Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Питання до екзамену.doc
Скачиваний:
30
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
1.16 Mб
Скачать

Питання до екзамену «Фінанси»

1. Фінанси як наукова дисципліна та зв’язок фінансів з іншими навчальними економічними дисциплінами.

Термін "фінанси" з'явився орієнтовно у XIII столітті. Він пов'язується із середньовічним латинським терміном "finansia", що в буквальному перекладі означає обов'язкову сплату грошей громадянином своєму правителю (князю, королю, монарху тощо). Ці кошти надходили у розпорядження правителя і витрачались ним на свій розсуд на утримання інститутів влади (військо, поліція), інші витрати державного змісту. Сплата грошей правителю часто супроводжувалась примусом, тому в окремих державах, наприклад у Німеччині, термін "фінанси" вживався серед населення в негативному значенні. Його використовували, коли мова йшла про вимагання, здирництво, хабарництво.

Отже, передумовами виникнення фінансів вважається наявність держави і розвиток економічних відносин, які слід було певним чином підтримувати і регулювати. Так, при натуральному веденні господарства, за первіснообщинного ладу, гострої необхідності у регулюванні економічних взаємовідносин не виникало в зв'язку із слабко розвинутою господарською системою. Практично всі потреби задовольнялися за рахунок діяльності членів самої сім'ї при наявності замкнутого циклу суспільного виробництва. Тому говорити про фінанси у цей період не приходиться. При збільшенні продуктивності праці внаслідок появи більш досконалих знарядь праці та інструментів, виникла необхідність еквівалентного обміну продуктами праці, підтримки господарських процесів і, отже, певних посередницьких засобів, які могли б зручним чином забезпечити такий обмін і регулювання. Винаходом для задоволення цієї потреби стали гроші, інші засоби й інструменти, які виконували необхідні суспільні функції, зокрема підтримували неперервність економічних процесів та відтворюваність господарського життя суспільства. Вони забезпечували існування інститутів держави: верховної влади в особі глави держави - монарха, короля, президента, який організовував життя населення; судової влади, яка забезпечувала правопорядок; війська, яке захищало населення і кордони держави від зовнішніх посягань. Власне з цього часу і починається розвиток фінансів.

У XIX столітті внаслідок розвитку техніки спостерігався бурхливий економічний розвиток, що супроводжувався розвитком фінансової сфери. Виникають фінансові ринки, розвивається інститут фінансових посередників, набувають розвитку державні фінанси, внаслідок розвитку міжнародної торгівлі і міжнародних економічних зв'язків виокремлюються міжнародні фінанси. Фінансова сфера в кожній із держав стає вагомим фактором не тільки економічного, але й політичного життя.

Однією із обов'язкових особливостей участі фінансової сфери в економічному житті держави є використання грошей, зокрема національної грошової одиниці. Хоча економічні процеси на сьогодні можуть підтримуватись і регулюватись за допомогою багатьох фінансових інструментів (кредит, лізинг, франчайзинг і т.д.), всі вони отримують оцінку в грошовій формі.

Інша особливість фінансової сфери - рух, динаміка коштів (національних грошей, цінних паперів, банківських металів, боргових зобов'язань, іноземної валюти тощо). Будь-яка дія суб'єкта господарювання в економіці супроводжується протилежно направленим рухом коштів. Наприклад, підприємство закупило на ринку сировину для виробництва товарів від певного постачальника, але ж на цьому ж ринку воно спрямувало постачальнику сировини певну суму коштів. Внаслідок таких трансакцій в національній економіці формуються, з одного боку, потоки матеріальних ресурсів, товарів, послуг, а з іншого, формуються протилежно направлені потоки коштів, які можуть вливатись у наперед створені фонди і в них перерозподілятися для подальшого руху.

Державою створюються централізовані і децентралізовані фонди у формі бюджетів різних рівнів (державний, місцевий, сільський тощо), цільових фондів (пенсійний фонд, фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, фонд соціального страхування на випадок безробіття тощо). Підприємцями також створюються фонди, наприклад, фонд статутного капіталу, фонд амортизаційних відрахувань, фонд оплати праці, фонд обігових коштів тощо. Після отримання чистого прибутку від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг можуть формуватись фонд виплати дивідендів, фонд розвитку виробництва, резервний фонд. Самі назви свідчать, що будь-який фонд слід розглядати як такий, що функціонує у динаміці, у часовому вимірі. Наприклад, періодичні грошові надходження у фонд оплати праці певної установи спрямовуються двічі на місяць на виплати працівникам за їх працю.

Із сказаного вище зрозуміло, що фінансова сфера досить складна, вона має свої закони, закономірності функціонування і розвитку. їх досліджує фінансова наука. Структуру галузей досліджень умовно можна поділити на декілька блоків:

1. Загальна теорія фінансів.

2. Міжнародні фінанси.

3. Державні і місцеві фінанси.

4. Фінанси підприємств.

5. Діяльність фінансових посередників і функціонування фінансових ринків.

6. Управління фінансами.

2. Економічна сутність фінансів та їх характеристика, історія їх виникнення.

3. Роль фінансів у суспільстві та історія їх виникнення.

Термін «фінанси» (fіnansіa) виник у XІІІ-XV ст. у торгових містах Італії і спочатку означав будь-який грошовий платіж. Надалі цей термін вживався як поняття, пов'язане із системою грошових відносин між населенням і державою та утворення держфондів грошових коштів.

Таким чином цей термін відображав:

  • грошові відносини між двома суб'єктами;

  • володіння суб'єктами різними правами у процесі цих відносин;

  • формування у процесі цих відносин загальнодержавного фонду грошових коштів – бюджету, тому ці відносини мали фондовий характер;

  • регулярне надходження коштів у бюджет шляхом обов’язкового оподаткування, зборів та ін. платежів державно - примусового характеру.

Це основні ознаки фінансів, за якими можна безпомилково виділити їх із всієї сукупності грошових відносин. Проте, наприклад, грошові відносини між громадянами, між громадянами і роздрібною торгівлею не можна віднести до фінансів, тобто фінанси – це завжди грошові відносини, але будь-які грошові відносини не завжди фінансові.

Таким чином, умовою функціонування фінансів є наявність грошей, апричиною проявів фінансів служить потреба суб'єктів господарювання і держави в ресурсах, що забезпечують їхню діяльність. Фінанси незамінні тому, що дозволяють пристосувати пропорції виробництва до потреб споживання, забезпечуючи у сфері господарювання несталі відтворювальні потреби. Це відбувається за допомогою формування грошових фондів цільового призначення. Розвиток суспільних потреб приводить до зміни складу й структури грошових (фінансових) фондів, створюваних у розпорядженні

суб'єктів господарювання.

За допомогою державних фінансів відбувається регулювання масштабів суспільного виробництва в галузевому і територіальному аспектах, захист навколишнього середовища та задоволення інших суспільних потреб.

Є декілька визначень сутності фінансів:

Фінанси - це сукупність грошових відносин, організованих державою, у процесі яких здійснюється формування і використання загальнодержавних фондів грошових коштів для вирішення економічних, соціальних і політичних завдань.

Фінанси – це сукупність грошових відносин, що виникають у процесі створення фондів грошових коштів і суб'єктів державної, приватної, колективної та ін. форм господарювання і держави та використання їх з метою відтворення, стимулювання і задоволення соціальних потреб суспільства.

Фінанси – це сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту , а за певних умов і національного багатства.

Фінансова наука вивчає сукупність фінансових відносин на всіх рівнях господарювання, тобто відносини, що виникають у процесі утворення, розподілу й використання грошових доходів, а також досліджує закономірність розвитку фінансових відносин і методи управління ними.

Характерними ознаками фінансів є:

− обмінно-розподільний характер;

− рух вартості від одного суб’єкта до іншого;

− грошова форма відносин;

− формування доходів і здійснення видатків;

− еквівалентний за призначенням характер обміну й розподілу і нееквівалентний перерозподілу.

4. Обєкти та субєкти фінансових відносин, їх характеристика.

Фінансові відносини – це відображення руху вартості від одного суб’єкта до іншого, що характеризується процесами обміну, розподілу й перерозподілу і проявляється у грошових потоках.

У загальній сукупності фінансових відносин виділяють три взаємозалежнісфери: фінанси господарюючих суб’єктів, страхові, державні суб’єкти.

Оскільки об’єктів фінансових відносин один, а суб’єктів – три, то можливе виникнення фінансових протиріч, бо кожен із суб’єктів прагне до максимізації своїх доходів, що можна зробити лише за рахунок інших суб’єктів. Щоб запобігти їм, інтереси суб’єктів мають бути збалансовані, що можна досягнути за рахунок:

- установлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП;

- забезпечення стійкого зростання доходів кожного із суб’єктів.

Обсяг ВВП на душу населення характеризує рівень життя населення країни, темпи його зростання - динаміку фінансових відносин у країні. Основна форма вирішення протиріч – забезпечення збільшення ВВП. Спад ВВП свідчить про наявність кризи, яку можна зупинити, подолавши спад.

Характерними ознаками фінансів є [22]:

- обмінно-розподільний характер;

- рух вартості від одного суб’єкта до іншого;

- грошова форма відносин;

- формування доходів і здійснення видатків;

- еквівалентний за призначенням характер обміну й розподілу і нееквівалентний перерозподілу.

5. Функції фінансів та їх характеристика.

Сутність фінансів як особливої сфери розподільних відносин виявляється насамперед за допомогою розподільної функції, що включає стадії розподілу й перерозподілу.

Саме через неї реалізується суспільне призначення фінансів, яке полягає у забезпеченні кожного суб'єкта господарювання необхідними йому фінансовими ресурсами, використовуваними у формі грошових фондів спеціального цільового призначення.

За допомогою фінансів розподільний процес протікає у всіх сферах громадського життя - у матеріальному виробництві, у виробничо-торговельній та сфері споживання.

Фінансовий метод розподілу охоплює різні рівні управління економікою: загальнодержавний, територіальний, місцевий. Фінансовому розподілу характерна багаторівневість, що породжує різні види розподілу:

внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжтериторіальний.

Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватися за різними схемами, відповідно до яких будують моделі фінансових відносин у суспільстві.

Рух фінансових ресурсів як у фондовій, так і у нефондовій формах, складає основу контрольної функції фінансів. Оскільки фінанси "пронизують" усі сфери й підрозділи суспільного виробництва, всі рівні господарювання, вони виступають універсальним знаряддям контролю з боку суспільства.

Завдяки контрольній функції фінансів суспільство знає про динаміку змін пропорцій в розподілі коштів, про своєчасність надходження фінансових ресурсів у розпорядження різних суб'єктів господарювання, ощадливість і ефективність їх використання і т.д.

Розподільна й контрольна функції - це дві сторони того самого економічного процесу. Тільки в їхній єдності й тісній взаємодії фінанси можуть виявити себе як категорію вартісного розподілу.

Інструментом реалізації контрольної функції фінансів виступає фінансова інформація, що міститься у фінансових показниках бухгалтерської, статистичної і оперативної звітності. Фінансові показники дозволяють різностороннє оцінити результати господарської діяльності СПД й вжити заходи, спрямовані на усунення виявлених негативних факторів.

Контрольна функція фінансів великою мірою визначається станом фінансової дисципліни в народному господарстві. Фінансова дисципліна - це обов'язковий для всіх підприємств, організацій, установ і посадових осіб порядок ведення фінансового господарства, дотримання встановлених норм і правил, виконання фінансових зобов'язань.

Питання про функції фінансів відноситься до дискусійних. Багато економістів вважають, що фінанси виконують дві функції - розподільну й контрольну. Проте в літературі можна знайти твердження, що фінансам, крім цих двох функцій, існують ще й інші: виробнича (різні автори називають її по-різному), що стимулює, регулююча і т.д. Але при цьому відбувається підміна питання про функції фінансів питанням про їхню роль у суспільномувідтворенні, тому що це різні, хоча й взаємозалежні питання. Звичайно, фінанси відіграють важливу роль у суспільному відтворенні, з їхньою допомогою може стимулюватися ефективне використання факторів виробництва, регулюватися вартісні пропорції, забезпечуватися умови для проведення режиму економії і т.д. Однак ототожнювати ці результати, що досягаються завдяки функціонуванню фінансів, з їхніми функціями неправомірно.

Деякі економісти вважають, що фінансам характерні три функції:

  • формування грошових фондів (доходів),

  • використання грошових фондів (доходів) і

  • контрольна.

Перші дві реально існують, але вони більше нагадують механізм реалізації розподільної функції, ніж самостійний спосіб дії категорії фінансів.

6. Поняття фінансової системи, її складові.

За визначенням, фінансова система - це сукупність фінансових відносин, які, в свою чергу, характеризуються внутрішньою і організаційною структурою.

За внутрішньою будовою:

Відносно відособлені взаємозв’язані фінансові відносини, що відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу ВВП (сфери і ланки)

За організаційною будовою

Фінансові органи і інституції, що управляють грошовими потоками

Внутрішня структура складається із сфер, що характеризують узагальнені за певною ознакою фінансові відносини і ланок, що характеризують відособлену частину сфери.

Відносно структуризації сфер і виокремлення ланок немає єдиного підходу, фінансову систему держави можна розглядати в кількох аспектах.

Зокрема, фінансова система - це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню і використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави і органів місцевого самоврядування.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок,фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції), страхування та фінансовий ринок (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок і ринок цінних паперів).

Якщо за ознаку структуризації взяти суб’єкти фінансових відносин, то за формами організації фінанси маємо три рівні:

- фінанси загальнодержавні (державний бюджет; бюджет державного соціального страхування; фонди державного майнового, приватного майнового і особистого страхування; державний кредит);

- фінанси підприємств і їх галузей (фінанси державних, кооперативних, приватних підприємств; фінанси громадських організацій);

- фінанси населення (сімейні фінанси).

Але такий підхід не дає повної картини, бо не включає міжнародних фінансів. Крім того, сімейні фінанси не мають організаційних засад, тому виокремлення їх у сферу або ланку є доволі спірним питанням.

Якщо за основу структуризації брати фонди грошових коштів, то виключається така частина фінансових відносин, як фінанси підприємств, де процес формування грошових фондів не є обов’язковим процесом.

Прийняття ж за основу структуризації фінансових органів і інституцій взагалі неправомірне, оскільки характеризує організаційну, а не сутнісну характеристику фінансів. В.М. Опарін пропонує прийняти за основу структуризації рівень економічної системи. За цієї умови на макрорівні виділяється сфера фінансів суб’єктів господарювання, на макрорівні – державні фінанси, на рівні світового господарства – міжнародні фінанси, на узагальнюючому рівні – фондовий ринок. Проте і в такій структуризації є ряд недоліків, бо страхування розглядається як ланка фінансів, що займає проміжне місце макро- і макрорівня, а також при такій класифікації не передбачається виділення ланок у фінансах підприємств та ін.

Структура фінансової системи динамічна і залежить від рівня економіки країни. Враховуючи це, у структурі фінансової системи України можна виокремити як розвинені сфери, а в основному це фінанси підприємств, державні фінанси, так і сфери, що набувають розвитку: страхування, фінансовий ринок, міжнародні фінанси.

Усередині кожної з названих сфер виділяються ланки, причому угруповання фінансових відносин здійснюється залежно від характеру діяльності суб'єкта, що робить визначальний вплив на склад і призначення цільових грошових фондів. Цей критерій дозволяє виділити у сфері фінансів підприємств (установ, організацій) такі ланки, як фінанси підприємств, що функціонують на комерційних засадах; фінанси установ і організацій, які здійснюють некомерційну діяльність; фінанси громадянських об'єднань. У страховій сфері, де характер діяльності суб'єкта визначає специфіку об'єкта страхування, як ланки виступають: соціальне страхування, майнове й особисте страхування, страхування відповідальності, страхування підприємницьких ризиків. У сфері державних фінансів це, відповідно, державний бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит, фінанси державного сектора.

Щодо сфери фінансового ринку, то вона охоплює ринок грошей (валютний ринок для здійснення зовнішньоекономічних операцій), ринок кредитних ресурсів (є формою залучення тимчасово вільних грошей на інвестиційні та ін. потреби), ринок цінних паперів та ін. фінансових послуг.

Сфера фінансів – міжнародні фінанси характеризує зовнішньоекономічні фінансові відносини держави, перерозподільні відносини на світовому рівні, відображає рівень грошових потоків як між країнами на рівні уряду, так і на рівні суб’єктів господарювання і громадян. За рахунок коштів міжнародних фінансових організацій можуть проводитися централізовані заходи, проекти, програми, направлені на допомогу урядам країн і сприяють їх розвитку.

Сфери й ланки фінансових відносин взаємозалежні, в сукупності вони утворюють єдину фінансову систему. Ефективне функціонування всіх складових фінансової системи можливе лише за чіткого законодавчого урегулювання їх взаємодії. Кожна ланка фінансової системи, у свою чергу, підрозділяється на ланки відповідно до внутрішньої структури фінансових взаємозв'язків, що містяться в ній. Так, у складі фінансів підприємств, що функціонують на комерційних засадах, залежно від галузевої спрямованості, можуть бути виділені фінанси промислових, сільськогосподарських, торгових, транспортних підприємств і т.д., а залежно від форми власності – фінанси державних підприємств, кооперативних, акціонерних, часток та ін.

Галузеві й економічні особливості підприємств, які функціонують на комерційних засадах, впливають на організацію фінансових відносин, склад формованих грошових фондів цільового призначення, порядок їхнього утворення і використання.

У сфері страхових відносин кожна з ланок, що належить до специфічної галузі страхування, підрозділяється за видами страхування.

У складі державних фінансів угруповання фінансових відносин усередині ланок здійснюється відповідно до рівня державного управління (державний, суб'єктів країни, місцевий).

Однією з головних ланок фінансової системи є державний бюджет – це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває в розпорядженні уряду, який виконує державну політику. З його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. У цій ланці зосереджуються найбільші доходи й найбільш важливі в політичних і економічних відношеннях витрати.

7. Сутність державних фінансів, їх складові.

Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади.

Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб’єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов’язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну — плата за державні послуги.

Склад державних фінансів, що відображений на схемі 19, розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є:

— бюджет держави;

— фонди цільового призначення;

— державний кредит;

— фінанси державного сектора.

За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.

Схема 19

Система державних фінансів

 

Ланки

Бюджет держави

Цільові фонди

Державний кредит

Фінанси державних підприємств

Рівні

Загальнодержавні фінанси

Державний бюджет

Загальнодержавні фонди

Державні позики

Фінанси державного сектора

Місцеві фінанси

Місцеві бюджети

Регіональні фонди

Місцеві позики

Фінанси

муніципального господарства

Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які ма ють загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Вони, з одного боку, формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, а з іншого — у їхніх руках є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни.

Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Основне призначення місцевих фінансів — забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, районів) та поселень.

Основна проблема структурної побудови системи державних фінансів — установлення оптимального співвідношення між її рівнями.

З одного боку, рівень загальнодержавної централізації має бути таким, щоб надійно забезпечувати загальнонаціональні інтереси. Брак коштів у центральних органів влади й управління підриває їх фінансову, а відтак і політичну силу, звужує можливості їх впливу, що може негативно позначатись на країні в цілому.

З іншого боку, рівень загальнодержавної централізації не може підривати фінансової бази регіонів. Місцеві органи влади й управління потребують достатньо фінансових стимулів для ефективної діяльності. Якщо цього немає, місцева влада перетворюється у звичайних виконавців, які тільки отримують кошти, а не заробляють їх самостійно.

Функціонування сфери державних фінансів характеризується такими фінансовими категоріями: державні доходи, державні видатки, державний кредит.

Державні доходи — це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані й децентралізовані (схема 20). Централізовані концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення. За методами мобілізації вони поділяються на податкові, позикові, надходження від державного майна та угідь. Децентралізовані доходи розміщуються на державних підприємствах.

Основне призначення системи державних доходів — створення надійної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення державних доходів вони також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані

Система державних видатків призначена забезпечити раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів. Вона характеризує державну політику фінансового забезпечення та соціально-економічного розвитку країни.

Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі. В окремих випадках держава може бути кредитором (при наданні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов’язань підприємств своєї країни. 

8. Зміст і завдання фінансової політики держави.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів та ціноутворення на них, і пропорції між їх централізацією та децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб’єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами та ланками фінансової системи, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і загалом відбивають об’єк­тивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спра­цьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо.

Суб’єктом вироблення фінансової політики є держава в особі вищих органів влади та управління і основних фінансових органів — Міністерства фінансів та центрального банку, а суб’єктами реалізації — ф інансові органи та інституції. При цьому формування фінансової політики включає концептуальне визначення засад і напрямів цієї політики з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економічного розвитку (вищі органи влади та управління) і розроблення конкретних заходів щодо реалізації по­ставлених завдань (Міністерство фінансів та центральний банк).

Складові фінансової політики. Фінансова політика розглядається у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політикахарактеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну.Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування — установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян.Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов’язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого — можливості отримання фінансової допомоги. Сутність по­літики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов’язкових платежів, а другі — на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована й узгоджена політика може дати позитивні результати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв’язані, а тому прорахунки в будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків.

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику. Причому вони тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. 

9. Поняття і склад фінансового механізму.

Реалізація фінансової політики здійснюється з допомогою фінансового механізму.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Державне регулювання не замінює ринкового саморегулювання, а лише доповнює його.

Державне регулювання економіки може здійснюватися двома способами.

Перший — створення системи планового керівництва, в основі якої лежать адміністративно-командні методи. Завдання збалансування економічного і соціального розвитку вирішуються на основі єдиного директивного централізованого планування. Планова економіка здатна певною мірою забезпечити керованість і збалансованість розвитку, однак на низькому життєвому рівні.

Другий спосіб державного регулювання економіки полягає у застосуванні економічних методів управління, серед яких провідна роль належить фінансам. Дія фінансового механізму на різні сторони соціально-економічного розвитку має кількісну й якісну визначеність. Кількісна визначеність виявляється в сумі коштів, що виділяються для досягнення тих чи інших цілей. Це первинна основа функціонування цього механізму. Без відповідних асигнувань і кредитів неможливе розв’язання жодного завдання суспільного розвитку. Але саме по собі виділення коштів ще не гарантує розв’язання того чи іншого конкретного завдання. Надзви­чайно важливо, яким чином здійснюється формування ресурсів, якими каналами і в яких формах вони рухаються, на яких умовах виділяються і використовуються. Усе це характеризує якісну визначеність дії фінансового механізму.

Зазначеним двом сторони функціонування фінансового механізму на основі руху грошових коштів відповідають два методи фінансового впливу на соціально-економічний розвиток: фінансове забезпечення і фінансове регулювання. Оскільки ці два методи є глобальними й узагальнюючими і включають у себе окремі часткові методи, то їх можна виділити як структурні підсистеми фінансового механізму, що характеризують зміст впливу фінансів на різні сторони розвитку суспільства. Установлення пріоритетності того чи іншого методу лежить в основі визначення напрямів фінансової політики держави. Чим вищий рівень розвитку суспільства й економіки, тим більшою є роль фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення переважає в умовах адміністративно-командної системи управління. Ресурси, які виділяються на основі рішень відповідних адміністративних органів, є їх матеріальним забезпеченням. Фінансове регулювання в цих умовах підпорядковане завданням створення відповідних грошових фондів, насамперед централізованого фонду — бюджету держави. Навпаки, в умовах ринкових відносин на перший план виступає підсистема фінансового регулювання, бо саме вона робить ринок регульованим, а не стихійним.

Підсистеми фінансового забезпечення і фінансового регулювання тісно взаємозв’язані. Встановлена в той чи іншій період система фінансового забезпечення потребує відповідного фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення реалізується на основі відповідної системи фінансування, яке може здійснюватись у трьох формах: самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовуються на практиці одночасно через установлення оптимального для даного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними.

Структура фінансового механізму

Кредитування як форма фінансового забезпечення полягає у тимчасовому використанні позичених ресурсів. Якщо самофінансування — це вихідна форма фінансового забезпечення, то кредитування, особливо в умовах ринкової економіки, є головною, провідною формою. Воно ґрунтується на принципах поворотності, терміновості, платності й матеріального забезпечення кредитів.

Кредитування — надзвичайно дійова форма фінансового забезпечення. По-перше, досягається значна економія суспільного капіталу за рахунок використання одних і тих самих ресурсів різними суб’єктами підприємницької діяльності. По-друге, установлені принципи кредитування вимагають ефективного господарювання.

Третя форма фінансового забезпечення — зовнішнє фінансування. Воно полягає у виділенні коштів певним суб’єктам на безповоротній і безоплатній основі. Це може бути державн е фінансування з бюджету чи державних фондів цільового призначення, надходження коштів від громадських та доброчинних фондів і організацій даної країни та з-за кордону, гранти від міжнародних організацій тощо. В умовах ринкової економіки ця форма є підпорядкованою відносно самофінансування і кредитування. Основним її видом є бюджетні асигнування. Слід зазначити, що завжди були і будуть такі сфери діяльності, що потребують державного фінансування. Передусім це ті сфери, що є непривабливими для приватного бізнесу або мають надзвичайну суспільну вагу. Однак за певних умов бюджетні асигнування можуть бути головним джерелом асигнувань в економіку на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора. Такі умови виникають тоді, коли практично неможливо використати інші форми фінансового забезпечення, насамперед у період фінансової кризи.

Надійність фінансового механізму визначається достатнім забезпеченням потреб кожного суб’єкта у кош­тах на основі оптимізації співвідношення між формами фінансового забезпечення.

10. Державне управління фінансами в Україні.

Управління фінансами відбувається через систему державних органів та інститутів за допомогою форм і методів організації управлінської діяльності. Така діяльність зумовлена історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави, воно підпорядковується фінансовій політиці держави.

В управлінні фінансами вирізняють об'єкти і суб'єкти управління.

Об'єктами управління є різні форми та методи фінансових відносин. Суб'єктами — ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи, фінансові відділи підприємств та ін.). Сукупність усіх організаційних структур, що виконують управління фінансами, становить фінансовий апарат.

Основне завдання органів управління фінансовою системою в державі полягає в забезпеченні злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями.

В управлінні фінансами розрізняють декілька функціональних складових: планування, стратегічне й оперативне управління та контроль.

Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Його об'єктом є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом — складання фінансових планів. У процесі планування держава та суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрями їх ефективного використання.

У системі органів управління фінансами доцільно виокремлювати органи стратегічного й оперативного управління фінансами (рис. 4.3).

Стратегічне управління — це загальне управління фінансами, що включає дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни.

Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо; здійснення вищими органами державної влади та управління (Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси.

У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать: розгляд проекту та затвердження закону про Державний бюджет України, контроль за виконанням Державного бюджету, ухвалення рішення щодо звіту про його виконання, розгляд і затвердження усіх законодавчих актів, котрі стосуються фінансової системи та фінансової політики в країні, контроль за їх виконанням, використанням позик, одержаних Україною, утвердження усіх рішень, пов'язаних із фінансовою політикою держави.

У сфері управління фінансами головними повноваженнями Кабінету Міністрів України є: розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики, проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховного Радою Державного бюджету України та подання звіту про його виконання, забезпечення виконання усіх законів, що стосуються фінансової політики держави.

Оперативне управління фінансами — це управління фінансами, що становить сукупність заходів, розроблених на основні оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання й виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами — головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної податкової адміністрації України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.

Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу і підпорядковується Кабінету Міністрів, втілює у життя фінансову політику держави. Основні функції Міністерства фінансів полягають у таких діях:

— розробленні та реалізації основних напрямів фінансової політики держави, забезпеченні її втілення в життя;

— забезпеченні стабільності державних фінансів, їх активного впливу на соціально-економічний розвиток країни;

— організації бюджетного процесу, складанні проекту та забезпеченні виконання Державного бюджету України;

— концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;

— аналізі підсумків виконання бюджетів усіх рівнів;

— удосконаленні методів фінансово-бюджетного планування;

— проведення роботи з розвитку фінансового ринку (ринку цінних паперів, кредитного ринку, ринку фінансових послуг);

— здійсненні фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів, коштів державних цільових фондів;

— регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання шляхом установлення правил виконання фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Цей фінансовий орган створений згідно з указом Президента України від 27 квітня 1995 р. з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України, чіткого контролю за надходженням коштів до Державного бюджету та їх використанням. Головними завданнями Державного казначейства Україні є:

— організація виконання Державного бюджету України на основі принципу єдиного казначейського рахунку та здійснення контролю за цим;

— управління коштами Державного бюджету України та коштами державних цільових позабюджетних фондів;

— фінансування видатків Державного бюджету України;

— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

— управління державним внутрішнім і зовнішнім боргами;

— здійснення керівництва підвідомчими територіальними органами;

— ведення зведених реєстрів розпорядників коштів Державного бюджету, державних позабюджетних фондів;

— розроблення нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності й організації виконання бюджетів усіх рівнів для підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Отже, Міністерство фінансів України організовує виконання Державного бюджету через Державне казначейство України та його територіальні органи.

Основний критерій на якому ґрунтується виконання бюджетів — забезпечення надходжень податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Цю функцію виконує Державна податкова адміністрація України (ДПАУ) з широкими правами та Податкова міліція, яка перебуває у складі ДПАУ. Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави.

11. Державний фінансовий контроль в Україні.

Формально об'єктами фінансового контролю вважають фінансові показники діяльності всіх суб'єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним об'єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово-господарської діяльності.

Суб'єктами фінансового контролю є, з одного боку, як державні, так і недержавні структури контролю, з іншого боку — підприємства всіх форм власності та фізичні особи.

Фінансовий контроль — специфічний вид діяльності, що здійснюється всіма ланками державної влади й управління, а також недержавними структурами стосовно забезпечення на основі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів у країні.

Фінансовий контроль, як економічна категорія, поділяється на державний, внутрішньогосподарський, аудиторський (незалежний), громадський, фінансовий контроль (рис. 4.4).

Державний контроль охоплює загальнодержавний і відомчий контроль.

Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю, до яких належать Рахункова палата та Державна контрольно-ревізійна служба України.

Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України — постійно діючий орган контролю, утворений Верховною Радою України, він здійснює діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України. До головних функцій та повноважень Рахункової палати належать:

— контроль за виконанням законів України, виконанням Державного бюджету та державних цільових позабюджетних фондів;

— здійснення за дорученням Верховної Ради України контролю за виконанням бюджету за поквартальним розподілом доходів і видатків, видатків з обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, витрачанням коштів цільових фондів;

— контроль за ефективністю управління коштами Державного бюджету Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів бюджету, загальнодержавних цільових фондів у Національному банкові України, уповноважених банках і кредитних установах;

— контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, організацій стосовно використання ними бюджетних коштів;

— здійснення комплексних ревізій та тематичних перевірок;

— унесення пропозицій щодо удосконалення бюджетного законодавства.

Рис. Система фінансового контролю в Україні

Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Державна контрольно-ревізійна служба України, до складу якої входять Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійні підрозділи та відділи в районах, містах, районах у містах.

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується цьому органу. Контрольно-ревізійні управління на місцях підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. Державна контрольно-ревізійна служба України координує свою діяльність із місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою й іншими органами контролю.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах, в установах та організаціях здійснюють їх бухгалтерії та фінансові відділи. Такий вид контролю спрямований на виявлення й усунення порушень і недоліків у фінансово-господарській діяльності підприємств, організацій та установ.

Органом незалежного фінансового контролю стала Аудиторська палата України, яка видає ліцензії юридичним та фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності, атестує аудиторів, веде облік аудиторів, їх фірм, розробляє методичні рекомендації, контролює дотримання вимог законодавства з аудиторського контролю.

Аудит — це незалежний фінансовий контроль, що здійснюють незалежні контролюючі організації (аудиторські фірми, окремі аудитори), він передбачає перевірку публічної фінансової звітності, бухгалтерського обліку, первинних документів та іншої інформації стосовно фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, правильності обліку, повноти й відповідності до чинного законодавства.

Громадський фінансовий контроль — контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави, місцевих органів влади; він не має організованих форм, його виконують представники громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності.

Важливим критерієм класифікації фінансового контролю є час проведення. На цій підставі розрізняють: попередній, поточний, наступний фінансовий контроль.

Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та ухвалення управлінського рішення з фінансових питань. Такий вид контролю пов'язаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідну інформаційну базу для цього контролю становлять фактичні дані й фінансові показники минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на етапі розробки та прийняття законодавчих і нормативних актів у сфері фінансів.

Поточний фінансовий контроль — оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності держави, місцевих органів влади, суб'єктів господарювання, дотриманням планових фінансових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється шляхом аналізу, перевірки, обстеження діяльності фінансових органів, суб'єктів господарювання, його завдання — полягає у вчасному реагуванні на зміни умов фінансової діяльності.

Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальному етапі виконання планового завдання; його мета — контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінювання ефективності проведеної роботи. Такий вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду. Отже, існує тісний взаємозв'язок між попереднім, поточним і наступним фінансовими контролями.

Залежно від обов'язковості здійснення розрізняють обов'язковий та ініціативний фінансовий контроль.

Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється згідно з вимогами нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю.

Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб'єктів господарювання.

Вирізняють основні форми фінансового контролю, як перевірка і ревізія.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються у вигляді довідки або доповідної записки.

Ревізія — форма документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень і крадіжок коштів та матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.

Ревізія є найдетальнішим обстеженням діяльності господарського суб'єкта з метою оцінювання рівня його фінансової дисципліни. Таку форму контролю здійснюють переважно усі органи контролю. Залежно від об'єкта ревізії поділяють на: повні, часткові, тематичні та комплексні. Залежно від обсягу даних розрізняють суцільні та вибіркові ревізії. За наслідками ревізії складається акт.

12. Загальнодержавне фінансове планування.

Фінансове планування — це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку.

Основними функціями фінансового планування є:

— відображення основних напрямків фінансової політики, що здійснюється органами законодавчої й виконавчої влади в державі;

— встановлення кількісних і якісних параметрів суспільного виробництва на плановий період;

— вибір раціональних шляхів фінансового забезпечення передбачуваного рівня економічного й соціального розвитку на основі ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів;

— здійснення необхідного рівня перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення темпів і пропозицій розвитку економіки й підвищення суспільного добробуту;

— встановлення раціональних форм мобілізації фінансових ресурсів і на їх основі визначення їх оптимальної структури.

Центральне місце посідають зведені загальнодержавні фінансові плани. Вони відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави. До їх числа належать баланс фінансових ресурсів і витрат держави, зведений бюджет держави, державний бюджет, бюджет пенсійного фонду тощо.

Зведені фінансові плани загальнодержавного характеру відрізняються передусім своєю структурою, змістом, об'єктом та сферою руху ресурсів, методами планування і призначенням. Їхнє основне призначення полягає у тому, щоб:

— визначити обсяг фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в усіх секторах економіки, та їхнє використання, ґрунтуючись на наявних можливостях;

— відобразити основні напрямки фінансової політики держави упродовж певного періоду, з огляду на фінансові можливості щодо задоволення загальнодержавних потреб.

Перелік зведених фінансових планів, їхній зміст і форма в кожній державі визначаються побудовою її фінансової системи, а також специфікою перерозподільчих процесів, що відбуваються певного часу за допомогою фінансів. Зведені фінансові плани відіграють важливу роль у державному регулюванні економічними й соціальними

процесами.

Саме вони дають змогу приймати обґрунтовані рішення з використання непрямих методів регулювання економікою, оскільки дають можливість передбачати їхні наслідки та кінцеві результати. Треба зазначити, що центральне місце в системі зведених фінансових планів, незалежно від моделі економіки, що існує в державі, посідає державний бюджет. Саме він є найдієвішим інструментом щодо здійснення фінансової політики.

13. Суть та необхідність фінансового права.

Фінансова діяльність держави як діяльність уповноважених органів щодо утворення, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів потребує врегулювання прав, обов'язків та відповідальності суб'єктів, які беруть участь у такій діяльності. У цьому і полягає основне призначення фінансового права: за допомогою його норм формується правове поле для здійснення фінансової діяльності та реалізації фінансової політики.

Фінансове право — самостійна галузь публічного права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, котрі виникають у процесі створення, розподілу і використання фондів грошових коштів держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їхніх завдань та функцій.

Норми фінансового права регулюють відносини, що виникають під час: становлення і функціонування бюджетної, податкової і грошово-кредитної систем; складання, розгляду, затвердження та виконання бюджетів; розподілу доходів і видатків між ланками бюджетної системи; збирання податків та обов'язкових платежів з підприємств і організацій різних форм власності, а також населення; державного фінансування та кредитування; державного обов'язкового майнового й особистого страхування, державних позик та організації ощадної справи; регулювання грошово-кредитної та валютної систем. Врегульовуючи ці відносини, норми фінансового права закріплюють права та обов'язки державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та громадян.

Для фінансового права властивою є різноманітність та складність об'єкта правового регулювання, що зумовлено багатовекторністю і динамічністю самої фінансової системи, її зв'язками з усіма структурами суспільного виробництва.

Для фінансового права властивою є різноманітність та складність об'єкта правового регулювання, що зумовлено багатовекторністю і динамічністю самої фінансової системи, її зв'язками з усіма структурами суспільного виробництва.

Предметом фінансового права є сукупність суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави та ЇЇ місцевих утворень. У цих відносинах завжди виявляється владно-організуюча роль держави у розподілі валового внутрішнього продукту і національного доходу, тому вони мають владно-майновий (владно-грошовий) характер.

Важливими ознаками предмета фінансового права є такі:

— організаційний характер, тобто ці відносини існують у сфері публічної фінансової діяльності з метою утворення необхідних суспільству грошових фондів;

— владний характер, тобто у цих відносинах беруть участь уповноважені державою органи, наділені відповідними владними повноваженнями (фінансовою компетенцією) стосовно інших суб'єктів відносин;

— грошовий характер, тобто об'єктом відносин є гроші або грошові зобов'язання, пов'язані з утворенням і використанням фондів грошових коштів.

14. Поняття та ф-ції фінансів підприємств

Фінанси підприємств — це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.

На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет і позабюджетні фонди. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб та фінансова стійкість країни.

Фінанси підприємств функціонують на мікрорівні тому мають спільні ознаки та певні відмінності від фінансів держави в цілому. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони відображають сукупність економічних відносин, пов'язаних із розподілом ВВП. Специфічні ознаки виражають економічні відносини, що характеризують первинний розподіл вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств зумовлені їх функціонуванням у різних галузях економіки, різноманітними організаційно-правовими формами господарювання.

Господарська діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Некомерційне господарювання — самостійна систематична господарська діяльність, яку здійснюють суб'єкти господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові й інші організації невиробничої сфери економіки.

У процесі підприємницької діяльності виникають господарські відносини між підприємствами та їх контрагентами: постачальниками і покупцями, партнерами із суспільної діяльності, об'єднаннями й асоціаціями, фінансово-кредитною системою, в наслідок яких виникають фінансові відносини, пов'язані з організацією виробництва та реалізацією продукції, формуванням фінансових ресурсів, здійсненням інвестиційної діяльності, податкових платежів у бюджет і цільові фонди, внутрішньовиробничим розподілом доходів.

Отже, об'єктом фінансів підприємства є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням і використанням грошових фондів.

Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства й організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації й інші суб'єкти господарювання, котрі є юридичними особами.

Матеріальною основою фінансово-економічних відносин вважаються гроші. Вони створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин.

Узагальнюючи, дамо таке визначення фінансів підприємств — це економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням розподілом і використанням доходів та грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення.

Фінансові відносини підприємств залежно від економічної сутності групуються за такими основними напрямами (рис. 11.1):

1) відносини з іншими підприємствами й організаціями — найбільша за обсягом грошових платежів група. Це відносини між підприємствами, пов'язані з виконанням договірних зобов'язань (із постачальниками, покупцями, будівельниками, транспортниками та іншими підприємствами як всередині країни, так і за її межами). Фінансові відносини між підприємствами виникають у такому зв'язку: реалізація виробленої продукції; купівля-продаж товарно-матеріальних цінностей для господарської діяльності; сплата й отримання штрафів, пені й інших платежів; перерахування коштів у цільові фонди інших підприємств; розподіл прибутку від спільної діяльності. Ця група відіграє первинну роль, оскільки у сфері матеріального виробництва створюється національний дохід, підприємства одержують виручку від реалізації продукції та прибуток;

2) фінансові відносини всередині підприємства — відносини між окремими структурами, підрозділами підприємства (філіалами, цехами, відділами), а також відносини адміністрації з робітниками підприємства. Такі відносини виникають у зв'язку з формуванням статутного фонду, формуванням і розподілом прибутку, фондів спеціального призначення; оплатою праці робітників та службовців, виплатою премій і матеріальної допомоги;

3) фінансові відносини підприємств із вищими організаціями, всередині фінансово-промислових груп — виникають в умовах концентрації та монополізації виробництва. Вони пов'язані з формуванням і використанням централізованих грошових фондів з метою фінансування інвестицій, наукових і маркетингових досліджень, поповнення основних та оборотних коштів, фінансування імпортних операцій;

4) відносини з фінансово-кредитною системою. До них належать відносини з бюджетною системою (державним та місцевими бюджетами), позабюджетними фондами, кредитно-банківськими установами, страховими організаціями, фондовим ринком, різними фондами й інші відносини.

Найповніше сутність фінансів виявляється в їх функціях. У процесі відтворення фінанси підприємств виражають свою сутність за допомогою таких функцій:

— формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

— розподіл і використання фінансових ресурсів з метою забезпечення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками та суб'єктами господарювання;

— контроль за формуванням і використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається шляхом створення статутного капіталу, а також під час розподілу грошових надходжень унаслідок повернення авансованих коштів в основні та оборотні засоби, використання доходів на формування резервного фонду тощо. У зв'язку з цим поняття "формування" та "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів. Саме тому більшість економістів (О.Р. Романенко, A.M. Ковальова, В.М. Опарін та ін.) головними функціями фінансів підприємств визнають розподільну та контрольну, хоча у науковій літературі і до сьогодні це питання залишається дискусійним.

За допомогою розподільної функції відбувається формування статутного капіталу, розподіл ВВП у вартісному вираженні, визначення основних вартісних пропорцій у процесі розподілу доходів і фінансових ресурсів, забезпечується оптимальне співвідношення інтересів окремих товаровиробників, підприємств, організацій і держави у цілому. Отже, за допомогою розподільної функції фінансів здійснюється формування фінансових ресурсів підприємства, їх розподіл і використання для забезпечення усіх видів діяльності підприємства (операційної, інвестиційної та фінансової).

Контрольна функція виявляється у контролі за формуванням і використанням фінансових ресурсів підприємства у процесі відтворення. Об'єктивною основою контрольної функції є вартісний облік витрат на виробництво і реалізацію продукції (виконання робіт, надання послуг), формування доходів і фондів грошових коштів підприємства та їх використання. Контрольна функція реалізовується за допомогою фінансових показників діяльності підприємств, їх оцінювання і розробки необхідних заходів щодо підвищення ефективності розподільних відносин.

Обидві функції фінансів взаємопов'язані і виявляються у взаємодії, що можна довести на прикладі.

6 основі фінансів лежать розподільні відносини, які забезпечують джерелами фінансування процес відтворення, і тим самим пов'язують в одне ціле всі фази відтворювального процесу: виробництво, обмін і споживання.

 

15. Суть та необхідність бузнес-плану, фінансове планування на підприємстві.

Бізнес-план – це ретельно підготовлений плановий документ, який розкриває усі сторони будь-якого започатковуваного комерційного проекту. Він дозволяє передбачати заходи щодо реалізації нової ідеї, визначати необхідне фінансове забезпечення і отримання певного зиску. Практично його можна вважати формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення тієї або іншої підприємницької ідеї.

Бізнес-план – це документ, який містить систему ув’язаних в часі та в просторі та узгоджених з метою і ресурсами заходів і дій, спрямованих на отримання максимального прибутку внаслідок реалізації підприємницького проекту (угоди).

Бізнес-планування включає в себе три етапи:

  • підготовчий період – підбір виконавців, консультантів та експертів, постановка завдання і розподіл обов’язків між виконавцями, розробка календарного плану (графіка) виконання робіт, збір вихідної інформації;

  • розробка бізнес-плану;

  • презентація бізнес-плану – доведення основних положень бізнес плану до потенційних інвесторів.

Складанню бізнес-плану передує визначення цілей власного бізнесу в загалі і бізнес-плану зокрема.

Бізнес-план охоплює як зовнішні, так і внутрішні цілі. Основна зовнішня ціль полягає в тому, щоб запевнити майбутніх партнерів і кредиторів в успіху справи. Головна внутрішня ціль бізнес-плану – бути основою управління підприємницькою діяльністю. Конкретні цілі розкривають зміст і особливості планових заходів, особливості самого підприємства, специфіку його діяльності.

Бізнес-план дає змогу розв’язати цілий ряд завдань, основними серед яких є:

1) обґрунтування економічної доцільності напрямків розвитку підприємства;

2) розрахунок очікуваних фінансових результатів діяльності підприємства, насамперед обсягів продажу та прибутку;

3) визначення джерел фінансування обраної стратегії, тобто способів концентрації фінансових ресурсів;

4) підбір працівників, спроможних реалізувати даний план.

Кожне завдання плану може бути розв'язане лише у взаємозв’язку з іншими. Центром бізнес-плану є концентрація фінансових ресурсів. Саме бізнес-план виступає важливим засобом збільшення капіталу підприємства. Процес складання плану дає змогу глибоко проаналізувати розпочату справу у всіх деталях. Бізнес-план є основою бізнес-пропозиції у переговорах з майбутніми партнерами, він відіграє важливу роль при комплектуванні основного персоналу підприємства.

Таким чином, бізнес-план, по-перше, може бути використаний для розробки концепції бізнесу, для детального відпрацювання стратегії, для попередження помилок шляхом детального аналізу маркетингу, фінансів, виробничої діяльності підприємства.

По-друге, бізнес-план є інструментом, за допомогою якого суб’єкт господарювання може оцінити фактичні результати своєї діяльності за певний період.

По-третє, бізнес-план є засобом залучення коштів.

Підприємства, що вже сформувались, при розробці бізнес-плану мають певні переваги порівняно з підприємствами-початківцями. Цифри, які вони використовують для розрахунків, надійно обґрунтовані результатами їх діяльності, їх задуми на майбутнє випливають з їх колишньої стратегії, спираючись на успіхи підприємства, досвід, набутий на своїх помилках.

На шляху створення будь-якої справи постає ряд суттєвих перешкод, кожна з яких за відсутності необхідного підходу може стати причиною виникнення проблемної ситуації. До них відносяться організація управління, накопичення капіталу, розробка та маркетинг продукту, підтримання на необхідному рівні валового прибутку та захист бізнесу від небажаного впливу. Статистика свідчить, що 75% усіх нових починань у бізнесі є невдалими в перші роки [8].

При виникненні будь-яких труднощів суб’єкт підприємницької діяльності повинен дослідити стан бізнесу та виявити можливі перешкоди. Кожного разу, з'ясувавши та вирішивши певну проблему, підприємство тим самим звільняється ще від однієї перешкоди, яка може призвести до невдачі, і, таким чином, підвищує свої шанси на успіх.

Багато з проблем можуть бути вирішені шляхом постійного уточнення бізнес-плану з метою приведення його у відповідність до умов, що змінюються. Це дасть можливість використовувати бізнес-план як реальний критерій оцінки фактичних результатів діяльності підприємства.

Бізнес-план минулого року може показати, яка із стратегій компанії виявилась ефективною, а яка ні, і наскільки результативним був той чи інший спосіб його реалізації.

При вивченні фактичних результатів роботи порівняно з бізнес-планом виявляються позитивні та негативні сторони організації, які можна використати для усунення відхилень між плановими і фактичними показниками.

Фінансовий розділ попереднього бізнес-плану може використовуватись як засіб об'єктивного спостереження за розвитком бізнесу. Фінансові прогнози, закладені у плані, становлять основу бюджету підприємства. Відхилення від розрахунків виявляються у статтях, де або думки про необхідні ресурси були хибними, або контроль в період виконання плану був недостатнім. Отже, крім управлінської функції бізнес-плану, його можна використовувати як засіб моніторингу.

Бізнес-план може сприяти залученню інвесторів та кредиторів. Перед тим, як ризикувати своїм капіталом, інвестори мають впевнитись у надійності розробки проекту та мати уявлення про його ефективність. Вони мають вивчити бізнес-план перед розглядом можливості капіталовкладень.

На стадії фінансового планування визначається загальна потреба в коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності і можливість одержання таких засобів. В умовах ринку підприємство самостійне визначає напрямок та розмір використання прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків.

Фінансове планування - процес розробки системи фінансових планів і планових (нормативних) показників по забезпеченню розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищенню ефективності його фінансової діяльності в майбутньому періоді.

Фінансове планування - це процес визначення майбутніх дій по формуванню Й використанню фінансових ресурсів. Мета фінансового планування - забезпечення відтворювального процесу відповідними, як по обсягу, так і за структурою, фінансовими ресурсами.

Існують наступні види планів:

o Стратегічні плани - плани генерального розвитку бізнесу. У фінансовому аспекті ці плани визначають найважливіші фінансові показники й пропорції відтворення, характеризують інвестиційні стратегії й можливості реінвестування й накопичування. Стратегічні плани визначають обсяг і Структуру фінансових ресурсів, необхідних для функціонування підприємства.

o Поточні плани - розробляються на основі стратегічних шляхом їхньої деталізації. Якщо стратегічний план дає приблизний перелік фінансових ресурсів, їхній обсяг і напрямки використання, то в рамках поточного планування проводиться взаємне узгодження кожного виду вкладень із джерелами їхнього фінансування, вивчається ефективність кожного можливого джерела фінансування, а також проводиться фінансова оцінка основних напрямків діяльності підприємства й шляхів одержання доходу.

o Оперативні плани - це короткострокові тактичні плани, безпосередньо пов язані з досягненням цілей фірми (план виробництва, план закупівлі сировини й матеріалів і т.п.).

Будь-який план дій повинен супроводжуватися кошторисом витрат - складанням бюджету, що є кількісним втіленням плану, характеризуючи доходи й витрати на конкретний період і визначаючи потребу в ресурсах для досягнення заданих планом цілей. Бюджет створюється до виконання передбачуваних дій, що визначає його роль як основи для контролю й оцінки ефективності діяльності підприємства.

Окремі бюджети, що характеризують проміжні операції, можуть нести інформацію тільки про витрати або доходи (бюджет виробництва, закупівлі сировини й матеріалів, продажів), а укрупнені бюджети (бюджетний звіт про прибутки й збитки, бюджет грошових коштів) показують як витрати, так і доходи організації.

Чим фінансове планування відрізняється від фінансового прогнозування?

Відмінність фінансового прогнозування від фінансового планування полягає в тім, що при прогнозуванні оцінюються можливі майбутні фінансові наслідки прийнятих рішень і зовнішніх факторів, а при плануванні фіксуються фінансові показники, яких компанія прагне досягти в майбутньому.

Фінансове прогнозування являє собою основу для фінансового планування на підприємстві (тобто складання стратегічних, поточних і оперативних планів) і для фінансового бюджетування (тобто складання загального, фінансового й оперативного бюджетів). Відправною точкою фінансового прогнозування є прогноз продажів і відповідних їм витрат; кінцевою точкою й метою -розрахунок потреб у зовнішньому фінансуванні

16. Оборотні кошти підприємства та їх характеристика.

Оборотні кошти суб'єкта підприємництва (підприємства) виконують виробничу і розрахункову функції. Суть виробничої функції полягає у забезпеченні безперервності процесу виробництва. Оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, підтримують безперервність процесу виробництва і переносять свою вартість на новостворений продукт. Після завершення виробництва обігові кошти переходять у сферу обігу, де виконують розрахункову функцію, тобто опосередкування завершення кругообігу коштів шляхом перетворення оборотних коштів із товарної форми на грошову.

Склад оборотних коштів — сукупність елементів, що становлять оборотні виробничі фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція і товари на складах, товари відвантажені, грошові кошти в розрахунках і на рахунках). Такий поділ оборотних коштів зумовлений наявністю двох сфер індивідуального кругообігу: сфери виробництва та сфери обігу.

За принципами організації оборотні кошти поділяють на кошти, що потребують встановлення їх оптимального розміру, і такі, що не потребують цього.

Управління оборотними коштами передбачає встановлення оптимальних запасів товарно-матеріальних цінностей у грошовому вираженні, що забезпечують безперервність виробничого процесу. Це стосується насамперед запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції на складі, тари тощо. Дотримання оптимального рівня виробничих запасів досягають шляхом нормування запасів матеріальних ресурсів — встановлення оптимального розміру коштів, постійно необхідних підприємству, що дає змогу максимально скоротити затрати на їх формування та зберігання і забезпечити потреби виробництва. Методи встановлення оптимальних запасів оборотних коштів підприємства обирають самостійно з урахуванням виконання угод із постачальниками матеріальних цінностей та покупцями продукції впродовж кількох останніх років.

Виділення оборотних коштів, які не потребують встановлення їх оптимального розміру, не означає, що елементи оборотних коштів змінюються довільно і безмежно і ніхто цього не контролює. Це стосується насамперед товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, і товарів відвантажених та неоплачених у визначений строк; грошових коштів у касі підприємства.

За джерелами формування оборотні кошти поділяють на власні, позичені й залучені.

До власних джерел формування оборотних коштів на момент створення суб'єкта підприємництва (підприємства) належать частки майна (матеріальні активи) і грошові кошти (монетарні активи) засновників (акціонерів), спрямовані до статутного капіталу. Підприємства поповнюють оборотні кошти за рахунок: збільшення акціонерного капіталу (емісія цінних паперів); чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства; вільних амортизаційних коштів; залишків резервів, утворених за рахунок прибутку.

До позичених коштів належать: суми короткострокових позик банку; кошти міністерств (асоціацій), отримані за умови їх повернення; надходження від продажу облігацій тощо.

Джерелом формування оборотних коштів підприємств є залучені кошти — кошти, прирівнені до власних (стійки пасиви), асигнування з бюджету тощо.

Оборотні кошти – це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу.

17. Основні засоби підприємств: їх характеристика та класифікація.

Основні терміни та поняття: основні засоби; виробничі основні засоби; невиробничі основні засоби.

Процес виробництва на підприємствах різних форм власності та організаційно-правових форм передбачає наявність такого чинника виробництва, як основні фонди. Згідно П(С)БО 7 основні засоби –це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або поставки товарів, надання послуг, здачі в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних та соціально-культурних функцій, очікуваний термін корисного використання яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він більше одного року).

Для цілей згідно П(С)БО 7 основні засоби поділяються на групи. Група основних засобів являє собою сукупність однотипних за технічними характеристиками, призначенням і умовами використання необоротних матеріальних активів. Так, основні засоби класифікуються на наступні групи:

1. Основні засоби

1.1 Земельні ділянки

1.2 Капітальні витрати на поліпшення земель

1.3 Будівлі, споруди та передавальні пристрої

1.4 Машини і устаткування

1.5 Транспортні засоби

1.6 Інструменти, прибори, інвентар (меблі)

1.7 Робоча та продуктивна худоба

1.8 Багаторічні насадження

1.9 Інші основні засоби

2. Інші необоротні матеріальні активи

2.1 Бібліотечні фонди

2.2 Малоцінні необоротні матеріальні активи

2.3 Тимчасові (не титульні) споруди

2.4 Природні ресурси

2.5 Інвентарна тара

2.6 Предмети прокату

2.7 Інші необоротні матеріальні активи

Але, крім вищезазначеного розподілу основних засобів на групи за їх видами, основні засоби ще можна класифікувати за іншими ознаками. До таких ознак відносяться: призначення основних засобів, характер їх участі у виробництві, ступінь використання та приналежність.

В залежності від призначення основні засоби діляться на виробничі та невиробничі. До основних засобів виробничого призначення відносяться такі засоби, які безпосередньо приймають участь у процесі виробництва та забезпечують його нормальний хід. Такими основними засобами є: машини, устаткування, інструменти, які призначені для виробничого процесу, споруди основних і допоміжних цехів, відділів та служб адміністрації , які обслуговують виробничий процес, споруди складів, резервуари, транспортні засоби , які використовуються для переміщення та зберігання предметів та продуктів праці.

Основні засоби невиробничого  призначення безпосередньо не приймають участь у процесі виробництва, але обслуговують культурно-побутові потреби робітників підприємства Основні засоби житлово-комунального господарства, поліклінік, медичних пунктів, клубів, стадіонів, дитячих садків тощо).

Структура основних засобів відображає технічну озброєність підприємства, великою мірою характеризує ефективність використання підприємством фінансових ресурсів. Одним із критеріїв визначення такої ефективності слід вважати питому вагу активної частини основних виробничих засобів у загальній вартості всіх основних засобів. Таким чином,  основні засоби виробничого призначення розділяють на активні та пасивні. Так, активними є основні засоби, які безпосередньо контактують із предметами праці при виготовленні продукції, тобто здійснюють виробничий процес. До них відносяться: машини, устаткування тощо. А пасивною частиною виробничих основних засобів є основні засоби, які забезпечують нормальний хід виробничого процесу без контакту з предметами праці – будівлі цехів, адміністрації, складів, транспортні засоби тощо.

В тім, здійснюючи поділ всіх основних виробничих  засобів на активну та пасивну частину, треба пам’ятати про певну умовність даного поділу. Так, наприклад, такий елемент основних засобів, як споруди, не належать до активної частини в машинобудуванні або легкій промисловості, проте є елементом активної частини основних засобів у металургії, хімічній промисловості тощо. В сучасних робочих машинах останніх моделей програмні контролюючі пристрої перетворюються в їхні складові частини, що змушує визнати їх активними в складі основних засобів.

За ступенем використання в господарській діяльності підприємства основні засоби розділяють на основні засоби, засоби, які знаходяться в запасі, в експлуатації, на консервації.

За приналежністю основні засоби діляться на власні та орендовані. Власні основні засоби є власністю  підприємством і обліковуються на його балансі. Орендовані – належать іншому підприємству, експлуатуються тимчасово за визначену плату, обліковуються за балансом без нарахування на даному підприємстві амортизації та зносу.

18. Прибуток, як результат фінансово-господарської діяльності підприємства.

Фінансовим результатом діяльності суб'єкта підприємництва (підприємства) є прибуток (збиток), який визначають шляхом зіставлення доходів і витрат. Прибутку властиві такі функції:

— оціночна — характеризує економічний ефект, отриманий у результаті звичайної і надзвичайної діяльності підприємства (прибуток відображає кінцевий фінансовий результат);

— стимулююча — полягає в тому, що прибуток одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства, які необхідні для забезпечення розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо;

— бюджетоутворююча — прибуток є одним із джерел формування дохідної бази бюджетів різних рівнів. Він надходить до бюджетів у вигляді податку на прибуток, податку з власників транспортних засобів, плати за землю тощо.

Загальний показник, що характеризує фінансовий результат від діяльності підприємства за будь-який період, — прибуток від звичайної діяльності, тобто прибутком є частина чистого доходу, що обраховується як різниця між чистим доходом, отриманим від продажу продукції (активів), обчисленої за відпускними цінами виробника без податку на додану вартість і акцизного збору, та витратами на її виробництво і реалізацію (залишковою вартістю активів).

Прибуток від звичайної діяльності містить прибутки, одержані від основної (операційної) діяльності, фінансові прибутки і прибуток, отриманий методом участі в капіталі, прибутки від інших операцій.

Прибуток від продажу товарної продукції, а також від інших видів діяльності підприємства, які не є інвестиційними чи фінансовими (операційний прибуток), визначають методом прямого рахунку. Послідовність визначення прибутку від операційної діяльності така:

1) чистий дохід визначають шляхом зменшення доходу від обсягу проданої продукції за відпускними цінами виробника на суми вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору тощо);

2) валовий прибуток одержують у вигляді різниці між чистим доходом і обсягом проданої продукції за її виробничою собівартістю, збільшеною на суми нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, не списаних на виробничу собівартість продукції і понаднормативних виробничих витрат;

3) операційний прибуток визначають шляхом зменшення валового прибутку на суми адміністративних витрат (загальногосподарські витрати, пов'язані з управлінням та обслуговуванням суб'єкта підприємництва) і витрат на збут і рекламу (витрати, пов'язані з реалізацією продукції; утриманням підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламою, доставкою продукції споживачам тощо).

Фінансові прибутки містять суми одержаних дивідендів, відсотки та інші доходи, одержані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі), зменшені на суми витрат на виплату відсотків та інших витрат суб'єкта підприємництва, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

Прибуток, одержаний методом участі в капіталі, визначають як різницю між доходом, одержаним від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, і збитком, спричиненим інвестиціями у згадані підприємства.

Інші прибутки визначають як різницю між доходом від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, неопераційних курсових різниць й інших доходів, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства, і їх собівартістю.

Алгебраїчну суму прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків) визнають прибутком (збитком) від звичайної діяльності до оподаткування.

Прибуток від звичайної діяльності визначають як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток за встановленою законодавцем ставкою у розмірі 25 %.

Надзвичайний прибуток — різниця між надзвичайними доходами (суми страхового відшкодування та покриття втрат від надзвичайних ситуацій за рахунок інших джерел; доходи від інших подій та операцій) і надзвичайними витратами (невідшкодовані втрати від надзвичайних подій: стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо, включаючи затрати на запобігання виникненню втрат від стихійного лиха та техногенних аварій і втрати від інших подій та операцій).

Розмір податку на надзвичайний прибуток визначають за встановленою законодавцем базовою ставкою у розмірі 25 %.

Чистий прибуток (збиток) розраховують як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності і надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Розподіл і використання чистого прибутку суб'єктів підприємництва відрізняються залежно від набутої ними організаційно-правової форми і форми власності.

Чистий прибуток приватного підприємства зазвичай спрямовують на фінансування реальних і фінансових інвестицій, поповнення оборотного капіталу, утримання соціальної інфраструктури, заохочення членів трудового колективу, формування резервних фондів, проведення благодійних заходів тощо. Державні комерційні і казенні підприємства, окрім перерахованих напрямків використання прибутку, вносять до бюджету державні дивіденди, які розраховують на державну частку в розмірі, встановленому законодавством.

Розподіл і використання чистого прибутку в господарських товариствах усіх форм власності (на відміну від приватних підприємств) передбачає його розподіл на дві частини. Спочатку формують резерв на виплату дивідендів, а решту суми прибутку використовують за напрямами, згаданими вище. Господарські товариства з часткою держави у статутному капіталі додатково вносять до бюджету державні дивіденди на державну частку. їх розмір законодавець встановлює у відсотках до чистого прибутку без урахування виплат з фонду дивідендів.

19. Економічна сутність та функції податків і платежів.

Податки — економічні відносини, що виникають між державою та юридичними і фізичними особами стосовно примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави і найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Це обов'язкова складова економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона обирає, які політичні сили перебувають при владі.

Податки — головний фінансовий метод мобілізації державних доходів. Вони становлять від 80 до 97 % дохідної частини державного бюджету.

Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснює платник у порядку і на умовах, визначених законами України про оподаткування.

Податки не єдина форма акумуляції грошових коштів бюджетом та іншими державними фондами. Обов'язковим платежам властиві такі ознаки податків:

1) податкові платежі — це обов'язкові збори, що стягуються з платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою та платником (плата за воду, землю);

2) відрахування, внески — це обов'язкові збори з юридичних та фізичних осіб, яким притаманні характеристики цільового призначення.

Основними особливостями податку порівняно з обов'язковими платежами, є:

— справляється на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або якщо законодавством передбачені пільги щодо цього податку;

— має односторонній характер встановлення. Оскільки податок сплачується з метою покриття суспільних потреб, що відокремлені від індивідуальних потреб конкретного платника, то він є індивідуально безповоротним. Сплата податку не зумовлює зустрічного зобов'язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника;

— може сплачуватися лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

— не має цільового призначення;

— є виключно атрибутом держави і ґрунтується на актах вищої юридичної сили.

Отже, податки — це обов'язкові платежі, що законодавчо встановлюються державою; їх сплачують юридичні та фізичні особи в процесі перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту; вони акумулюються в централізованих грошових фондах з метою фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Податки виконують наступні функції:

- розподільчу – полягає у формуванні доходної частини бюджету й подальшому розподілі створеного доходу на фінансування різноманітних заходів для виконання функцій держави;

- фіскальну – полягає у формуванні доходної частини державного i місцевих бюджетів, державних i місцевих прибутків. Податкові надходження мають бути постійними й стабільними, з рівномірним розподілом у територіальному (регіональному) розрізі;

- контрольну – яка дає змогу оцінити ефективність кожного установленого податку і податкової системи в цілому;

- стимулюючу – полягає у впливі держави через систему пільг і преференцій (податкових пільг для фінансування інвестиційних і інноваційних витрат), диференціації ставки податків на процес відтворення, стимулюючи його розвиток, сприяє зростанню ділової активності, надходженню інвестицій задля розвитку економіки регіонів і країни в цілому та ін. Законодавством України передбачені такі пільги, як: неоподатковуваний мінімум об’єкта, вилучення із оподаткування певних елементів об’єкта, звільнення від сплати податків окремих осіб чи категорій платників, зниження податкових ставок, цільові податкові пільги (в тому числі і податкові кредити) і т. ін.

- регулюючу – полягає у впливі податків на різні сторони діяльності платників податків. Рівень впливу податків залежить від державної податкової політики.

Платежі за економічним змістом не є податками, бо не відображають перерозподілу доходів, а показують відносини платника з державою, зумовлені власністю держави на певні ресурси (плата за воду, за газ та ін.). Слід врахувати, що вказані функції податків здійснюються не окремо, а комплексно, що спричиняє одночасну дію розподільчо-фіскальних і

стимулюючих ознак податків.

20. Елементи системи оподаткування та види пдаткових ставок.

Система оподаткування – це сукупність взаємозв’язаних і взаємообумовлених податків, зборів, внесків і платежів до бюджету й державних фондів, механізм їх нарахування і вилучення, права та обов’язки податкових служб і платників податків, яка дає змогу досягти поставленої мети стосовно конкретного відрізку часу.

На основі цього визначення можна виділити два елементи системи оподаткування: сукупність податків і зборів і встановлений законами порядок їх стягнення. Названі елементи податкової системи, як правило, деталізуються, в її структурі виділяють об’єкти оподаткування, суб’єкти оподаткування, визначення податкової ставки, пільги, квоти і т. ін.

Повніше термін «податкова система – це сукупність податків, встановлених законодавчою владою, що стягуються виконавчими органами, а також методи й принципи побудови податків». Але обидва визначення можуть застосовуватися для характеристики податкової системи тільки у вузькому значенні - як «системи податків».

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування.

Суб’єктами оподаткування є юридичні й фізичні особи, на яких покладено обов’язок сплачувати, утримувати й перераховувати податки до бюджету.

Джерело податку – це дохід, з якого платник сплачує податок.

Одиницею оподаткування є фізичний (площа земельної ділянки, об’єм двигуна тощо) чи грошовий вимір об’єкта оподаткування. Грошовий вимір може бути безпосереднім – у разі вимірювання доходів, або опосередкованим (наприклад оцінка майна, земельної ділянки).

Ставка податку – це законодавчо установлена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року за винятком випадків, пов'язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів відповідно до законів України. Зміна податкових ставок і механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) не можуть запроваджуватися Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Ставки податку:

  1. Тверді ставки − установлені в грошовому вимірі на одиницю оподаткування у натуральному обислені.

  2. Процентні ставки − установлені щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вимір:

  • пропорційні ставки − єдині ставки, що не залежать від розміру об’єкта оподаткування;

  • прогресивні ставки − розмір яких зростає в міру збільшення бази оподаткування;

  • регресивні ставки − зменшуються в міру зростання об’єкта оподаткування;

  • змішані ставки.

Класифікація податків здійснюється і за іншими ознаками. Так, за мі­рою урахування фінансового становища платника податків розрізняють податки особисті і реальні. Механізм нарахування і сплати особистих по­датків враховує платоспроможність і сімейний стан фізичної особи, тому що сплачуються залежно від розміру доходу (прибутку), отриманого плат­ником. Прикладом особистого податку є податок із доходів фізичних осіб. Реальними податками (на будівлі, торгово-промислові будинки, землю та ін.) обкладається майно як фізичних, так і юридичних осіб незалежно від індивідуальних фінансових обставин платника податків. Наприклад, пода­ток на нерухоме майно громадян може складати деяку суму, обумовлену його вартістю, незалежно від того, які доходи одержує його власник.

Залежно від способів встановлення податкових ставок податки поді­ляються на пропорційні, прогресивні і рівні. До пропорційних належать податки, що передбачають сплату однакової суми з кожної одиниці обкла­дання.

Ставки прогресивних податків зростають зі збільшенням одиниці об­кладання. Рівний податок береться рівною сумою з усіх платників. Єдина його перевага — простота стягнення. На сьогодні застосовуються, перева­жно, пропорційні і прогресивні форми оподатковування; рівні податки (наприклад, подушний) широко застосовувалися в середні віки, зараз вва­жаються застарілою формою.

Залежно від того, якому рівню державної влади надане право встанов­лення, стягування і розподілу податків, вони поділяються на загальнодер­жавні (у федеративній державі — федеральні), регіональні і місцеві.

Залежно від встановленого порядку використання податки поділяють­ся також на загальні і спеціальні. Загальні податки не мають особливого призначення і можуть бути використані для покриття будь-яких видів ви­трат державного і місцевого бюджетів. Спеціальні податки стягують для цільового фінансування деяких заздалегідь визначених витрат.

За економічним змістом об’єкта оподаткування розрізняють п’ять груп податків: на майно; на використання різних ресурсів (землі, води, ко­рисних копалин і т. п.); на дохід чи прибуток; на різні дії — юридичні і гос­подарські акти, фінансові операції, реалізацію продукції і т. п.; інші (напри­клад, на споживання: ПДВ, акцизний збір, мито; місцеві: на рекламу, курортний збір та ін.)

За суб’єктами оподатковування податки розрізняють:

а)  з юридичних осіб;

б)  з фізичних осіб;

в)  змішані (і з юридичних, і з фізичних осіб).

Непрямі податки (податки на споживання) в сучасних податкових си­стемахпредставлені універсальними, індивідуальними (специфічними) ак­цизами і митом.

Універсальними акцизами називають податки з обороту, якими об­кладається будь-який оборот товарів (продаж, постачання, купівлі), а та­кож податок на додану вартість (ПДВ). Об’єктом оподатковування з обо­роту є валовий оборот торгового чи промислового підприємства. При обкладанні валового обороту на всіх етапах руху товару виникає кумуля­тивний ефект. У оподатковуваний товарообіг попадають суми податків, сплачені при купівлі товарів виробничого призначення. Таким чином, по­даток стягується не тільки з обороту товарів, але і з податків, раніше спла­чених по рахунках-фактурах.

Податок на додану вартість також стягується на всіх етапах руху то­варів, але, завдяки тому, що об’єктом оподатковування є додана вартість (тобто новостворена певним господарюючим суб’єктом вартість), кумуля­тивний ефект у такому випадку відсутній.

Показник доданої вартості можна легко розрахувати як різницю між ви­ручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) і матеріальними витратами на її виробництво, тобто необхідно від вартості продажу відняти вартість заку­півель. Можна розрахувати додану вартість і як суму її складових: заробітної плати, прибутку, амортизаційних відрахувань, відсотків за кредит, плати за землю й інших податків, що належать до витрат на виробництво. Але метод стягування ПДВ, що використовується в практиці оподатковування, дозво­ляє розраховувати податок без попереднього розрахунку доданої вартості:

Виручка х Ставка ПДВ — Витрати х Ставка ПДВ.

ПДВ використовують більш ніж у 40 країнах; особливо він розповсюд­жений у Європі. Цей податок стягується на кожному етапі виробництва і обігу товару на основі новоствореної вартості. Цілком сума ПДВ сплачу­ється кінцевим споживачем.

ПДВ може стягуватися або за єдиною ставкою, або за декількома: зниженою — для товарів і послуг першої необхідності; стандартною — для більшості товарів і підвищеною — для предметів розкошу, тютюнових і алкогольних виробів.

У різних країнах використовується різна диференціація ставок ПДВ. Від ПДВ звільняються послуги освіти, медицини, суспільна і благодійна діяльність.

ПДВ доповнюється рядом специфічних (індивідуальних) акцизів, що використовуються для обкладання, зазвичай, високорентабельних, моно­польних товарів, окремих предметів тривалого користування, предметів розкоші. Іноді до списків підакцизних товарів входять товари повсякден­ного попиту (цукор, сірники, пиво, мінеральна вода і т. п.).

Мита як різновид податків на споживання сьогодні встановлюються найчастіше не з метою поповнити доходи бюджету (хоча іноді і це має мі­сце), а захистити внутрішній ринок, національну промисловість і сільське господарство. Мита — це інструмент державної економічної політики в зовнішньоторговельних відносинах. Вони повинні сприяти раціоналізації товарної структури увезення товарів, підтримці відповідного співвідно­шення ввозу і вивозу товарів, валютних доходів і витрат, створенню умов для прогресивних змін у структурі виробництва і споживання товарів, за­хисту країни від несприятливих впливів зовнішнього ринку.

Розрізняють такі види мита:

-        статистичні — для обліку експорту й імпорту товарів в умовах ві­льної торгівлі; вони відрізняються низькими ставками;

-        фіскальні — для поповнення доходів бюджету; вони мають високі ставки. В сучасних умовах використання фіскального мита обме­жується, тому що воно перешкоджає розвитку міжнародної тор­гівлі;

-        спеціальні (протекціоністські) — для захисту внутрішнього ринку від конкуренції з боку деяких іноземних товарів, аналоги яких ви­пускаються вітчизняними виробниками;

-        преференційні — встановлюються за згодою між торгуючими кра­їнами при ввезенні товарів, для виробництва яких прямо чи опосе­редковано використовувалися субсидії, використовуються для врі­вноваження цін на іноземні і вітчизняні товари з метою уникнення конкуренції між ними;

-        антидемпінгові — особливі види мита, що вводяться у випадку увезення товарів за цінами нижчими, ніж їхня нормальна ціна в країні вивозу, для захисту виробництва подібних вітчизняних то­варів;

-        сезонні дозволяють оперативно реагувати на увезення і вивезення сезонних товарів; встановлюються, зазвичай, на термін не більше шести місяців.

Ставки мита або встановлюються у відсотках до митної вартості това­рів, або нараховуються у визначеному розмірі за одиницю виміру оподат­ковуваного товару. Іноді використовуються комбіновані ставки, що поєд­нує обидва підходи.

У доходах бюджетів економічно розвинених країн мита складають не­значну частку. Її зниженню сприяє розширення масштабів використання режиму вільної торгівлі між країнами.

До основних прямих податків, що застосовуються в усіх країнах, на­лежать податок із доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, майнові податки.

21. Організація роботи з обчислення і стягненняподатків в Україні.

22. Пряме оподаткування в Україні, його види. Характеристика податку за першу реєстрацію транспортних засобів.

Прямі податки – це податки, які встановлюються безпосередньо на дохід або майно. Основною формою прямого оподаткування виступає прибутковий податок – з юридичних та фізичних осіб.

Податок на прибуток є одним з основних податків, що сплачуютьяс п-вами та іншими суб’єктами ринку.

Об’єктом оподаткування згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» є прибуток, що визначається через поняття валових доходів та валових витрат.

Валовий дохід п-ва є загальною сумою його доходів від усіх видів діяльності, отриманих чи нарахованих протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах. Валові витрати є сумою будь-яких витрат п-ва у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, які здійснюються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), що придбаваються або виготовляються п-вом для їх подальшого використання у господарській д-сті.

Датою збільшеня валових витрат вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-ка подій, що сталалася раніше: дата списання коштів з банківського рахунку на оплату товарів, робіт, послуг або дату оприбуткування товарів.

Датою збільшення валового доходу вважається або дата зарахування коштів в оплату товарів (робіт, послуг), або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного надання результатів робіт (послуг).

Об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається через зменшення суми скоригованого влаового доходу звітного періоду на суму валових витрат п-ва та суму амортизаційни х відрахувань.

Прибуток оподатковується за ставкою 25 % до об’єкта оподаткування і сплачується до бюджету щоквартально не пізніше 20-го числа місяця, наступного за звітним кварталом. Протягом звітного кварталу п-ва сплачують до бюджету за першийі другий місяці кварталу авансовані внески податку на прибуток.

Податок з доходів фізичних осіб є видом особистого прибуткового оподаткування. З 1.01.2007 р. ставка – 15 %. В Законі України “Про податок з доходів фізичних осіб” мінімальна соціальна пільга (100 %), яка надається всім громадянам, у розмірі 200 грн. з 01.01.2007 р., соціальна пільга в розмірі 150 % (300 грн.) надається:

 одиноким матерям, батькам;

 якщо на утриманні дитина-інвалід І або ІІ групи в розрахунку на кожну дитину;

 на утримання 3-х і більше дітей в розрахунку на кожну дитину;

 вдові або вдівцю;

 особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи І, ІІ категорії;

 інвалідам І, ІІ групи, в тому числі з дитинства.

Соціальна пільга в розмірі 200 % (400 грн.) надається: героям України, СРСР; учасникам бойових дій, в’язням концтаборів.

Соціальні пільги надаються при доході до 740 грн.

Земельний податок, платниками якого виступають юридичні та фізичні особи, яким земля надана у власність або користування. Об’єкт оподаткування – площа земельної ділянки. Ставки податку диференціюються залежно від призначення земель: сільськогосподарського і несільськогосподарського. У свою чергу для земель сільськогосподарського призначення ставки податку диференціюються: а) залежно від напрямків використання: рілля і багаторічні насадження; сінокоси і пасовища; б) від родючості грунтів відповідно до земельного кадастру. Для земель несільськогосподарського призначення: а) залежно від класу населеного пункту: залежно від чисельності жителів; залежно від коефіцієнта для міст державного і обласного підпорядкування; б) від місця знаходження земельної ділянки в межах населеного пункту. 

Юридичні особи самостійно обчислюють суми податків і подають розрахунки в ДПІ до 15 липня.

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є видом майнового оподаткування. Платники: юридичні та фізичні особи, у власності яких є відповідні транспортні засоби. Об’єкт оподаткування: об’єм двигуна автотранспорту та довжина корпусу засобів водного транспорту.

Переваги прямого оподаткування:

дають змогу встановити пряму залежність між доходами платника і його платежами в бюджет, пряме оподаткування є важливим фінансовим інструментом регулювання економічних процесів (інвестицій, нагромадження капіталу, сукупного попиту, ділової активності), соціальні переваги – пряме оподаткування сприяє розподілу податкового тиску таким чином, що більші податкові витрати припадають на тих членів суспільства, які мають більші доходи.

Існують певні недоліки:

організаційного характеру – пряма форма оподаткування потребує складного механізму їх стягнення і обліку, бюджетного характеру – полягає у тому, що прямі податки не можуть забезпечити стабільні надходження до бюджету, контрольного характеру – складний механізм стягнення податку потребує розширення податкового апарату і розробки сучасних методів обліку і контролю.

23. Характеристика прямого оподаткування в Україні. Охарактеризуйте особисте прибуткове оподаткування та податок на землю.

№ 22. + Індивідуальний (особистий) прибутковий податок — є основним для податкових систем багатьох країн. Об’єкт оподаткування — сукупний особистий доход платників, що поєднує заробітну плату, дохід від індиві­дуальної підприємницької діяльності і цінних паперів, інші доходи. Для стягування податку зазвичай використовується прогресивна шкала опода­тковування і враховується неоподатковуваний мінімум доходів. Кількість ставок прибуткового податку, рівень мінімальної, максимальний, проміж­них ставок і неоподатковуваного мінімуму, склад податкових пільг визна­чається законодавством конкретної країни.

Земельний податок, платниками якого виступають юридичні та фізичні особи, яким земля надана у власність або користування. Об’єкт оподаткування – площа земельної ділянки. Ставки податку диференціюються залежно від призначення земель: сільськогосподарського і несільськогосподарського. У свою чергу для земель сільськогосподарського призначення ставки податку диференціюються: а) залежно від напрямків використання: рілля і багаторічні насадження; сінокоси і пасовища; б) від родючості грунтів відповідно до земельного кадастру. Для земель несільськогосподарського призначення: а) залежно від класу населеного пункту: залежно від чисельності жителів; залежно від коефіцієнта для міст державного і обласного підпорядкування; б) від місця знаходження земельної ділянки в межах населеного пункту. 

24. Непряме оподаткування в Україні та його види.

25. Місцеві податки і збори в Україні та їх характеристика.

Види місцевих податків та зборів визначаються статтею 15 “Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі)” Закону України від 25 червня 1991 р. “Про систему оподаткування” в редакції Закону від 18 лютого 1997 р. Порядок обчислення місцевих податків визначається Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. “Про місцеві податки і збори”.

I. До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

II. До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать: 

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізми справляння та порядок сплати їх встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. При цьому збір за припарковку автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг і збір з власників собак є обов'язковими Для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язано запровадження цих податків і зборів. Суми місцевих податків та зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами.

Органи місцевої влади можуть також встановлювати додаткові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів. Зокрема п. 2 ст. 26 “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 р. їм надано право приймати рішення про надання відповідно до чинного законодавства пільг із сплати місцевих податків та зборів. Крім сплати зазначених загальнодержавних та місцевих податків, в Україні передбачено відрахування платежів до Державного інноваційного Фонду, позабюджетних фондів фінансування галузевих та міжгалузевих науково-дослідних робіт з освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції, до Державного Фонду сприяння конверсії, до Фонду охорони праці та інших галузевих фондів.

26. Платежі за ресурси, внески і відрахування у спеціальні фонди, які стягуються в Україні.

27. Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх економічна сутність.

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Державні цільові фонди – форма перерозподілу й використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб та комплексного їх використання на основі самостійності. Державні фонди цільового призначення створюються на основі відповідних законодавчих актів вищих органів влади, якими регламентується їх діяльність, вказуються джерела формування, визначаються порядок та напрямки використання коштів, що ними залучені.

Формування коштів державних фондів цільового призначення відбувається за рахунок обов’язкових платежів юридичних чи фізичних осіб.

Залежні від цільового призначення державні цільові фонди поділяються на екологічні й соціальні.

За допомогою цільових державних фондів можна:

  • впливати на процеси виробництва шляхом фінансування і субсидування суб’єктів господарської діяльності;

  • забезпечити природоохоронні заходи, фінансуючи їх за рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища;

  • здійснювати соціальні послуги населенню шляхом виплати субсидій, допомоги, пенсій та фінансування соціальної сфери;

  • надавати позики, в тому числі зарубіжним партнерам чи державам.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління - на державні і регіональні.

Правом створення цільових фондів наділені як органи центральної, так і місцевої влади. На регіональному рівні формуються свої цільові фонди за рахунок місцевих джерел. Загальнодержавні цільові фонди мають свої територіальні відділення і передають частину коштів у розпорядження територіальних владних структур.

Цільові державні фонди, як правило, перебувають у розпорядженні державних органів влади, але оперативне управління здійснюється спеціально створеним адміністративним апаратом. Управлінські структури мають відповідні права й обов'язки щодо використання фондів, визначені законом.

Загалом принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:

• відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;

• відрахування до фондів є обов'язковими платежами й можуть стягуватися примусово;

• витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, передбачені законом. У західних країнах число таких фондів становить від 30 до 80.

В Україні створюються такі основні державні цільові фонди:

- Пенсійний фонд;

- Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

- Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

- Фонд захисту інвалідів.

Функції між цільовими фондами державного соціального страхування чітко розмежовані. 

1. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги. Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису - на утримання установи. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування підприємств, організацій, населення, інші надходження.

Фінансування витрат на утримання органів Пенсійного фонду України та його апарату визначається кошторисом, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Тимчасово вільні кошти при відсутності заборгованості з виплат пенсій можуть бути використані Пенсійним фондом України виключно на придбання державних цінних паперів. Пенсійний фонд України є центральним органом державної виконавчої влади і підвідомчим Кабінету Міністрів України. Пенсійний фонд України забезпечує, насамперед, збір та акумуляцію зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування та фінансування витрат на виплату пенсій.

Доходи бюджету Пенсійного фонду України формуються за рахунок:

- зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування;

- коштів державного і місцевих бюджетів;

- коштів, що надходять за регресивними вимогами;

- добровільних внесків підприємств, установ і організацій та громадян;

- сум фінансових санкцій, стягнених за порушення порядку сплати зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування;

- інших надходжень.

При визначенні суми збору, де об'єктом оподаткування є фактичні витрати на оплату праці, платники включають до їх складу витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:

- виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та Інших пенсій, установлених законодавством України;

- виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

- підвищення пенсій у зв'язку зі зміною Індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;

- реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших катего­рій населення;

- забезпечення поточної діяльності та утримання органів управління фонду;

- відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази, проведення масово-роз'яснювальної роботи. Створюється трирівнева пенсійна система, на першому рівні якої за принципом солідарності поколінь та загальнообов'язкового соціального страхування встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій від страхового стажу та розміру сплачених внесків, на другому - накопичення пенсійних внесків на особистих рахунках громадян, на третьому - добровільне недержавне пенсійне страхування.

2. З метою забезпечення надходження та акумуляції збору на обов'язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених для фінансування видатків на соціальні потреби, здійснення організаційно-управлінських заходів щодо забезпечення соціальних витрат та контролю за цільовим використанням коштів створено Фонд соціального страхування України. Це єдиний орган, який у межах наданих йому повноважень здійснює керівництво та управління обов'язковим державним соціальним страхуванням.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

• страхові внески роботодавців;

• страхові платежі найманих працівників;

• страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одер­жанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

• страхові платежі громадян України, які працюють за межами України;

• донараховані страхові внески, пеня і штрафи;

благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

• асигнування з Державного бюджету України;

• інші надходження.

Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасового втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Для сприяння і оперативного вирішення фінансових та управлінських проблем зайнятості населення створено Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Він є самостійною ланкою фінансової системи і функціонує на державному та місцевому рівнях за рахунок:

• страхові внески страхувальників - роботодавців;

• страхові внески застрахованих осіб;

• асигнування з Державного бюджету;

• суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів;

• благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізичних осіб;

• інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України. 

Кошти Фонду використовуються на:

• виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

• фінансування витрат на перекваліфікацію робітників і службовців;

• фінансування витрат на працевлаштування;

• фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, розвиток матеріальної та інформаційної бази;

• створення резерву коштів Фонду.

3. Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним. Обов'язковому страхуванню підлягають:

• особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

• учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт;

• особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

- внесків роботодавців у розмірі 0,84 - 13,8% фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва; 

- прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

- штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

- добровільних внесків;

- інших надходжень.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

• виплату пенсії з інвалідності;

- виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

- виплати втраченого заробітку;

- виплати одноразової допомоги потерпілому і членам його сім'ї;

• фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілим.

Законом України «Про основи соціального захисту інвалідів в Україні» передбачено встановлення для всіх підприємств, установ та організацій нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів. 

У разі нестворення робочих місць відповідно до доведеного нормативу або якщо працевлаштовано інвалідів менше, ніж передбачено нормативом, СПД зобов'язані щороку відраховувати до відділень Фонду цільові кошти для створення робочих місць та здійснення заходів щодо соціальної та професійної реабілітації інвалідів.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел: .

• грошових коштів, які передаються з державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів;

• надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування Інвалідів;

• благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян;

• інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

28. Економічна суть та призначення бюджету Держави.

Державний бюджет починає функціонувати майже з виникненням держави. Уперше появу бюджету та процес його затвердження можемо спостерігати у Великій Британії. Слово бюджет запозичене з англійської (budget), що перекладається як "шкіряний мішок, торба, гаманець". Наприкінці XIX — на початку XX ст. бюджетні відносини фактично вирізнялися в окремих галузях науки та практичної діяльності.

Бюджет — фінансові відносини держави з суб'єктами господарювання, а також населенням згідно з формуванням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів з метою забезпечення функцій держави, передбачених у Конституції. За допомогою державного бюджету держава організовує перерозподіл створеного національного доходу між виробничими і невиробничими сферами, галузями і регіонами держави.

За формою державний бюджет є розписом доходів і видатків держави на визначений термін (як правило на рік), затверджений у законодавчому порядку.

За рахунок доходів шляхом установлення норми податків, зборів, відрахувань формується фінансова база діяльності держави, а за рахунок видатків забезпечуються державне управління, економічні та соціальні потреби членів суспільства. Державний бюджет виконує такі функції:

— акумулює кошти, необхідні для фінансування державних заходів;

— перерозподіляє валовий внутрішній продукт з метою забезпечення соціальної справедливості;

— держава впливає на економічні, соціальні, національні та регіональні процеси;

— макроекономічна стабілізація й економічне зростання.

На формування і використання бюджету впливає низка факторів, які можна поділити на політичні, економічні та соціальні.

Політичні фактори відображають політичну ситуацію в країні, що може істотно вплинути на формування бюджету та використання бюджетних коштів. До них належать адміністративна та регіональна структури управління державою, виконання нею регулювальної, оборонної та правозахисної функцій держави, політична стабільність у суспільстві.

Економічні фактори пов'язані з макроекономічними процесами, що відбуваються в державі. До них належать обсяги вироблених ВВП і національного доходу, економічне зростання або зменшення обсягу виробництва, рівень розвитку економіки країни, продуктивність суспільної праці, пріоритетні напрями виконання державою економічних і соціальних завдань, рівень інфляції та рівень безробіття в країні, модель податкової політики, рівень НТП, масштаби структурних зрушень в економічних і галузевих пропорціях розвитку, методи господарювання на підприємствах усіх форм власності.

Соціальні фактори формування та використання бюджету зумовлені соціальними та демографічними обставинами, зокрема, це соціальний захист і соціальне забезпечення населення, обсяг фінансових коштів, спрямованих на освіту й охорону здоров'я, обсяг реальних доходів населення, розмір мінімальної заробітної плати та споживчого кошика, природний приріст (скорочення) населення та міграційний приріст (зменшення) населення.

Кошти, сконцентровані в бюджеті, є елементом регулювання, стимулювання і гарантії фінансової системи держави, створення сприятливого фінансового середовища з метою швидкого розвитку ринкових відносин.

На період трансформації економіки бюджету держави належатиме вирішальна роль в інвестуванні економіки. На сучасному етапі розвитку потребують державної фінансової підтримки заходи зі здійснення комплексної політики енергозбереження. Це зумовлено тим, що енергоспоживання в Україні на душу населення є значно більшим, ніж в економічно розвинутих країнах. Бюджетна підтримка повинна спрямовуватися на розвиток сучасного високотехнологічного виробництва у машинобудуванні, легкої, харчової, фармацевтичної промисловостей, розвиток транспортних магістралей тощо.

Важливим напрямом бюджетної політики вважається фінансове забезпечення розвитку агропромислового комплексу, а саме:

1) підтримка виробництва продукції тваринництва, меліорації й охорони земель, лісовідновлення, охорони водних ресурсів, наукових досліджень, розвиток соціальної сфери на селі тощо;

2) здійснення цінової політики з метою досягнення паритетності товарообміну між продукцією підприємств сільського господарства та іншими галузями економіки;

3) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції для захисту вітчизняного ринку;

4) використання іноземних кредитів на розвиток нових технологій, переоснащення підприємств переробної промисловості, розбудову фермерських господарств тощо.

Складовою бюджету є фінансування державного управління, національної оборони та правоохоронної діяльності, а також фінансове забезпечення і фінансування розвитку освіти закладів науки і культури.

Важливе завдання бюджету держави полягає у фінансуванні соціального забезпечення та соціальному захисті населення. Це пенсійне забезпечення, фінансування закладів і програм соціального забезпечення неповнолітніх та молоді; фінансування утримання будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів, державна допомога малозабезпеченим сім'ям, житлові субсидії населенню тощо.

Обсяг коштів, спрямованих на соціальне забезпечення та соціальний захист населення, залежить від фінансових можливостей держави, що визначаються обсягом ВВП і науково обґрунтованим обсягом фонду споживання.

29. Правове забезпечення бюджетного процесу в Україні.

31. Бюджетний процес в Україні, характеристика його етапів (на прикладі прийняття та виконання Дзржавного бюджету України)

Фінансове право містить окремий правовий інститут" який регламентує процес створення та використання ресурсів, мобілізованих до централізованих фондів, — бюджетний процес. Процес у сфері бюджету є обов'язковим порядком реалізації матеріально-правових бюджетних норм. Характер взаємозв'язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв'язку, наприклад, цивільного матеріального і цивільно-процесуального права, які є самостійними галузями права, а бюджетний процес і матеріальні бюджетні норми, хоч і є окремими правовими інститутами, об'єднані у підгалузь фінансового права. Завдання бюджетного законодавства — регламентація бюджетного процесу і міжбюджетних відносин. При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, БКУ та закону про Державний бюджет України.

Бюджетний процес — сукупність дій уповноважених осіб, на основі норм бюджетного права, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження й виконання бюджету, а також звітування про його виконання; це інструмент стабілізації економіки і засіб контролю державних видатків.

Матеріальна галузь права вимагає процедурних форм реалізації своїх норм, і всі норми, що регулюють організаційну діяльність державних органів, мають процесуальний характер. Особливо це стосується діяльності у галузі застосування бюджетно-правових норм, адже з бюджетом пов'язані всі державні органи, підприємства, організації, установи, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у формуванні бюджету. Отже, можна зробити висновок, що сутність цього процесу складна і багатогранна.

Поняття бюджетного процесу полягає в тому, що вся діяльність щодо формування бюджету, яка базується на владних повноваженнях тих чи інших органів, має бути підпорядкована суворим процедурним формам, що забезпечують її законність, доцільність та обґрунтованість. Тому чіткий порядок, ретельно продуманий і розроблений, потрібен не лише для організації й узгодження роботи всієї системи державних органів з формування та виконання бюджету, а й для правильного вирішення численних поточних питань.

Прийняття Державного бюджету України є одним із найскладніших питань серед тих, які доводиться розв'язувати державним органам. Складність збільшується щорічною необхідністю прийняття закону про державний бюджет, тобто щорічним здійсненням законодавчої процедури. На практиці Верховна Рада України не повністю дотримується вимог стосовно прийняття та затвердження цього закону, що створює значні перешкоди як для проведення фінансової політики урядом держави, насамперед податкової, так і стабільного функціонування всієї бюджетної системи України.

Риси норм бюджетного процесу:

1) особливий склад учасників бюджетних стадій;

2) конкретний перелік видів необхідних дій та їх обов'язкова послідовність;

3) передбачення організаційної форми кожної дії;

4) визначення обов'язкового порядку прийняття рішень.

Поняття бюджетного процесу не зводиться до стадій складання проекту закону України про бюджет і затвердження його Верховною Радою України. Прийняттям закону закінчується формування бюджету, коли органи законодавчої і виконавчої влади використають свої права та обов'язки щодо складання і затвердження бюджету. Суть бюджетного процесу зосереджується на безпосередньому виконанні акта про бюджет (закону України), постійному контролі з боку органів державної влади для досягнення відповідності між запланованими і реальними показниками.

Формування бюджету — сукупність пов'язаних між собою суспільних відносин, які розкривають планування органами виконавчої влади пріоритетних видатків, вишукування достатніх для цього джерел, видання правових актів, що регулюють процес планування. Закон про державний бюджет займає основне місце серед інших бюджетно-правових актів. Він має провідне значення у їх системі, але не є єдиним, що регулює суспільні відносини під час формування бюджету. Спочатку складається проект бюджету, а потім, на основі узагальнюючих показників, проект закону про державний бюджет.

Бюджетний процес (згідно з БКУ) — це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Стадія бюджетного процесу — етап діяльності держави чи місцевого органу, внаслідок якого бюджет набуває форми правового акта. БКУ у ст. 19 виокремлює чотири стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в т. ч. у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів. Усі стадії бюджетного процесу ґрунтуються на правових засадах, які гарантують чітке планування, додержання бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видатків.

Усі стадії бюджетного процесу засновані на єдиних принципах організації бюджетної діяльності і мають відповідну правову регламентацію.

32 Економічна суть державних доходів

Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Об’єктом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує, а суб’єктами — держава, з одного боку, та підприємства, установи, організації, населення — з другого.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є валовий внутрішній продукт своєї країни. Зовнішні джерела — це ВВП інших країн.

У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому в розвинутих країнах вони становлять 30 — 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносин перерозподілу, а й місце держави в процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи становлять 3 — 13 %, державний кредит — від 0,5 до 4 % їх загального обсягу.

Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані (рис. 5.1).

 

 

Рис. 5.1. Система державних доходів7

 

Централізовані доходи концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення.

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Слід урахувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів спричинює негативні наслідки, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і

забезпечувати його ефективне виконання. Однак зниження централізації за умови збереження на високому рівні державної власності може породити безгосподарність і різні

порушення в розподілі і використанні фінансових ресурсів, а врешті-решт — фінансовий розлад у державі.

Перерозподільні процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою в методах мобілізації державних доходів.

За методами мобілізації держані доходи поділяються на податкові, позикові, емісійні.

 

33 Формування доходів Державного бюджету України

Оскільки функціонування бюджету відбувається за допомогою особливих економічних форм - доходів і видатків, розглянемо економічну сутність цих категорій і форми їх прояву Але перш за все необхідно вияснити відмінності в поняттях "державні доходи" і "доходи державного бюджету", а також відповідно "державні видатки" і "видатки державного бюджету".

Державні доходи охоплюють ту частину фінансових відносин, яка пов'язана з формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні держави і державних підприємств. При цьому акумульовані державою фінансові ресурси належать до централізованих (концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення), а ті, що залишаються у розпорядженні державних підприємств, є децентралізованими. Доходи бюджету займають головне місце у складі централізованих державних доходів, але це поняття більш вузьке, ніж доходи держави.

Державні видатки - це частина фінансових відносин, обумовлена використанням централізованих і децентралізованих доходів держави. Складаються державні видатки з прямих витрат держави, які здійснюються через систему бюджетних і позабюджетних фондів, і витрат державних підприємств, організацій, установ. Отже, видатки державного бюджету це лише частина державних видатків.

Доходи і видатки бюджету - це об'єктивні категорії, кожна з яких має специфічне суспільне призначення: доходи служать фінансовою базою діяльності держави, видатки - задовольняють загальнодержавні потреби. Для забезпечення прозорості в організації залучення коштів та їх розподілі доходи і видатки Державного бюджету України (аналогічно і місцевих бюджетів) включають загальний і спеціальний фонди.

Доходи загального фонду державного бюджету призначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків і не спрямовуються на конкретну мету.

Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Як економічна категорія доходи бюджету виражають економічні відносини, які виникають у. держави з юридичними і фізичними особами в процесі формування бюджетного фонду країни.

Формою прояву категорії доходи бюджету служать різні види платежів підприємств, організацій і населення в бюджет, а їх матеріальним втіленням грошові кошти, які мобілізуються в бюджет. Характеризуючи економічну сутність категорії доходи бюджету, необхідно звернути увагу на те, що бюджетні доходи, з одного боку, є результатом розподілу вартості валового внутрішнього продукту між різними учасниками відтворювального процесу, а з іншого - об'єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках держави вартості.

Головне матеріальне джерело доходів бюджету - валовий внутрішній продукт. Якщо для покриття фінансових потреб його недостатньо, держава залучає національне багатство (сукупність матеріальних благ, створених працею попередніх і нинішніх поколінь і залучених в процес відтворення природних ресурсів, яким розпоряджається суспільство на визначений момент часу), а саме, доходи від приватизації державного майна, від продажу золотовалютного запасу та інших національних цінностей. Поповнення ресурсів бюджетного фонду може здійснюватись також на основі внутрішніх і зовнішніх позик і за рахунок емісії паперових грошей. Кошти, що залучаються державою на відплатній основі, - тимчасово вільні грошові кошти юридичних осіб, заощадження населення, іноземний капітал (шляхом продажу на фінансовому ринку державних облігацій; отримання кредиту під заставу пакету акцій великих підприємств; отримання державних позик від окремих держав або від міжнародних фінансово-кредитних установ) відображають кредитний метод формування бюджетних ресурсів, що передбачає поворотність запозичень і платність за їх використання. Виходячи з цього, кошти мобілізовані на основі державних позик, необхідно розглядати не як джерело формування доходів бюджету, а як спосіб тимчасового поповнення бюджетного фонду. Аналогічно слід характеризувати і емісію паперових грошей, до якої держава вдається за надзвичайних обставин, коли отримання доходів і позик є затрудненим, а фінансування бюджетних витрат - невідкладним. Це найбільш непопулярний захід, оскільки він посилює інфляційні процеси і має негативні соціально-економічні наслідки. Разом з тим, за своїм змістом кредитні надходження та емісійні доходи - це сума фактичної незбалансованості доходів та видатків бюджету. Таким чином, доходами бюджету є ті грошові кошти, що надходять у розпорядження держави на безвідплатній і безповоротній основі у відповідності із діючим бюджетним і податковим законодавством. Співвідношення способів формування бюджетного фонду - на основі справляння бюджетних доходів, залучення позик і грошової емісії - різниться по країнах і у часі, залежить від конкретної економічної ситуації, від стану самої фінансової системи та ін.

Склад бюджетних доходів, їх структура органічно пов'язані з обсягами вартості валового внутрішнього продукту і визначаються фінансовою політикою держави.

За формою прояву бюджет є не лише основним фінансовим планом держави, в якому відображається її діяльність та діяльність місцевих органів. Бюджет ще й являє собою баланс між доходами та видатками держави та таку політику держави, як: міжнародну, соціально-економічну, управлінську та оборонну. Кошти, що акумулюються через бюджет держави для фінансування провідних напрямків соціально-економічного розвитку України.

Проблемам формування державних доходів присвячено багато наукових праць таких українських економістів як: В. Опарін, В. Андрущенко, Л.Сафонова, Ю. Пасічник та інші.

Доходи державного бюджету - це фінансові ресурси держави, що використовуються для виконання функцій, закріплених законами за державою. Доходи державного бюджету утворюються за рахунок надходжень на безповоротній основі, справляння яких передбачене законодавством України [3].

За Бюджетний кодексом України доходи бюджету  -  усі  податкові,  неподаткові  та  інші надходження  на безповоротній основі,  справляння яких передбачено  законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти) [1].

Основними джерелами формування доходів є: ВВП, зовнішні надходження та національне багатство.

Методами формування доходів бюджету виступають:

- продуктивна діяльність: підприємницька діяльність та доходи від державних послуг. У першому випадку доходом в даному випадку є прибуток підприємства, так як за правом власності належить державі; у другому - являють собою грошові надходження у вигляді державного мита, компенсаційних доходів за виконані роботи державою, тощо;

- доходи від майна і майнових прав та державних угідь;

- податковий метод отримання доходів, що пов'язаний з перерозподілом доходів юридичних та фізичних осіб на користь держави;

- позичковий метод формування доходів бюджету полягає у застосуванні внутрішніх та зовнішніх позик. Ці доходи для держави є тимчасовими, проте вони забезпечують фінансування видатків держави;

- емісійний метод полягає у формуванні доходу, що є різницею між номінальною вартістю випущених в обіг грошових коштів і витратами на їх друкування. Цей дохід забезпечує фінансування видатків країни і належить до джерел фінансування, як і позичковий метод [4].

Найбільшу питому вагу у доходах бюджету нашої країни займає податковий метод формування доходів. В умовах поширення ринкових відносин податкова система постає дійовим елементом фінансового механізму перерозподілу уже створеної вартості. З позиції організації діяльності держави головне місце посідають видатки бюджету, обсяг і структура яких визначається бюджетною моделлю суспільства. Проте, при плануванні бюджету на певний період, має враховуватися сума доходів, що формується за рахунок податків. «Навряд чи може бути впроваджена практика, коли при прийнятті бюджету під додаткові програмами та цілі, встановлюються нові податки чи вносяться корективи у чинне податкове законодавство або підшукуються додаткові неподаткові джерела» [2].

Доречно  нагадати, що в ринковій економіці механізм формування державних доходів ґрунтується на розподілі уже створеного національного продукту, що поділяється на первинний розподіл та перерозподіл. При первинному розподілі проходить процес розподілу і в ньому беруть участь лише ті  суб’єкти, що зайняті у створенні ВВП та формують первинні доходи:фізичні особи – зарплата та виплати, суб’єкти підприємницької діяльності – прибуток, держава – непрямі податки, використання державних ресурсів. А ось перерозподіл полягає в тому, що створюються і використовуються вторинні доходи через сплату податків та обов’язкових платежів. Методика розподілу ВВП основана на відносинах власності та являє собою вирішальний чинник при формуванні функції податків.

Доходи бюджетів посідають важливе місце в економічному та соціальному житті суспільства, що відображається у існуванні тісних зв'язків, які виникають в процесі їх формування та використання. Слід зазначити, що принципи мобілізації грошових коштів, структура доходів бюджету значною мірою залежить від форм і методів господарювання та соціально-економічних завдань, які вирішуються суспільством.

Отже, доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів. Для удосконалення формування доходів Державного бюджету необхідно врахувати всі економічні дослідження бюджету,  його роль в економічних та соціальних процесах розвитку країни, необхідно також врахувати міжнародний досвід у вирішення питання Державного бюджету.

34. Економічна суть державних видатків

Державні витрати (видатки) – кошти, що використовуються у процесі проведення фінансової діяльності держави, зумовлені використанням централізованих і децентралізованих доходів держави.

Специфіка державних витрат полягає у забезпеченні потреб державної сфери діяльності, безпосередньо пов’язаної з функціями держави: економічною, соціальною, управлінською, оборонною.

Державні витрати складаються з прямих витрат держави, здійснюваних через систему бюджетних, позабюджетних фондів, а також витрат державних підприємств.

Цілі державних витрат:

− розширення виробництва шляхом фінансування капітальних вкладень і оборотних засобів;

− створення і розширення фондів соціального призначення;

− задоволення потреб державної оборони та управління.

Державні витрати в області економіки мають велике значення, оскільки сприяють:

− перебудові структури виробництва;

− модернізації та технічному переоснащенню галузей народного

господарства, впровадженню нових технологій;

− проведенню природоохоронних заходів.

При фінансуванні основна маса бюджетних коштів направляється до державного сектора економіки, а також на видачу різноманітних дотацій (на компенсації у цінах, перекриття планових збитків, надання фінансової допомоги низькорентабельним господарствам).

Державні витрати на соціальні потреби в основному покриваються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів.

Зростає роль місцевих бюджетів у покритті витрат на розширення соціально-побутової інфраструктури, освіти, охорону здоров’я, муніципальне будівництво. Основне призначення місцевих фінансів – забезпечення відносної фінансової незалежності регіональних адміністративних формувань (областей, районів, міст, селищ і сіл).

Виконуючи державні функції, держава несе витрати на управління, тобто утримання державного апарату. Виконуючи оборонну функцію, держава несе витрати на оборону, які включають:

− закупку озброєння і техніки;

− утримання армії і флоту;

− фінансування наукових досліджень;

− воєнне будівництво;

− пенсії військовослужбовців та ін.

Об’єктом державних витрат виступають мобілізовані державою і її інститутами доходи, що свідчить про тісну взаємодію державних доходів і витрат.

Організація побудови державних витрат базується на певних принципах, установлених державою. Найважливіші з них:

− цільове направлення коштів (відповідно до планів);

− безповоротні витрати державних ресурсів;

− дотримання принципу режиму економії: поступова мінімізація витрат відносно одержуваного результату.

Фінансування державних витрат здійснюється у наступних формах:

− самофінансування (витрат держпідприємств);

− бюджетне фінансування (витрат загальнодержавного характеру);

− кредитне забезпечення (для держпідприємств – банківські позики, для держструктур різних рівнів управління – позики фінансового ринку).

За формою фінансування розрізняють такі витрати, як кошторисне фінансування, державне фінансування інвесторів, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати.

Сучасний стан економіки України характеризується процесом переходу до ринкових відносин та інтенсивного їх розвитку. Відповідно фінансові відносини, являючи собою одну з основних рушійних сил цього переходу. повинні відповідати характеру трансформаційних відносин.

Сучасний стан фiнансiв України можна охарактеризувати здійсненням наступних заходів:

− лібералізацією цін на товари й послуги;

− лібералізацією ринку робочої сили, офіційним визнанням існування реальних обсягів безробіття;

− лібералізацією експортної діяльності;

− реформуванням системи оподаткування;

− здійсненням процесу приватизації;

− формуванням ринку капіталів;

− здійсненням обмежувальної грошово-кредитно політики;

− проведенням заходів щодо скорочення дефіциту бюджету.

Таким чином, фінанси забезпечують збалансованість економіки держави на основі досягнення вiдповiдностi між матеріальними i грошовими ресурсами, а також надають можливість державі формувати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідних для виконання всіх її функцій.

Управління державними фінансами – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу на формування і використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні органів управління держави. Об’єктом управління є процес створення і використання державних фондів, фондів підприємницьких структур державної форми власності, а суб’єктом управління – фінансові органи держави.

Організаційну й методичну роботу з управління фінансами проводить Міністерство фінансів України, повноваження якого визначені положенням «Про Міністерство фінансів України», яке затверджує Кабінет Міністрів.

35 Видатки Державного бюджету України

Відповідно до термінології Бюджетного кодексу України, під видатками державного бюджету слід розуміти кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених законом про державний бюджет на відповідний бюджетний період, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Необхідно звернути увагу на розмежування основним бюджетним документом понять "видатки бюджету" і "витрати бюджету", останнє з яких є ширшим за змістом.Витрати бюджету включають видатки бюджету та кошти, які спрямовуються на погашення основної суми боргу, що виникає в процесі фінансування бюджету.

Видаткова частина державного бюджету, як і його дохідна складова, поділяється на два структурних підрозділи: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду.

Видатки спеціального фонду фінансуються за рахунок цільових доходів, визначених під конкретну мету. Видатки загального фонду фінансуються шляхом залучення коштів, які не мають закріплених джерел фінансового забезпечення.

Для детальнішого з'ясування ролі бюджетних видатків їх можна класифікувати за такими критеріями: 1) за економічною характеристикою; 2) за функціями, що виконує держава; 3) між головними розпорядниками бюджетних коштів; 4) між бюджетними програмами.

Розмежування видатків за економічними ознаками здійснюється з позицій впливу державних видатків на рух сукупного продукту та процес розширеного відтворення і базується на визначенні поточних і капітальних видатків та кредитування за вирахуванням погашення. їх склад визначається Кабінетом Міністрів України. Поточні видатки — це видатки бюджету на утримання мережі підприємств, установ і організацій, яка діє на початок бюджетного року та набуває чинності в цьому році, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та ін. До них належать видатки; 1) на оплату праці працівників бюджетних установ та нарахування на заробітну плату; 2) придбання товарів і матеріалів; 3) відрядження; 4) оплату послуг бюджетних установ; 5) оплату комунальних послуг та енергопостачання; 6) дослідження, дослідно-промислові та інші розробки; 7) сплату відсотків банківським установам, відсотків за внутрішніми позиками; 8) сплату відсотків, комісій та штрафів за зовнішніми державними позиками; 9) трансферти (бюджетам місцевого самоврядування, населенню або певним групам населення, підприємствам та іншим країнам). Капітальні видатки (видатки розвитку) — це видатки на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: 1) фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; 2) фінансування структурної перебудови національної економіки; 3) субсидії, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням. До капітальних також належать видатки: 1) на придбання обладнання і предметів довгострокового використання; 2) придбання основного капіталу; 3) капітальне будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт; 4) створення державних запасів і резервів; 5) придбання землі та нематеріальних активів; 6) капітальні трансферти; 7) нерозподілені витрати. Кредитування включає операції, пов'язані з наданням коштів із бюджету на умовах повернення, платності та строковості. На основі кредитування виникають зобов'язання перед бюджетом, які передбачають повернення одержаних коштів до бюджету. Поділ видатків за економічною класифікацією дає змогу оцінити спрямованість бюджету, зокрема в частині використання коштів на утримання бюджетних установ, на загальне будівництво, інноваційний розвиток та обслуговування державного боргу.

За функціональними ознаками видатки Державного бюджету України поділяють на такі групи: 1) загальнодержавні функції; 2) оборона; 3) громадський порядок, безпека та судова влада; 4) економічна діяльність; 5) охорона навколишнього природного середовища; 6) житлово-комунальне господарство; 7) охорона здоров'я; 8) духовний та фізичний розвиток; 9) освіта; 10) соціальний захист та соціальне забезпечення. Видатки за функціональною класифікацією визначаються переважно для аналітичної оцінки обсягів фінансування основних функцій держави, для бюджетних узагальнень та цілей статистичного аналізу.

Водночас видатки державного бюджету розподіляють між головними розпорядниками бюджетних коштів та розпорядниками коштів нижчого рівня. Розпорядники бюджетних коштів — це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків із бюджету. Головним розпорядником бюджетних коштів є бюджетна установа в особі її керівника, якій встановлюються бюджетні призначення, — повноваження, що мають кількісні та часові обмеження і дають змогу надавати бюджетні асигнування. У свою чергу, розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня є бюджетна установа, яку представляє її керівник, уповноважений отримувати бюджетні асигнування, брати бюджетні зобов'язання та здійснювати платежі з конкретною метою в процесі виконання бюджету . Головними розпорядниками коштів державного бюджету можуть бути органи, уповноважені Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди, установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників.

Програмна класифікація видатків бюджету використовується, коли бюджет формується за програмно-цільовим методом. Цей метод дає змогу оцінити та обрахувати ефективність витрачання бюджетних ресурсів, переносячи акцент із контролю за виконанням зобов'язань на забезпечення ефективності й досягнення конкретних результатів розпорядниками бюджетних коштів. Програмно-цільовий метод складання бюджету — це практика групування різних видів бюджетних видатків в окремі програми так, щоб кожна стаття видатків була закріпле­на за певним видом програми. Як правило, кожна програма — це фіскальне зобов'язання одного головного розпорядника коштів, ефективність роботи якого оцінюється з погляду успішності до­сягнення мети програми.

Бюджетним кодексом передбачене здійснення таємних видатків із державного бюджету для забезпечення діяльності окремих органів державної влади або їх структурних підрозділів в інтересах національної безпеки країни. Процедура проведення таємних видатків, порядок обліку, звітності та контролю за їх здійсненням виписана у ст. 31 Кодексу. На відміну від інших видатків, таємні видатки передбачаються у бюджеті без деталізації і широкого обговорення їх доцільності.

У державному бюджеті передбачається резервний фонд бюджету в розмірі до одного відсотка обсягу видатків загального фонду державного бюджету для фінансування непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні бюджету. Порядок використання коштів із резервного фонду державного бюджету визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 55 Бюджетного кодексу України законом про Державний бюджет України має визначатися перелік захищених статей видатків бюджету. Захищеними статтями видатків бюджету визнаються статті видатків Державного бюджету України, обсяг яких не може змінюватися у разі скорочення затверджених бюджетних призначень. До захищених статей видатків загального фонду бюджету за економічною структурою, як правило, відносять: 1) оплату праці працівників бюджетних установ; 2) нарахування на заробітну плату; 3) придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів; 4) забезпечення продуктами харчування; 5) виплату відсотків за державним боргом; 6) трансферти населенню; 6) трансферти місцевим бюджетам.

Важливим завданням удосконалення структури видатків є спрямування їх на забезпечення сталого розвитку України та її регіонів.

Близько 15 років тому, після Всесвітньої конференції з пи­тань довкілля в Ріо-де-Жанейро, повсюдного поширення набу­ло нове поняття, яке позначається англійським терміном sustainable development, точний переклад якого російською мовою — "воспроизводящее развитие", а українською — "сталий розвиток" . Це такий соціально-економічний розвиток суспільства, управління яким забезпечує передання в спадщину нащадкам усіх компонентів навколишнього природного середовища—джерела невичерпних (відновлюваних) природних ресурсів у стані в жодному разі не гіршому (а, як правило, кращому) за той, що є нині. Також це гранично можливе заощадження вичерпуваних (виснажуваних як у кількісному, так і в якісному розумінні) запасів природних ресурсів. Сталий розвиток потребує максимального відтворення (відновлення) людиною стану свого сере­довища проживання, який погіршується в процесі її діяльності, використання невичерпних природних ресурсів замість вичерпних, ощадливого (бажано безперервно зменшувати) витрачання вичерпних природних ресурсів. Це дало б змогу задовольнити всі потреби в природних ресурсах майбутніх поколінь. Ідеологія такого розвитку здобула загальне визнання у світі, хоча на практиці в Україні, як, утім, і в більшості інших країн колишнього СРСР, вона ще не стала пріоритетним керівництвом до дії. В останніх державних політичних документах, які визначають шляхи подальшого розвитку України, про неї взагалі не згадується.

36. Економічна суть місцевих фінансів

Місцеві фінанси займають важливе місце у фінансовій системі країни поряд з державними фінансами, фінансами суб'єктів господарювання і фінансами домогосподарств. Головною передумовою існування місцевих фінансів як окремої і специфічної ланки фінансової системи країни є конституційне закріплення інституту місцевого самоврядування — права територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення відповідно до чинного законодавства. Повноцінне функціонування місцевого самоврядування потребує розмежування завдань, повноважень і відповідальності між державою в особі її владних структур і органами місцевого самоврядування. Таке розмежування передбачає відповідний поділ джерел і забезпечення адекватними обсягами фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів державної і місцевої влади.

Місцеві фінанси як економічна категорія — система економічних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них завдань. Таким чином, у запропонованому визначенні можна виділити такі характерні особливості:

1) зв'язок із більш загальною і вихідною категорією — фінансами, яка, як зазначалося у попередніх розділах, є системою економічних відносин, пов' язаних з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту;

2) у процесі здійснення цих відносин відбуваються формування, розподіл і використання централізованих фінансових ресурсів, які головним чином функціонують у фондовій формі;

3) цільова підпорядкованість цієї системи відносин — це забезпечення органів місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на них функцій і завдань.

Проте правильність такого визначення потребує свого практичного підтвердження, а саме з'ясування таких питань: наскільки незалежні органи місцевого самоврядування від центральної влади, чи володіють вони достатніми фінансовими ресурсами для виконання своїх завдань, чи можуть вони самостійно ними розпоряджатися.

У сучасній науковій літературі України та країн пострадянського простору місцеві фінанси досліджуються в контексті функцій, завдань і ролі органів місцевого самоврядування. У зв'язку з цим важливими є питання про розмежування повноважень органів державної влади і місцевого самоврядування; обґрунтування доцільності надання окремих державних повноважень органам місцевого самоврядування і гарантування відповідного фінансового забезпечення їх виконання; окреслення складу і визначення обсягів фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування; забезпечення самостійності й ефективності у їхньому використанні; державна фінансова підтримка місцевої влади.

Зміст місцевих фінансів як системи економічних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них завдань, детальніше виявляється у функціях, які вони виконують. Як відомо, функції — вияв суті кожної економічної категорії. Говорячи про функції, тим самим розкривається призначення і роль певної категорії.

Оскільки місцеві фінанси не можна розглядати відокремлено від фінансів загалом, а місцеві фінанси виступають як складова фінансової системи країни, то функції фінансів і місцевих фінансів тісно пов'язані між собою, а призначення останніх зумовлено сутністю, функціями і роллю фінансів як однієї з найважливіших економічної категорії ринкового господарства. Місцевим фінансам притаманні такі функції: розподільна, контрольна та стимулююча.

Розподільна функція місцевих фінансів виявляється у порядку формування доходів і видатків місцевих бюджетів, цільових фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких проходить складний процес забезпечення їх фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на місцеве самоврядування завдань. Кошти, що акумулюються у місцевих бюджетах і цільових фондах, розподіляються і використовуються на задоволення різноманітних місцевих потреб. Крім того, через систему міжбюджетних відносин фінансові ресурси, зосереджені на загальнодержавному, обласному і районному рівні, перерозподіляються між окремими адміністративно-територіальними одиницями з метою проведення фінансового вирівнювання.

Контрольна функція місцевих фінансів реалізується, зокрема, в діяльності органів місцевого самоврядування при складанні проектів місцевих бюджетів, їх розгляді і затвердженні, а також виконанні і складанні звіту про виконання місцевих бюджетів. Сфера дії контрольної функції не обмежується місцевими бюджетами, а включає інші фонди грошових коштів та загалом усі фінансові ресурси та майно, які знаходяться у розпорядженні місцевого самоврядування. Контрольна функція місцевих фінансів спрямована на забезпечення передбачених пропорцій розподілу і перерозподілу фінансових засобів, їх цільове та економне використання.

Стимулююча функція місцевих фінансів полягає у створенні таких умов, за яких органи місцевого самоврядування стають безпосередньо зацікавленими у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому залученні надходжень як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів, ефективному використанні фінансових ресурсів, які надходять у їх розпорядження. Реальним втіленням стимулюючої функції є чинний порядок формування власних доходів місцевих бюджетів, заохочення перевиконання запланованих показників надходжень загальнодержавних податків і зборів, самостійність у використанні додатково залучених коштів та ін.

Аналіз чинної законодавчої бази, яка регламентує функціонування місцевого самоврядування в Україні, дає можливість виділити такі основні принципи організації місцевих фінансів, що передбачають:

— обов'язкове розмежування функцій і повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням;

— чіткий поділ доходних джерел, а також видатків між державним і місцевими бюджетами;

— надання відповідних власних доходів місцевому самоврядуванню;

— самостійність у формуванні та використанні фінансових ресурсів;

— державну фінансову підтримку несам о достатніх територіальних громад, проведення фінансового вирівнювання;

— стимулювання збільшення доходів як державного, так і місцевих бюджетів;

- раціональне та економне використання матеріальних і фінансових ресурсів;

— здійснення постійного контролю за використанням наявних ресурсів;

— гласність та відкритість у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування;

— залучення широких верств громадськості до прийняття рішень щодо формування та використання фінансових ресурсів.

Таким чином, головним призначенням місцевих фінансів є забезпечення фінансовими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, пов'язаної зі здійсненням ними своїх функцій і повноважень; найбільш повне задоволення потреб населення територіальних громад та якісне надання локальних суспільних послуг; формування стимулюючого механізму щодо раціонального використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів, пошуку додаткових джерел доходів.

Місцеві фінанси взаємодіють зі всіма іншими ланками і суб'єктами фінансової системи країни в процесі розподілу і перерозподілу валового національного продукту. Найбільш тісний взаємозв'язок спостерігається з державними фінансами, а в їх складі — з державним бюджетом, оскільки він є основним джерелом, з якого надається фінансова допомога місцевим бюджетам у випадках, коли заплановані видатки перевищують доходи, що надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування. Крім того, згідно з чинним законодавством місцеві бюджети значною мірою формуються за рахунок загальнодержавних податків і зборів, які повністю або частково зараховуються до їх дохідної частини.

Населення адміністративно-територіальних одиниць, суб'єкти господарювання всіх форм власності, що там діють, виступають платниками податків та інших обов'язкових платежів, які також формують дохідну базу місцевих бюджетів. За рахунок видатків з місцевих бюджетів проводиться фінансування місцевого господарства, утримуються соціально-культурні заклади та органи управління, які надають громадянам локальні суспільні послуги.

Місцеві фінанси в межах фінансової системи взаємодіють з фінансовим, у тому числі фондовим ринком, — при здійсненні органами місцевого самоврядування місцевих запозичень, а саме у процесі випуску, розміщення, обслуговування та погашення місцевих позик. На етапі становлення і розвитку ринкових відносин така діяльність органів місцевого самоврядування набуває все більшого поширення.

37 Економічна сутність та значення місцевих бюджетів

У багатьох країнах компонентом демократичного державного устрою є місцеве самоуправління, сутність якого полягає в тому, що його здійснює населення через вільно обрані ним представницькі органи. Функція місцевих фінансів пов’язана із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих рад і органів місцевого самоуправління.

Економічна база місцевого самоврядування визначена Європейською декларацією прав міст (підписана 18 березня 1992 р.). Нею закріплено 20 принципів, що сприяють всебічному розвитку населення Європи і міської інфраструктури європейських міст.

Законодавча база формування місцевих фінансів включає Європейську хартію місцевого самоврядування (Страсбург, жовтень 1985 p.), Європейську хартію регіональних мов та мов меншин (Страсбург, листопад 1992 p.), Хартію Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (січень 1994 p.). Європейську хартію регіонального самоврядування (червень 1997 p.).

До основних принципів, визначених Європейською декларацією прав міст, відносяться: правова і екологічна безпека;

право на роботу і житло;

право на відпочинок , на охорону і профілактику здоров'я;

право на заняття спортом;

право на якісну архітектуру і т.д.;

до міжнародного визнання готуються пропозиції щодо включення в перелік права людини на споживання екологічно чистої води.

Відповідно до Європейської хартії держава повинна законодавчо гарантувати органам місцевої влади одержання фінансових ресурсів, необхідних для здійснення прав, визначених Європейською декларацією прав міст.

Відповідно до європейських стандартів частка цих фінансових ресурсів у консолідованому бюджеті держави складає від 40 до 60%, а половина коштів місцевих бюджетів спрямовується на обслуговування населення відповідно до прав, перерахованих в Декларації прав міст (частина, що залишилася - на обслуговування потреб і ініціатив державної влади).

Звідси робимо висновок: місцеві фінанси є важливою ланкою фінансової системи країни.

Місцеве самоврядування України визначається і гарантується Конституцією як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, має відповідну фінансову базу. Стаття 142 Конституції закріплює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Зазначені положення дістали розвиток у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції наділені правом самостійного вирішення всіх питань місцевого значення для забезпечення соціально-економічного розвитку своєї території. Гарантією реалізації прав органів місцевого самоврядування з боку держави є забезпечення виділення фінансових коштів. Суттєве місце серед фінансових ресурсів, які акумулюються на відповідній території, відводиться централізованому фонду коштів – місцевому бюджету, величина якого зумовлює реальний обсяг повноважень місцевих органів, для виконання употочному бюджетному періоді.

Конституція закріплює за відповідними органами місцевого самоврядування право затверджувати бюджети відповідних рівнів, встановлювати місцеві податки й збори згідно із законом тощо. Районні й обласні ради також наділені повноваженнями щодо затвердження власних бюджетів, що формуються за рахунок фінансування з державного бюджету після їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів і з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм та контролю їх виконання.

38. Доходи місцевих бюджетів та їх характеристика

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово його підтримує і здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обліком, гарантуючи органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення певними послугами на рівні мінімальних потреб.

За джерелами доходи міської влади поділяються на:

− податкові доходи;

− неподаткові доходи;

− доходи за рахунок кредитів і позик;

− трансферти від центральної влади і розпорядників коштів вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевої влади поділяються на :

– власні доходи (мобілізуються органами місцевої влади самостійно, за рахунок визначених нею джерел). Це місцеві податки і збори, доходи від належного місцевій владі майна, господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, доходи від комунальних кредитів і позик;

– передані доходи, які передаються центральною владою чи розпорядниками коштів вищого територіального рівня.

Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так і у нефондовій формі.

Фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцевий бюджет, резервні, позабюджетні, валютні та цільові фонди, грошові кошти комунальних підприємств та ін.

У нефондовій формі знаходяться ресурси, залучені органами місцевого самоврядування у вигляді банківських кредитів, розміщення місцевих позик та ін.

У доходній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої

влади.

Кошти державного бюджету, що передаються місцевим органам самоуправління у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляються розпорядниками бюджетних коштів вищого рівня між відповідними районними, міськими й сільськими бюджетами у розмірах, необхідних для формування доходних частин (але не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом) і використовуються для фінансування спільних проектів

територіальних громад.

Передані державою кошти у вигляді дотацій, субвенцій зараховуються розпорядниками вищого рівня до відповідних бюджетів розпорядників коштів нижчого рівня і розподіляються між місцевими бюджетами у розмірах, необхідних для формування доходних частин, але не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з районного бюджету спільних проектів територіальних громад.

За ст. 69 Закону «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування можуть встановлювати місцеві податки і збори, що зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

39. Видатки місцевих бюджетів та їх характеристика.

Видатки місцевих бюджетів відображають ті самі соціально-економічні відносини, що й видатки Державного бюджету, але на місцевому рівні й з урахуванням регіональних особливостей.

Видатки місцевих бюджетів базуються на тих самих законодавчих актах, що і доходи місцевих бюджетів. Так, ст. 64 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини — видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень органами місцевого самоврядування, і видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Починаючи з 2000 р. у видатковій частині передбачено два фонди — загальний фонд та спеціальний фонд. їх призначення аналогічне відповідним фондам у Державному бюджеті.

Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації згідно з цілями і обсягах, що затверджуються відповідними радами. Сільські, селищні, міські, районні ради у містах (у разі їх створення) та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільовеспрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, — відповідними районними та обласними бюджетами.