17.Поняття права на правосуддя

Конституція України встановила право людини та громадянина на звернення до суду для захисту порушених прав і право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування. Після використання всіх національних способів правового захисту громадяни можуть апелювати до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожен має право на судовий захист, якщо Його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для реалізації прав чи свобод, або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Тому громадянин може звертатися до суду, якщо порушуються його екологічні права (право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на інформацію, право на участь у прийнятті екологічно значущих рішень, у тому числі право на проведення громадської екологічної експертизи, на об'єднання у громадські природоохоронні формування, право на загальне природокористування для задоволення своїх культурних, естетичних, оздоровчих та інших потреб тощо).Право на судовий захист є конституційним і не потребує додаткового закріплення в інших нормативно-правових актах. Проте для екологічного законодавства є характерним встановлення та конкретизація цього права. Наприклад, судовий захист екологічних прав передбачено у законах України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку", "Про питну воду та питне водопостачання", "Про відходи" тощо.З метою забезпечення права на доступ громадськості до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, в Оргуській конвенції передбачено низку особливостей реалізації цього права. Держава в рамках свого національного законодавства гарантує:

1) доступ до правосуддя кожній особі, якщо вона вважає, що її запит з отримання екологічної інформації було проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено тощо;

2) доступ до правосуддя представників заінтересованої громадськості, які вважають, що мало місце порушення того чи іншого права, щодо перегляду прийнятих рішень у суді з метою оскарження законності будь-якого рішення, дії або бездіяльності;

18. Рекомендації комітету ради міністрів європи у контексті європейських пенітенціарних правил

Щодо «європейських стандартів», то Мін’юст цілком обґрунтовано звертає увагу на деякі висновки та рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі – ПАРЄ), у яких наголошується на необхідності підпорядкування українських пенітенціарних установ міністерству юстиції [5-9]. Якщо брати за основу ці документи, то, безумовно, все вказує на необхідність відомчого підпорядкування вітчизняних пенітенціарних установ саме Міністерству юстиції. Проте, проглянувши Європейські пенітенціарні правила, важко знайти пряму вказівку, що «європейські стандарти» полягають у підпорядкуванні пенітенціарних установ міністерствам юстиції. Ст.71 Правил містить лише перелік винятків, який прямо вказує на те, яким відомствам в’язниці підпорядковані бути не можуть. Зазначається, що «за пенітенціарні установи повинні відповідати органи державного управління, які не підпорядковані:

військовому відомству;

відомству поліції;

відомству кримінального переслідування» [10].

Призначення Європейських пенітенціарних правил полягає у тому, щоб стимулювати органи державного управління пенітенціарними системами розробляти та впроваджувати відповідні політики та сучасні стилі менеджменту. Правила не являють собою певний формальний зразок [11]. Вони не мають обов’язкової сили у міжнародному праві, хоч вони і є загальновизнаним кодексом діяльності з питань управління в’язницями та поводження із ув’язненими [12]. Тому дотримання європейських стандартів Україною не означає копіювання певної організаційної структури, а створення, серед всього іншого, найбільш оптимальних умов для ресоціалізації засуджених та, як наслідок, убезпечення суспільства.Необхідно згадати також і доповідь Ради Європи «Оцінка в’язничної системи України» (1996) [13]. У цьому документі містяться положення, які ДДУПВП небезпідставно використовує як аргументи на свою користь. Пункт 5.15 доповіді зобов’язував український уряд «припинити всі організаційні та оперативні зв'язки з військовими та міліцією і приділяти першочергову увагу необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації». Саме це, здається, і було реалізовано в Україні. Зі створенням ДДУПВП була створена автономна організація та припинені організаційні та оперативні зв’язки з військовими та міліцією.

19.міжнародні станарти керування пенітенціарними установами

Ідповіно до європейських пенітенціарних правил потрібно дотримуватися таких принципів : 1. При поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.

2. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.

3 Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.

4. Утримання ув'язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.

5. Життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві.

6. Утримання під вартою має здійснюватися таким чином, щоб сприяти поверненню до суспільства осіб, позбавлених волі.

7. Варто заохочувати співробітництво із зовнішніми соціальними службами та, наскільки можливо, залучення громадянського суспільства до участі у питаннях в'язничного життя.

8. Персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув'язненими.

9 Всі пенітенціарні установи повинні регулярно інспектуватися державними органами та піддаватися незалежному моніторингу.

Внутрішній розпорядок має бути організований в пенітенціарних установах з урахуванням вимог режиму, безпеки та дисципліни з одночасним наданням ув'язненим умов утримання, які забезпечують людську гідність

Світова практика наводить нам декілька моделей державного управління пенітенціарними системами. За класифікацію М.Ковальова [14], до них можна віднести наступні: 

1. Управління пенітенціарною системою у повному обсязі покладене на міністерство юстиції; 

2. Управління пенітенціарною системою у повному обсязі покладене на відомство поліції; 

3. Управління пенітенціарною системою у повному обсязі покладене на окреме автономне відомство, яке не підпорядковано ані відомству поліції, ані міністерству юстиції; 

4. Управління пенітенціарною системою покладене на об’єднане міністерство юстиції та поліції; 

5. Управління пенітенціарною системою розподілене між міністерством юстиції та відомством поліції, коли місця виконання покарань перебувають у віданні міністерства юстиції, а місця попереднього ув’язнення – у віданні поліцейського відомства.