14. Соціальні інститути та соціальні організації.Характеристика процесу інституалізації.

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. П задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси ін-ституціал ізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

15. Девіантна поведінка людини,її природа та основні причини.

Під девіантною (лат. Deviatio - відхилення) поведінкою слід розуміти:

- вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);

-соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні - предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

У соціології існує три підходи до пояснення причини девіації: 1) біологічний (Ц. Ламброзо, Р. Шелдок); 2) психологічний (З. Фрейд); 3) соціологічний (Е. Дюркґейм, Р. Мертон, Л. Олін, Г. Беккер).

Основна ідея біологічного підходу – причиною девіації є фізичні особливості. Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формування злочинної поведінки.

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналізу таких загальних проблем, як «розумові дефекти», «дегенеративність», «недоумкуватість» та «психопатія». Психоаналітики запропоновували теорії, які встановлювали зв’язок між девіантними вчинками й багатьма психологічними проблемами. Але на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи «комплексу» не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш імовірно, що причиною девіації є сполучення багатьох соціальних та психологічних чинників.

Соціологічні теорії пояснення походження девіації мають багато відмінностей між собою. Але їх поєднує те, що вони визначають причинами девіації різноманітні соціальні чинники, а саме: 1) за теорією аномії (розбалансованості у суспільстві) Е. Дюркґейма – це відсутність стабільних норм та, за думкою Р. Мертона, – розрив між цілями суспільства й схвальними засобами їх досягнення; 2) за культурологічними теоріями – це відсутність, ослаблення та суперечливість культурних цінностей, норм і соціальних зв’язків; 3) за теорією наклеювання ярликів Г. Беккера, девіація – своєрідний ярлик, який групи, що мають владу, навішують на поведінку слабших груп, тобто причиною поведінки відхилень є наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації.