1.3. Зміст, особливості й завдання української політології

Українська політологія – це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років ХХ ст. Предметом української політології є сутність, форми, закономірності політичного життя українського суспільства, політика й політична система України в їх історичному розвитку. Сучасні дослідники пропонують наступну періодизацію української науки про політику:

1. період Київської Русі та Галицько-Волинської держави;

2. козацько-гетьманський (кінець XV ст. – до другої половини XVIII ст.);

3. дворянський (кінець XVIII – перша половина XIX ст.);

4. дореволюційний (1848-1917 рр.);

5. міжвоєнний (1918-1939);

6. післявоєнний (1945-1991);

7. новітній (з 1991 р.).

У Радянському Союзі політологія як наука не визнавалася. Від 1917 р. до кінця 80-х років на неї було накладено ідеологічне “табу”. Її називали “лженаукою”, “буржуазною наукою” тощо. Тривалий час забороненою і недоступною для читачів була наукова політологічна спадщина визначних українських вчених Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського, Михайла Грушевського та багатьох інших. Це стосується і праць визначних російських дослідників минулого. Політологія в Україні, Росії та інших колишніх республіках СРСР дістала імпульс до бурхливого розвитку лише на поч. 90-х років ХХ ст. До цього часу були спроби лише окремих вчених надати політичній науці статус як окремої та необхідної для суспільства науки, але й вони інтенсивно гальмувалися владою, їм не давали можливості інституційно сформуватися. У 80-х роках, тобто ще в умовах існування СРСР, ряд вчених розвивали політологічну проблематику в філософії, політекономії, науковому комунізмі. Були опубліковані цікаві монографії, проводились науково-теоретичні конференції, уточнювався політологічний категоріальний апарат. Хоча їх вивчення мало догматичний, однобічний характер.

Інституціалізація політології в Україні почалася, як і майже й у всіх республіках СРСР, в 1989 р. з постанови Вищої атестаційної комісії (ВАК) СРСР про введення відповідних спеціальностей. Політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах, були відкриті перші кафедри політології при Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах, починається підготовка спеціалістів з даного профілю.

В 1990 р. були відкриті аспірантури в Київському університеті ім. Т.Шевченка. Пізніше з інтервалом у кілька місяців відкрилися аспірантури й докторантури в багатьох університетах обласних міст (насамперед, Львові, Одесі, Харкові).

Але активна підготовка досліджень і регулярні захисти дисертацій в Україні починаються тільки з 1994 – 95 років. Загальна ситуація в українській політичній науці після розпаду Радянського Союзу була досить складною. Економічний спад і непродумана політика представників влади стосовно освітньої і наукової сфери призвели до того, що авторитет, суспільна значимість науки в перші роки після незалежності продовжували залишатися дуже низькими. Такий стан справ в українській науці тривав до середини 90-х років, але відтоді з кожним роком кількість дисертацій, що захищають, починає збільшуватися. Станом на 10 серпня 2007 р. захищено та затверджено ВАКом України 742 дисертаційні праці на здобуття наукового ступеня доктора і кандидата політичних наук.

В цілому напрями наукових досліджень і спектр захищених в Україні дисертацій з політичної науки відповідають основним компонентам, змісту та структурі політичної науки, що були ок­реслені 1948 року на Міжнародному колоквіумі в Парижі. Захист дисертаційних робіт з політичних наук в Україні здійснюється з п’яти наукових спеціальностей:

• 23.00.01 – теорія та історія політичної науки;

• 23.00.02 – політичні інститути та процеси;

• 23.00.03 – політична культура та ідеологія;

• 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку;

• 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство.

Спеціалізовані вчені ради по захисту дисертацій з політичної науки працю­ють переважно в Києві. Крім столиці, спеціалізовані вчені ради працюють в регіональних центрах – Одесі, Львові, Харкові, Дніпропетровську, Чернівцях.

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім. В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), Інститут проблем міжнародної безпеки та ряд аналітичних центрів. Плідно працюють Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) ім. О. Разумкова, який видає журнал “Національна безпека і оборона”; Український національний центр політичних досліджень (УНЦПД), метою діяльності якого є сприяння формуванню в Україні інститутів громадянського суспільства, партій, профспілок, інших недержавних організацій, а також поглиблення взаємодії держави і цих інституцій; громадська організація “Лабораторія законодавчих ініціатив”, головним завданням якої є підготовка методичних матеріалів та проведення експертних оцінок з питань державної політики та законодавства. Центром видається часопис “Парламент”.

В Україні існують професійні асоціації політологів: Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Безперечно, що створення всеукраїнського об’єднання політологів відповідно до світових стандартів, активні контакти з міжнародними інституціями з політичної науки сприятимуть зростанню авторитету української політичної науки.

В Україні виходить чимало політологічних часописів та періодичних видань, де публікуються статті з різних проблем політичної науки: “Віче”, “Генеза”, “Грані”, “Державність”, “Політика і час”, “Політична думка”, “Політичний менеджмент”, “Сучасність”, “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”, “Людина і політика”, “Політика і культура”, культурологічний часопис “Ї” та ін.

Практично кожен національний університет має свій "вісник з політології". Зокрема, регулярно виходять друком «Вісник Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Сер. Філософія. Політологія», «Hayкові записки Києво-Могилянської академії. Політологія», "Вісник політології Національного університету ім. В.Каразіна" (м. Харків), «Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія», «Вісник Прикарпатського університету. Серія: Політологія» та інші.

Систематичний аналіз статей і нових монографій по політичній науці в Україні щомісячно здійснюється в реферативному журналі "Політика. Політичні науки". Видання реферативного журналу є показником становлення й диференціації структури політичної науки, класифікації зростаючого обсягу знань.

З розвитком електронної мережі Іnternet інтенсифікуються комунікації в полі політичної науки. Українські політичні журнали, наукові центри, кафедри створюють web-сторінки, які постійно оновлюються, подають актуальну інформацію про графіки проведення конференцій, семінарів, здійснення проектів, вміщують електронні версії публікацій з політологічної проблематики. Безумовно, все це спрощує доступ до потрібної інформації, інтенсифікує зв’язки між науковцями, викладачами, студентами. Хоча українським користувачам бракує сайту з політології, орієнтованого на аналіз як поточної політики, так і загальних теоретичних проблем політичної науки. Інтенсифікація комунікації усередині політичної науки сприятиме зростанню дослідницького рівня й формуванню активного наукового співтовариства в Україні.

Особливості української політології полягають в наступному.

По-перше, особливість вітчизняної політології полягає в тому, що протягом усієї своєї історії вітчизняна політична думка розвивалась самобутньо, на основі специфічних, національних традицій.

По-друге, українська політична наука впродовж тривалого часу розвивалась в єдиному руслі з угорським, польським, чехословацьким, російським та радянським державознавством, оскільки українські землі протягом віків перебували у складі різних імперій та держав. Не викликає заперечень також твердження, що чужі політичні системи суттєво впливали на формування поглядів і концепцій українських мислителів.

По-третє, Україна практично не мала практики власної державності. Таким чином, за досить короткий термін в Україні вже закладені основи сучасної української політичної науки.

Основні завдання української політології зводяться до наступного:

1) розробка теоретико-методологічних засад української політології;

2) фундаментальне теоретичне обґрунтування сутності й шляхів побудови суверенної, демократичної, правової держави;

3) теоретичне обґрунтування національної демократичної доктрини;

4) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;

5) створення об’єктивних політичних портретів українських князів, гетьманів, політичних діячів нової та новітньої доби;

6) формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітології, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, партології та ін.);

7) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.

“Ключовим завданням політології, – відзначив професор Фелікс Рудич, – є навчально-просвітницька діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури громадян, зокрема – молодого покоління. У цих процесах політологія як навчальна дисципліна має надзвичайно велике значення. Йдеться передусім про поширення політологічних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентаріїв, працівників державного апарату. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій… Ґрунтовно вивчивши основи політології, випускник, зрештою, має відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, має вміти професійно оцінювати реалістичність (чи утопічність) здійснюваної політичної модернізації і тим самим стати на шлях творення політичної філософії життя, формування правової свідомості, активної громадянської позиції…”.

Тема 5

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

5.1. Сутність і походження феномену влади.

5.2. Форми, види та механізм реалізації політичної влади.

5.3. Поняття легітимності та принцип поділу влади.

5.1. Сутність і походження феномену влади

Об’єктом політики є влада. Соціальна влада виникає разом із людським суспільством як його невід’ємний і необхідний елемент. Причинами її появи були: потреба самозбереження соціуму, необхідність у продовженні людського роду, об’єктивна неоднорідність соціальної структури будь-якого суспільства, потреба у колективному (суспільному) характері праці, персональні переваги людей у певних сферах життя. Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей (сім’я, плем’я, держава), тісно пов’язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, забезпечує його розвиток, єдність, керованість, слугує важливим фактором організованості і впорядкованості соціуму. Відносини влади спостерігаємо в сім’ї, у школі, на роботі, у війську, в політичній організації. Важливим фактором появи влади є психологічний, сутність якого полягає у тому, що деякі люди за своєю природою схильні до домінування над іншими людьми. І водночас є люди, які почуваються більш комфортно і спокійно, коли ними керують.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією. Вагомий внесок у розвиток теорії соціальної влади зробив М.Вебер, котрий розумів владу як здатність суб’єкта утверджувати у сфері соціальних відносин власну волю, незважаючи на опір. Сутність влади і полягає у здатності нав’язувати іншим свою волю і відповідну цій волі поведінку. Політологи по-різному тлумачать поняття “влада”. В узагальненому розумінні влада – це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.

Соціальна влада – це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб’єкта влади) давати розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об’єкту влади) за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.

Владні відносини завжди ґрунтуються на певних суспільних нормах (моральних, правових, політичних), що зобов’язують того, кому адресоване розпорядження, підкорятися та передбачають можливість звернутися до санкцій тому, хто здійснює владу, якщо його накази не виконуються. Норми та санкції (з лат. – суворе розпорядження, постанова) – атрибути суспільної влади.

За своєю структурою соціальна влада поділяється на два основні елементи: політична і неполітична. Перша охоплює державну (законодавчу, виконавчу, судову), партійну, владу громадсько-політичних організацій і рухів. Друга включає в собі особисту, сімейну, владу громадських організацій, неформальних лідерів, об’єднань, груп.

Соціальна влада визначається економічними відносинами, тобто базисом суспільства. Однак вона не може існувати поза волею і свідомістю людини. Воля є важливим елементом (джерелом) будь-якої соціальної влади. Це зумовлено тим, що влада у дії означає, з одного боку, передавання (нав’язування) владарюючими своєї волі підвладним, а з другого – підкорення підвладних цій волі. Воля міцно поєднує владу з її суб’єктом: влада належить тій соціальній спільності або особистості (групі осіб), воля якої у ній втілена. Безсуб’єктної влади не існує. Ось чому у кратології важливе місце займають два взаємопов’язані поняття, з політико-психологічним ухилом – “воля до влади” і “владарюючий суб’єкт”, який є першоджерелом, першоносієм влади. Воля формує цілеспрямованість та наполегливість суб’єкта влади, робить владу активною. Без волі влада недієздатна. Слабкість волі до влади породжує підкорюваність. Влада неможлива без об’єктів впливу, які їй підкоряються – індивідів, їх об’єднань, груп, класів, суспільства загалом.

Другим елементом (джерелом) влади є знання, якими повинні володіти суб’єкти влади у процесі її застосування. Знання наділяють владу передбачуваністю, компетентністю і планомірністю, надають їй цивілізованості.

Не менш важливим, ніж воля і знання, для визначення розуміння сутності влади є третій її складовий структурний елемент (джерело) – сила. Йдеться не про фізичну силу, хоча влада здатна проявляти себе і таким чином, а про силу в соціальному розумінні (“сила закону”, “сила звички”). Соціальна влада може бути слабкою, але позбавлена сили, вона перетворюється у фікцію, оскільки нездатна втілити владну волю у життя.

Влада буває сильною підтримкою, довір’ям широких мас, тобто спирається на силу авторитету. Владарюючий суб’єкт для нав’язування своєї волі підвладним часто використовує силу ідеологічного впливу, у тому числі й обман і популістські обіцянки. У той же час державна влада має предметно-матеріальні джерела сили – органи насилля, примусу, збройні організації людей.

Отже, визначальною рисою влади є – здатність владарюючих суб’єктів нав’язувати оточуючим свою волю, тим самим панувати над підвладними. Звідсіля випливає і негативний аспект влади, який проявляється у можливості зловживання нею та довільного її використання.

Різновидом соціальної влади є політична влада, навколо якої обертається політичне життя у будь-якій країні.

Політична влада – це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об’єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу. Для завоювання влади необхідно спершу стати реальною панівною силою і завоювати владу, а далі – закріпити своє панування.

Найвищим і найрозвиненішим видом політичної влади є державна влада. Поняття “політична влада” за своєю сутністю ширше від поняття “державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партії, громадських організацій і рухів), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення визначеної кордонами території.

Державна влада передбачає наявність таких ознак (за проф. А.Колодій): 1) структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб’єкти влади) і тих, стосовно кого влада здійснюється (об’єкти влади); 2) здійснення організованого і правовим чином урегульованого примусу; 3) використання адміністративного апарату; 4) поширення влади на певну, визначену кордонами територію, у рамках яких вона володіє ознаками суверенності (верховенства і неподільності).

В умовах громадянського суспільства, де функціонує розвинута правова система, політична влада має трояку форму прояву – вона здійснюється у формі державно-політичної влади, влади муніципальних утворень і суспільно-політичної влади.

Державно-політична (державна) влада в межах державної території розповсюджується повсюдно й об’єктом своїм має все населення країни (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці). У федеральних державах вона поділяється на загальнофедеральну владу, владу суб’єктів федерації (країв, областей, республік, штатів і т. п.) і місцеву владу (управляючі, префекти). В унітарних державах розрізняють владу центральну і місцеву.

Влада муніципальних утворень має свої особливості. По-перше, їй притаманне поєднання публічних і громадських начал у формуванні та реалізації владних відносин. По-друге, вона має місцевий, локальний характер і розповсюджується лише на території конкретного муніципального утворення. По-третє, муніципальна влада є результатом безпосереднього прояву волі населення і спрямована саме на вирішення загальних справ місцевого значення.

Політичний характер влади муніципальних утворень зумовлений тим, що вона формується за участі певних політичних сил і відображає загальні інтереси населення території, використовує силу і важелі примусу, має право видавати і застосовувати нормативно-правові акти. Головною відмінною рисою державної влади на муніципальному рівні є форма її реалізації – місцеве самоврядування.

Особливість суспільно-політичної влади полягає у тому, що вона розповсюджується лише на членів конкретних політичних організацій (рухів) і здійснюється у межах членства.

Політична влада, вирішуючи покладені перед нею завдання, постійно впливає на суспільні процеси і сама проявляється в особливій формі відносин – владовідносинах, які утворюють своєрідну політико-правову тканину суспільства, оскільки вони регулюються правовими нормами. Через владовідносини політична влада поєднується з реальним життям, вони – основний канал її реалізації у соціальних процесах.

Внутрішню структуру владовідносин становлять – суб’єкт державної влади (владарюючий) й об’єкт влади (підвладні), а зміст утворює внутрішню єдність процесу передачі або нав’язування волі владарюючого підвладним і підпорядкування (добровільне чи примусове) останніх цій волі. Сутність владовідносин полягає у тому, що одна сторона – владарюючий – нав’язує свою волю, зазвичай втілену у закон і юридично обов’язкову, іншій стороні – підвладним, спрямовуючи їхню поведінку і дії у русло, визначене правовими нормами.

Суб’єктами (ті, хто здійснює) політичної влади є політична еліта (лідери, панівні групи, класи) – організовано активна меншість суспільства, що монополізує владу. Об’єктом (стосовно кого) політичної влади є решта населення держави – як конкретний індивід, так і маси, які становлять більш-менш організовану більшість суспільства, що підпорядкована еліті.

Політична еліта у суспільстві одночасно і панує над масою, і виконує певні завдання щодо тієї ж таки маси: 1) еліта має право приймати рішення від імені всього народу, для регулювання суспільних відносин; 2) еліта контролює поведінку мас через позитивні і негативні санкції; 3) еліта, від виконання вищевказаних завдань, має престиж і певні привілеї у суспільстві порівняно з масами. Водночас, пануючи і виконуючи свої суспільні завдання, політична еліта, відповідно через делеговану їй частину суспільної волі, змушує підкорятись маси. Це підкорення проявляється через: 1) засвоєння змісту політичної волі еліти; 2) погодження (активного чи пасивного) з наказами еліти; 3) виконання наказів.

За іншою класифікацією владних суб’єктів їх поділяють на первинні (в республікансько-демократичних правліннях це народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі), та вторинні суб’єкти влади – малі групи, представницькі колективи, партії, групи неофіційних інтересів, політичні лідери, громадяни і, наостанок, сукупним (колективним) носієм політичної влади є політична система держави. А об’єктом політичної влади, за цією класифікацією, визначено явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб’єктів політики.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (у монархіях) або у своїх громадян (у республіках). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна й рівноправна в зовнішніх зносинах.

Носіями влади є державні та інші політичні організації, органи й установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Політичність державної влади означає її публічність, возвеличення над суспільством і виступання від імені суспільства, здійснення спеціальним апаратом професійних управлінців керування державою, забезпеченість примусом. Державна влада – завжди політична влада. Сутність державної влади полягає у тому, кому належить державна влада і чиї інтереси вона представляє і захищає. Це можуть бути група, верства, клас, більшість членів суспільства чи суспільство загалом. При цьому важливе значення мають два фактори: 1) кому належить влада та хто її здійснює (монарх, хунта, партійна еліта, демократично обрані органи влади); 2) якими способами і методами реалізується влада (диктатура, авторитаризм, демократія). Владні структури формуються і спираються у своїй діяльності на конкретну соціальну спільність і захищають її інтереси. Через об’єктивні умови державній владі будь-якого типу доводиться представляти інтереси всього населення даної країни та вирішувати загальносоціальні проблеми. Стійкість, стабільність та ефективність функціонування державної влади підвищується у міру розширення її соціальної бази, наближення характеристик держави і громадянського суспільства, переваг демократичних форм і методів при формуванні та здійсненні влади.

Засоби, що їх використовують або вони можуть бути використані для здійснення влади політичною елітою, називають підставами або ресурсами політичної влади. До них належать:

1. Структурні ресурси – закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур.

2. Психологічні ресурси – страх, інтерес, віра, переконання.

3. Матеріальні ресурси – забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання різного роду пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень.

Серед множини причин, через які люди погоджуються добровільно підкорятися владі, існують дві найбільш очевидні причини потреби у владі:

1. Суспільство – це моральна спільнота, що утворюється і функціонує згідно з певними правилами. Чим краще владна верхівка створює і дотримується цих правил, тим охочіше населення їй підкоряється. Щоб бути визнаною, вона повинна утворюватися і функціонувати згідно з цими правилами.

2. Влада здатна створювати і розподіляти дуже важливі для всіх людей вартості – безпеку, порядок, стабільність, добробут. Тому люди усвідомлюють чи відчувають потребу в урядових (владних) структурах і готові поступитися частиною своєї волі заради цих вартостей, сподіваючись, що влада буде справлятись зі своїми функціями більш-менш задовільно.

Кожна політична влада виконує ряд функцій у суспільстві:

1. Регулятивна – спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість.

2. Інтегративна – полягає в об’єднанні соціально-політичних сил суспільства.

3. Мотиваційна – формує мотиви політичної діяльності, передусім загальнозначущі.

4. Стабілізуюча – націлює на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства.