1. Методи вивчення навколишнього середовища:

Методи санітарного обстеження з наступним санітарним описом: вивчення документації, візуальний огляд, опитування, інструментальне вимірювання, відбір проб для лабораторного аналізу.

Інструментально-лабораторні методи: органолептичні; фізичні; хімічні; фізико-хімічні; біологічні; санітарно-статистичні; географічні.

2. Методи вивчення впливу навколишнього середовища на здоров’я людей:

Методи експериментального дослідження:

експеримент з моделюванням природних умов; лабораторний експеримент на тваринах; лабораторний експеримент на людях.

Методи натурного спостереження:

Комплексна оцінка стану здоров’я населення; клінічні; фізіологічні; біохімічні; токсикологічні; санітарно-статистичні; медико-географічні.

Проблеми гігієни на сучасному етапі.

1. Охорона навколишнього середовища (охорона біосфери).

2. Раціоналізація харчування населення.

3. Покращення умов праці.

4. Охорона материнства і дитинства.

5. Вивчення комбінованої дії факторів малої інтенсивності.

6.Попередження розвитку хронічних захворювань, які є причиною смертності ( серцево-судинні захворювання, онкозахворювання та ін.).

Основні закони гігієни Перший закон гігієни про рушійні сили порушення рівня здоров’я людей

Порушення рівня здоров’я людей (хвороба, зниження резистентності, імунного статусу або адаптаційно-компенсаційних можливостей організму), викликане фізичними, хімічними, біологічними, психогенними етіологічними чинниками, може виникнути лише у разі наявності трьох рушійних сил: джерела шкідливості (забруднювача) або комплексу шкідливостей (механізму) впливу або передачі цього забруднювача і сприйнятливого (чутливого до цього забруднювача) організму. У разі відсутності хоча б однієї з цих умов або рушійних сил процесу, зміни рівня здоров’я під впливом чинників навколишнього середовища для даної віково-статевої або професійної групи людей не станеться.

Другий закон гігієни

закон негативного впливу на навколишнє середовище діяльності людей

Незалежно від своєї волі та свідомості у зв’язку з фізіологічною, побутовою і виробничою діяльністю люди негативно впливають на навколишнє середовище, що тим небезпечніше, чим нижче науково-технічний рівень виробництва, культура населення та соціальні умови життя.

Третій закон гігієни

закон негативного впливу на навколишнє середовище природних екстремальних явищ

Природне навколишнє середовище забруднюється не тільки під впливом фізіологічної, побутової та виробничої діяльності людей, але й під час екстремальних природних явищ, катаклізмів, таких, як спалахи на Сонці, вулканічна діяльність, землетруси, активна циклонічна та антициклонічна діяльність тощо.

Четвертий закон гігієни

закон позитивного впливу на навколишнє середовище людського суспільства

У процесі створення сприятливих умов проживання і трудової діяльності людське суспільство залежно від соціального рівня розвитку, культури, досягнень науково-технічного прогресу, економічних можливостей цілеспрямовано позитивно впливає на навколишнє середовище з метою його оздоровлення, запобігаючи забрудненню і тим самим підвищуючи рівень здоров’я населення.

П’ятий закон гігієни

закон негативного впливу забрудненого (денатурованого) природного навколишнього середовища на здоров’я людини

Під час контакту людини з навколишнім середовищем, забрудненим фізіологічними виділеннями, побутовими або техногенними забруднювачами у кількостях, які перевищують гігієнічні нормативи, неминуче настає зміна рівня здоров’я у бік його погіршання.

Шостий закон гігієни

закон позитивного впливу природного навколишнього середовища на здоров’я населення

Природні чинники навколишнього середовища (сонце, чисте повітря і вода, доброякісна їжа) позитивно впливають на здоров’я людей, сприяючи його збереженню при доцільному використанні.

Історія становлення та розвитку гігієни

Історію гігієни умовно можна розділити на 3 періоди: емпіричний, науково-експериментальний і сучасний періоди.

Первіснообщинні люди не знали захищати себе від небезпечних факторів навколишнього середовища, внаслідок чого виникали різні захворювання і наступала рання смерть. Першими елементами емпіричного періоду в гігієні стали рекомендації обмежувального характеру щодо вживання тих або інших рослин, харчових продуктів, використання джерел питної води.

Подальший розвиток емпірична гігієна отримала у рабовласницьких країнах Древнього Сходу, у релігійних розпорядженнях яких містилися вказівки профілактичного характеру, а саме елементи особистої і суспільної гігієни, ізоляція заразних хворих тощо.

Значення ролі профілактичних заходів для збереження здоров’я, збільшення тривалості життя тощо сформувалися у Древньому Китаї. В одному із древньокитайських медичних трактатів відзначалося, що медицина не може спасти від смерті, але в стані продовжити життя і зміцнити державу і народи своїми порадами, а також підкреслювалось, що необхідно попереджувати те захворювання якого ще не має в тілі людини. Особлива увага приділялась раціональній дієті, попередженню надмірностей, режиму відпочинку і сну, загартовуючим процедурам, масажу. У Древньому Китаї була відома варіоляція, існували санітарні вимоги до розміщення і планування населених місць, жител, а також велика увага приділялась особистій гігієні. У Древній Індії прида валось велике значення впливу на здоров’я людини клімату і погоди.

Значного розвитку гігієнічні знання отримали в античному світі (Древній Греції і Древньому Римі).

У Древній Греції особлива увага приділялась фізичній культурі, особистій гігієні, здоровому способу життя. Існували і елементи суспільної санітарії – санітарний нагляд за продажем харчових продуктів і напитків, розміщенням і будівництвом будинків. У містах (полісах) будувались водогони, у Афінах була каналізація.

Ще більш значного розвитку отримали заходи з суспільної санітарії у Древньому Римі. Було видано ряд законодавчих документів з приводу санітарних вимог до будівництва, продажу харчових продуктів, харчуванню військ. Знаменитими є римські водогони і підземна каналізація. Древньоримські лікарі розглядали гігієну тіла, ранкову гімнастику як важливу умову збереження здоров’я і швидкого одужання хворих.

У період раннього середньовіччя медична наука перемістилася у країни Сходу. Значний внесок у медичну науку вніс видатний арабський лікар Ібн-Сіна (Авіценна).

Середньовіччя характеризується різким спадом санітарної культури. У більшості міст були відсутні водогони і каналізація. Помиї та відходи із будинків видалялись прямо на вузькі тісні вулиці. Не дотримувались елементарні вимоги догляду за тілом, одягом. Цьому сприяли війни, інквізиція, суєвір’я, хрестові походи. Широко поширювались епідемії чуми, віспи, холери та інших заразних захворювань.

Високою для свого часу санітарною культурою відзначалася Київська Русь. Широкого поширення в Древній Русі отримало миття в лазнях.

Знаменитою віхою в історії гігієни стала праця італійського лікаря Бернардіно Рамацціні (період капіталізму) “ Роздуми про хвороби ремісників ”, у якій вперше систематизовано і описано умови праці робітників 52 професій.

У 40-50-х роках 19 століття у Франції (М.Леві, Ф.Естерлен) і Англії (Е.Паркс) з’явилися перші праці з гігієни, які поклали початок гігієни як наукової дисципліни.

Велике значення у формуванні науково-експериментального періоду в гігієні належить відомому німецькому вченому М.Петтенкоферу та його учням. М.Петтенкофер з 1865 року професор першої кафедри гігієни в Мюнхенському університеті, з 1879 року – керівник організованого за його проектом гігієнічного інституту. Основною заслугою М.Петтенкофера є розроблення та втілення в гігієну об’єктивних методів дослідження (хімічних, фізичних) факторів зовнішнього середовища з метою їх гігієнічної оцінки. М.Петтенкофер увів у гігієну експериментальний метод, завдяки чому вона перетворилася в точну науку.

60-70 роки 19 століття були періодом становлення та інтенсивного розвитку наукової гігієни в Росії, чому сприяли такі вітчизняні вчені, як М.Я.Мудров, М.І.Пирогов, Г.А.Захар’їн, С.П.Боткін та ін.

Гігієна як самостійна наука до цього часу не існувала. Ініціатива організації кафедри гігієни належить медичному факультету Київського університету. Фактичне відкриття такої кафедри відбулося в 1871 році. Її очолив В.А.Суботін.

Значний вклад в становленні та розвитку дореволюційної вітчизняної гігієни внесли О.П.Доброславін і Ф.Ф.Ерісман.

О.П.Доброславін закінчив у 1865 році Петербурзьку медико-хірургічну академію, очолив першу в Росії самостійну кафедру гігієни в Петербурзькій медико-хірургічній академії (1871 р.). Він увів у практику гігієни лабораторні методи дослідження, організував хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторії (в майбутньому на базі цієї лабораторії був організований санітарно-гігієнічний науково-дослідний інститут). Заснував і редагував перший у Росії гігієнічний журнал “Здоров’я”.

Ф.Ф.Ерісман яскрава особистість у суспільному житті Росії кінця ХІХ ст. Він вивчав вплив несприятливих санітарних умов навчання учнів петербурзьких гімназій, на розвиток у них порушень зору (короткозорість). Ф.Ф.Ерісман – один із засновників санітарних закладів у дореволюційній Росії. Ним були організовані санітарно-гігієнічна лабораторія і санітарна станція у Москві. Разом з Е.М.Дементьєвим і А.В.Погожевим проведено обстеження праці та побуту працівників фабрик Московської губернії. Ф.Ф.Ерісман написав підручники “Курс гігієни” і “Професійна гігієна, або Гігієна розумової та фізичної праці” (1882).

З 1882 року Ф.Ф.Ерісман очолив організовану ним кафедру гігієни медичного факультету Московського університету. При ній створює міську санітарну станцію.

О.П.Доброславін і Ф.Ф.Ерісман вперше використали експериментальний і лабораторний методи для гігієнічного вивчення води, повітря, ґрунту, їжі, житла і одягу. Це дозволило перейти до наукового обґрунтування практичних заходів для оздоровлення умов праці та побуту.

В.А.Суботін закінчив медичний факультет Київського університету, ординатуру з терапії, а також знаходився у двохрічному зарубіжному відрядженні для підготовки до професорського звання з гігієни. Після повернення до Києва організував і більше 20 років (з 1871 року) очолював самостійну кафедру гігієни в Київському університеті. В.А.Суботін – автор першого підручника з гігієни.

Значний вклад у розвиток гігієни вніс Г.В.Хлопін. Він закінчив медичний факультет Московського університету, учень Ф.Ф.Ерісмана, очолював кафедри загальної та військової гігієни Військово-медичної академії, автор підручників “Основи гігієни”, “Практичні посібники з методів санітарних досліджень” та ін., редактор журналу “Гігієна і санітарія”. Велику увагу приділяв розробці методів санітарно-хімічних досліджень, питанням гігієни водопостачання, охорони чистоти водойм, житла, гігієни харчування, гігієни праці та профілактиці професійних захворювань.

Велику роль у розвиток гігієни внесли перші організатори охорони здоровя М.О.Семашко і З.П.Соловйов. Вони приділяли увагу розвитку та зміцненню профілактичного напрямку в медицині, організували перші кафедри соціальної медицини.

О.М.Сисін закінчив медичний факультет Московського університету, працював санітарним лікарем Москви, професор гігієни першого Московського медінституту, засновник і перший директор Інституту загальної та комунальної гігієни АМН СРСР, автор двох підручників із загальної та комунальної гігієни. Під його керівництвом вивчались питання гігієни атмосферного повітря, водопостачання, планування та благоустрою міст і робочих селищ, лікарняної гігієни, акліматизації тощо.

О.М.Марзєєв закінчив медичний факультет Московського університету. Працював земським санітарним лікарем на Україні. З 1931 року О.М.Марзєєв – директор створеного з його ініціативи Українського інституту комунальної гігієни (сьогодні Інститут гігієни та медичної екології ім.О.М.Марзєєва АМН України), а також очолював кафедру комунальної гігієни Київського медичного факультету. О.М.Марзєєв засновник і редактор журналу “Профілактична медицина”. Він є автором першого в СРСР підручника з комунальної гігієни.

У передвоєнні роки в різних областях гігієни працювали А.В.Мольков, В.О.Левицький, С.І.Каплун, З.Г.Френкель, М.К.Ігнатов, В.О.Углов, О.П.Молчанова, П.Є.Калмиков, Ф.Г.Кротков, М.Ф.Галанін, А.А.Лєтавет, О.О.Мінх та ін.

У 50-80-і ХХ століття у різних галузях гігієни активно працювали відомі російські гігієністи: Ф.Г.Кротков, В.О.Рязанов, С.Н.Черкінський, Р.А.Бабаянц, А.А.Летавет, О.О.Мінх, Г.Н.Сердюковська, Г.І.Сидоренко, І.Р.Ізмєров, Г.І.Румянцев, Ю.П.Пивоваров, К.А.Буштуєва, Г.В.Селюжицький, Є.В.Штанников, Ю.О.Кротов та ін.

Значний внесок у розвиток гігієнічної науки та викладання гігієни зробили українські вчені: О.М.Марзєєв, В.К.Навроцький, Л.І.Медведь, Є.Г.Гончарук, М.І.Шандала, Ю.І.Кундієв, Г.Х.Шахбазян, В.З.Мартинюк, В.М.Жаботинський, С.С.Каган, М.К.Вітте, П.І.Бараннік, Р.Д.Габович, Д.М.Калюжний, С.С.Познанський, О.О.Навакатікян, В.Д.Ванханен, М.П.Воронцов, І.І.Даценко, А.М.Шевченко, М.В.Гринь, М.М.Паранько, М.М.Надворний, Б.М.Штабський, О.П.Столмакова та ін.

Сучасний етап розвитку гігієни характеризується ростом її ролі в загальній системі заходів для збереження і зміцнення здоров’я населення. Основне завдання – глибоке і всестороннє вивчення характеру і закономірностей комплексного впливу факторів навколишнього середовища і способу життя на здоров’я людини в умовах науково-технічного прогресу.

Розвиток гігієнічної науки в Україні.

Розвиток профілактичного напрямку медицини в період середньовіччя та до промислового капіталізму пов'язаний із заснуванням академій та іменами відомих учених-просвітителів і лікарів з України, таких як Юрій Котермак-Дрогобич, Петро Могила, Данило Самойлович, Хома Борсук-Мойсеєв та ін. Ю.Котермак викладав медицину в Краківському університеті. Йому належить одна з перших друкованих книжок з медицини.

Митрополит Петро Могила був відомим діячем православної церкви та просвіти, заснував Києво-Могилянську академію, у стінах якої провадилось і медичне навчання.

Серед перших професорів медичного факультету Московського університету були також медики з України. Це Ф.Г.Політковський, який після закінчення Чернігівської колегії здобув ступінь доктора медицини в Лейденському університеті, вихованець Києво-Могилянської академії Хома Борсук-Мойсеєв – перший лікар, якому Московський університет надав науковий ступінь доктора медицини, у подальшому, протягом 16 років викладав у цьому університеті.

Випускником Києво-Могилянської академії був і Данило Самойлович – доктор медицини, член 12 іноземних академій. Майже все своє професійне життя Д.Самойлович працював в Україні і присвятив його боротьбі з чумою та іншими інфекційними захворюваннями.

Юхим Білопольський закінчив Чернігівську колегію, потім Петербурзьку госпітальну школу, велику увагу приділяв заходам профілактики захворювань, рекомендаціям щодо гігієни приміщень, харчування, одягу тощо.

Питанням профілактичної медицини великого значення надавали відомі українські лікарі: О.Ф.Масловський – уродженець Чернігівщини, випускник Московської медико-хірургічної школи, доктор медицини, викладач медицини у Києво-Могилянській академії; А.О.Козачківський – друг і лікар Т.Г.Шевченка; І.Я.Горбачевський – академік АН України, був ректором Пражського університету; П.П.Пелехін – викладач медицини в Києво-Могилянській академії.

О.В.Корчак-Чепурківський після закінчення медичного факультету Харківського університету працював земським дільничним і санітарним лікарем, потім завідувачем кафедри гігієни Київського медичного інституту. Автор багатьох наукових праць з профілактичної медицини.