1.1.2 Ґрунтові умови
Ґрунт – це придатний для життя рослин верхній шар землі, що утворився на ґрунтоутворювальній материнській породі під впливом природних факторів (клімат, рослинні і тваринні організми, мікроорганізми, рельєф місцевості, геологічний вік території) та діяльності людини. Ґрунт – основний засіб виробництва в сільському виробництві. Ґрунти Закарпатської області сформувались в умовах помірного клімату з достатнім зволоженням, тому переважають різновиди дерново-підзолистих ґрунтів та бурі гірсько-лісові [19].
Бурі гірсько-лісові грунти (буроземи) — це найбільш поширений фоновий тин ґрунтів гірської частиниЗакарпаття. Вони розвинулись на схилах у межах лісового поясу від підніжжя гір до 1100...1200 м у західній та 1500...1550 м у східній частині області. Їх материнська порода — алювій-делювій флішу кристалічних порідРахівського масивута магматичних відкладівВулканічного хребта. У процесі звітрювання цих порід утворюються переважно суглинисті відклади, лише крупнозернисті пісковики (наприклад, Рахівської світи) дають супіски та піски. Породний склад лісів майже не впливає на характер буроземів. Практично однакові властивості вони мають під буковими, смерековими та мішаними лісостанами.
Дерново-підзолисті ґрунти на алювії низьких терас поширені у Притисенській низовині на середньосуглинистих терасах з ускладненою поверхнею частими мікроформами рельєфу у вигляді невисоких горбів, гряд, понижень. Це сприяло розвитку лісової рослинності та завадило ранньому освоєнню цих земель для землеробства. Протягом тривалого часу тут переважав підзолистий процес ґрунтоутворення. Неглибоке залягання ґрунтових вод сприяє оглеєнню нижньої частини профілю. У більш важких за механічним складом відмін оглеєння починається з глибини 20...25 см, тому вони належать до глейових ґрунтів. Але більшість їх складена легкими та середніми суглинками, займаючи дещо підвищені ділянки рельєфу. Оглеєння тут незначне, трапляється на глибині 70...90 см. Тому ці ґрунти глеюваті [17].
Розділ 2. Біологічні особливості культури і можливості реєстрованих сортів
2.1 Ботанічна характеристика культури
Рід пшениці Triticum L. поліморфний за видовим складом. У спеціальній літературі наводиться характеристика 28 її видів. Види пшениці за кількістю хромосом у соматичних клітинах поділяються на такі генетичні групи: 1) диплоїдні (2n-14) – однозернянка культурна (Tr. monococcum L.), однозернянка дика (Тr. aegilopoides Lin.) та ін.; 2) тетраплоїдні (2n-28) – пшениця тверда (Tr. durum Dest.), польська (Tr. polonicum L), карталінська або перська (Tr. cartalicum Nevski, Tr. persicum Vav.), тургідум (Тг. turgidum L.), Тимофєєва (Tr. Timopheevi Zhuk.), полба, або культурна двозернянка (Tr. Dicoccum Shueb.), та інші; 3) гексаплоїдні (2n-42) – пшениця м'яка (Tr. aestivum L.), пшениця Маха (Tr. Macha et. men. Deky), спельта (Tr. spelta L.), карликова (Tr. compactum Host.), круглозерна (Tr. sphaerococcum Pers.) та ін.; 4) октаплоїдні (2n-56) – пшениця грибобійна (Tr. fungicidum Zhuk.).
За морфологічними особливостями види пшениці об'єднують у дві групи: пшениці справжні, або голозерні і полб'яні, або плівчасті. Плівчасті, на відміну від голозерних, утворюють ламкий колос, який у достиглому стані при легкому надавлюванні ламається на окремі колоски з зерном разом із члениками стрижня. При обмолочуванні голозерних пшениць у бункер комбайна надходить зерно без лусок. До голозерних пшениць належать: м'яка, тверда, тургідум, карликова, круглозерна, польська, карталінська, а до плівчастих — спельта, однозернянка, двозернянка, Маха, Тимофєєва та інші дикі види. Серед усіх видів найбільше поширення і значення мають м'яка та тверда пшениці. Їхні посіви перевищують 98% загальної площі пшениці. При цьому на частку м'якої в Україні припадає 90% площі.
М'яка пшениця (Tr. aestivum L.) – однорічна озима або яра трав'яниста рослина з мичкуватою кореневою системою, яка проникає у ґрунт на глибину 1-1,5 м і більше.
Тверда пшениця (Tr. durum Best.) представлена у культурі в основному ярими сортами і зовсім мало – озимими. Порівняно з м'якою вона високоросліша, утворює стебла з восковим нальотом, які у верхній частині (ближче до основи колоса) виповнені серцевиною. Листки голі, також покриті восковим нальотом. Колос щільний, з середнім індексом щільності 25-30 і більше. Остюки грубі, значно переважають довжину колоса, яка коливається від 3,5 до 17 см. Колоскові луски жорсткі, зерно при достиганні міцно утримується квітковими і колосковими лусками й не обсипається. Зерно видовжене – до 12 мм, у поперечному перерізі – округло-кутасте [2].
Коренева система — мичкувата, не має головного кореня. Численні тонкі корінці зовні не різняться між собою, переплітаючись, пронизують ґрунт в усіх напрямках. Проте серед них розрізняються корінці, які розвиваються безпосередньо з насіння і утворюють так звану зародкову, або первинну, кореневу систему, та корінці, що закладаються у вузлі кущення і формують вузлову, або вторинну, кореневу систему. Мичкувате коріння злакових рослин розміщується в орному шарі ґрунту на глибині до 40 см, деякі корінці проникають у ґрунт на глибину до 1 м, а окремі — до 1,5 – 2 м.
Стебло — соломина. У хлібів першоїгрупивона являє собою циліндричну трубку з порожниною всередині, висотоюv 1 – 1,5 м. У більшості рослин стебло поділяється стебловими вузлами з поперечними перегородками на 5 – 7 міжвузлів. Стебло росте міжвузлями, у кожному зяких наймолодшою ростовою тканиною є основа міжвузля.Такий ріст стебла називають інтеркалярним, або вставним.
Листок – лінійної форми, складається з двох частин: нижньої — листкової піхви, яка у вигляді трубки охоплює стебло, і верхньої — листкової пластинки. Між піхвою і пластинкою з внутрішнього боку листка є тонка плівка — язичок, який щільно прилягає до стебла і захищає нижню його частину від затікання води та проникнення збудників хвороб; із зовнішнього, з обох боків — так звані вушка (ріжки), які частково або повністю охоплюють стебло.
.
Рис 1. Будова стебла Рис 2. Коренева система
і листків
Типів суцвіть — колос. Колос складається з колосового стрижня, який поділяється на окремі членики. На виступах кожного членика розміщується один, які складаються з квіток. В основі кожного колоска є дві колоскові луски різної форми і розміру. Між ними розміщуютьсяквітки. Кожна квіткамає дві квіткові луски —нижню й верхню. Нижня квіткова луска в остистих хлібів несе на собі остюк.
Рис 3. Основні елементи будови Рис 4. Суцвітя - колос
колоса озимої м’якої пшениці
Плід – злакових рослин називається зернівкою (зерном) У зернівці розрізняють три головні частини: оболонку, зародок та ендосперм. Ендосперм зернівки складається з двох шарів — зовнішнього, який утворився із стінок зав’язі і називається плодовою оболонкою, і внутрішнього,що утворився із стінок насінного зачатка і називається насінною оболонкою.
Рис 5. Зернівка пшениці
Ріст і розвиток пшениці. Під ростом рослини розуміють збільшення її маси незалежно відтого, за рахунок яких органів воно відбулося; під розвитком — якісні зміни, які відбуваються у житті рослини від проростання насіння до утворення нового насіння. Умови вирощування, сприятливі для росту рослин, не завжди сприяють їх розвитку. Прикладом може бути сівба озимої пшениці. Такі посіви протягом літа збільшують свою масу, тобто ростуть, але насіння не утворюють, і, отже, їх розвиток не закінчується.
Протягом вегетації зернові культури проходять такі фенологічні фази росту: проростання, сходи, кущення, вихід у трубку, колосіння або викидання волоті, цвітіння, формування і достигання зерна. За початок фази вважають той день, коли вона відмічається приблизно у 10 % рослин, за повну фазу — коли її ознаки проявляються у 75 – 80 % рослин.
Проростання насіння. Висіяне у ґрунт насіння за сприятливих умов проростає. Прорости насіння може при поглинанні такої приблизно кількості води (у % до повітряно-сухої маси насіння) пшениці 47 – 48. Поглинувши воду, насіння спочатку бубнявіє, а потім за допомогою ферментів складні запасні речовини зернівки перетворюються на прості, внаслідок чого починають рости зародкові корінці і листки . З появою на поверхні ґрунту першого справжнього листка починається нова фаза — сходи.
Сходи. Дружність проростання і поява сходів залежать від температури посівного шару ґрунту. Мінімальною температурою для з’явлення сходів насіння хлібів першої групи є 2 – 5 °С, другої 10 – 12 °С, оптимальною — відповідно 20 – 25 і 25 – 30 °С. При оптимальній температурі і вологості ґрунту сходи з’являються на 6 – 8-й день.
Кущення починається після утворення рослиною 3 – 4 листків, приблизно через 23 – 27 днів після появи сходів (ІІ – ІІІ етапи органогенезу) завдяки активному фотосинтезу та притоку мінеральних поживних речовин. На підземних стеблових вузлах, особливо на вузлі, який знаходиться ближче до поверхні ґрунту, закладаються вторинні, або вузлові, кореніта бічні пагони. Вузол кущення є найголовнішим органом рослини, зйого відмиранням відмирає рослина. Залягає він у ґрунті на глибині 1,5 – 3 см.
Глибина залягання вузла кущення залежить від факторів життя, індивідуальних особливостей рослин, способів їх вирощування. Наприклад, при недостатньому освітленні рослин, що спостерігається у загущених посівах, він залягає ближче до поверхні ґрунту; припонижених температурах, а в деяких культур при глибокому загортанні насіння вузол кущення залягає глибше.
Дружне кущення у злакових рослин відбувається при температурі 10 – 15 °С, достатньому забезпеченні їх водою, поживними речовинами та достатній площі живлення. За сприятливих умов кожна рослина утворює до 5 – 10 і більше пагонів. Частина з них безпосередньо формують урожай зерна, утворюючи суцвіття з виповненим зерном — продуктивні пагони, частина — так званий підгін, не утворюють суцвіть і не беруть участі у формуванні урожаю зерна.
Вихід у трубку (трубкування). Ріст стебла починається з нижнього міжвузля, яке протягом 10 – 15 днів видовжується, піднімаючи догори у листковій трубці друге і наступні міжвузля. Початком фази трубкування (IV – VII етапи органогенезу) вважається той період, коли стебловий вузол першого міжвузля піднімається на висоту 2 – 3 см від поверхні ґрунту. Ця фаза настає через 42 – 50 днів після появи сходів. У цю фазу спостерігається інтенсивний ріст вегетативної маси, формування та диференціація суцвіть, репродуктивних органів, їх інтенсивний ріст. У цей період рослини дуже вибагливі до поживних речовин та вологи. Тривалість фази 42 – 50 днів.
Колосіння і викидання волоті. Ця фаза вегетації відповідає VIII етапу органогенезу. Вона триває 5 – 7 днів. Внаслідок інтенсивного росту стебла, особливо його верхнього міжвузля, з листкової трубки назовні з’являється колос. У фазу колосіння завершується формування усіх органів суцвіть.
Цвітіння настає на ІХ етапі органогенезу і триває 4 – 6 днів. Під час цвітіння відбувається запилення квіток. У колосових культур цвітіння починається з квіток середньої частини колоса. У цю фазу припиняється ріст вегетативної маси.
Формування і достигання зерна. Після запліднення на Х – ХІІ етапах органогенезу настає фаза формування зерна — його ріст в довжину до розміру, типового для кожного сорту або гібриду. Маса 1000 зернин в цей час мала — всього 8 – 12 г. За формуванням зена настає фаза наливання зерна і його молочна стиглість. Тривалість цього періоду 40 – 45днів. При наливанні у зерно надходять поживні речовини, зерно досягає типового розміру за товщиною та шириною. В цей період зерно за консистенцією нагадує молоко (розчин органічних речовин). Кількість води у зерні становить 50 % і більше. За молочною стиглістю настає воскова, за якої зерно за консистенцією нагадує віск, набирає типового кольору, вологість його знижується до 30 – 32 %. Повна стиглість — це кінцевий етап вегетації рослин. У цій фазі вологість зерна знижується до 20 – 15 % і воно повністю втрачає зв’язок з материнською [6].