19.2. Склад видатків

Видатки місцевих бюджетів передбачені ст. 70 Бюджетного кодексу. Вони включають бюджетні призначення, установлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов'язані з реалізацією відповідних програм.

Перелік програм залежить від рівня місцевого бюджету. Розглянемо окремі рівні.

Видатки, що здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного підпорядкування та їх об'єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Це видатки на:

• утримання органів місцевого самоврядування;

• освіту;

• первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу;

• утримання сільських, селищних та міських палаців культури, клубів та бібліотек.

Видатки, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст АРК і міст обласного підпорядкування та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Вони охоплюють видатки на:

• державне управління;

• освіту;

• охорону здоров'я;

• соціальний захист та соціальне забезпечення;

• державні, культурно-освітні та театрально-видовищні заклади;

• державні програми розвитку фізичної культури і спорту.

• До видатків, що не враховуються при визначенні обсягу

• міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

• місцеву пожежну охорону;

• позашкільну освіту;

• програми місцевого значення, які стосуються дітей, молоді, жінок, сім'ї;

• місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

• заходи з організації рятування на водах;

• обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

• транспорт, дорожнє господарство;

• інші програми.

Передання видатків на здійснення повноважень передбачено ст. 93 Бюджетного кодексу.

Бюджет розвитку за видатками включає:

• погашення основної суми боргу;

• капітальні вкладення;

• внески органів влади у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою спеціального фонду місцевих бюджетів.

Для непередбачуваних видатків може бути сформований резервний фонд, який не може перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду відповідного місцевого бюджету. У разі його створення і використання Рада міністрів АРК та виконавчі комітети місцевого самоврядування щомісячно звітують перед відповідними радами про витрачання коштів відповідного бюджету.

№ 40. Бюджетний процес на рівні місцевих бюджетів.

Бюджетний процес - це регламентована нормами права ді-яльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням та виконанням бюджетів, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетним кодексом визначено такі стадії бюджетного процесу:

-          складання проекту місцевого бюджету;

-          розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет;

-          виконання місцевого бюджету;

-          підготовка та розгляд звіту про виконання місцевого бю-джету і прийняття рішення.

У Бюджетному кодексі України зазначено, що на всіх стаді-ях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль та ау-дит і оцінювання ефективності використання бюджетних коштів. Бюджетні органи та посадові особи наділені певними повнова-женнями, щодо здійснення фінансового контролю.

Складання проектів місцевих бюджетів:

Органи державної влади визначають особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

Місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місце-вих рад подають загальнодержавним органам необхідну інфор-мацію для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних транс-фертів та інших показників.

 

Місцеві фінансові органи розробляють і доводять до голов-них розпорядників бюджетних коштів інструкції 3 підготовки бюджетних запитів.

Головні розпорядники бюджетних коштів організовують розробку бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам.

Місцеві фінансові органи проводять аналіз бюджетного за-питу, приймають рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету.

Виконавчі органи рад, державні адміністрації подають фі-нансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповід-них бюджетів.

Міністерство фінансів України доводить місцевим держав-ним адміністраціям та виконавчим органам рад розрахунки про-гнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визна-чення та інші показники, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет.

У тижневий термін, після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні, Кабінет Міністрів України доводить місцевим державним адміністраціям та виконавчим ор-ганам Рад положення та показники міжбюджетних відносин.

Місцеві державні адміністрації та виконавчі органи Рад го-тують проекти рішень про місцеві бюджети.

Проект рішення про місцевий бюджет включає.

-          пояснювальну записку до проекту рішення, яка повинна містити:

-          інформацію про соціально-економічний стан адмініс-тративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на наступ-ний бюджетний період;

-          оцінку надходжень доходів, з урахуванням втрат доходів у результаті наданих відповідною Радою податкових пільг;

-          пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет;

-          обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємо-відносин;

 

-          інформацію щодо погашення боргу Автономної Рес-публіки Крим та органів місцевого самоврядування, обсягів та умов запозичень;

-          прогноз показників місцевого бюджету за основними ви-дами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;

-          проект показників зведеного бюджету району, міста з районним поділом, міста, що об'єднує бюджети села, селища, міста районного значення;

-          показники видатків, необхідні на наступні бюджетні

періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за

умови, якщо реалізація проекту триває більше, ніж однин бюджетний період;

-          перелік інвестщійних програм на наступний бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди;

-          інформацію про хід виконання відповідного бюджету в поточному бюджетному періоді;

-          пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету;

-          інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада

міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна

адміністрація чи виконавчий орган відповідної ради.

Рішенням про місцевий бюджет визначається загальна сума доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також з розподілом видатків на поточні і капітальні. Крім того, визначається граничний обсяг річного дефіциту (про-фіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду та повноваження щодо надання гарантій Автономної Республіки Крим і органів місцево-го самоврядування, а також розміри цих гарантій.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною кла-сифікацією. Крім того, визначаються доходи бюджету за бюдже-тною класифікацією, бюджетні призначення міжбюджетних тра-нсфертів та додаткові положення, що регламентують процес ви-конання бюджету.

 

Затвердження місцевих бюджетів

Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республікансь-кого Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період затверджуються рі-шенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповід-ної обласної, районної чи міської ради не пізніше, ніжу двотиж-невий термін після офіційного опублікування закону про Держа-вний бюджет України.

Міські (міст районного значення) бюджети, районні в містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями місь-кої, районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше, ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи місько-го (міст Києва і Севастополя, міста республіканського Автоном-ної Республіки Крим чи міста обласного значення) бюджету.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято відповідне рішення про місцевий бюджет, Рада міністрів Авто-номної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та вико-навчі органи Рад мають право здійснювати витрати з місцевого бюджету на цілі, які визначені у рішенні про місцевий бюджет на попередній бюджетний період. При цьому щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених рішенням Ради про бюджет на попередній бюджетний період. До прийняття рішення про місцевий бюджет на поточний бюджетний період здійснювати капітальні видатки забороняється.

Виконання відповідних місцевих бюджетів забезпечують Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних Рад, міські, селищні чи сільські голови (у випадках відсутності виконавчих органів).

Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, ко-ординують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється територіальними органами Державного казначейст-ва України.

 

Місцевий бюджет виконується за кошторисом, який за-тверджується керівником місцевого фінансового органу.

Місцевий фінансовий орган у процесі виконання місцевого бюджету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету.

Податки, збори та інші доходи місцевого бюджету зарахо-вуються безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відк-ритий у територіальному органі Державного казначейства Украї-ни і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення.

Податки, збори та інші доходи визнаються зарахованими в доход місцевого бюджету з моменту зарахування на рахунок відповідного бюджету, відкритий у територіальному органі Дер-жавного казначейства України.

Виконання місцевого бюджету за видатками передбачає: встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного кошторису; затвер-дження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів; взяття бюджетних зобов'язань; отримання товарів, робіт та послуг; здій-снення платежів; використання товарів, робіт та послуг на вико-нання бюджетних програм.

Після введення в дію закону про Державний бюджет України органам державної влади заборонено приймати рішення, що приво-дять до виникнення нових бюджетних зобов'язань місцевих бюд-жетів, не забезпечених бюджетними асигнуваннями.

Казначейські системи виконання місцевих бюджетів мають свої переваги. Вони зводяться до :

-          безризикового зберігання коштів на рахунках Державного казначейства;

-          оперативності ву процесі перерахування коштів між бюд-жетами різних рівнів;

-          можливості в будь-який момент отримати необхідну

інформацію про стан надходження та витрачання бюджетних коштів;

-          дотримання фінансової дисципліни у використанні бюд-жетних коштів;

-          дієвості системи попереднього контролю за витрачанням бюджетних коштів;

-          забезпечення єдиних вимог щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності виконання бюджетів.

 

Періодичність, структура та терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів визначаються Державним казна-чейством України.

Територіальні органи Державного казначейства України складають та подають місцевим фінансовим органам баланси, звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові звіти. Крім того, зведені показники звітів одночасно подаються відповідно Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовим органам місцевих державних адміністрацій та вико-навчих органів рад.

Органи стягнення надають місцевим фінансовим органам звіти про фактичні надходження податків і зборів.

Квартальний та річний звіти про виконання місцевого бюд-жету подаються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, до відповідної ради Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом ради у двомісячний термін після завершення бюджетного періоду. Перевірка звіту здійснюється Рахунковою палатою Вер-ховної Ради Автономної Республіки Крим, після чого проходить затвердження звіту про виконання бюджету або приймається інше рішення з цього приводу.

№ 41. Економічна сутність та значення міжбюджетних відносин в Україні.

Нинішня система міжбюджетних відносин в Україні поєднує в собі як інструменти, що склалися в бюджетній практиці колишніх СРСР і УРСР, так і ті інструменти, які введені вже в період 90-х років.

Розвиток і відновлення інструментів міжбюджетних відносин в Україні почалися лише після виведення в 1990 році місцевих бюджетів зі складу державного бюджету, а бюджетів місцевого самоврядування — зі складу бюджетів регіональних органів влади.

Вивчення й аналіз різних поглядів на місце міжбюджетних відносин у фінансовій і бюджетній системах держави, а також напряму їх удосконалення дають підстави для обґрунтування цілей і способів регулювання взаємодії між окремими ланками бюджетної системи держави.

Для розуміння сутності розподілу делегованих державних повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування, можливо виділити три групи критеріїв.

Перша група — видатки, пов'язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують часткове виконання мінімальних соціальних послуг, гарантованих державою і розташованих найближче до споживачів (медичні пункти, амбулаторії, початкові школи, сільські та селищні клуби тощо).

Друга група — видатки, пов'язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують мінімальні соціальні послуги, гарантовані державою для всіх громадян України відповідно до норм та стандартів, визначених державою (середні школи, лікарні широкого профілю, клуби, палаци культури, бібліотеки, стадіони тощо).

Третя група — видатки, пов'язані з функціонуванням бюджетних установ, які забезпечують гарантовані державою мінімальні соціальні послуги для окремих категорій громадян, або видатки на виконання спеціальних програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України (школи-інтернати, спеціалізовані лікарні, обласні бібліотеки, театри, філармонії тощо).

Видатки першої групи забезпечуються радами міст, селищ, сіл відповідно до виділених державою бюджетних ресурсів.

Видатки другої групи в повному обсязі забезпечуються міськими радами міст обласного значення та районними радами, які виступають з цих питань від імені територіальних громад міст, селищ, сіл, що передали їм делеговані державні повноваження. Видатки третьої групи забезпечуються в повному обсязі обласними радами.

До делегованих державних повноважень, які виконуються за рахунок коштів обласних бюджетів, належать:

1) освіта;

2) охорона здоров'я;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення;

4) культура і мистецтво;

5) фізична культура і спорт.

До делегованих державних повноважень, які виконуються за рахунок коштів районних та міських міст обласного значення бюджетів, належить:

1) управління;

2) освіта;

3) охорона здоров'я;

4) соціальний захист та соціальне забезпечення;

5) житлово-комунальне господарство;

6) культура і мистецтво;

7) фізична культура і спорт.

Розподіл делегованих державних повноважень між районним бюджетом та бюджетами міст районного значення, селищ, сіл визначається районною радою.

Розподіл видатків між бюджетними установами одного типу здійснюється районною чи міською міста обласного значення радою пропорційно відповідно до узагальнених показників, визначених галузевими нормами та стандартами.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах власні кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) організацій і установ, що перебувають у комунальній власності.

Міські ради міст обласного значення можуть передати частину делегованих державних повноважень районній раді. Районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень міській раді міста обласного значення. Ця передача здійснюється рішенням відповідної міської та районної ради і оформляється договором сторін. Договором передбачаються конкретні умови надання стороною, якій передаються повноваження, мешканцям міст обласного значення та районів, повноваження яких передаються, соціальних послуг відповідно до гарантованих Державою норм та стандартів.

Якщо іншого не обумовлено спільною угодою, розмір переданих коштів на виконання делегованих повноважень пропорційний кількості користувачів суспільних послуг. Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати виконання частини власних повноважень обласній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Сільські, селищні та міські ради міст районного значення можуть передати всі або деякі свої повноваження районній раді чи іншій територіальній громаді. Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень обласній раді і, навпаки, обласна рада може передати частину делегованих державних повноважень міській раді міста обласного значення чи районній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

При передачі функцій з виконання власних та делегованих державних повноважень від надавача до отримувача відповідні бюджетні ресурси передаються у вигляді трансферту відповідно до угоди. При цьому в доходній частині бюджету надавача передбачаються джерела забезпечення виконання функцій, розраховані по делегованих державних повноваженнях, а у видатковій частині бюджету передбачається трансферт до відповідного бюджету отримувача. У бюджеті отримувача в доходній частині передбачається відповідний трансферт, а у видатковій частині видатки на виконання переданих функцій або проектів.

У випадку, якщо на території міст обласного значення чи району розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги загального призначення та утримуються безпосередньо з Державного бюджету України, з відповідного бюджету самоврядування надається трансферт до Державного бюджету України.

У випадку, якщо на території області розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги спеціального призначення та утримуються безпосередньо з Державного бюджету України, з обласного бюджету надається трансферт до Державного бюджету України.

Процес децентралізації державної влади має супроводжуватися передаванням частини керівних повноважень по вертикалі управління, розширенням самостійності у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку території місцевими органами влади.

У результаті даного процесу формується система органів управління потоками бюджетних ресурсів, до компетенції яких належить право вирішення питань про розміри, напрями, терміни, механізми використання цих ресурсів. Взаємозв'язок органів влади і управління виявляється в необхідності фінансування єдиних суспільних потреб, у кількісному і якісному розмежуванні бюджетних ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями і по вертикалі державного управління. У процесі перерозподілу фінансових ресурсів бюджетною системою виділяються такі основні типи відносин між бюджетами різних рівнів:

1). розподіл витрат відповідно до розподілу повноважень між виконавчою державною владою та органами місцевого самоврядування;

2). забезпечення місцевих бюджетів дохідними джерелами для виконання власних і делегованих державою фінансових зобов'язань;

3). перерозподіл через Державний бюджет фінансових ресурсів від «багатих» у фінансовому розумінні регіонів «бідним»;

4). формування умов для збільшення зацікавленості органів місцевого самоврядування в мобілізації доходів;

5). використання у процесі виконання бюджету різних форм і методів взаємодії між

Державним і місцевим бюджетами.

Саме ця взаємозалежність, що виникає між бюджетами різного рівня, а також органами влади одного рівня з приводу перерозподілу і використання фінансових ресурсів, відображає сферу дії міжбюджетних відносин. Оскільки міжбюджетні відносини відображають визначену взаємозалежність ланок бюджетної системи держави, можна сформулювати таке їх визначення:

«Міжбюджетні відносини в Україні — це спеціалізована форма взаємозв'язків і взаємозалежностей між місцевими бюджетами і Державним бюджетом України, а також між окремими рівнями системи місцевих бюджетів». У свою чергу, об'єктом міжбюджетних відносин виступають фінансові ресурси, що розподіляються між бюджетами різних рівнів для усунення диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Таким чином, міжбюджетні відносини об'єктивно зумовлені тим, що, як і будь-які фінансові відносини, виникають через суспільну потребу в перерозподілі бюджетних ресурсів на користь бюджетів, що в меншій мірі забезпечені чи мають у цей час більшу потребу в коштах. Цілісне функціонування бюджетної системи забезпечується взаємодією всіх її ланок. При цьому однією з ознак бюджетної системи як виду соціальних систем є існування в ній різних за рівнем, часто не погоджених між собою цілей. Причиною цього є відмінності між метою формування та використання ресурсів різних бюджетів і потребами розвитку окремих територіальних громад і країни в цілому. Функцію узгодження й упорядкування наявних потреб і фінансових можливостей усіх бюджетів і, відповідно, повернення бюджетної системи до стану відносної рівноваги виконує регулювання. Стан рівноваги бюджетної системи досягається за умови рівномірного і пропорційного забезпечення ресурсами і відповідного здійснення витрат кожною її ланкою.

№ 42. Економічна суть і значення державного кредиту.

В умовах розвинутих товарно-грошових відносин держава може залучати до покриття своїх витрат вільні фінансові ресурси господарських структур чи кошти населення. Головним способом залучення є державний кредит, який виражає відносини між державою і численними фізичними і юридичними особами з приводу формування наряду з бюджетом додаткового грошового фонду держави. Державний кредит пов'язаний з бюджетним дефіцитом і є джерелом його покриття. До системи державного кредиту належать позики, які надаються під державні гарантії та поповнення резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду. При здійсненні внутрішніх кредитних операцій держава є позичальником коштів, а населення, підприємства й організації - кредиторами. Держава може бути також кредитором, використовуючи казначейські кредити. Таким чином:

"Державний кредит" - сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником (або позикодавцем) коштів і фізичними/юридичними особами, іноземними урядами в процесі формування і використання загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Особливість державного кредиту полягає у зворотності, терміновості й платності наданих у борг коштів. Узяті в борг кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючи їх в додаткові фінансові ресурси. Джерелом погашення державних позик і виплати відсотків за ними є ресурси бюджету.

Позиковий фонд, що виступає матеріальною основою банківського кредитування, використовується для надання кредитів підприємствам і установам з метою забезпечення безперебійності і підвищення ефективності процесу розширеного відтворення. Кредити можуть одержувати і приватні особи.

Відмінні ознаки державного кредиту порівняно з банківським наступні:

1) потреба суб'єктів економічної діяльності в банківському кредиті виникає у зв'язку з нерівномірністю руху вартості в процесі виробництва й обміну; потреба в державному кредиті виникає через фінансові ускладнення країни, а також для пом'якшення диспропорцій між готівково-грошовою масою в обігу й товарних ресурсах для її покриття;

2) у разі банківського кредиту економічні інтереси позичальника і кредитора збігаються, форма власності на кошти, надані в якості позики не змінюється, державний кредит передбачає відносно відособлені економічні інтереси учасників угоди;

3) банківський відсоток при банківському кредиті слугує засобом економічного впливу на діяльність позичальника, а при державному кредиті відсоток за позику є економічним стимулом реалізації економічних інтересів кредитора з приводу передачі власних коштів у розпорядження держави;

4) банківський кредит є пов'язаним з тієї частиною грошового обігу, в якій гроші виконують функцію засобу платежу, а при державному кредиті гроші виконують не тільки функції платіжного засобу, але і функції засобу обігу (за наявні кошти населення може купувати й продавати державні цінні папери);

5) банківський кредит має строго цільове призначення, тоді як державний кредит використовується, як правило, глобально, застосовується для фінансування капітальних вкладень і витрат, пов'язаних з вирішенням соціальних проблем;

6) терміни повернення коштів при банківському кредиті строго регламентуються. У разі їх порушення банківські заклади застосовують до позичальника штрафні санкції. При державному кредиті відносини між позичальником і кредитором складаються на добровільній основі, у відносинах позичальника не застосовуються санкції, взяті в борг наявні кошти мають бути повернуті позичальником кредитору в міру закінчення терміну дії позики;

7) банківський кредит пов'язаний переважно з безготівковим грошовим обігом: притягнення і надання коштів здійснюється за допомогою їх перерахувань з одного рахунку на інший; державний кредит поширений здебільшого у сфері готівково-грошового обігу;

8) при зарахуванні кредиту на розрахунковий рахунок одержувача при банківському кредитуванні створюється можливість одержання готівки для виплати заробітної плати, премій, виплат на відрядження та інших виплат (наприклад, цільові кредити на заробітну плату), що впливає на зростання маси готівки в обігу. Державний кредит сприяє скороченню обсягу готівки в обігу. У державному кредиті держава може виступати як позичальник кредиту, так і кредитор, гарант кредиту.

Призначення державного кредиту виявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У разі дефіциту державного бюджету додатково одержані фінансові ресурси направляються на покриття різниці між бюджетними витратами і доходами. При позитивному бюджетному сальдо одержані за допомогою державного кредиту кошти, прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни.

№ 43. Види держ. кредиту та їх характеристика.

Державний кредит у системі кредитних відносин виступає у формі ощадної справи і у формі державної позики.

Ощадна справа – це державний кредит за умови спрямування залучених коштів у доходи бюджету. Ощадні банки в основному діють на комерційній основі, мобілізовані ними кошти формують їх кредитні ресурси. За умови спрямування їх на придбання державних цінних паперів вони відносяться до державного кредиту.

Державні позики – це основна форма державного кредиту. Згідно з правового оформленням розрізняють державні позики, забезпечені випуском цінних паперів і наданих на підставі угод (безоблігаційні).

Угодами в основному оформляються кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Цінні папери, за допомогою яких здійснюється оформлення державного кредиту, – облігації і казначейські зобов’язання (векселі).

Облігації – це боргові зобов’язання держави з установленими термінами повернення боргу й виплати додаткового доходу у формі процентів чи виграшу. Номінальна вартість облігацій – це сума, надана власником облігації державі в тимчасове користування (встановлюється державою і вказується на облігації). Це сума, яка сплачується за погашення облігації і на яку нараховуються відсотки. Реальна вартість облігацій може бути вище чи нижче номінальної вартості, залежно від курсової різниці, зумовленої номінальною величиною проценту облігацій, стану кон’юнктури ринку та насиченістю його цінними паперами, довірою населення до уряду держави та ін.

Облігації державної позики, по суті, є особливою формою фіктивного капіталу. Інвестуючи в державні цінні папери певні кошти, їх власники в майбутньому є розпорядниками відповідних сум податкових і неподаткових державних бюджетних надходжень, що в підсумку спричиняє зростання податкового тягаря. Таким чином, сутність державної позики визначається як податок, взятий наперед (антиципований податок).

Казначейські зобов’язання (векселі) – це боргове зобов’язання, спрямоване лише на покриття бюджетного дефіциту. Ними оформляються в основному коротко- чи середньотермінові позики, виплата доходу за якими здійснюється у формі відсотків.

Державний кредит за місцем розміщення може бути зовнішнім і внутрішнім.

Внутрішній кредит виступає у таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення у державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду, казначейські й гарантовані позики.

Державні казначейські позики як форма державного кредиту являють собою відносини надання фінансової допомоги (не мають комерційних цілей) підприємствам і організаціям за рахунок бюджетних коштів на засадах терміновості, платності й повернення. В Україні така форма кредиту використовується не дуже активно.

Гарантовані позики – це позики, гарантовані урядом до безумовного погашення позик (і відсотків за ними), наданих місцевим органам влади і управління чи господарськими організаціями. За ними уряд держави несе реальну фінансову відповідальність тільки за неплатоспроможності позичальника.

Зовнішній – міжнародний кредит – це сукупність відносин, за яких держава на світовому фінансовому ринку виступає або у ролі позичальника, або кредитора. Аналогічно внутрішнім позикам вони надаються на умовах поворотності, терміновості й платності. Сума зовнішніх позик і нарахованих відсотків включається у державний борг країни. Зовнішні позики сприяють подоланню фінансових труднощів країни-одержувача і зміцнення її економічного потенціалу.

Існує декілька різновидів класифікації державних позик. Основні з них наведені на схемах 11.3 і 11.4.

№ 44. Державний борг та управління державним боргом.

Управління державним боргом — одне з пріоритетних завдань фінансової політики держави, важлива умова її фінансової стабільності. Процес управління боргом має декілька етапів: залучення коштів; використання коштів; повернення боргу і виплата відсотків.

Державне управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де законом «Про державний бюджет» на відповідний рік встановлюються граничні розміри боргу й державні гарантії щодо його повернення. Мета політики управління боргом – одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів й уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Державний борг є:

1) внутрішній (капітальний; поточний);

2) зовнішній.

Внутрішній державний борг виникає перед населенням країни (резидентами) у випадку добровільного або примусового вилучення в нього коштів. Добровільне вилучення виражається у придбанні населенням на добровільні основі облігацій державної позики. Примусове вилучення відбивається в наявності прихованого дефіциту бюджету.

Внутрішній державний борг України включає:

- капітальний борг по заощадженнях населення в закладах Ощадного банку; грошові заощадження;

- страхові внески ;

- облігації державної безпроцентної і державної внутрішньої виграшної позики;

- державні казначейські зобов’язання ;

- сертифікати Ощадного банку СРСР;

- внески до Зовнішнього економбанку колишнього СРСР.

Види зовнішнього державного боргу (боргу перед нерезидентами):

- зa видами кредитів: банківські; фірмові;

- за формами представлення: валютні; товарні;

- зa цільовим використанням: інвестиційні; неінвестиційні;

- за умовами надання: пільгові; зі сплатою високих відсотків; на компенсаційній основі;

- за термінами повернення заборгованості: короткострокові (з терміном погашення до 1 року); середньострокові (з терміном погашення від 5 років до 10 років); довгострокові (з терміном погашення від 10 років і більше);

- зa умовами повернення боргу: одноразові; рівними частинами нерівними частинами.

До збільшення обсягу зовнішнього державного боргу призводить перевищення надходження в країну товарів і послуг з імпорту над їх експортом із країни.

Зовнішні позики й накопичення державного боргу через дефіцит державного бюджету вважаються обґрунтованими, якщо майбутні прибутки покривають суми, необхідні для його обслуговування.

Прийнято вважати, що коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу не повинен перевищувати 25 %.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Тому залучені кошти повинні використовуватися для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому має збільшуватися виробництво товарів не тільки для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Якщо цього не буде, то платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту й вітчизняного виробництва. У результаті комерційні кредитори, побоюючись імовірних неплатежів, скорочуватимуть кредитування країни.

Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами: по-перше, скільки капіталу країна може поглинути, по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів. При обчисленні цих факторів повинні враховуватись як короткотермінові, так і довготермінові характеристики державного боргу. Тому важливою умовою збереження платоспроможності, довіри кредиторів і пом'якшення умов кредитування є економічне зростання. Що стосується зовнішніх запозичень, то вони повинен використовуватися виключно для інвестицій, проте висока норма інвестицій є необхідною, але недостатньою умовою для підтримки довіри кредиторів. Інвестиції повинні бути також ефективними в тому розумінні, що прибуток за інвестиціями повинен перевищувати вартість залучення капіталу. Позичкові ресурси, що інвестуються нерозумно, є більшою небезпекою, ніж повна відсутність зовнішніх позик. Зовнішній борг може зростати швидше, ніж експорт лише протягом визначеного часу і тільки в тому разі, якщо борг щодо експорту невеликий.

Існує один негативний елемент економічної політики, який є спільним для всіх країн, що схильні мати проблеми з погашенням та обслуговуванням державного боргу. Це неспроможність контролювати дефіцит державного бюджету.

Управління як зовнішнім, так і внутрішнім боргом включає комплекс заходів щодо його обслуговування — це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості шляхом випуску нових позик. Виплата процентів, виграшів, коштів із погашення позик становить основну частку витрат на обслуговування державного боргу. До інших належать витрати з виготовлення, пересилання і реалізації цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення та деякі інші витрати.

Методами управління державним боргом є:

- конверсія,

- консолідація,

- уніфікація,

- обмін облігацій за регресивним співвідношенням,

- відстрочення погашення і анулювання позики.

Конверсія — це зміна доходності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися одночасно. Уніфікація позик — це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли декілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі зазначені методи застосовують і щодо внутрішнього боргу. Відстрочення погашення боргових зобов'язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути зумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.

Методи покриття державного боргу наступні:

- використання валютних резервів держави;

- використання золотих резервів держави;

- збільшення обсягів експорту товарів і послуг;

- одержання іноземних позик і кредитів (у якості надзвичайного заходу).

Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов'язань Уряду України і надання гарантій від імені Уряду України провадиться за його дорученням Міністерством фінансів України. Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структура, джерела й строки погашення встановлюються Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік. Рахункова палата здійснює контроль за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України. Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій по розміщенню облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашенню і виплаті доходу по них у вигляді процентів та в іншій формі.

Необхідною умовою успішної виплати зовнішньої заборгованості є вирішення так званої «проблеми трансферту», яка має три аспекти:

1. Бюджетний: забезпечення перевищення прибутків над витратами, що вимагає реалізації системи заходів для збільшення бюджетних надходжень (шляхом створення Податкового кодексу, що стимулює приватні інвестиції) і зменшення бюджетних витрат (за рахунок обмежень державних інвестицій із широким залученням до інвестування комерційних банків, пенсійних фондів, страхових компаній; з проведенням реформ у соціальній та житлово- комунальній сферах, щоб пільги одержували тільки ті. кому вони реально потрібні; з погашенням боргів перед бюджетом підприємствами-монополістами. скороченням бюрократичного апарату та ін.).

2. Ресурсний: виплата зовнішньої заборгованості за рахунок експортних надходжень або активного сальдо торговельного балансу.

З. Системний: нарощування фізичного обсягу експорту при адекватному збільшенні його вартісного обсягу.

Універсальні правила кредитно-валютної політики в умовах наявності великої зовнішньої заборгованості такі:

1) збільшення привабливості внесків у національній валюті;

2) стимулювання резидентів щодо кредитних операцій в національній валюті;

3) залучення середньо - й довгострокових фінансових коштів;

4) здійснення ефективного валютного контролю.

№ 45. Економічна природа і значення страхування.

Страхування є однією з найбільш давніх історичних і складних економічних категорій, невід'ємною частиною людського життя. Страхові відносини виникли у суспільстві в процесі його історичного розвитку. Людство завжди прагнуло захистити себе від різного роду ризиків та було змушене вживати запобіжні заходи для забезпечення достатніх умов життєдіяльності та виробничого процесу.

Термін "страхування" походить від лат. "securus" і "sine cura", що означають "безтурботний". Поняття "страхування" досить часто пов'язують зі словом "страх", а тому вживають у значеннях "підтримка", "гарантія успіху", "захист".

Зародження страхових відносин відбулося ще за тисячі років до нашої ери. Так, окремі елементи страхування простежувалися в законах царя Хаммурапі у Вави лоні (близько 1800 р. до н. е.): розподіл між зацікавленими особами ризику можливих втрат (збитків), захист їх інтересів у разі настання певних подій. Найдавнішою формою страхового захисту було взаємне страхування. У XIII ст. воно поступово поширювалося в Італії, Англії, Німеччині, де значного розвитку набули торгівля, грошові розрахунки, морське судноплавство.

У XVII ст. у Західній Європі, а у XVUI ст. і на теренах сучасної України особливо активно розвивається класичне страхування за всіма видами ризиків: морське та вогневе страхування, страхування життя та від нещасних випадків. Страхові платежі та внески стають регулярними, мобілізуються у відповідному страховому фонді з метою організації страхового захисту, з'являються страхові товариства, які здійснюють свою діяльність задля отримання прибутку. Такі зміни привели до нового розуміння суті страхування.

В умовах командно-адміністративної системи управління народним господарством та державної монополії в страховій галузі страхування не враховувало інтереси зацікавлених осіб.

Із розвитком ринкових відносин змінюється і посилюється роль страхування. Розвиток суспільних відносин, удосконалення засобів виробництва призводять до збільшення кількості ризиків та величини збитків від їх настання. Разом із необхідністю страхування класичних ризиків з'являється потреба у страхуванні підприємницьких, фінансових, кредитних, банківських, валютних та нових специфічних ризиків перехідного етапу. В умовах ринку страхування стає не тільки методом захисту страхувальників від руйнівних стихійних лих, а й засобом захисту від несприятливих змін ринкової кон'юнктури, що можуть негативно вплинути на життєдіяльність усіх суб'єктів ринкових відносин.

Розкриваючи сутність страхування, доцільно розглядати його поняття в таких аспектах:

— як гарантію захисту майнових інтересів юридичних і фізичних осіб;

— як економічну категорію;

— як вид діяльності (бізнесу);

— як форму фінансового посередництва;

— як метод нейтралізації ризиків.

Офіційне, законодавчо регламентоване нормами права, визначення терміна "страхування" наведене в Законі України "Про страхування" (зі змінами і доповненнями): страхування — вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення цих фондів. Відповідно рух грошових коштів між суб'єктами страхових правовідносин відбувається під впливом обов'язкових норм, законів, встановлених державою. Такі цивільно-правові договірні відносини передбачають обов'язок страховика здійснити страхові виплати у разі настання страхових подій згідно з договором страхування, а відтак гарантують захист майнових інтересів громадян та підприємств.

Згідно із Законом України "Про страхування" до об'єктів страхування належать майнові інтереси, пов'язані з:

— життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

— володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

Страхування та страховий ринок

— відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди застрахованій особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Страхування як економічна категорія є системою економічних (перерозподільних) відносин, що охоплює:

— формування спеціального грошового фонду за рахунок внесків фізичних та юридичних осіб;

— використання цього фонду для відшкодування збитків унаслідок несприятливих подій (ризиків).

З позиції цільового формування і використання страхового фонду страхування можна вважати фінансовими відносинами. Водночас страхування охоплює особливі фінансові відносини, які дають підстави відрізняти страхування від інших економічних категорій. Тому доцільно виокремити ознаки, що характеризують специфіку категорії страхування:

— перерозподільні відносини між учасниками сформування страхового фонду;

— наявність страхового ризику, тобто страхуванню властивий імовірнісний характер відносин;

— солідарне розкладення збитку між учасниками страхування;

— поворотність страхових платежів, мобілізованих у страховому фонді. Наведені ознаки вказують на те, що страхування тісно взаємодіє з такими економічними категоріями, як фінанси і кредит, проте має і принципові відмінності.

По-перше, страхування, як і фінанси, зумовлене рухом грошових коштів під час формування та використання відповідних цільових фондів у процесі розподілу та перерозподілу доходів і нагромаджень усіх суб'єктів господарювання. З одного боку, наявність такої ознаки наближує страхування до категорії фінансів, а з іншого — підкреслює його особливості.

По-друге, для страхування характерні економічні відносини, пов'язані лише з перерозподілом доходів і коштів для нагромадження з метою відшкодування збитків. Перерозподіл між учасниками страхових відносин має замкнений характер, пов'язаний із солідарним розкладенням нанесеного збитку. Замкненість полягає у тому, що використання страхового фонду обмежується суб'єктами, які брали участь у його формуванні. Тоді як однією з ознак фінансових відносин є нееквівалентний характер перерозподілу.

По-третє, страхування базується на можливості настання страхового випадку, тобто страхуванню притаманний імовірнісний характер відносин. Відповідно рух грошових коштів у страхуванні залежить від ступеня ймовірності заподіяння збитку страховими подіями. Чим вищою є така ймовірність, тим більшим є страховий внесок і розмір відшкодування. Фінансування має плановий характер формування та використання грошових фондів.

По-четверте, замкнене розкладення збитків зумовлює таку специфічну ознаку страхування, як поверненість страхових платежів, унесених до страхового фонду. Внески кожного учасника страхового фонду призначені для страхових виплат, тобто повертаються у вигляді страхових сум або страхового відшкодування. Принцип повернення коштів характерний і для такої економічної категорії, як кредит, однак не можна сказати, що страхувальник кредитує страховика, оскільки він купує страховий захист. Проте необхідно зауважити, що кредитний характер страхових відносин притаманний насамперед страхуванню життя, кошти за яким повертаються або платникові, або спадкоємцям, тоді як для ризикових видів страхування цей принцип має місце лише у разі настання страхових подій.

Отже, страхування як економічна категорія — сукупність перерозподіль-них відносин, які виникають між двома суб'єктами — страховиком і страхувальником — з приводу формування грошових фондів за рахунок сплати останнім страхових внесків з метою захисту майнових інтересів у разі настання страхових випадків та поповнення цих фондів у процесі ефективного розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку.

У ринковій економіці страхування здійснюється на комерційних засадах (за винятком державного соціального страхування), виступаючи важливим напрямом підприємницької діяльності. Так, страхові компанії шляхом реалізації страхових послуг, з одного боку, забезпечують соціальний ефект у суспільстві — страховий захист добробуту людства, а з іншого — займаються комерційною діяльністю, яка дає прибуток. Джерелом прибутку страховика є доходи від страхової діяльності, від розміщення тимчасово вільних коштів в об'єкти виробничої та невиробничої сфер діяльності, банківські депозити, акції, облігації тощо. З цієї позиції страхування можна розглядати як вид діяльності (бізнесу).

Страхові компанії відіграють велику роль у стимулюванні господарської активності учасників ринку, який створює конкурентне середовище, що викликає потужну психологічну мотивацію їх економічної діяльності. Страхування насамперед створює для всіх учасників рівні права, можливість отримати вигоду, надає впевненості в розвитку бізнесу. В такому аспекті страхування можна розглядати як форму фінансового посередництва, яка забезпечує формування та цільове використання спеціальних грошових фондів.

У ринкових умовах господарювання розширюється коло ризиків, посилюється їх вплив на підприємництво і життєдіяльність людини. При цьому кошти, мобілізовані у страхових фондах страхових компаній, є вагомим джерелом компенсації можливих фінансових втрату випадку настання ризикових подій. Відповідно з позиції управління ризиками страхування є методом нейтралізації ризиків у всіх сферах життя та господарської діяльності.

№46. Характеристика грошових потоків, які виникають в процесі діяльності страхової компанії.

№47. Суб’єкти страхування і форми страхових відносин та їх характеристика.

До суб'єктів страхування належать:

— страховики;

- страхувальники;

— застраховані;

— вигодонабувачі.

Страховики — фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України "Про господарські товариства" та Господарським кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цими законодавчими актами, а також які одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Тобто страховики — спеціалізовані організації, які за певну плату (страхову премію) беруть на себе зобов'язання відшкодувати збитки, завдані страховою подією, або виплатити страхову суму страхувальникам чи особам, яких вони зазначили у договорі страхування.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації (з використанням слів "державна", "національна"), що створені та діють відповідно до чинного законодавства, єдиним власником яких є держава. Слова "страховик", "страхова компанія", "страхова організація" та похідні від них можуть використовувати лише ті юридичні особи, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидентами України.

У страхових відносинах може брати участь декілька страховиків. Страхування об'єкта за одним спільним договором кількома страховиками називається співстрахуванням. Страховик може страхувати ризики з виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником в іншого страховика. Такі дії страховиків називаються перестрахуванням. У таких відносинах виокремлюються два суб'єкти: перестрахувальник — страховик, що передає другому страховику договір страхування; перестраховик — страховик, який бере договір страхування і зобов'язання за ним.

Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування, сплачують страхові премії і мають право на отримання відшкодування у разі настання страхового випадку.

Застраховані — особи, що беруть участь в особистому страхуванні, об'єктом страхового захисту яких є життя, здоров'я і працездатність. Застрахована особа, яка сплачує страхові внески, є одночасно страхувальником.

Вигодонабувачі — особи, зазначені страхувальником у договорі страхування для отримання страхового відшкодування або страхової виплати у разі, якщо страхувальник чи застрахована особа не зможе скористатися належними сумами самостійно.

Класифікація сукупності страхових відносин має такий вид:

1. Майнове страхування (об'єктом страхування виступають матеріальні цінності):

1.1. Страхування майна підприємств і організацій.

1.2. Страхування майна сільськогосподарських підприємств (об'єктом страхування виступають: врожай сільськогосподарських культур, багаторічні насадження, сільськогосподарські тварини — 70% від їх балансової вартості).

1.3. Страхування майна кооперативів і громадських організацій.

1.4. Страхування майна населення.

Призначення майнового страхування полягає у відшкодуванні збитку, що виражається в загибелі й пошкодженні яких-небудь предметів через настання страхового випадку. Страхувальником виступає власник майна. На страхування приймаються всі види майна, що належить підприємствам і організаціям — будинки, споруди, засоби транспорту, машини, устаткування, інвентар, товари, різні види сільськогосподарських культур і тварин, тобто основні й оборотні фонди (крім посівів і тварин), що страхуються виходячи з їх повної балансової вартості. Максимальний розмір страхового відшкодування визначається страховою сумою і виплачується при повній загибелі майна. При пошкодженні

майна відшкодування складає частину страхової суми, яка залежить від ступеня пошкодження і способу відшкодування втрат.

2. Соціальне страхування — вид обов'язкового страхування; його, призначення — необхідність матеріального забезпечення громадян, які внаслідок визначених причин не можуть брати участі в суспільно-корисній праці і не спроможні за рахунок власної праці підтримувати своє існування.

Кошти соціального страхування використовують у вигляді грошових виплат, фінансування послуг і надання пільг:

а) грошові виплати — пенсії й оплата лікарняних;

б) фінансування послуг — оплата послуг закладів охорони здоров'я для відновлення працездатності, проведення оздоровчо-профілактичних заходів;

в) надання пільг — пільгові послуги для трудового навчання і працевлаштування інвалідів, надання їм послуг з протезування, юридичної допомоги, оплата послуг інтернатів і т.д.

3. Особисте страхування:

3.1. Особисте страхування (добровільне страхування життя і здоров’я, страхування дітей на певний строк — до настання повноліття, до весілля і т.д.).

Може бути добровільним і обов'язковим (наприклад, страхування пасажирів і військових). Виконує ризикову і нагромаджувальну функції.

3.2. Страхування від нещасних випадків.

4. Страхування відповідальності:

4.1. Страхування кредитних ризиків, коли на страхування приймається ризик непогашених позичальником отриманих кредитів і відсотків по них (договір страхування припускає погашення від 50 до 90% суми непогашеного

кредиту);

4.2. Страхування громадської відповідальності на випадок заподіяння збитку третім особам (водіїв автотранспорту, підприємців перед працівниками з найму, авіаційних перевізників, власників джерел забруднення навколишнього

простору);

4.3. Страхування власників джерел підвищеної небезпеки (підприємств-виробників хімічних речовин).

5. Страхування підприємницьких ризиків:

5.1. Страхування на випадок неотримання прибутку.

5.2. Страхування непередбачених збитків, простоїв, зниження рентабельності, на випадок несплати рахунків і т.д.

6. Медичне страхування, яке може здійснюватись в обов’язковій і добровільній формі. Об’єкт страхування – здоров'я громадян.

№ 48. Характеристика форм та видів страхування.

Характеристика форм страхування

№ п/п	Обов’язкова форма страхування	Добровільна форма страхування
1	Обов’язкові види страхування встановлюються, регулюються законом і діють тільки відповідно  до закону, не залежать від волевиявлення фізичної чи юридичної особи.	Добровільні види страхування також діють в межах закону та встановлених загальних правил страхування, проте їх застосування, вибір страховика, вста­новлення конкретних умов страхування залежить від волевиявлення фізичної або юридичної особи.
2	Суцільне охоплення визначених у законі об’єктів та осіб, що дозволяє застосовувати min-тарифи	Вибіркове охоплення страхових об’єктів і ризиків, обмежена кількість страхувальників.
3	Термін дії страхування не обмежений. Безстроковість страхування.	Термін дії страхування обмежений, є початок та кінець дії договору страхування.
4	Вступає в силу незалежно від факту здійснення страхових платежів.	Договір страхування вступає в силу після внесення страхових платежів (всіх, разового чи першого).
5	Розмір страхового тарифу, страхового платежу, страхового забезпечення встановлюється законодавчо та є однаковим для всіх страхувальників.	Розмір страхового тарифу, страхового платежу, страхового забезпечення встановлюється на основі правил стра­хування, розрахунків, попиту та про­позиції на страховому ринку, а також залежить від власного бажання особи.
6	Діє в силу закону та, як правило, не вимагає укладання договору страхування.	Діє на основі укладання договору страхування.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 04.10.2001 р. (ст. 5) визначає дві форми проведення страхування в Україні, характеристика яких наведена в таблиці 2: 

• обов’язкова;

• добровільна.

Як видно з таблиці 2, якісні характеристики добровільної та обов’язкової форм страхування мають протилежне значення.

Ст. 6 Закону про страхування встановлює перелік 22 видів добровільного страхування, характеристику та класифікаційні ознаки яких визначає Уповноважений державою орган. Також ст. 7 вищезазначеного закону визна­чає 33 види обов’язкового страхування в Україні, порядок і правила прове­дення яких, форми типового договору, розміри страхових сум і максимальні розміри страхових тарифів, а також методику актуарних розрахунків вста­новлює Кабінет Міністрів України. Законом забороняється встановлювати інші види обов’язкового страхування, ніж визначені.

Поєднання обов’язкового та добровільного страхування дозволяє сфор­мувати таку систему страхування, яка забезпечує універсальний обсяг стра­хового захисту як суспільного виробництва, суспільних відносин, так і власних інтересів юридичних осіб, особистих інтересів фізичних осіб.

Страхування за визначеними формами здійснюється державними та недержавними страховими організаціями, сфера діяльності яких охоплює внутрішній та міжнародний страхові ринки.

В особистому страхуванні найбільш поширеним є його поділ на:

• страхування життя,

• страхування від нещасних випадків.

За таким підходом до уваги приймаються такі ознаки: обсяг страхової відповідальності й тривалість страхування. Однак деякі вчені (Л. Рейтман, С. Осадець, О. Кашенко, В. Борисова), розглядаючи проблему класифікації особистого страхування, виділяють соціальне страхування (ознака – рівень життя), а в ньому – пенсійне та медичне страхування. Хоча ознаки, за якими будуються концепції класифікації, – одні й ті ж.

Майнове страхування поділяється на види за формою власності й соціальним групам страхувальників. За цими ознаками розрізняють майно суб’єктів господарювання:

• державне;

• приватне;

• орендне;

• громадян.

Особливою ознакою в класифікації майнового страхування є виділення небезпек, які ієрархічно не пов’язані між собою:

• страхування майна від вогню;

• страхування сільськогосподарських культур від засухи та інших стихійних лих;

• страхування тварин від падежу та вимушеного забою;

страхування транспортних засобів від аварій, викрадення та інших небезпек. 

Страхування відповідальності поділяється на види:

• страхування заборгованості;

• страхування на випадок відшкодування заподіяної шкоди.

У свою чергу кожний із підвидів страхування має свою більш детальну класифікацію. Наприклад, в особистому страхуванні життя виділяють: страхування дітей, страхування на випадок смерті, страхування рент, пенсійне страхування тощо. В особистому страхуванні від нещасних випадків виділяють: страхування дітей та школярів, обов’язкове страхування пасажи­рів, страхування працівників ризикових професій (військовослужбовців, митників, працівників податкових та контрольно-ревізійних служб та ін.), індивідуальне страхування тощо. В майновому страхуванні підприємства виділяють: страхування основних засобів, оборотних активів, фінансових ризиків тощо. В майновому страхуванні громадян виділяють: страхування майна першої категорії (пріоритетне майно – житло, тварини тощо), страхування майна другої категорії (майно, втрата якого зачіпає особисті інтереси). В страхуванні відповідальності заборгованості найчастіше виділяють: страхування кредитів, депозитів тощо, а в страхуванні відповідальності на випадок заподіяної шкоди – страхування професійної відповідальності, відповідальності власників транспортних засобів тощо. Зазначені підвиди ще більш детально поділяються за об’єктами страхування та родом небезпеки.

Якісна характеристика об’єктів передбачає класифікацію однорідних і неоднорідних об’єктів. Страхування однорідних об’єктів від певних небезпек здійснюється за відповідними тарифними ставками, в основу розрахунку яких покладено статистичне спостереження масових явищ – за ймовірністю та частотою їх настання, ступенем небезпечності. Страхування неоднорідних об’єктів пов’язано з організацією страхового захисту об’єктів, які мають докорінні відмінності. Серед них виділяють:

• змішане страхування;

• комбіноване страхування.

Змішане страхування застосовується, як правило, при страхуванні життя: на доживання, на випадок смерті, втрати здоров’я тощо. Комбіноване страхування передбачає поєднання в одній події страхування декількох об’єктів (наприклад, страхування транспортного засобу, багажу, водія та пасажирів).

№ 49. Суб’єкти страхування, характеристика страхування життя.

№50. Страховий ринок і його характеристика.

Страховий ринок – це особливі соціально-економічне середовище і сфера економічних відношень, де об’єктом купівлі-продажу (товаром) є страхова послуга, формуються попит і пропозиція на неї. Основна мета страхового ринку – забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення через продаж специфічної фінансової послуги (страхової гарантії), що здійснює матеріальну компенсацію шкоди (збитку), яка заподіяна майновим інтересам страхувальників у результаті настання подій, що називаються страховими випадками. Страховий ринок можна розглядати і як особливу систему організації грошових відносин із формування і розподілу страхового фонду, щоб забезпечити страховий захист суспільства за допомогою створення структури страхових організацій, які беруть участь у продажу відповідних страхових послуг.

Страховий ринок може бути охарактеризований за територіальним і галузевим (видовим) принципом. У територіальному аспекті можна виділити:

• внутрішній (місцевий) страховий ринок;

• національний (зовнішній) страховий ринок;

• міжнародний (світовий) страховий ринок.

Внутрішній страховий ринок – місцевий ринок, де є безпосередній попит на страхові послуги з боку клієнтів, що може бути задоволений конкретними страховиками.

Національний (зовнішній) страховий ринок – той ринок, який перебуває у межах певної держави, охоплює декілька внутрішніх ринків і до структури якого належать багато страхових компаній, котрі діють як у межах держави, так і за кордоном.

Міжнародний (світовий) страховий ринок – це пропозиція і попит на страхові послуги у масштабах світового співтовариства.

За галузевою (видовою) ознакою виділяють ринки: 

• особистого страхування; 

• майнового страхування;

• страхування відповідальності;

• страхування економічних ризиків;

• перестраховування.

Кожний із видових ринків можна поділити на відособлені сегменти: ринок страхування від нещасних випадків, вантажів і т.д.

Ринкова економіка грунтується на свободі вибору продавця і покупця. Вільна гра попиту і пропозиції в умовах ринкової економіки стимулює появу таких страхових послуг, що об’єктивно потрібні страхувальнику. Свобода ціноутворення, виражена у тарифних ставках на страхові послуги, створює умови для конкуренції між страховиками.

Страховий ринок представляє всю сукупність економічних відносин, що виникають при купівлі-продажу страхового продукту, і реалізує прямі відношення між страховиком і страхувальником за допомогою наповнення змісту страхової послуги конкретними товарно-грошовими відносинами.

Метою діяльності за умов ринкової економіки є одержання прибутку. При цьому об’єктивна наявність конкуренції, економічною основою якої є розходження в обсязі витрат різних страховиків на реалізацію однакової страхової послуги (її собівартості). Особливістю ціноутворення у страхуванні є той факт, що ціна страхової послуги складається з таких компонентів:

• коштів, що використовуються для формування страхового фонду для відшкодування збитків страхувальників після настання страхових випадків;

• коштів, що потрібні для реалізації страхової послуги;

• коштів, що формують прибуток страховика.

Закон вартості, діючи у ринковій економіці, проявляється у наявності на страховому ринку послуги за ціною, що сформована на основі співвідношення попиту і пропозиції. При цьому очевидно, що ринкова ціна на страхову послугу повинна бути однакова для всіх страховиків, діючих на цьому ринку.

Тому для завоювання ринку, забезпечення незалежності від конкурентів і збільшення прибутковості страхової діяльності потрібне зниження рівня індивідуальної вартості страхової послуги конкретного страховика щодо її ринкової вартості.

№51. Сутність та складові фінансового ринку.

В Українській економічній літературі постійно вживаються такі терміни як «фінансовий ринок», «ринок капіталів», «ринок цінних паперів», «фондовий ринок». В той самий час, офіційного визначення цих термінів в Україні на даний момент не існує.

Єдиним більш-менш розробленим терміном, якому було дано офіційне визначення є «ринок цінних паперів» (Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України Постанова Кабміну України №277 від 29 квітня 1994 р.).

«Ринок цінних паперів є багатофункціональною системою, що сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню добробуту громадян за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами, підготовленості населення до ринкових відносин»

Але в даному визначенні не вказано, хто діє на ринку цінних паперів (суб’єкти), який характер відносин, в які вступають його учасники, і з якої нагоди утворюються ці відносини.

На наш погляд, ринок цінних паперів уявляє з себе особливий сегмент фінансового ринку, на якому складаються відносини з приводу купівлі-продажу спеціальних документів (цінних паперів), що мають власну вартість, вільно обертаються та свідчать про відносини співволодіння, позики та похідних від них між тими, хто залучає ресурси, випускаючи цінні папери (емітенти), і тими, хто їх купує (інвестори), опосередкований, як правило, участю особливих суб’єктів підприємницької діяльності - фінансових посередників.

Якщо висловитись менш просторо, ринок цінних паперів - це частина ринку позикових капіталів, де здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів - документів, що підтверджують майнове право та право власності на підставі їх надання.

Але в той самий час ринок цінних паперів не є окремим самостійним інститутом ринкової економіки, а є частиною фінансового ринку країни.

Фінансовий ринок – це сфера специфічних економічних відносин, у процесі яких формується попит та пропозиція на фінансові ресурси та за допомогою фінансових посередників здійснюється акт їх купівлі-продажу. (Авт.)

Фінансовий ринок - це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позичальниками за допомогою посередників на підставі попиту і пропозиції на капітал.

На практиці він уявляє з себе сукупність фінансово-кредитних інститутів, що спрямовують потоки грошових коштів від власників до позичальників та навпаки.

Головна функція фінансового ринку полягає у трансформації незадіяних фінансових коштів у позичковий капітал, тобто в грошовий капітал, власник якого надає його іншим особам на встановлений термін на умовах повернення з оплатою певного %.

Фінансовий ринок поділяється на:

• ·грошовий ринок;

• ·ринок капіталів.

Грошовий ринок - це ринок короткострокових кредитних операцій (до 1 року). В свою чергу, грошовий ринок поділяється на:

1) обліковий ринок;

2) міжбанківський ринок;

3) валютний ринок.

Інструментами, що використовуються на обліковому ринку, виступають казначейські та комерційні векселі, інші види короткострокових зобов’язань. Основними рисами короткострокових цінних паперів є їх висока ліквідність та мобільність.

Міжбанківський ринок - частина ринку позичкових капіталів, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються та розміщуються банками між собою переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найбільш розповсюджені терміни дії депозитів - 1,3,6 місяців; граничний термін від 1 дня до 2 років (іноді 5 років). Кошти міжбанківського ринку використовуються банками не лише для короткострокових, але і для середньо- та довгострокових активних операцій, регулювання балансів, виконання вимог державних регулюючих органів.

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний оборот, який пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних та фізичних осіб різних країн. Специфіка міжнародних розрахунків полягає у відсутності загальновизнаних для всіх країн платіжних засобів. Тому необхідною умовою для проведення розрахунків за зовнішньоторговельними операціями, послугами, інвестиціями, міждержавними платежами є обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі або продажу іноземної валюти платником або отримувачем.

Валютні ринки - офіційні центри, де здійснюється купівля продаж валют на підставі попиту та пропозиції.

Ринок капіталів поділяється на:

1) ринок цінних паперів;

2) ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів.

Ринок капіталів є найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій та банків. Якщо грошовий ринок надає високо ліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах.

Таким чином, фінансовий ринок = грошовий ринок + ринок капіталів.

Головною функцією фінансового ринку є забезпечення процесу розподілу фінансових ресурсів в економіці. Він створює умови для вільного міжгалузевого обігу капіталів, дозволяє перетворювати нагромадження в робочі інвестиції. Виступаючи оптимальним розподільчим механізмом, фінансовий ринок сприяє зниженню витрат, що виникають в процесі руху капіталу.

№52. Кредитна система як основа грошового ринку, характеристика банківського кредиту.

Суть кредитної системи може бути виражена двояко:

1) як сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ;

2) як сукупність кредитних установ країни.

Частіше використовується друге визначення, котре є вужчим, але точніше характеризує інституційну форму організації кредитних відносин у суспільстві через кредитні установи, які акумулюють вільні кошти й надають їх у позику.

Процес формування й розвитку кредитної системи визначається двома об'єктивними економічними передумовами:

- на певному етапі суспільного розвитку з'являється потреба у специфічній формі підприємницької діяльності, пов'язаній із нагромадженням та розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку;

- розвиток товарного виробництва й розширення торгівлі обумовили зростання обсягів грошових потоків, що спричинило необхідність їх організації й технічного обслуговування.

Перша передумова пов'язана з виникненням власне кредитних відносин саме через нерівномірність та асинхронність індивідуальних процесів відтворення.

Друга передумова формування кредитної системи залежить від особливостей взаємодії суб'єктів ринку між собою через кругообіг матеріальних цінностей і коштів в економіці. Етапи цього розвитку (еволюції) можна визначити так:

1. Найпростіші форми кредитних відносин, що реалізуються між кредитором і позичальником без участі посередників. За цих умов кредитна система відсутня, а у кредитних відносинах домінує елемент випадковості щодо кожної конкретної кредитної угоди; існують також суперечності між розмірами і строками вивільнення коштів у кредитора та відповідними потребами в позичальника, що суттєво гальмує розвиток як кредитних відносин, так і всієї економіки.

2. Виникнення посередників, що виконують банківські функції, акумулюючи тимчасово вільні кошти і надаючи їх у позику, а також здійснюючи розрахунки між різними суб'єктами ринкових відносин. Функціонування посередників дає змогу поєднати інтереси кредиторів і позичальників у масштабах економіки в цілому, створити оптимальні умови для руху капіталів і суспільного прогресу. Домінуючою формою кредитних відносин поступово стає банківський кредит.

3. Поява й розвиток спеціалізованих фінансових посередників, що здійснюють обслуговування тих сегментів ринку, які не зайняті банками. Спеціалізація окремих посередників на тих чи інших операціях або на обслуговуванні певних суб'єктів ринку вигідно доповнює кредитну систему, збільшуючи асортимент фінансових послуг, що надаються різним учасникам процесу розширеного відтворення.

4. Створення єдиного регулюючого органу кредитної системи - центрального банку, що виконує функції управління процесами організації кредитно - розрахункового й фінансового обслуговування господарства. Цей етап виводить кредитні відносини на якісно новий-регульований рівень, що уможливлює активне використання різних інструментів і важелів державного впливу на функціонування кредитного механізму з метою усунення диспропорцій в економіці.

Усі інститути кредитної системи поділяються на три групи:

1) центральний банк;

2) комерційні банки;

3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (парабанки).

Перші дві групи становлять окрему ланку організації них відносин - банківську систему країни, третя група відносно відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк - це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворюєбанківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи зокрема довели необхідність регульованого підходу до організації кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх банківських установ залежно від ролі і функцій на два рівні:

1) політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2) комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв'язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке падає основне навантаження - фінансово-кредитне обслуговування економіки. Водночас у структурі кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, тобто центральний банк, що реалізує грошово-кредитну й валютну.

Банки як основа кредитної системи є головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин різних суб'єктів ринкової економіки. Процес виникнення й розвитку банків був об'єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин і став важливим етапом економічного прогресу суспільства.

Особливості діяльності банку за ринкових умов можна показати, називаючи його функції, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є:

1) посередництво в кредиті;

2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал;

3) посередництво в платежах;

4) створення кредитних засобів обігу.

Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу капіталів підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб'єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. При цьому розв'язується суперечність між розмірами коштів, що пропонуються як позика, та попитом на ці кошти, а також між строком вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику.

Таким чином, банки сприяють вільному «переливанню» капіталів в економіці, спрямовуючи капітали в найефективніші сфери їх застосування. Посередництво банків у кредитних відносинах дає змогу також суттєво знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають ширші можливості для визначення стану платоспроможності позичальників, а також для диверсифікації коштів своїх клієнтів, що зменшує ймовірність утрат.

Банківський кредит є однією з найзручніших та найгнучкіших форм залучення коштів суб'єктами ринку, що уможливлює максимальне врахування потреб конкретного позичальника.

Акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал визначає роль банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стимули для нагромадження й заощадження грошових ресурсів формуються гнучкою політикою банків, що пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які Дають дохід у вигляді процента. Сконцентровані в такий спосіб ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, то загальний економічний розвиток суспільства.

Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб'єктами ринку переказуванням коштів з рахунку на рахунок або заліком взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, тримаючи свої кошти на банківських рахунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне й повне виконання доручень своїх клієнтів щодо здійснення платежів. З цією метою застосовуються найсучасніші форми обчислювальної техніки й комунікацій, які дають змогу в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують надійний контроль за їх здійсненням.

Створення кредитних засобів обігу полягає в тім, що банки своїми кредитно-розрахунковими операціями забезпечують потреби господарського обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей. Ці операції пов'язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в тім, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його розрахунковий рахунок. У межах цієї суми клієнт може одержати готівку або виписати чеки для розрахунків. Відтак банк, по суті, створює додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню залишку на поточ­ному рахунку і не залежить від попереднього внесення реальних коштів до банку. Ця функція банків сприяє підтримуванню належної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до потреб господарського обороту.

Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв'язку між собою та відображають базові напрями діяльності банків і їхню роль в економіці. Однак ними не вичерпується діапазон тих найрізноманітніших операцій, які спроможні здійснювати сучасні банки. Особливості цих операцій визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ, яка ґрунтується передовсім на існуванні центральних та комерційних банків.

№ 53. Кредитна система як основа грошового ринку, характеристика комерційного та споживчого кредиту.

Комерційний кредит — це форма руху безпосередньо промислового капіталу та спосіб перетворення товарного капіталу в грошовий шляхом продажу товарів із відстроченням платежу та з поверненням боргу грошима. Отже, комерційний кредит е різновидом грошового кредиту. З одного боку, вій прискорює реалізацію товарів продавцям, а з іншого — надає можливість покупцеві користуватись товаром до отримання коштів від реалізації своєї продукції. Таким чином, комерційний кредит сприяє прискоренню кругообігу капіталу в грошовій формі як на окремих підприємствах, так і загалом у суспільстві. Комерційний кредит виникає за бажанням і згодою сторін — продавця та покупця — й має сурово визначений напрям і межі.

Кредитор може надати кредит лише своєму покупцеві, а його межі ті самі, що й міжгосподарського кредиту взагалі. Як правило, комерційний кредит є короткостроковим, тому що обслуговує тільки процес реалізації товарів, стимулюючи та прискорюючи їх збут і зменшуючи час перебування авансованого капіталу в товарній формі. Його строки та розмір залежать від деяких факторів: ступеня дефіцитності товару на ринку, фінансового стану контрагентів, наявності довіри продавця до покупця, розвитку ринку кредитів тощо.

Передача товару в кредит може оформлятись або не оформлятись векселем. Валюта векселя як цінного паперу складається з ціни товару та позичкового процента за період користування кредитом, ставка якого визначається існуючою нормою процента на ринку позичкових капіталів, але, як правило, дещо нижча від ринкової. Адже при наданні комерційного кредиту мають на меті не отримання прибутку, а реалізацію товару. Формалізуючи відносини між боржником і кредитором, вексель є певною гарантією погашення боргу та може бути підставою для кредитування кредитора банком. За допомогою індосаменту векселедержатель може розрахуватись векселем зі своїм контрагентом. У разі несвоєчасного платежу за векселем або відмови боржника від платежу векселедержатель має право на протест векселя.

Розвиток комерційного кредиту має свої закономірності. Рух комерційного кредиту збігається з рухом промислового капіталу: зі зростанням обсягів промислового виробництва цей кредит розширюється, а зі зменшенням — звужується. Особливо обсяги комерційного кредиту падають під час економічної, а ще більше — платіжної кризи, як це відбувається в Україні.

Дебіторсько-кредиторська заборгованість багато в чому подібна до комерційного кредиту, але відрізняється від нього тим, що виникає всупереч побажанням і волі сторін. Причиною її виникнення є розрив у часі між рухом натуральної і вартісної форм товару. Певною мірою вона стихійно змінює обсяги грошового капіталу в розпорядженні суб'єктів господарювання. Особливо негативний вплив на економіку має найгірший різновид міжгосподарського кредиту — прострочена дебіторсько-кредиторська заборгованість. Вона виникає внаслідок чинників макро- і мікроекономічного характеру. На обсяг неплатежів впливають також рівень договірної дисципліни та податків у країні, збалансованість грошової і товарної маси, розвиток кредитних відносин та інші чинники. Масові неплатежі в Україні були зумовлені економічною кризою, а їх різке зростання, назване платіжною кризою, було викликане одномоментним значним зменшенням грошової маси в обігу в середині листопада 1993 р. На мікрорівні причинами неплатежів є неефективна діяльність окремих суб'єктів господарювання, порушення з вини підприємств чи через незалежні від них обставини нормального кругообігу капіталу, недотримання ними договірної і платіжної дисципліни тощо.

Аванс — грошова сума, надана в рахунок майбутніх платежів за товарно-матеріальні цінності, роботи та послуги з метою забезпечення гарантії їх отримання покупцем чи з метою гарантування їх купівлі. Як вид міжгосподарського кредиту аванс є одним із джерел формування обігового капіталу підприємства, що його отримало. За користування авансом проценти, зазвичай, не сплачуються, якщо інше не передбачено договором між сторонами.

Тимчасова фінансова допомога надається окремим суб'єктам господарювання, які опинились у скрутному фінансовому становищі, організаціями (міністерствами, відомствами тощо), що стоять над ними, та партнерами на засадах повернення і, як правило, без сплати процента. У господарських центрах з метою надання такої допомоги можуть створюватися спеціальні резерви.

Лізинг — підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне використання лізингоотримувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Міжгосподарським кредитом лізинг можна вважати лише умовно, у зв'язку з тим, що з економічного погляду він має з кредитом низку спільних ознак — наявність довіри між сторонами лізингової угоди, передача вартості у тимчасове користування та за плату. Об'єктом лізингу є будь-яке майно, що належить до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і відносно якого немає обмежень щодо передавання його в лізинг. Об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача після повного погашення кредиту. Якщо в країнах з розвинутою ринковою економікою лізинг став одним із поширених способів продажу засобів праці, то в Україні він поки що перебуває на початковій стадії розвитку.

З подоланням економічної, а головне — платіжної криз в Україні та відновленням прав суб'єктів господарювання на надання кредиту міжгосподарський кредит набуде більшого поширення. Особливо зростатимуть обсяги комерційного кредиту та лізингових операцій. Водночас мають різко зменшитись обсяги дебіторсько-кредиторської заборгованості, яка за умов платіжної кризи набула гіпертрофованих розмірів.

Розширення комерційного кредиту з оформленням векселів, який іманентний ринковій економіці, сприятиме прискоренню розрахунків і більш оперативному маневруванню капіталами з боку суб'єктів господарювання, зробить дієвішим взаємоконтроль і взаємозалежність між ними. Особливо велике значення це матиме для зміцнення стійкості національної грошової одиниці, бо через механізм рефінансування комерційних банків центральним банком під векселі встановиться більш тісний зв'язок грошової маси з товарною, який в умовах комерціалізації банків був значно втрачений. Адже якщо за радянських часів основним принципом банківського кредитування було забезпечення кредиту товарно-матеріальними цінностями і витратами виробництва, то в сучасних умовах — забезпечення повернення кредиту позичальником.

Споживчий кредит — кредит, який надається юридичним чи фізичним особам на споживчі цілі. Він може надаватись як банками (про що йшлося вище при характеристиці банківського кредиту), так і кредитними установами небанківського типу, а також юридичними і фізичними особами. В Україні кредитними установами небанківського типу, що надають споживчий кредит, є ломбарди (надають кредит під рухоме майно дорогоцінності, антикваріат, одяг тощо), кредитні спілки, підприємства зв'язку (телеграми і телефонні розмови в кредит), торговельні організації (продаж товарів з розстрочкою платежу). Кредити своїм працівникам можуть надавати суб'єкти господарювання за рахунок спеціальних фондів, які вони створюють у результаті розподілу прибутку, що залишається в їх розпорядженні. Фізичні особи також можуть надавати кредит на споживчі цілі одна одній.

Спірним серед економістів є питання щодо надання споживчого кредиту юридичним особам. На нашу думку, юридичні особи можуть отримувати споживчий кредит. Адже за радянських часів підприємства у разі браку коштів фонду соціально-культурних заходів і житлового будівництва могли отримувати банківський кредит на будівництво для своїх працівників житлових будинків, баз відпочинку, клубів, закладів охорони здоров'я, стадіонів тощо. Це об'єкти споживчого (не виробничого) призначення, свідченням чого є те, що на них навіть не нараховувались амортизаційні відрахування на реновацію (на повне відновлення). У багатьох країнах із ринковою економікою підприємства також забезпечують своїх працівників житлом та об'єктами соціально-культурного призначення. Навіть за умов економічної кризи в Україні деякі підприємства здійснюють будівництво таких об'єктів, особливо житлових будинків. Для їх будівництва вони можуть отримувати кредит.

Окрім забезпечення соціальних потреб населення, споживчий кредит відіграє значну роль у формуванні платоспроможного попиту населення, який, своєю чергою, впливає на розвиток економіки країни, полегшуючи процес реалізації продукції, прискорюючи отримання прибутку і доходів державного бюджету. Визначення державою умов надання споживчого кредиту допомагає регулювати грошовий обіг у країні.

№ 54. Валютний ринок і валютні операції.

Валютний ринок — це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається на основі попиту й пропозиції на ці валюти. Купівля іноземної валюти зумовлена необхідністю здійснювати платежі за куплені товари за кордоном, а також надані послуги й виконані роботи іноземними компаніями і фірмами.

Валюта — це грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товару. Саме слово валюта (valuta) походить від італійського, що означає вартість. У практичному застосуванні слово "валюта" використовується для визначення національної грошової одиниці, грошових знаків іноземних країн при міжнародних розрахунках, а також для визначення регіональних грошових розрахункових одиниць типу екю.

Необхідність валютного ринку зумовлена розвитком міждержавних економічних зв'язків і закінченням у XX столітті формування національних валютних систем. Водночас світовий економічний простір об'єктивно рухався в бік поглиблення процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації виробництва й, відповідно, руху капіталів. Виникла потреба у спільному міждержавному розв'язанні гострих логічних економічних і соціальних проблем. Зростає роль фінансового сектора світової економіки, його вплив на темпи і пропорції світогосподарських зв'язків.

З економічного погляду валютний ринок — це досить складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як всередині країни, так і на міждержавному рівні. Інструментом цього перерозподілу є валютний курс. Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці кожної країни визначається рівнем її економічного розвитку, що насамперед характеризується якістю і собівартістю вироблюваної продукції, становищем державних фінансів, виваженою і ефективною інвестиційною політикою.

Економічні інтереси кожної країни покликана оберігати національна валютна система, яка є формою організації і регулювання валютних відносин з іншими державами, закріпленими національним законодавством і міждержавними угодами. Якщо економіка держави працює стабільно, а продукція, роботи й послуги, що надаються підприємницькими структурами, дешеві, мають високу якість і, відповідно, користуються попитом на ринках, то звичайно для їх купівлі та оплати потрібна валюта даної держави або інша стабільна іноземна валюта. Це забезпечує стабільність національної валюти і, відповідно, перерозподіл фінансових ресурсів на користь даної країни в формі надходжень у вільноконвертованій валюті.

Знецінення національної грошової одиниці веде до перерозподілу фінансових ресурсів насамперед всередині держави. Ті юридичні й фізичні особи, які мають іноземну валюту, звичайно виграють, збільшивши вартість наявного власного капіталу на величину знецінення національної грошової одиниці, оскільки від продажу іноземної валюти вони отримують значно більше національної. В свою чергу власники національної валюти умовно зменшили належний їм капітал на величину знецінення національної грошової одиниці. Умовно тому, що це знецінення буде очевидним лише тоді, коли здійснюватиметься обмін національної валюти на іноземну для розрахунків іноземною валютою.

При проведенні розрахунків у національних грошових одиницях це знецінення не завжди і не відразу помітне. Справа в тому, що при знеціненні національної грошової одиниці її власники намагаються її позбутися, обмінюючи на іноземну валюту, а також скуповуючи відповідні товари або нерухомість, що посилює інфляційні процеси в державі в цілому. Це позначається на добробуті кожного громадянина держави. Відмова громадян від національної валюти шляхом придбання іноземної підвищує фінансову стабільність іноземної країни.

Валютна система кожної країни є складовою світової валютної системи, яка здійснює перерозподіл фінансових ресурсів на міждержавному рівні. Місце національної валютної системи в світовій валютній системі характеризується насамперед умовами її конвертованості, паритетом національної валюти та механізмом формування валютного курсу, наявністю або відсутністю валютних обмежень і валютного контролю, офіційними валютними резервами та запасами дорогоцінних металів.

Світова валютна система ґрунтується на світових грошах. їх роль виконують національні валюти економічно розвинутих країн світу. До цієї категорії Міжнародним валютним фондом віднесено долар США, німецьку марку, єну, фунт стерлінгів, французький франк. Ці валюти вільно конвертуються і не мають обмежень за операціями платіжного балансу.

Вільноконвертовані — це ті валюти, які без обмежень обмінюються на будь-які інші іноземні валюти. Є частково конвертовані валюти, коли в державі зберігаються валютні обмеження. Неконвертовані валюти — це валюти країн, де обмін валют заборонено.

Елементами світової валютної системи є валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення між двома валютами. Валютний паритет є основою валютного курсу. Існує фіксований валютний курс, який коливається в невеликих межах, а також плаваючий, що змінюється залежно від ринкового попиту й пропозиції.

У будь-якій державі валютний ринок виконує певні функції, до яких належать:

• своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

• регулювання валютних курсів і диверсифікації валютних резервів;

• регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Об'єктом валютного ринку є валютні операції з продажу й обміну національної та іноземної валют. Суб'єктами ринку є продавці валюти, її покупці й посередники. Звичайно, обов'язковим суб'єктом ринку є держава, яка своїм законодавством встановлює правила функціонування валютного ринку. Конкретними суб'єктами валютного ринку є банки, валютні біржі, брокерські фірми, підприємницькі структури, міжнародні валютні, кредитні й фінансові організації.

Сучасний валютний ринок є складною розгалуженою системою, яка потребує державного регулювання та контролю.

Форми регулювання й контролю визначаються законодавством, а функція його здійснення покладається на національний банк. Основними формами регулювання є встановлення й зміна облікової ставки, проведення валютних інтервенцій, тобто втручання національного банку в операції на валютному ринку за допомогою купівлі й продажу валюти, диверсифікація валютних резервів шляхом зміни їхньої структури. У світовій практиці є й інші методи регулювання.

Валютні операції - це операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, включаючи операції з використання валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей.

№ 55. Характеристика класичних цінних паперів, що допущені до обігу в Україні.

№ 56. Характеристика похідних цінних паперів (деривативів).

Інструменти “фіктивного капіталу другого порядку”, наряду з акціями та облігаціями, є також досить поширеними об'єктами торгівлі на фондових ринках, в першу чергу - депозитні розписки, варранти, опціони, ф'ючерси.

Депозитні розписки - це цінні папери, які вказують, що їх власник має акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки.

Варрант - специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу (як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті.

Опціон - угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому (опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а продавець контракту приймає на себе обов'язок по його виконанню. Опціони є найбільш популярним фондовим інструментом. (До речі, перші опціони відомі ще з ХVII століття). Бурхливий розвиток ринку опціонів призвів до появи різноманітних його видів, спеціальних організованих ринків опціонів (як то, Чиказька опціонна біржа), формування поряд із первинним вторинного ринку опціонів.

Ф'ючерс - це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту (або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню строку ф'ючерсного контракту є обов'язковим.

№ 57. Сутність та види ринку цінних паперів.

Ринок цінних паперів — це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Ринок цінних паперів ще називають фондовим ринком. Це пов'язано з тим, що цінні папери за своєю економічною суттю є відображенням певних фондів — матеріальних або грошових.

За економічною суттю ринок цінних паперів — це форма розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів у державі з метою повнішого забезпечення потреб економіки в ресурсах та їхнього ефективного використання. Ринок цінних паперів — це продукт ринкової моделі економіки. В інших економічних системах ринок цінних паперів є фіскальним. Досвід розвитку світової економіки підтверджує, що ринок цінних паперів — явище, що об'єктивно зумовлене функціонуванням фінансів як підсистеми економіки, важливого механізму управління нею, досягнення збалансованості в розвитку матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

З одного боку, ринок цінних паперів — це вигідна система розміщення вільних коштів юридичних і фізичних осіб із метою одержання доходу, тобто перетворення власних накопичень у капітал, а з другого — ринок цінних паперів дає можливість задовольнити потребу в фінансових ресурсах підприємницьких структур для розширення своєї господарської діяльності. Крім того, ринок цінних паперів об'єктивно створює механізм ефективного використання фінансових ресурсів, оскільки розміщення паперів здійснюється на основі вільного вибору об'єкта вкладення з певними майновими гарантіями.

За напрямками розміщення коштів від продажу цінних паперів їх можна умовно розподілити на кошти, що становлять кредитні ресурси, тобто кошти від продажу цінних па-I перів, які мають термін погашення, і кошти, використані на інвестиційні потреби. Основним об'єктом фондового ринку є цінні папери.

Залежно від того, які цінні папери пропонуються на ринку, нові чи імітовані раніше, РЦП поділяють на первинний та вторинний.

Первинний ринок є ринком перших і повторних емісій, на якому здійснюється початкове розміщення цінних паперів серед інвесторів та початкове вкладання капіталу у певні сфери економіки. На вторинному ринку обертаються емітовані раніше цінні папери. Операції на вторинному ринку не збільшують загальної кількості цінних паперів і загального обсягу інвестицій в економіку. Якщо вторинний ринок функціонує ефективно, то це забезпечує високу ліквідність цінних паперів. Основними операціями на вторинному ринку є перерозподіл сфер впливу та спекулятивні операції.

№58. Фондова біржа в Україні.

ФОНДОВА БІРЖА