7. Акти міжнародних організацій

Сьогодні все більш зростає роль судів держав у реалізації норм міжна­родного права. У результаті їх практика набуває більше значення як доказ звичаєвих норм.

Новим є те, що усе більш важливу роль у формуванні звичаєвих норм грають акти міжнародних органів і організацій. У практиці Міжнародного Суду ООН вони стали одним із головних доказів звичаєвого права. Якщо у минулому домінували одно- та двосторонні докази, то нині, коли процес створення звичаєвих норм став колективним, на перший план висуваються докази багатосторонні: конвенції, резолюції міжнародних нарад і організацій. Загальновідоме значення Заключного акту НБСЄ 1975 року як доказу змісту основних принципів міжнародного права.

Взагалі можливо казати, що акти міжнародних організацій дають зви­чаю друге дихання. З їх допомогою звичаєві норми формуються, фіксуються, тлумачаться, запроваджуються у життя. Завдяки їм вдалося подолати низки традиційних недоліків звичаю. Тепер він став створюватися доволі швидко, у більш чітких формах, його зміст став загальнодоступним. Резолюцій спри­яють затвердженню звичаю у практиці, адаптують його зміст до нових умов, що зміцнює зв'язок звичаю з життям.

6. Концепція узгодження позицій суб'єктів міжнародного права у про­цесі нормотворення

З          приводу того, що є соціальним^змістом міжнародного права з давніх-давен висловлювалися різні думки. Його бачили, наприклад, у велінні Бо­жому, у вимогах розуму чи справедливості тощо. Однак переважаючою стала думка, згідно якої змістом норм міжнародного права є узгоджена воля дер­жав. Гегель пивав, що з часів Руссо розповсюдженим стало бачення, згідно якому субстанцією права повинна бути воля. У нормі міжнародного права виражена загальна воля суб'єктів, яка сформувалася шляхом узгодження.

Існують і інші думки. Деякі вчені з міжнародного права думають, буцім­то воля держава є фікцією. Між тим воля держави - досить реальне явище. Вона виражається у діяльності її органів, у поведінці держави на світовій аре­ні. Це положення широко визнано та находить відображення у міжнародній практиці, включаючи й судову. У рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про пароплав «Лотос» зазначалося, що міжнародне пра­во регулює відносини між незалежними державами. Тому обов'язкові для держав норми права породжуються свободою волею останніх, висловленою у конвенціях чи загальновизнаних звичаях.

Мова йде саме об узгодженій волі. Вона - підсумок взаємодії, яка відо­бражає умови внутрішнього та міжнародного життя суб'єктів. У результаті узгодження воля є дещо відмінне від первісних воль держав. Волі узгоджу­ються у межах відповідних норм. За їх межами волі можуть суттєво відріз­нятися.

Узгоджена воля, по-перше, знаходить вираз у змісті норм, по-друге, вона зобов'язує суб'єкті дотримуватися цієї норми. Від волі суб'єктів зале­жить характер обов'язкової сили норми. Вони можуть надати їй юридичну чи морально-політичну обов'язкову силу за своїм розсудом. Іншими слова­ми, суб'єкті досягають угоди про зміст норми та про надання її відповідної обов'язкової сили.

Вольовий характер мають і норми, які створюються за участю міжна­родних міжурядових організацій. Останні являють собою систему взаємодії держав-членів. Напрацьована у процесі такої взаємодії воля являє собою від­носно самостійне значення. Вона знов-таки є результатом узгодження воль держав, а не просто сумою цих воль. Це підтверджується й тим, що визна­ння за організацією статусу правоутворюючого суб'єкта міжнародного права означає визнання наявності у неї власної волі.

Створена узгодженою волею норма не втрачає з нею зв'язку і у подаль­шому. Зміни в узгодженій волі вносять корективи в реальний зміст норм. За­вдяки цьому зміст норми адаптується к умовам, що змінюються. Без цього динамізму змісту норма могла би не встигати за життями і стати суто фор­мальною.

Це принципове положення знайшло своє вираження у міжнародно-правовому акті, що регулює дію норм міжнародного права, у Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 року. Конвенція передбачає, що при тлумаченні поряд з контекстом договору враховується і практика його застосування. При цьому мова йде не про будь-яку практику, а про таку, яка встановлює угоди учасників (ст. 31). Іншими словами, мова йде знов-таки про узгоджену волю.