному, державному й культурному будівництві, в їхнє підпорядкування передавалося багато союзних промислових і транспортних підприємств. За 1953—1956 роки в республіканське підпорядкування України було передано близько 10 тис. підприємств та установ,Значну увагу тогочасне керівництво приділяло проблемі реформування сільського господарства. Та «хрущовська відлига» була недовгою. До того ж М. Хрущову, його оточенню, вищому керівництву України О. Кириченку, М. Підгорному, П. Шелесту — був властивийавторитарний стиль керівництва,Саме це й стало основним обвинуваченням, висунутим М. С. Хрущову. на посаду партійного лідера було обрано Л. I. Брежнєва. Відповідно і в Україні амбіційного П. Шелеста, який наролегливіше за інших, відстоював інтереси України в Радянському Союзі, дбав про збереження української мови і культури, замінив у 1972 р. більш поступливий до центру В. Щербицький. На кінець 70х — початок 80х років значно зріс загальний дефіцит товарів народного вжитку. Швидкими темпами розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70ті роки в республіці стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. Виросли гірничозбагачувальні комбінати і шахти в Донецькому й Криворізькому басейнах.Неоднозначна ситуація склалася й в аграрному секторі економіки України. Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов, який у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС уперше заявив про потребу докорінних змін в усіх сферах життя народу. Після цього пленуму була проголошена політика «перебудови», суть якої полягала у необхідності проведення економічних реформ, демократизації суспільства, активізації громадської думки.,суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено програму радикальної реформи управління економікою, суть якої полягала у переході від адміністративнокомандних до економічних методів управління народним господарством.. Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільні, рівень життя людей невпинно знижувався. До того ж 26 квітня 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності,суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК Компартії України залишався Володимир Щербицький, який мав стійку репутацію консерватора. 1987p. Пленум ЦК КПРС «Про перебудову і кадрову політику» .Вироблення основних принципів політичної реформи: — чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; Запровадження нової посади — Голова Верховної Ради СРСР (М. Горбачов) ; Вересень 1989 р. Пленум ЦК КПУ Усунення В. Щербицького з посади першого секретаря ЦК КПУ. ;Березень 1990 р. Запровадження посади Президента СРСР (першим і останнім президентом СРСР став М. Горбачов) ;Березень — травень 1990 р. Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад.

Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати у свободу слова. У 1988 р. відбулось урочисте відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України. Щоправда, основні торжества було проведено в Москві. У 1990 і 1991 рр. велелюдно святкувалося 500-річчя Запорізького козацтва.На відзнаку річниці Акту злуки ЗУНР і УНР (1919 р.) 21 січня 1990 р. в "живий ланцюг", що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали близько 3 млн. осіб.

75.Східнословянські племена в епоху Великого переселення народів.

Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли —на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній  і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен.Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен переважно для боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні об'єднання протидержавного типу (землі, княжіння).Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, Загадковою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дністровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття.Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході. Майже всі ці племінні об'єднання мешкали в смугах лісостепу й лісу, які виявилися сприятливішими для розвитку господарства й безпечнішими для життя.В умовах становлення союзів племен зростала їх роль як військово-політичної сили. Значну частину захопленої під час воєнних дій здобичі привласнювали вожді племен і дружинники - озброєні професійні воїни, котрі служили вождям і князям за винагороду. Відбувалося виділення в окремий прошарок племінної верхівки, в руках якої зосереджувалася влада. Географічне розташування південної групи східно-слов'янських племен істотно впливало на характер  відносин із сусідніми народами й державами. Територія їхнього проживання знаходилася на межі між Сходом і Заходом, на межі двох великих людських цивілізацій - європейської та азійської, а отже, невипадково дістала назву Великого кордону. Ці землі розташовувалися на перехресті давніх доріг і торгових шляхів зі сходу на захід і з півночі на південь, якими просувалися різні племена й народи. Вони були відкритими і не захищеними природними бар'єрами, що робило їх вразливими для набігів і вторгнень.Упродовж VІІ-VІІІ ст. основну загрозу для місцевого населення становили прийшлі народи зі Сходу й Півдня. Так, далеко не завжди мирно складалися відносини з тюркомовними племенами булгар (болгар), державне утворення яких виникло на початку VII ст. у Приазов'ї. У середині VII ст. у Прикаспії й Приазов'ї утворюється сильна держава - Хозарський каганат, яка спочатку утвердилася в Північному Причорномор'ї, а пізніше - в Криму. Хозари намагалися підкорити сусідні племена. Спочатку вони обклали даниною радимичів, в'ятичів і сіверян, а пізніше й полян. Боротьба з ними сприяла згуртуванню племен Важливе місце займали стосунки східних слов'ян із Візантією. Це були як воєнні конфлікти, так і мирні, інколи навіть союзницькі відносини. Розвивалася також взаємна торгівля. На заході доводилося спілкуватися зі словаками, поляками та чехами.Проживаючи на теренах Великого кордону, південні східнослов'янські племена, з одного боку, змушені були захищатися від войовничих сусідів зі зброєю в руках, а з другого - мали можливість переймати від них усе краще, збагачуючи власну мате ріальну й духовну культуру. V—VIII ст. стали важливою віхою в історії слов'ян. Вони колонізують нові території. Утворюються основні політичні союзи. Виникають зародки державного життя. ЗАПАМ'ЯТАЄМО ДАТИ V—VII ст. - Велике розселення слов'ян. VI—VIII ст. - інтенсивні етнічні процеси та перегрупування слов'янських племен. 

38. РЕВОЛЮЦІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ РУХИ 20-ИХ РР. ХІХ СТ. У ЄВРОПІ (ПОДІЇ В ІСПАНІЇ, ПОРТУГАЛІЇ, ІТАЛІЇ, ГРЕЦІЇ ТА ВОЛОЩИНІ).

20-ті роки XIX ст. відзначені рядом революційних виступів і повстань в Західній Європі і на Балканах. Буржуазні революції в Іспанії, Португалії і Італії були викликані домаганнями буржуазії на владу і її боротьбою проти абсолютизму, відновленого після краху наполеонівської імперії. Хоча обстановка в цих країнах в роки Реставрації істотно розрізнялася (в Італії антифеодальні перетворення революційного і наполеонівського періоду в основному залишилися в силі, тоді як в Іспанії та Португалії феодальні підвалини суспільства не були розхитані), що спалахнули тут буржуазні революції мали деякі загальні специфічні риси. Ці виступи (так само як і національно-визвольна революція в Греції, повстання в Валахії) не носили стихійного характеру, вони були задумані і підготовлені таємними товариствами, що складалися з буржуазних елементів, інтелігенції, ліберальних дворян і військових. У 1820 р. спалахнула революція в Іспанії, що широко відгукнулася по всій Європі. У країні було введено свободу преси та прийнято конституцію. Але у 1823 р. революція зазнала поразки. Цьому сприяла французька інтервенція, здійснена за рішенням Священного союзу.

У 1820—1821 рр. у Неаполі і П'ємонті повстали військові частини на чолі з офіцерами - карбонаріями (вугільниками). Члени таємного товариства карбонаріїв проводили перші зібрання у хижах, де спалювали вугілля. На своїх кинджалах карбонарії клялись боротися за свободу батьківщини. Головним завданням карбонарії вважали звільнення країни від австрійського гніту, повалення монархічних режимів і прийняття конституції. Повстання змусило неаполітанського короля зректися престолу, але австрійські каральні частини, вступивши на територію королівства, відновили монархію Бурбонів. Австрійськими багнетами було придушено і виступи патріотів у П'ємонті.Священний союз тимчасово подолав революційний рух, але виступи 20-х років не минули безслідно. Вони сприяли подальшому розхитуванню підвалин феодально-абсолютистського ладу і готували ґрунт для подальшого поширення революційно-демократичних, національно-визвольних і об'єднавчих рухів у Європі. Європейські революції сприяли також розгортанню визвольного руху в Греції та перемозі національно-визвольної війни народів Південної Америки проти колоніального гніту Іспанії і Португалії. У 1821 р. почалося масове повстання проти турецького панування у Греції. Через рік грецькі Національні збори проголосили незалежність країни. Султанський уряд придушував повстання надзвичайно жорстокими методами. Десятки тисяч патріотів було вбито або продано в рабство. Мужня боротьба грецького народу за свободу викликала щире співчуття серед прогресивних кіл Європи. Вони збирали грошові пожертви, надсилали патріотам зброю, вербували добровольців для участі у визвольній боротьбі. Перемога революційних сил в Іспанії в 1820 р. підштовхнула португальських військових до рішучих дій. 24 серпня 1820 повстав гарнізон міста Порту. Керівники повстання - полковники Сепулведа і Кабрейра - закликали до скликання кортесів і розробці конституції. Народні маси з ентузіазмом зустріли почалася революцію: наприкінці серпня - початку вересня рух охопив міста північної Португалії. 15 вересня революція перемогла в Лісабон. Тимчасовий уряд вирішив скликати кортеси. У вересні 1822 р. кортеси завершили роботу над конституцією, заснованої на принципах народного суверенітету, громадянського рівності, поділу влади. Конституція 1822 проголосила Португалію конституційною монархією. Законодавча влада передавалася виборним однопалатним кортесам, виконавча влада в руках короля. Конституція не встановлювала майновий ценз для виборців; виборчих прав були позбавлені слуги і особи, які не мали роботи. Незважаючи на численні селянські петиції, які надходили в кортеси в 1821 - 1822 рр.., Законодавці не скасували поземельні повинності, припускаючи організувати в майбутньому їх викуп.

45. Ідейні доктрини та соціальні рухи в країнах Європи та Америки ХІХ – поч. ХХ ст

Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття в США і Західній Європі існували три основні політичні ідеології: консерватизм, лібералізм і соціалізм. Консерватизм.Консерватизм виявив себе як інтелектуальний і політичний рух у Європі ХIХ століття у відповідь на вимагання політичних прав спочатку з боку середнього класу, а потім і класу робітників.З часів Французької революції кінця ХVIII століття консерватизм у Європі став асоціюватись з аристократією і великими землевласниками.Традиції, релігійність, свобода і відповідальність, природна нерівність людей, скептицизм щодо суспільних змін є основними цінностями консервативної ідеології.Традиції—одне з ключових понять консерватизму..Найважливішою умовою вшанування традицій є вплив релігії.Послаблення релігійності, на думку консерваторів, призводить до занепаду цінностей, що об’єднують громадян, а в кінцевому результаті — до занепаду суспільства.Держава покликана підтримувати соціальний мир і піклуватись про спільне благо. Консерватори виходили з того, що свобода в суспільстві не може бути абсолютною, оскільки безмежна свобода призводить до анархії. Лібералізм. Основна ідея-людина повинна мати повну свободу для визначення власної долі. держава існує лише для того, щоб захищати людину від насильства з боку інших людей або груп і розширювати можливості для здійснення індивідуальної свободи..Ліберали були найбільш впливовою політичною силою в США, Великобританії та деяких інших європейських країнах. Пацифізм. Наприкінці ХIХ-виступав за відмову від війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів — пацифізм. Пацифісти вимагали відмовитись від застосування насильства в міжнародній політиці і вирішувати всі міжнародні конфлікти за допомогою третейських судів, припинити гонку озброєнь, перейти до загального роззброєння. Зазначені цілі й ініціативи пацифістів були надзвичайно популярними й поширювались серед народних мас. До 1912 р. в 19 країнах діяли вже 136 пацифістських спілок. З 1901 по 1911 рр. 15 діячів, що зробили значний внесок у реалізацію ідей пацифізму, отримали Нобелівські премії миру (серед них президент США Теодор Рузвельт за посередництво в укладанні миру між Японією і Росією).В умовах загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Європи після Першої світової війни особливої популярності набули радикальні рухи. Лівий радикалізм набрав форми комуністичного руху, правий фашизму і нацизму. Соціальною базою фашизму стали дрібна буржуазія, яка розчарувалась у демократії. В економічному відношенні фашизм призвів до над монополізації економіки; у політичному – до встановлення диктатури фашистської партії та її вождя, заборони всіх партій,молодіжних рухів, крім фашистських;Національне питання в ході боротьби за національне відновлення набуває особливої гостроти із зародженням національно-визвольних рухів. На початку ХХст. особливо гостро воно стояло у найбільших багатонаціональних країнах Європи – Австро-Угорській, Російській імперіях.Метою руху є самовизволення народів у залежних країнах, їх національне і соціальне визволення. За методом досягнення мети рухи поділяються на насильницькі і ненасильницькі. У ХХ ст. національно-визвольний рух охопив Європу, Азію, Африку, Латинську Америку, тому багато істориків характеризують це поняття як “століття націоналізму”.У 20-30-ті роки у світі поширився антивоєнний і антифашистський рух. Продовжував прогресувати жіночий рух – фемінізм. З кінця ХІХ ст. у світі зароджується дитячий рух. Перші їх організації з’явилися в Англії, згодом Польщі та Росії.

59.Від авторитаризму до демократії:Італія,Іспанія,Португалія,Греція(2пол.20 поч.21си)

У роки війни Іспанія підтримувала фашистську Німеччину.Вкладення коштів у важку та військову промисловість обернулося у повоєнні роки труднощами у виробництві предметів першої необхідності та продовольчих товарів. Ситуацію ускладнювала міжнародна ізоляція фашистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935 р.Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945 р. була проголошена Хартія іспанців — основний закон про права та обов'язки громадян.до складу іспанського уряду поряд з "Іспанською фалангою" — фашистською партією генерала Франко — були введені представники організації "Католицька дія", яку очолював А. Мартін Артахо.На тлі загальної відрази у світі до фашизму ставлення демократичних країн Заходу до режиму Франко було негативним. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією дипломатичні стосунки.Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом'якшення існуючого режиму. Іспанія формально стала вважатися монархією. наприкінці 1955 р. Іспанія стала членом ООН. Проте уже з 1959 р. намітилися кризові явища в економіці. Іспанія значно відставала від розвинутих демократичних країн Західної Європи. Відсталим було й сільське господарство. За рівнем промислового виробництва Іспанія на початку 60-х років займала тринадцяте, а сільського господарства — п'ятнадцяте місце в Європі.У 1961—1962 pp. страйки студентів сколихнули всю країну. За таких умов франкістський режим змушений був відступати. Уряд пішов на підвищення зарплати, визнав право робітників на страйки.Американська допомога сприяла стабілізації господарської ситуації у країні. У 1970 р. рівень промислового виробництва збільшився у три рази порівняно з 1950 р. Відповідно зріс добробут населення. Суперечності в суспільстві перемішувалися в бік антифранкістської боротьби. 23 липня 1969 р. Франко визначив кандидатуру майбутнього короля Іспанії. Ним мав стати принц Хуан Карлос Бурбонський.

У зовнішній політиці Іспанії 60-х років було взято курс на зміцнення зв'язків зі США і НАТО. Водночас налагоджувалися торговельні зв'язки з соціалістичними країнами.Після смерті Франсіско Франко (20 листопада 1975 р.) Хуан Карлос був проголошений іспанським королем. Процес відходу від диктатури був обережним і повільним. Главою першого післяфранкістського уряду став Наварро. Розпочався демонтаж диктаторського режиму. З тюрем були звільнені антифашисти. У квітні 1977 р. розпущено символ авторитарної влади — партію "Національний рух". Зі смертю Франко завершився трагічний період у житті іспанського народу.Від середини 70-х років розпочався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії до демократії. 15 червня 1977 р. відбулися перші вільні вибори. Перемогу на них здобула виборча коаліція Союз демократичного центру, яка об'єднала противників франкізму і представників центристських сил.31 жовтня 1978 р. на засіданні обох палат Генеральних кортесів — Конгресу депутатів і Сенату — був схвалений текст конституції, яка легітимувала парламентську модель правління. Політичне керівництво країни добре розуміло, що спроба одним ударом покінчити зі старим режимом могла завершитися трагічно.В період урядування соціаліста Ф. Гонсалеса (1982—1996 pp.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демократії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи.Зовнішня політика іспанського уряду 80-х першої половини 90-х років здійснювалася в контексті західноєвропейського зовнішньополітичного курсу: Іспанія виступала проти ракетно-ядерної політики СРСР в Європі, засуджувала радянське вторгнення в Афганістан. характерною особливістю життя країни в першій половині 90-х років була нерівномірність економічного розвитку. У січні 1999 р. Іспанія вступила до Європейського економічного та валютного союзу, у 2002 р. слідом за іншими західноєвропейськими країнами ввела нову грошову одиницю-евро.Найбільш розвиненими галузями іспанської економіки є машинобудування, автомобіле- і суднобудування, електротехнічна та хімічна промисловість. Іспанія — заможна країна. Близько 70 % населення становить середній клас. Середньомісячний дохід на душу сягає 2 тис. доларів. Іспанія ставить завдання до 2010 р. досягнути цілковитої зайнятості, а в перспективі — приєднатися до "великої сімки" найбільш розвинутих країн світу.Португалія.Португалія вийшла з війни майже без втрат. Одержавши від Великобританії кредити, вона нагромадила валютні резерви розширила торговельний флот і розвивала зрошуване землеробство, гідроенергетику й промисловість. Португалія приєдналася до НАТО в 1949. Португалія направила в Африку значну частину армії й більших засобів на боротьбу з повстанцями.Тривали війни в Африці, які висмоктували майже 40% державного бюджету й гальмували економічний розвиток. Одним з наслідків цих воєн стала еміграція 1,6 млн. португальців, які в пошуках роботи виїхали в різні країни миру. У квітні 1976 вступила в дію нова конституція країни. Конституція встановлювала права на збори й страйки, а також на аргументовану відмову від військової служби.Цензура, катування й страта були скасовані. Уряд проводив обережну й помірну політику, спрямовану на відновлення стабільності в економіці. В 1986 Португалія приєдналася до Європейського Співтовариства."Рожева революція" у Португалії Країна звільнилася від оковів, що заважали їй,; були відновлені цивільні волі й вільні справедливі вибори; нормально функціонує парламентська система. Однак економічні перетворення відбувалися дуже повільно.Вступ країни в ЄС і заохочувальна інвестиційна політика соціал-демократичного уряду привели наприкінці 1980- х років до збільшення обсягу іноземних інвестицій. Економічна політика в середині 1990- х років була спрямована на зниження інфляції, а також усунення дефіциту бюджету. ГРЕЦІЯ.У громадянській війні 1946 року комуністична партія Греції зазнала поразки. Громадянська війна в Греції (1946-1949).Велика Британія залишала за собою Грецію.

На липневому (1945) пленумі ЦК КПГ, який відбувався в Афінах у нелегальних умовах, зазначалося, що «Греція залишається єдиною країною в Європі з табору переможців, де фашистські посібники разом з окупантами продовжують руйнувати демократію». КПГ(ком.партія) пропонувала негайно створити представницький уряд «з усіх партій, що не співробітничали з окупантами», який відновить «політичні та профспілкові свободи, демократичний порядок та спокій».зовнішня політика країни мала бути рівновіддаленою від двох полюсів: Великої Британії та СРСР.27 вересня в столиці відбулася понад 250-тисячна демонстрація. жовтня 1946 р. було створено головне командування Демократичної армії Греції (ДАГ), Тепер позиція Кремля у «грецькому питанні» полягала в тому, щоб запобігти підштовхуванню компартії Греції до широкомасштабних партизанських дій. Протягом 1947 р. громадянська війна охопила всю північ Греції. 20 червня 1947 р. була підписана американсько-грецька угода про допомогу, згідно з якою Греції виділялося 300 млн доларів. «Доктрина Трумена» передбачала придушення комуністичного повстання. наприкінці квітня 1949 р. військово-політичне становище в країні складалося на користь афінських властей. Поразка компартії Греції в громадянській війні змінила розстановку сил на Балканах, посилила позиції США та Великої Британії в регіоні. Комуністичні режими в країнах Східної Європи разом з СРСР були поставлені перед очевидною і досить неприємною для них реальністю: західноєвропейські держави на чолі із США приступили до створення військово-політичного союзу держав - НАТО, спрямованого проти розповсюдження комунізму.1949 року у Греції відновлено монархію,. 1975 року було прийнято нову Конституцію, в країну прем'єр-міністр Константінос Караманліс, а за результатами всенародного референдуму монархію було скасовано і Греція врешті стала парламентською республікою. 1980 року Греція повторно приєдналась до військового блоку НАТО (1974 року вона вийшла з нього на знак протесту проти окупації Північного Кіпру). Членом Євросоюзу Греція стала 1 січня 1981 року. Фактично вже в 90-х роках Греція перетворилася на розвинуту індустріально-аграрну країну з середнім (за західноєвропейськими критеріями) рівнем розвитку

5.Стародавній Китай:державність,сусп.культ.

Китай - країна давньої цивілізації. Початок китайської державності пов'язаний із племенем шан, яке після переселення в долину річки Хуанхе стало називатися інь (шан-інь). Держава Шан-Інь існувала з 1766 до 1122 р. до н. е., Перемогу Цінь .Імператор поділив свої землі на округи, повіти, волості та тіні. землеробство проголошено основним заняттям, а на вільні прикордонні землі переселено десятки тисяч людей. Було узаконено приватну власність на землю.Імператор став верховним власником, розподіляв воду, монополізував виробництво та видобуток заліза і солі, контролював ціни на зерно.Побоюючись за своє життя, побудував 270 палаців, з'єднаних окремими переходами, щоб зробити таємним місце свого перебування. Наступна боротьба за трон збіглася з проголошенням на Сході Китаю чергового імператора Ханьського дому, який потопив у крові народне повстання. З цього часу розпочалося правління нової династії (Східна Хань, 25-220 рр. н. е.). імператор проголосив загальну амністію, зменшив податки, обмежив велике землеволодіння .Але його політика не мала надійної соціальної бази. Розшарування суспільства набувало загрозливих масштабів.У країні руйнувалося господарство, спустошувалася державна скарбниця, скорочувалася армія. У подальшому боротьба за трон призвела до падіння Ханьської імперії. На півночі кочівники утворили кілька власних держав. УIII ст. відбувся поділ імперії на три незалежні держави. Таким Китай і увійшов у добу Середньовіччя.РЕЛІГІЯ І КУЛЬТУРа Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н. е. в єдину могутню імперію спочатку династії Цінь, а у подальшому - династії Хань.Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас та спідометр, сейсмограф, порцеляна, книгодрукування та порох. у галузі писемності та книгодрукування - папір у військовій техніці - гармати й стремена. У VІІ-X ст. було винайдено механічний годинникУ математиці видатними китайськими досягненнями було використання десяткових дробів та пустої позиції для позначення нуля, Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення Сонця, склали один з перших у світі каталог зірок.Високого рівня у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання календарних розрахунків та астрологічних передбачень, математика, фізика і гідротехніка. Китайські будівельники зажили слави грандіозними спорудами - Великим китайським муром та Великим каналом. Зокрема спорудження каналу, що розпочалося ще у VI ст. до н. е., тривало впродовж двох тисяч років і було завершене лише у ХШ ст. н. е.У Стародавньому Китаї вперше було написано посібник з фармакології, проводилися хірургічні операції із застосуванням наркотичних засобів, використовувалися методи лікування голковколюванням, припеченням та масажем. Давній метод лікування з допомогою "кореня безсмертя" - женьшеню - надзвичайно популярний у світі донині.Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство - етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція. .Конфуцій - давньокитайський мислитель, філософ, засновник конфуціанства. Один з найзнаменитіших педагогів Китаю. У50 років почав політичну діяльність. впродовж 18років подорожував країною. Проповідуючи ідеальні відносини між людьми в сім'ї та державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Ідеї Конфуція відіграли величезну роль в історії Китаю.

65.Розпад Югославії:передумови,етапи,хід,наслідки

Складалася з 6 республік: Боснія іГерцеговина , Македонія , Сербія ,Словенія ,Хорватія і Чорногорія та двох автономних країв у складі Сербії: Воєводина та Косово .Югославію створили 1 грудня 1918 р. спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 р. — Югославія .Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Александра Карагеоргійовича (6 січня 1929 р.), вбивство короля уМарселі (9 жовтня 1934 р.), «березневий путч» (27 березня 1941 року) генерала Д.Сімовіча тощо. 6 квітня 1941 року війська Третього Рейху та її союзників вторглися на територію Югославії. Король Петар II Карагеоргійович утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територію Югославії розподілили між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеговину), утворено Хорватську державу. Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 1942—1944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника Дражі Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму і Народно-визвольне військо Югославії  під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за підтримки союзників і Червоної армії.Установчі збори, скликані Народним фронтом, проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною Республікою а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію.Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі .У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили. пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія,Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століттязалишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзуЧорногорії 3 червня 2006 р.

61.Країни Північної Європи (друга пол..20 поч.21ст.)порівняльна характеристика.

Данія, Норвегія, Швеція — королівства, Фінляндія - республіка. У країн Північної Європи - багато спільного Однак Друга світова війна роз'єднала їх, і вони опинилися в різних таборах. Данія та Норвегія в числі перших стали об'єктами німецької агресії та окупації, Фінляндія у війні виступила на боці фашистської Німеччини, Швеції вдалося зберегти свій традиційний нейтралітет.Першочерговим завданням для Данії, Норвегії та Фінляндії після війни була відбудова народного господарства, для Швеції — зберегти економічні темпи періоду кон'юнктури за часів війни. Економічному розвиткові Данії та Норвегії сприяв "план Маршалла", до якого вони приєдналися в 1948 р. Атлантична солідарність привела ці країни в 1949 р. до НАТО. Шведський уряд, вірний принципові нейтралітету, якого Швеція дотримується уже близько 180 років, заявив, що він здійснюватиме політику "вільну від союзів", проте "план Маршалла" прийняв, справедливо убачаючи в ньому могутній фінансовий та технологічний важіль прискорення економічного розвитку.Фінляндія, північна сусідка Радянського Союзу, змушена нести тягар поразок у війнах з СРСР, пішла по лінії "Паасіківі—Кекконена" (президенти Фінляндії: Ю. К. Паасіківі, лінії відособлення капіталістичної Фінляндії від демократичного Заходу і зближення з СРСР в обмін на залишення за нею права на суспільний вибір та незалежність.Натомість Фінляндія здобула величезний радянський ринок, на якому високоякісні товари фінських фірм не мали конкурентів. Водночас дістала можливість купувати дешеву радянську сировину та енергоносії і сповна використала переваги ринкової економіки для швидкого господарського розвитку.Для економіки північноєвропейських країн 50—60-ті роки були сприятливими. Данія у цей період стала промислово-аграрною країною. У 60-ті роки обсяг її промислового виробництва збільшився у два рази.Особливо швидко розвивалися такі галузі, як електроніка, суднобудування, фармацевтика. Високопродуктивним стало сільське господарство. За експортом свинини, тваринного масла, сиру Данія посідає одне з перших місць у світі.Так само розвивалася господарська ситуація і в Норвегії. Норвегія стала однією з найбільших морських держав світу. У Норвегії широко застосовувалася система державного регулювання.У політичному житті країни домінувала Норвезька робітнича партія, заснована у 1887 p., котра у своїй діяльності керувалася принципами соціал-демократії. У зовнішній політиці Швеція продовжувала дотримуватися нейтралітету, вона брала активну участь у діяльності багатьох європейських та регіональних організацій, що сприяло розвиткові торгово-економічних та інших зв'язків країни. Швеція стала повноправним членом— Європейської Ради, Європейського платіжного союзу, Європейського об'єднання вугілля і сталі. Економічне піднесення переживала також Фінляндія. Погіршення економічної кон'юнктури у світі не обминуло також країни Північної Європи. У Данії, Швеції, Фінляндії сповільнилися темпи економічного розвитку, що спонукало керівництво цих країн до активного пошуку виходу із складного становища.Урядові заходи в Данії звелися до підвищення непрямих податків і запровадження високих тарифів на імпорт. У 1975 р. парламент Швеції прийняв нову конституцію, відповідно до якої виший законодавчий орган — однопалатний риксдаг.У 1973 р. королем Швеції став Карл XVI Густав. У другій половині 70-х років, унаслідок економічних труднощів, Швеція здійснювала політику "затягування пасків", що супроводжувалася девальвацією крони, підвищенням податків, ліквідацією відрахувань підприємців на соціальні потреби. У 1972 р. вона підписала угоду з Європейським економічним співтовариством про створення "зони вільної торгівлі промисловими товарами".У 70-ті роки Фінляндія, як позаблокова країна, перебувала в центрі міжнародного життя. 1 серпня 1975 р. в Хельсінкі було підписано Заключний акт з безпеки та співробітництва в Європі.Серед країн Північної Європи в найкращому становищі в 70-х роках була Норвегія. За величиною валового національного доходу на душу населення вона посідала третє місце в Європі (після Швейцарії та Швеції).На початку 80-х років усі країни Північної Європи переживали кризу, спад виробництва, застій.У зовнішньополітичному плані Північна Європа останнім часом зробила цілий ряд рішучих кроків у бік європейської економічної та політичної інтеграції. З 1 січня 1995 р. Швеція та Фінляндія стали повноправними членами Євросоюзу. Що ж до Норвегії, то референдум з питань вступу до Євросоюзу не набрав тут потрібної кількості голосів.На початку 90-х років в усіх країнах Північної Європи спостерігався спад виробництва. Однак, починаючи від 1993—1994 pp., уже всюди стала помітною тенденція до економічного піднесення.

92.Галичина,Буковина, та Підкарпатська Русь у міжвоєнний період:порівняльна характеристика.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття).У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.Становище українців у цих державах не було однаковим Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів - чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною. У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичнежиттяукраїнцівГаличини й Буковини.Причому за рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника - поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців.До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй полонізувати або, відповідно, румунізувати їх. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування.У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм.У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН)очолювана тим же Є. Коновальцем.Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за нормалізацію відносин з нею. А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.

54.Антиколоніальні рухи в Азії та Африці у 19-на поч..20ст.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан.Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь. На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн. Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту. Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська.На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій.у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії -Зімбабве у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, що почали здобувати незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи.Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації.Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Розуміння економічної залежності у країнах "третього світу" спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн "третього світу" і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало, що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінюючої індустріалізації та експлуатація природних ресурсів.У 1974 р. група країн "третього світу" стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються

Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних столітніх укладів. Їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилась ні чим іншим, як спробою впровадити елементи чужої цивілізації. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього цінності, інколи викликали бурхливу реакцію.

63.Російська Федерація та країни пострадянського простору(від1991р.)

Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу. Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору.В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, РРФСР, Таджикистан, Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).1 грудня відбувся референдум про незалежність України– понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі. 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь) керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.Упершому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР,як суб"єкт міжнародного права і геополітична ревльність,припиняє своє існування".21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження. Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна) стали незалежними юридично. Перші вибори РРФСРпрезидента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин. Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов’язують з іменем прем’єр-міністра Росії Є.Гайдара. Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади – Федеральні збори.12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Ради Федерації і Державної думи. За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Тим часом російські спецслужби зуміли знищити провідника чеченців Д.Дудаєва, який загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб’єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи та світова громадськість. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв’язання чеченського конфлікту було відкладено на майбутнє. 31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до російського народу Б.Єльцин оголосив про свою відставку, а вже в березні 2000 р. новим президентом Росії було обрано В.Путіна. якого переобрали у 2004 р

Коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:– у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;– вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї , а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь. Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.Міжнародне співтовариство, насамперед країни ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи. Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв’язки. Молдова відновлює зв’язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику. При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть їх Рада глав держав та Рада урядів. Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР.Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. У 2003 р. було підписано угоду про сухопутний кордон між Україною і Росією. Невизначеною залишилась ділянка морського кордону в Азовському морі і в Керченській протоці, попередня домовленість про яку була досягнута в грудні 2003 р. після конфлікту навколо українського острова Тузла. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Доля країн, що постали на теренах колишнього СРСР, у 1991-2004 рр. складалася по різному. Так країни Балтії зуміли провести вдалі економічні і політичні реформи і в 2004 р. стали членами ЄС, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія, Таджикистан, Молдова пережили війни і збройні конфлікти. Решту країн СНД, хоча і уникнули збройного протистояння, не уникнули гострої боротьби між прихильниками демократії і авторитарних методів правління. Стійкою стало прагнення деяких державних керівників утвердити одноосібну владу. Так, це вдалося здійснити в Туркменістані, Білорусії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. В Азербайджані навіть вдалося передати владу від батька до сина.

29.Розвиток освіти і науки в країнах Зх.Європи 16пер.пол17ст.

Розвиток наукових знань у XVІ—XVIІ ст. відіграв велику роль у становленні нового суспільства в європейських країнах.XVIІ ст.сталочасом,коли було зроблено вирішальні кроки в пізнанні людини і законів Всесвіту, що заклали підвалини нового природознавства. Упродовж XVIІ ст. здійснилася справжня наукова революція, яка остаточно змінила середньовічну картину світу.1. Розвиток медицини і математики.Значних успіхів було досягнуто в розвиткові анатомії. Почали провадитися систематичні анатомічні розтини, що дало змогу створити нові теорії про природу людського організму та винайти нові методи лікування хвороб.Від кінця XVI ст. розвивалися майже всі галузі математики. Набула сучасного вигляду алгебра. Французький математик Франсуа Війєт (1540—1603) започаткував літерні позначення і заклав основи загальної теорії рівнянь, завдяки чому вважається засновником нової алгебри. Ще один французький математик і філософ Рене Декарт (1596—1650), установивши взаємозв'язок між теорією рівнянь і геометрією, відкрив нову дисципліну — аналітичну геометрію.. Розвиток астрономії. в астрономії було зроблено відкриття, у центрі світу знаходилася непорушна Земля, навколо якої оберталися Місяць, Сонце та зірки.Величні відкриття відбувалися на тлі нечувано до того страху людей перед проявами діянь диявола. Всілякі забобони у XVI—XVII ст. були сильнішими ніж будь-які докази. Люди настільки повірили у це, що почалося справжне полювання на тих, в кого він вселився. Все, що не можна було пояснити вважалося ділом рук кодунів і відьм. До цієї категорії ледь не записали половину людства. Колдунами вважали всіх, хто хоч чимось вирізнявся серед іншим – від душевно хворих до яскравих особистостей. Особливо діставалося жінкам, яких вважали „сосудами диявола”. По всій Європі спалювалася неймовірна кількість відьм.такі людські страхи підбурювала і тодішня наука. Існувало безліч „наукових” творів, які „доводили” на прикладах прояви діянь диявола. Ретельно описувалися ознаки колдуна і відьми, давалися рецепти по протидії і боротьбі з ними. Найбільш поширеним таким „науковим” твором була „Демономанія” Бодена. Не було такого європейського правителя, який би не тримав при собі якогось астролога. французький письменни-гуманіста Франсуа Рабле.Цей французький письменник XVI ст. своєю творчістю відповів на питання: Скільки треба написати книг, щоби зажити світової слави? Рабле написав тільки одну — “Гаргантюа і Пантагрюель”, але що то була за книга! Цей сатиричний роман сучасники називали найвизначнішим твором французької художньої літератури XVI ст.“Гаргантюа і Пантагрюель” — книга-казка, в якій діють герої-велетні. Він безжалісно висміяв звичаї та життя феодалів, виступив проти католицької церкви і влади папи римського. Після появи частин книги проти Рабле виступила католицька церква. Книгу було заборонено, але ніщо не могло стлумити її шаленої популярності в Європі.

70. Провідні країни мусульманського світу(Туреччина,іран,Єгипет)другої пол.20поч.21ст.

Перші повоєнні роки у політичному житті Туреччини були відмічені переглядом спадщини Ататюрка: відбувається відхід від одержавлення економіки та однопартійності. Такий поворот у політиці Туреччини був здійснений у період правління президентів І.Іненю (1938-1950) та Д.Баяра (1950-1958). В економічному житті було дозволено більшу свободу підприємницької діяльності, а в політичному – багатопартійність.Важливий вплив на розвиток Туреччини мало отримання допомоги за “планом Маршалла” і вступ її в НАТО (1952). Кінець 50-х років був відзначений серйозними виступами населення проти уряду. Зрештою у події втрутилися військові. 27 травня 1960 р. стався воєнний переворот. Створений військовими Комітет національної єдності (КНЄ) скасував конституцію 1924 р., розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій. Так завершила існування І Республіка (1924-1960). нову конституцію, яку було прийнято на референдумі у 1961 р. Прийняття конституції стало початком існування ІІ Республіки (1961-1980). Згідно конституції Туреччина визначала як «соціально-правова держава».Важливою особливістю ІІ Республіки стала багатопартійність (12 партій). Економічний розвиток у 60-70-х роках був досить стабільним: у 4 рази зросла кількість підприємств, у 7 разів – виробництво. Туреччина намагалась реалізувати стратегію наздоганяючого розвитку, здійснивши широкомасштабну імпортзамінну індустріалізацію. У вересні 1980 р. стався воєнний переворот. Уряд С.Деміреля був повалений, розпущено парламент, призупинено діяльність партій і профспілок. Влада в країні перейшла до рук Ради національної безпеки (РНБУ 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, яка фактично утвердила курс на «демократію, що спрямовується» і започаткувала новий етап у розвитку країни, який отримав назву ІІІ Республіка (1982 – по теперішній день). На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом, який до 1990 р. був прем`єр-міністром, а до 1993 р. – президентом. Найбільш значною проблемою останніх десятиліть для Туреччини була курдська проблема. З моменту створення національної турецької держави не передбачалося визнання прав національних меншин. Курди (6,5 млн. чол.), як і інші меншини, стали піддаватися насильницькій асиміляції (отуреченню). На курдську мову було накладено заборону, а курдів офіційно стали називати «гірські турки» Ставши членом нато, Туреччина стала передовим рубежем «холодної війни». До 1962 р. на її території розміщувалася американська ядерна зброя.Розпад СРСР дав нового імпульсу зовнішній політиці Туреччини. У 90-ті роки вона намагалась реалізувати ідею об`єднання під своєю зверхністю всіх тюркських народів, країн (створення “Великого Турану” або «Великого Туркестану від Середземномор`я до Великої китайської стіни»). Туреччина стала надавати фінансову, воєнну, економічну допомогу Азербайджану, Узбекистану, Киргизії та ін.), формувати єдиний інформаційний простір, зміцнювати культурні зв`язки. Але для реалізації таких широких планів потенціал Туреччини явно не адекватний.

Єгипет.Після Другої світової війни Єгипет залишався під контролем Англії, в країні правив король Фарук. Економіка розвивалася однобічно (вирощування та переробка бавовни.

23 липня 1952 р. почалося повстання каїрського гарнізону. 26 липня король Фарук підписав указ про зречення і покинув країну, але монархія формально зберігається до літа 1953 р. коли Єгипет був проголошений республікою. Насер став прем'єр-міністром, а у 1956 р. був обраний президентом. Новий уряд відразу оголосив проведення аграрної реформи (осінь 1952 р.) Але реформа відразу не пішла. Також він почав переговори про передачу Єгипту Суецького каналу, що знаходився під управлінням англо-французької компанії. Але безрезультатно.Радянський Союз надав Єгипту воєнну і економічну допомогу. Отримавши могутню підтримку і прагнучи стати лідером арабського світу, у липні 1956 р. А.Насер оголосив про націоналізацію суецької компанії, кинувши виклик Англії та Франції і тим самим розбурхавши уяву арабів. Щоб ще більше підняти свій авторитет в очах арабського світу, він починає підготовку до чергової війни з Ізраїлем – загальноарабським ворогом. Але Ізраїль випереджає його і починає превентивну війну, захоплюючи весь Синайський півострів. Від ганьби Насера врятувало те, що у жовтні 1956 р. англо-французькі війська нападають на Єгипет і захоплюють зону Суецького каналу. У таких умовах на бік Єгипту стає СРСР. Після погроз якого застосувати ядерну зброю проти агресорів і вимог США, припинити агресію,Зненацька Насер із переможеного перетворюється у переможця відразу над трьома країнами. У 1956-1961 рр. проходить другий етап реформ. Провідною ідеєю цього етапу стала політика "єгиптизації" – ставка на власні сили (на національний капітал і ресурси). До 1961 р. з Єгипту було витіснено іноземний капітал. У 1958 р. з Радянським Союзом був укладений договір про дружбу і співробітництво. Було продовжено і аграрну реформу. У період з 1961-1967 рр. проводиться третій етап реформ під гаслом побудови арабського соціалізму. Основним змістом якого стало створення державного сектору економіки. Були націоналізовані залізниці, автотранспорт, будівельні компанії. У 1967 р. державний сектор складав 70%. У сільському господарстві продовжувалась аграрна реформа. Почалось проведення кооперації сільського господарства. Наступником Насера на посаді президента став Анвар Садат. 1973р.Країна почала називатись Арабська Республіка Єгипет. З У червні 1975 р. було відкрито Суецький канал, чого ніяк не вдавалось зробити Насеру. Це стало основою економічного оздоровлення Єгипту. У жовтні 1981 р. під час параду група солдатів розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну, де знаходився Садат.Після вбивства Садата президентом Єгипту став Хосні Мубарак. Єгипет в 90-ті роки знову вийшов на лідируючі позиції в ісламському світі. Також Єгипет отримує мільярдні допомоги від США.

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 р., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні. 1962 р. він проголосив у країні початок "білої революції" – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. За роки "білої революції" в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров’я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт). Криза шахського режиму наростала з кожним роком. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-політичного мітингу 8 вересня 1978 р. на площі Жале (1,5 тис. чол.). У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Бахтіяр все більше втрачав контроль над становищем в країні. Монархія в Ірані була повалена. До 12 лютого 1979 р. сутички вщухають.Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів з США та західними країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських громадян в заручники. На референдумі 30 березня 1979 р. 90% виборців висловилось за Ісламську республіку.

87. Галичина,Буковина,Закарпаття у складі Австроугорської(від1867 Австро-Угорської імперій)

До Австрійської імперії входили чотири самостійні територіальні угруповання українських земель:Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 p.;Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією 1775 р. увійшла до Австрійської імперії; Закарпаття з ХУП ст. входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.Габсбурги стали володарями великої частини українських земель площею понад 70 тис. км2, з чисельністю населення понад 2,5 млн, більшість якого (близько 2 млн) становили українці.

Галичина. Австрія дістала Галичину у стані занепаду. Війни, російська окупація довели цей край до зубожіння. Шляхетство втратило свої соціальні позиції через взаємну боротьбу окремих родів, міське населення збідніло одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селяни знемагали під гнітом кріпацтва. Замість шкіл єзуїтського, василіанського та піарського орденів, де навчання велося латинською і польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання, пізніше в 1825 р. введено польську мову навчання. У 1774 р. засновані школи трьох типів: однокласні — парафіяльні з українською мовою навчання, три та чотирикласні — з німецькою мовою навчання. У 1774 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, на богословському — латинською. У 1787 р. було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з українською мовою викладання, цей факультет проіснував до 1809 р.

Значну увагу приділяв австрійський уряд удосконаленню економічних та соціальних відносин. Особисту залежність селян було скасовано. Було проведено реформу судоустрою, завдяки якій селяни дістали більш демократичні права — могли самостійно одружуватись, віддавати дітей до школи, шукати заробітку де завгодно.Революційний рух — так звана "весна народів", який охопив усю Європу, зачепив і Австрію. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що повністю скасовував панщину в усій Галичині, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. У1861 р. в Австрії було прийнято нову конституцію. Поступово в Галичині зміцнювались пропольські позиції. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет перейшов на викладання польською мовою; школи, за невеликим винятком, перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Міста були колонізовані, і державні та місцеві органи влади підтримували розвиток польської культури та науки.Придушення російськими військами польського повстання 1863 р. загострило стосунки між українцями та поляками. Позиції москвофілів зміцнювали зовнішні чинники: у 1863 р. російські війська придушили перше польське повстання, а в 1868 р. — друге. У 1865—1866 pp. Австрія у війні з Пруссією зазнала поразки. Підлеглі їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала "двоєдиною" монархією — АвстроУгорщиною, яку об'єднувала особа монарха.

За перші 10—15 років XX ст. Галичина зробила значний поступ в усіх галузях культурного життя. Головним центром української науки стало Товариство імені Т. Шевченка, яке об'єднувало вчених не лише Галичини, а й інших частин України..

Кінець XIX — початок XX ст. характеризується в Галичині загостренням боротьби з поляками, які були фактичними володарями краю. Прагнення поляків створити власну державу стає реальністю внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких перетиналися на Балканах. Особливо вони загострилися під час Балканської війни 1912—1913 pp.

Значних руйнувань Галичині завдала Перша світова війна. В австрійському війську воювало 250 тис. українців. Після брусилівського прориву весною 1916 р. колишня територія Королівства Польського, куди входили галицькі землі, була віддана у повне розпорядження Пруссії. Це створило нове незадоволення українського населення, що спричинило національно-визвольний рух.

Буковина. У1774 р. Австрія, приєднала до себе північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Ця країна знову стала називатись Буковиною, як у XIV ст. Деякий час влада була військовою.У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, і так вона перебувала до 1849 p., коли знову стала окремою провінцією. Австрійський уряд провів низку реформ, щоб вивести Буковину із занедбаного стану. У 1781 р. було скасовано кріпацтво і замінено панщиною за договором селян із паном. Австрійський уряд був переконаний, що населення Буковини здебільшого румунське і тому призначав на керівні пости румунів.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 р. мало негативні наслідки — польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і поширювала полонізацію та латинізацію. У1808 р. було засновано в Чернівцях першу гімназію з латинською мовою навчання. У початкових школах викладали румунською або польською мовами.Перша половина XIX ст. позначилась низкою селянських заворушень, в яких основна роль відводилась гуцулам. Гуцули вели відмінний від інших національностей спосіб життя. Навесні вони виганяли худобу на полонини, і тому вимоги землевласників відбувати панщину викликало обурення. Боротьба за автономію Буковини закінчилась 1861 p., коли вона отримала статус коронного краю Австрії з титулом воєводства, з подвійними адміністративними органами.З того часу почались процеси українського відродження. У 1869 р. в Чернівцях було засновано першу українську організацію — "Руська Бесіда.У1870 р. у Чернівцях започатковується політичне товариство — "Руська рада", а в 1875 р. там же створюється німецький університет з кафедрою української мови.У XX ст. Буковина залишилась лояльною до Габсбургів. Закарпаття. У XVI ст. Закарпаття було ареною військових дій сусідів. Після перемоги Угорщини у 1526 р. його поділено між трьома сусідами — Австрією, Туреччиною та Семигородом. Край був зруйнований, міста занепали. У XVIII ст. на Закарпатті було відносно спокійно. За правління Марії-Терези та Йосифа II селянам було надано певні пільги, у 1766 р. було обмежено панщину, а в 1785 р. скасовано залежність селян від поміщиків. Але після смерті Йосифа II його наступник Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.У 1867 р. Австрія, розгромлена Пруссією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилась під владою Угорщини. Поступово все українське почало завмирати — закривались українські школи, газети. Так, якщо в 1881 р. було 353 українські школи, то вже в 1883 р. — тільки 282, а до 1914 р. не залишилось жодної.До того ж у 80-х роках додалися стихійні лиха — кілька років були неврожаї, і населення дуже голодувало. Унаслідок збільшення населення земельні наділи дробилися, що також не поліпшувало становища. Виходом із усього цього стала масова міграція до Америки. Природним наслідком посилення мад'яризації було зростання москвофільства. Угорський уряд придушив рух москвофілів і в 1914 р. у Мармароському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.

86. Доля українських земель у складі Речі Посполитої(1686-1793)

“Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ

Речі Посполитої).У 2-й половині 17 ст.Україна внаслідок

десятирічної виснажливої громад, війни та збройної інтервенції

іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу

сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 та

«Вічного миру» 1686 територія Лівобережної України з

Києвом та Запоріжжям опинилися під владою Московської

держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі

Посполитої (1699 до Польщі приєднано Поділля, яке

перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина і

Брацлавщина з містами Трахтемирів. Правобережна Україна,

Галичина та Закарпаття1684-85 на Правобережжі польський

сейм підтвердив за козаками їхні основні права і привілеї.На цій

території були

сформовані:Білоцерківський.полк,Корсунський,Брацлавський,Бог

уславський,Однак у червні 1699 польський сойм, побоюючись

наростання національно-визвольного руху на Правобережжі,

прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це

рішення не було визнане козаками і призвело до повстання

Палія 1702-04. Після поразки повстання значна частина

козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький

військово-територіальний устрій на Правобережній

Україні було ліквідовано.Наприкінці XVII — на початку

XVIII ст. на українських землях у складі Речі Посполитої

зберігався поділ на воєводства і повіти.Існували:Київське

воєводство,Брацлавське воєводство,Подільське

воєводство,Волинське воєводство,Руське воєводство,Белзьке

воєводство.Адміністративне управління здійснювали воєводські

та повітові органи влади.Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох

поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі

потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини.

1772 до складу Австрії ввійшла вся територія

Руськоговоєводства (без Холмської землі), Белзького та

західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а 1774

— Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд

утворив на захоплених територіях Коронну землю —

Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у

Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні

землі з частиною польських земель.Умовною межею між

українською (східною) і польською (західною) частинами

Галичини стала річка Сян. 1786—1849 окремий округ у складі

Галичини становила Буковина, а 1795—1809 — Холмщина.

79.Великий степ, Кримський ханат і Запорізька січ (15-16ст.)

Запорізька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського,посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя XVI-го ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XV-го ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав М.Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки.Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня.Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Велика Хортиця,об'єдналися в одну Січ. що об'єднання окремих січей у Запорізьку Січ відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр.Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради.

Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорізьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. На Запорізькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького.Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.Поворотним етапом в історії Запорізької Січі стала Переяславська рада 1654 р. За Січчю було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) селян-утікачів. Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорозькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорозька Січ поступово втрачала незалежність. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. Кри́мське ханство— держава кримськотатарської династії Ґераїв. Існувала у 1449–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року отримала незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана. В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок. Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки.Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послівСтановище в економічній сфері Кримського ханства не сприяло зміцненню держави. Навіть на початку ΧVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. на початку XV століття економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Кандидати на ханську посаду могли висуватися лише з роду Ґераїв, оскільки вони, як вважалося, були з числа нащадків Чингіз-хана. після визнання Кримом сюзеренітету Османської імперії,результат вибору беїв,став затверджуватися османським султаном. Поступово османські правителі отримали вирішальне слово в призначенні кримського хана, і церемонія вибору хана беями до XVIII ст. перетворилася на формальність, яка символічно підтверджувала султанський указ.Степ мав важливе значення у формуванні українського народу, особливо українців Східної України, українців-степовиків, нащадків козаків, половців, скіфів і сарматів. У світогляді козаків Степ називається батьком, адже саме степ давав людям, які в ньому жили, все що їм потрібно для життя — засоби для існування, захист .Велике значення у формуванні сучасного поняття Великий Степ у світогляді народів Степу мало Ординське царство або як його ще називають Степова або Монгольська імперія.Саме завдяки цьому державному утворенню стало можливим об'єднати величезний регіон світу у єдину історико-культурну цілісність під назвою Великий Степ.