3) Б) У книзі Дюверже дає розгорнутий аналіз походження й сутності політичних партій, законів їх розвитку й функціонування за умов різних політичних режимів і виборчих систем.
Аналізуючи процес становлення політичних партій, М. Дюверже відзначає, що формування політичних партій (у сучасному розумінні цього терміну) починається з виникненням загального виборчого права як єдино можливого демократичного способу легітимації політичної влади. Сутність політичної партії Дюверже вбачає в її організаціїйній структурі, яка й визначає її соціальний склад, доктринальну єдність, принципи й методи діяльності.
На особливостях організаційної структури заснована і класифікація партій, яку пропонує Дюверже. Учений виділив кадрові та масові партії, розходження між якими зумовлене соціальною і політичною інфраструктурою. Історично це пов’язано із заміною обмеженого виборчого права загальним (адже раніше за умов існування великої кількості виборчих цензів, які обмежували реалізацію виборчого права, партії мали чітко виражену кадрову форму).
Діяльність кадрових партій, які характеризуються відсутністю фіксованого членства і членських внесків, спрямована, перш за все, на організацію та проведення виборчої кампанії. Мета такої партії – за допомогою залучення до агітації відомих і впливових осіб отримати голоси максимальної кількості виборців і, таким чином, забезпечити перемогу на виборах. Кадровими партіями є, наприклад, республіканська і демократична партії в США, а також більшість європейських консервативних партій.
Масові партії, навпаки, мають складну внутрішню структуру – розвинуту мережу партійних організацій, фіксоване членство, а задля мобілізації широких мас зазвичай спираються на певну ідеологію. Масовими партіями є, наприклад, європейські партії соціалістичної орієнтації.
Дюверже виділив також два різновиди масових партій, що виникли в ХХ ст.: партії комуністичної та фашистської орієнтації, для яких, в цілому, властиві більш розвинена централізація (в порівнянні з соціалістичними партіями), ієрархічна система вертикальних зв’язків (що виключає можливість створеня фракцій і забезпечує беззаперечну дисципліну в лавах партії), а також опора на жорсткі тоталітарні доктрини.
Дюверже відзначає, що даний розподіл політичних партій, безумовно, не є вичерпним або єдино можливим – він, звичайно, не охоплює все різноманіття партій, що існують у сучасному світі. Багато партій не укладаються в запропоновану схему – це, насамперед, християнсько-демократичні партії, які займають проміжне місце між кадровими та масовими; лейбористські партії, що створені за принципом непрямої структури; аграрні партії; партії архаїчного і передісторичного типу, які зустрічаються в країнах Сходу й Африки; клієнтели, що складаються навколо впливових особистостей; партійні клани; камарильї, зібрані диктаторами та ін.
На базі величезного емпіричного матеріалу Дюверже систематизував партійні системи, виділивши однопартійні, двопартійні та багатопартійні системи. Головним фактором формування певної партійної системи вчений вважав тип виборчої системи. Сформульовані ним “три закони взаємозв’язку виборчих і партійних систем” увійшли в політичну науку під назвою «закон Дюверже».
Вчений встановив такий зв’язок між типом виборчої системи і формуванням певної форми партійної системи:
1) пропорційна виборча система зумовлює виникнення багатопартійної системи, що характеризується існуванням автономних партій із жорсткою внутрішньою структурою;
2) мажоритарна виборча система абсолютної більшості породжує партійну систему, в якій партії проводять гнучку політику й прагнуть до компромісу;
3) мажоритарна виборча система відносної більшості приводить до формування двопартійної системи.
“Партія – це не просто спільнота, а сукупність спільнот, безліч розсіяних по країні малих об’єднань (секцій, комітетів, місцевих асоціацій та ін.), пов’язаних координаційними інститутами. Члени партії включені в чіткі інституціональні рамки, у певну – більш-менш складну – інфраструктуру… У сучасних партіях інфраструктура має величезне значення: вона встановлює загальні рамки діяльності їх членів, пропонує форму їх зв’язку між собою; вона визначає спосіб відбору керівників та їх повноваження. Вона найчастіше пояснює, чому одні партії сильні й домагаються успіху, а інші слабкі й недієздатні”
“Кадрові партії базуються на невеликих комітетах, незалежних один від одного й, за- звичай, децентралізованих; вони не прагнуть ані до множення своїх членів, ані до залучення широких народних мас – скоріше вони намагаються об’єднувати особистостей. Їхня діяльність цілком спрямована на вибори та парламентські комбінації й, у цьому смислі, зберігає характер сезонний; їхня адміністративна інфраструктура перебуває у зародковому стані; керівництво тут немов розпорошене серед депутатів і має особистісний характер”
“Масові партії засновані на залученні максимально можливої кількості людей, народних мас. Тут ми виявимо чітку систему вступу, доповнену досить суворим механізмом індивідуальних внесків, які, в основному, і забезпечують фінансування партії (тоді як для кадрових партій джерелом існування найчастіше виступають пожертвування та субсидії приватних кредиторів – комерсантів, підприємців, банків та інших фінансових структур). Масовість членства і стягнення внесків вимагають створення значного адміністративного апарата. Важливу роль усередині самої партії відіграє доктрина, бо особисте суперництво приймає форму боротьби різних ідеологічних плинів”
“Режим без партій – це режим без демократії”
1)Партологія як науката навчальна дисципліна
Загальновизнаним сьогодні є той факт, що будь-яка наука має право називатися наукою за наявності чітко визначених об'єкта та предмета дослідження. Не є винятком із цього правила і наука про політичні партії - партологія.Тематика дослідження партології достатньо широка - структура і функції партій, партія і вибори, партія і держава, порівняльні дослідження партій у різних країнах, ефективність партійних систем тощо. У цілому в партології чітко виділяється декілька напрямків – аналіз генези партії (виникнення та еволюція), визначення місця і ролі політичних партій у системі громадських об'єднань, вивчення теорій політичних партій та партійних систем в історичній ретроспектив!, місце і роль політичних партій у політичній системі суспільства та їх базові характеристики, вивчення внутрішньо- та зовнішньоорганізаційних чинників діяльності політичних партій та партійних систем, основних тенденцій розвитку політичних партій та партійних систем в Україні тощо.
Кожен із означених вище напрямків потребує поглибленого аналізу.
Це і передбачає курс партології. Позаяк один із цих напрямків, а саме визначення місця і ролі політичних партій у системі громадянських об'єднань,заслуговує на першочерговий розгляд. Це зумовлено, насамперед, плутаниною вживання термінів "громадські об'єднання", "громадські організації","громадсько-політичні організації" тощо. Хоч законом "Про політичні партії України" ця проблема в юридичному сенсі здається, що врегульована.
Громадські об'єднання - поняття, яке включає громадські організації, громадсько-політичні рухи, політичні партії тощо.
У Законі України "Про об'єднання громадян" "Політична партія визначається як об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво у їх складі" У цьому ж Законі поняття "громадсько-політична організація" взагалі не вживається, натомість вживається "громадська організація" щодо різного роду об'єднання громадян, що створюються... для задоволення та захисту... законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів". Таким чином, цей закон виходить із того, що політичні партії і громадські організації- це два типи об'єднань громадян, для яких характе-рна така риса як волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів. Якщо ж врахувати те, що переважна більшість громадських організацій більшою чи меншою мірою включені в політику і з часом політизуються, створюючи тим самим передумови для формування політичних партій, то стає зрозумілішим твердження відомого французького політолога Ф. Бро, який з цього приводу слушно зауважив, що в суспільстві "...нема нічого іманентне, від народження політичного, усе таким стає з часом".
Отже, громадське об'єднання - це добровільне формування, що виникло як результат вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів, у тому числі нерідко і політичних.
Звичайно, що рівень політизації кожного окремо взятого громадсько-політичного об'єднання (громадської організації, руху, органу асоціації політичної партії і т. ін.) неоднаковий. Позаяк складові громадського політичного об'єднання являють форми соціального протесту і з цього погляду пов'язані з політичними інтересами. Втім це не виключає існування власне громадських об'єднань (різного роду клуби шанувальників, філателістів і т. ін.).
В американській політичній традиції такого роду об'єднання людей називають групами інтересу, або групами тиску. Саме спільність інтересів і є підставою формування різного роду громадсько-політичних об'єднань, участь у яких є невід'ємним правом кожної людини. Таке право зафіксовано в Загальній Декларації прав людини (1948 р.) і законодовчо закріплено в конституціях більшості держав світу. Соціально-політичне призначення і роль громадсько-політичних об'єднань полягає в тому, що вони як своєрідна форма вияву громадсько-політичної активності громадян відкривають широкі можливості для розгортання самоврядування і побудови громадянського суспільства.