5.3. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною. Легітимне ставлення до правових норм країни – одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади – це стан, коли правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Легітимність влади є її невід’ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб’єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігши у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання владних структур народом.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення політологів про три основні типи легітимності влади: 1) традиційна влада, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; 2) харизматична влада (з грецької мови “харизма”– милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) – ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординальні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера) і створеної або здобутої ним влади; 3) легальна (раціональна) влада, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання і підкорення. Найрозвинутіша її форма – конституційна держава в якій чітко визначені правила функціонування влади і її взаємин з народом (сучасні демократії).

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав В.І.Ленін, “маси рвуться до політики”, є наслідком кризи легітимності влади.

Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легітимності є типовим явищем різноманітних перебудовчих, перехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних цінностей. Для зміцнення своєї легітимності влада ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

1) зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог (наприклад, спроби реформування партійного керівництва Радянського Союзу в часи “перебудови”);

2) створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення (еволюція комуністичного режиму в Туркменістані у недемократичному напрямі);

3) використання харизматичних рис політичного лідера (М.Горбачов, пізніше – Б.Єльцин);

4) успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку (цей спосіб було використано для стабілізації режиму в комуністичному Китаї, що забезпечило зростання добробуту завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Узагальнивши теоретичний і практичний досвід, російський політолог Олександр Соловйов запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

• підтримка постійних контактів з населенням;

• проведення роз’яснювальної роботи щодо своїх цілей;

• посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

• врівноваженість гілок влади;

• виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

• організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

• зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

• подолання правового нігілізму населення.

Якщо ж владі не вдається використати ці засоби, то народ вдається до її заміни. Але й нова влада в перехідну епоху не відразу стає легітимною.

Їй треба дотримуватись певних усталених процедур формування владних інституцій (становлення влади більшовиків; процедура становлення легітимності державної влади в незалежній Україні: ратифікація Верховною Радою, референдум).

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим). Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій, а в Середньовіччі цю ідею підтримував Марсилій Падуанський. Завершили розгляд теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк і французький мислитель і правник Шарль Монтеск’є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган – парламент (Верховна Рада, Сейм...); виконавчу владу здійснюють – президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу – незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти...) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії).

Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади – анархізм (з гр. – безвладдя). Це вчення не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль. Як суспільно-політична течія анархізм сформувався в 40 – 70-х рр. ХIХ ст. у країнах Західної Європи. Провідними його теоретиками були П.Ж.Прудон, М.Штірнер, М.Бакунін, П.Кропоткін. Анархія, як суспільно-політичний ідеал, пропонує організацію суспільства без державної влади, яка базується на принципі самоуправління общин, комун, сімей та інших первинних спільностей людей. Насправді ж анархія дестабілізує суспільну систему, вносить хаос, сприяє криміналізації суспільства і розгулу злочинності та як наслідок не може існувати довго і веде до встановлення диктатури. Тому анархія в теоретичних конструкціях існує як утопічна, оскільки у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

Підсумовуючи, зазначимо, що політична влада, її механізм повинні:

• забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

• утверджувати право як стрижень суспільних відносин і сприяти (через навчання чи примус) вмінню людей підкорятися праву;

• виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні...).

Тема 7

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

7.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів.

7.2. Структура і функції політичної системи.

7.3. Типи політичних систем та критерії і фактори їх ефективності.

7.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів.

Людину оточує системний світ та й сама вона внутрішньо складається із системно впорядкованого світу. Різні форми руху матерії викликають до існування найрізноманітніші системи (космічні і земні, біологічні і соціальні, керовані і самокеровані, цілісні і незавершені, механічні й електронні...). На одному із циклів світового розвитку з’являються соціальні системи (людські спільноти), які в через свою еволюцію ускладнюються, стають все більш суперечливими і такими, що потребують вивчення.

Політична система (а точніше підсистема) поряд із економічною, правовою, духовною та соціально-класовою є складовою соціальної (суспільної) системи. Вона стала результатом становлення й розвитку в людині соціального начала (неприродного, небіологічного, того, що могло виникнути лише у спільному співжитті людей), як одна із форм соціального руху матерії і духу, зумовлена певними потребами людського суспільства.

Якщо істотною ознакою, першоосновою чи субстанцією економічної системи є власність, правової – норми як регулятор суспільного життя, духовної – формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, соціально-класової – клас, каста, верства чи група, до якої належить індивід, то істотною ознакою, субстанцією політичної системи є політична (державна) влада. В якості механізму втілення державної політики і влади виступає політична система.

Загалом поняття “система” визначається як певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності. Поняття це було запозичене з електроніки й кібернетики американськими політологами Д.Істоном, Г.Алмондом і В.Мітчеллом, які вважали його універсальною категорією наукового аналізу. Політична наука розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Категорія “політична система” відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя, оскільки різнорідні елементи системи, вступаючи у взаємовідносини, роблять її динамічною, готовою до постійних змін і водночпс роблять її єдиним, цілісним суспільним організмом. У політології існують різні погляди як на тлумачення поняття “політична система”, так і на сутність цього феномена. Так, наприклад, прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктологічною концепцією, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв’язання соціальних конфліктів. Крім того, ряд вчених визначають політичну систему як комплекс взаємодій елементів, завдяки яким досягається владний розподіл цінностей (Д.Істон), як сукупність взаємодіючих ролей (Г.Алмонд), як певний підсумок процесу політики (К. фон Бойме), як система державних, громадських організацій і трудових колективів, які беруть участь у реалізації влади та управлінні суспільством (М.Н.Марченко), як система, що складається з ідей і політичних цінностей, організацій, інститутів, норм, відносин, традицій (Р.Манд, Б.Н.Топорнін, А.Лопатка).

Таке розмаїття думок природне, оскільки, з одного боку, відбиває закономірний процес постійного накопичення і розвитку наукових даних про політичні стеми, підкреслює її складний і суперечливий характер, а з іншого – виділяє різні суб’єктивні методологічні й ідеологічні позиції авторів.

У зв’язку з цим можна дати таке найбільш універсальне і найбільш загальне визначення поняття “політична система”, яке відображає сутність і зміст політичної матерії.

Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних інституційних утворень, які виявляють потреби та інтереси соціальних груп, формують та організують взаємодію людей у здійсненні публічної влади на відповідній території та забезпечують стабільність і соціальний порядок у суспільстві.

До неї належать законодавча, виконавча, судова системи, центральні, регіональні та місцеві системи управління (самоуправління), які ґрунтуються на принципах представництва та організації.

На відміну від економічної, соціальної і духовної систем, політична система суспільства виконує таке завдання – забезпечення неперервності, взаємопов’язаності й координації діяльності різних політичних суб’єктів для досягнення поставлених цілей. У рамках політичної системи виробляється політична лінія, яка створює сприятливі умови для ефективної діяльності економічної, соціальної і духовної систем. Через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством. Тільки політична система має монопольне право на здійснення влади в державі.

Українські вчені С.Д.Гелей і С.М.Рутар виокремлюють такі особливості політичної системи, які відрізняють її від інших систем:

1. володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

2. визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику зокрема;

3. репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної влади;

4. забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;

5. сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя;

6. формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

Політична система виникла одночасно з поділом суспільства на класи та появою держави, яка була історично першим, та надовго єдиним, її інститутом. Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури. З’являються великі соціальні групи (класи, нації). З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають й інші політичні інститути: політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання (наприклад, профспілки, селянські спілки, об’єднання промисловців).

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи з Платона й Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в ХХ ст. після застосування американським вченим Девідом Істоном методу системного аналізу в працях “Політична система” (1953) , “Системний аналіз політичного життя” (1965) і “Основи політичного аналізу” (1979). На його думку політична система є цілісною структурною множиною ряду різноманітних елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Дії, що впливають на систему ззовні (інтереси і бажання громадян у вигляді вимог і підтримки, наприклад, народних представників), називаються “входом” у систему, а дії, які система справляє на оточення (у вигляді рішень, наприклад, законів представницького органу стосовно до суспільства) – “виходом”. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та її реакцією на це, тобто між інтересами та рішеннями) відбувається внутрішня системна конверсія (перетворення, зміна інтересів і бажань людей у рішення і дії). Виходячи з цього, головним завданням політичної системи є забезпечення управління суспільством.

Д.Істон визначає політичну систему як “взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності”, вироблені всіма його членами. Основним призначенням політичної системи є функція розподілу цінностей і спонукання до його обов’язкового прийняття більшістю членів суспільства. Отже, Д.Істон стверджує, що політичний розподіл цінностей має владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, є обов’язковим і вимагає покори, в тому числі заснованої на державному примусі.

Цікаві міркування висловив і американський політолог Габрієль Алмонд у працях “Порівняльні політичні системи” і “Порівняльний політичний аналіз”. Він розрізняє політичні системи на основі їх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При обґрунтуванні своєї схеми, він вводить до її складу категорії “система дій” і “рольова структура”. Згідно з Г.Алмондом, кожна політична система є системою дій. За допомогою категорії “ролі” він визначає політичну систему як “набір взаємодіючих ролей”, як “рольову структуру” і як “тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою примусу”. Отже, поняття “ролі” виступає основною одиницею структурно-функціонального аналізу Г.Алмонда для вивчення політичної поведінки в контексті системи. Основною функцією політичної системи Г.Алмонд вважає легітимний (узаконений) характер фізичного примусу, спрямованого на підтримку стабільного порядку.