1.2.3. Історія фахової соціальної роботи в Україні

Частина фахівців вважає, що однією з особливостей генезис соціальної роботи в Україні є те, що її професійний і науковий розвиток було перервано. Адже на початку XX століття намітився перехід від благодійності до професіоналізму, виникли перші навчальні заклади для жінок, які готували до такої діяльності. Фактично у Російській імперії повторювався, як відзначає російський дослідник Олександр Соловйов, процес, властивий Великобританії та США.

Після Жовтневої революції всі сфери суспільного життя потрапили під суворий державний контроль. Так, 1919 року Раднарком УРСР видав декрет про націоналізацію всіх добродійних установ, які до того моменту перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств. Відповідно до цього декрету Наркомсоцзабезу УРСР і його місцевим органам передавалися приватні і суспільні установи. До 1941 року в системі Наркомсоцзабезу УРСР нараховувалося 154 будинки-інтернати для літніх та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтернати. Проте ці стаціонарні заклади важко віднести до сфери соціальної роботи, адже вони створювалися за відмінними від прийнятими у фаховій соціальній роботі принципами.

Соціальна робота як фах „розчинилася в діяльності чотирьох відомств - освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внутрішніх справ. Деякі подібні функції брали на себе партійні, комсомольські та профспілкові організації. Проте вся система цієї

роботи була побудована за відомчим й бюрократичним принципом, що в багатьох випадках знизило її результативність". Вважалось, що соціалістичні відносини призведуть до повного вирішення таких проблем, як злочинність алкоголізм, психічні захворювання, бідність та злидні. Турбота про матеріальний добробут здійснювалась завдяки державному централізованому регулюванню зайнятості, заробітної платні, житлового забезпечення, освіти та охорони здоров'я. Це дало підстави для твердження, що в Україні

інститут соціальної роботи „реалізовував колективні функції захисту".

Фактично єдиною недержавною організацією,, що надавала соціальні послуги, бу¹⁰ Українське Товариство Червоного Хреста, створене на з'їзді, що відбувся 15-18 квіт"' 1918 р. в приміщенні Маріїнської общини. У його роботі взяли участь представив¹¹ Союзу міст і медико-санітарних організацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенсі¹^ громаду не випадково було обрано для зїзду, бо вона вирізнялася з-поміж інн активною діяльністю. При ній у 1877 р. було створено перші в Україні курси сес^еР милосердя, збудовано благодійну амбулаторію, лікарню, аптеку. Новостворене товарне ° звернулося до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно уста:⁰⁸ Російського Червоного Хреста на території республіки. До функцій товариства вході допомога біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьба з тифоі» ^а іншими масовими інфекціями, створення шпиталів, пунктів харчування, санітарна ос: ^а серед населення. Під час голоду 1921-1923 рр. воно організувало сотні безкоштов їдалень, видало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 1920-х років & створено багато будинків для безпритульних, протиепідемічних диспансерів, амбулаторій за кошти Українського Товариства Червоного Хреста працювали 119 медичних, профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і магазинів санітарії.

У роки Другої світової війни та у повоєнний час Товариство Червоного Хрсту спільно із санітарними установами та медичною громадськістю підтримувало мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, здійснювало профілактичну роботу, пропагувало санітарну культуру. У перші повоєнні сандружини Червоного Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами — допомагали їм у господарстві, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально.

За висновками дослідників, за радянських часів система соціальної допомоги була віддана на відкуп чиновникам, і соціальні проблеми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань, а державна система соціальної допомоги, створена за відсутності благодійних організацій, обмежувалась рамками соціального забезпечення, яка надавала мінімум соціальних гарантій.

Ця радянська система соціального забезпечення, фінансована із державного бюджету, була далекою від ідеальної. Вона була безадресною й ґрунтувалась на патерналістичній моделі. Тимчасом педагоги у школах, лікарі в медичних закладах займалися невластивими їм функціями, які в багатьох країнах традиційно відносять до компетенції соціальних працівників. Люди похилого віку та інваліди або опинялися в великому будинку-інтернаті, які мали переважно медичну орієнтацію, або доглядалися родичами тривалий час перебуваючи в госпіталях або психіатричних лікарнях, людей із залежністю від психоактивних речовин відправляли на примусове лікування. Соціальні стаціонарні заклади не мали професійно підготовлених соціальних працівників. Замість науково-теоретичного підґрунтя система соціального захисту послуговувалася урядовими постановами та партійними документами, котрі й визначали ті типи клієнтів, що потребують допомоги.

Ситуація в соціальній сфері почала змінюватися у 1980-ті роки.

По-перше, виникали нові державні соціальні служби, призначені для надання послуг за місцем проживання. Так, 1985 року Міністерство соціального забезпечення УРСР видало наказ про проведення експерименту з соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребують термінового стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах будинками-інТернатами п'яти областей (Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Львівської та м. Києва).Тоді створили 10 спеціалізованих служб, для них виділили штат соціальних працівників, розробили посадові інструкції, необхідні форми для обліку та звітності, провели підготовку кадрів, затвердили тимчасове положення про організацію надомного обслуговування. Експеримент засвідчив, що спеціалізовані служби повністю себе виправдали і їх утримання обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинку-інтернаті. 1987 року затверджено Типові положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та відділення соціальної допомоги вдома. Того ж року в Україні взято на облік 186 тисяч самотніх непрацездатних громадян, котрі потребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі професій виник новій запис - „соціальний робітник", як робітнича посада, котра не потребує особливих умінь і навичок (низько кваліфікована праця). Звісно, що на той час було відсутнє розуміння соціального працівника як людини, котра має високий рівень знань щодо запобігання, зменшення та усунення соціальних проблем.

По-друге, у 1980-х роках розпочалося погіршення матеріального становища значної частини населення країни. А як відомо потреба в соціальній роботі зростає саме під час соціальних і економічних криз, бо в таких умовах з'являється чимало людей, котрі не можуть обійтися без захисту й допомоги з боку інших членів суспільства. З початком перебудови й політики гласності стало відомо про соціальні проблеми, які накопичились у суспільстві. Разом із тим розпочалося проникнення із Заходу інформації щодо концепції соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, посилення уваги до соціально-психологічних проблем і відповідних методів їхнього розв'язання.

Розпад Радянського Союзу й розвал державної економіки призвели до подальшо^ різкого зниження рівня життя населення, виникнення дефіциту товарів та продукті; харчування, появи нових соціальних проблем - безробіття, бездомності, біженства тощо.

Проголошення незалежності України поставило перед новою державою проблем реформування грошово-компенсаційної системи соціального забезпечення, створенні дієвої моделі соціального захисту та розвитку громадянського суспільства. Проте першочерговими завданнями було визначено економічні реформи. На думку фахівців одна з головних причин "пробуксовки" цих реформ полягає в недооцінюванні важливост, розвитку соціальної сфери і одного із головних її інструментів — професійної соціально; роботи, котра є засобом реалізації соціальної політики держави, який орієнтований й тільки на поліпшення матеріального добробуту нужденних, але й на розширення їхньс'; соціальної взаємодії, на пристосування до життєвих реалій, сприяння активній ролі; суспільстві.

У 1990-х в України почали активно створювати різного роду державні соціальн служби: територіальні центри з обслуговування самотніх людей похилого віку та інваліді виникли практично в кожному районі. Так само набули поширення соціальні служби длі молоді, які попервах (а почасти - в силу специфіки клієнтів - роблять це донині демонстрували в своїй діяльності орієнтацію на соціальну педагогіку й масову робот) Практично ніхто зі співробітників цих соціальних служб до останніх років мав ґрунтовн; фахову освіту соціального працівника.

Відроджується благодійність і волонтерство. Відбувається й розвиток громадськії організацій та груп самодопомоги: створюються клуби й денні центри для дітей інваліді та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних та їхніх рідни тощо. Ці недержавні утворення потребують порад фахівців щодо організації колекційно¹, адаптаційної роботи. Середині 1990-х властива тенденція до створення недержавні? соціальних служб у громадах (прикладом можуть слугувати хеседи, котрі обслуговую? людей літнього віку в єврейських громадах, а також київська організація „Джерела", котр-просуває ідею догляду в громаді для людей із розумовою відсталістю).

Отже, в незалежній Україні виникла об'єктивна необхідність у підготовці соціальні працівників. Офіційне введення її як навчальної дисципліни припадає на весну 1991 р°* й пов'язане з діяльністю Тимчасового науково-дослідницького колективу (ТНДК) "Шк<4 — мікрорайон" (створеного 1989 року Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР). Спеціальний факультет перепідготовки соціальних педагогів і працівників відкрито 1992 року в Донецькому університеті.

1993 року розпочалася робота з відкриття нової спеціальності в Національному університеті „Києво-Могилянська академія", керівники навчального закладу брали участь у міжнародних семінарах, де вони мали змогу ознайомитися з ключовими ідеями соціальної роботи. Одночасно в Україні діяла програма „Трансформація гуманітарної освіти в Україні", впроваджуваний Міжнародним фондом „Відродження".

Важливу роль у розвитку соціальної роботи як навчальної дисципліни та науки відіграв україно-британо-португальський проект ТЕМПУС-ТАСІС „Соціальна робота в Україні". Завдяки гранту Європейського Союзу до Школи соціальної роботи Києво-Могилянської академії, офіційно створеної у вересні 1994 року й очолюваної Володимиром Полтавцем, приїхали відомі закордоні фахівці (Шуламіт Рамон, Стівен Шардоу, Фернанда Родрігес та ін.), які викладали студентам і ділилися досвідом з українськими колегами, проводилися міжнародні науково-практичні конференції, відбувалося стажування студентів і викладачів за кордоном. Оскільки проект було підтримано на урядовому рівні, це дозволило ввести нову спеціальність в перелік Міністерства освіти і таким чином „легалізувати" соціальну роботу як навчальну дисципліну.

Загалом, варто відзначити активність західних фондів-донорів, котрі прагнули якнайактивніше стверджувати фахові підходи в соціальній сфері. Так, україно-фінсько-голландський проект ТАСІС Європейського Союзу „Соціальний захист в Україні", який реалізовувався в 1996-1998 роках на базі Міністерства праці та соціальної політики, серед своїх численних компонентів передбачав і розвиток освіти в соціальній сфері. У його рамках діяла робоча група (та відбувалась розробка програми для підготовки фахівців у Чернігівському юридичному коледжі, де ввели нову спеціальність із соціальної роботи: 1997 року - на рівні молодшого спеціаліста, а вже згодом, 1999 року, - на рівні бакалавра. Цей же проект підтримував розвиток післядипломної освіти - курсів підвищення кваліфікації для керівного складу системи соціального захисту, для чого у Харківській Академії державного управління при Президенті України створено відповідну програму з менеджменту соціального захисту.

1997-2000 роках діяв в Україні й україно-шведський проект, спрямований на створення моделі підготовки соціальних працівників базового рівня (пілотні курси було проведено в кількох областях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника "Введення у соціальну роботу").

Таким чином в Україні спробували створити кількарівневу систему підготовки соціальних працівників. Але за відсутності національної фахової громадської організм яка б опікувалась питаннями стандартів освіти, зміст навчання соціальній роботі у різних закладах суттєво варіюється. Певну координуючу роль у процесі об'єднання зусиль українських викладачів соціальної роботи відіграв україно-британо-бельгійський про ТЕМПУС-ТАСІС щодо створення мережі навчальних закладів, які готують соціальних працівників, що впроваджувався на базі кафедри соціальної роботи Ужгородського державного університету. Чимало зусиль до підвищення кваліфікації та згуртування українських викладачів докладали й проекти, реалізовані Дитячим християнським фондом, у співпраці з різними міжнародними організаціям.

Організацію навчання супроводжувала поява першої україномовної фахової літератури: підручників, посібників, монографій, а також наукових і науково-популярі

Соціальна робота належить до відносно нового різновиду практичної діяльності допомагаючого типу. Професіоналізація соціальної роботи відбувається в кілька етапів: перетворення діяльності в основне заняття для цілої групи людей; організація спеціальних навчальних закладів; формування професійної асоціації; політична кампанія щодо надання професійній асоціації офіційних повноважень; розробка і затвердження етичного