50. Внутрішньополітичний розвиток Франції на початку 70-х рр.. Хіх ст. Конституція Третьої республіки.

На додаткових виборах до Національних зборів у 1874 р. деяких успіхів домоглися бонапартисти, які значно активізували свою діяльність (після смерті в січні 1873 р. Наполеона ІІІ їх очолив його син Жером Бонапарт). Дії Наполеона ІІІ під Седаном пропагувалися ними як приклад ге¬роїзму та самопожертви, а провина за поразку у війні перекладалася на парламент. Активізація бонапартистів підштовхнула частину орлеаністів до компромісу з республіканцями для зміцнення існуючого ладу, результатом чого стали три конституційні закони, прийняті впродовж 1875 р. У комплексі вони становили конституцію Третьої республіки.

На відміну від колишніх республіканських конституцій, нова конституція мала виключно практичне значення - визначити компетенцію органів влади. За конституцією, основні гілки влади були представлені президентом, сенатом і палатою депутатів. Президент обирався на сім років об'єднаним засіданням сенату й палати і мав широкі повноваження: представляв Францію в міжнародних відносинах, був главою виконавчої влади та головнокомандувачем збройних сил, призначав кабінет міністрів, головував на його засіданнях, підписував декрети й обнародував закони, мав право законодавчої ініціативи, повернення закону на повторне обговорення в палати, розпуску палати депутатів зі згоди сенату, помилування тощо.

Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. Палата депутатів обиралася кожні чотири роки на основі загального виборчого права чоловіками, які досягли 21 року (порядок виборів визначено пізніше окремими законодавчими актами). Сенат обирався на дев'ять років з переобранням третини складу кожні три роки спеціальними колегіями виборців, які складалися з депутатів від даного департаменту в палаті депутатів і делегатів департаментських, окружних і муніципальних рад. 75 сенаторів призначалися довічно. Конституція визнавала за палатами рівні права лише з тією різницею, що сенату належала ще й вища судова влада (в особливих випадках він міг приймати рішення в якості Верховного суду). Будь-який закон мав проходити і через палату, і через сенат. Спільні засідання двох палат називалися конгресом, на них обирався президент республіки й приймалися поправки до конституції. Уряд ніс солідарну відповідальність перед палатами.

Конституція 1875 р. закріпила такі принципи ліберально-демократичного устрою держави, як представницьке правління, розподіл властей, відповідальність уряду перед парламентом.

51. Завершення об’єднання Німеччини. Конституція 1871 р. Місце Прусії в Німецькій імперії.

Урочисте проголошення Німецької імперії, яке відбулося 18 січня 1871 р. у Версальському палаці під Парижем, стало наслідком переможної війни німецьких держав над Францією (1870-1871). Попередні війни Пруссії із сусідніми державами - Данією (1864) і Австрійською імперією (1866) призвели до утворення в 1866 р. Північно-німецького союзу. На основі цього союзу і з'явилася Німецька імперія після того, як унаслідок війни із Францією південно-німецькі держави, найвпливовішими серед яких були Баварія та Вюртемберг, увійшли до його складу.

Німецька імперія утворилася як федеративна держава у складі 22 монархій і 3 вільних міст (Гамбург, Бремен і Любек), а також особливої імперської провінції Ельзас-Лотарингія. Це був союз монархій, які й після проголошення імперії зберегли повну внутрішню адміністративну самостійність, місцеві королівські династії, уряди, представницькі органи (ландтаги) тощо. Колективними носіями суверенітету вважалися 22 німецькі государі й сенатори трьох міст (не народ і не імператор).

До компетенції імперського уряду перейшли зовнішня політика, армія та флот, імперські фінанси, чеканка монети й випуск кредитних білетів, пошта та телеграф, митна політика тощо. Прийнята у квітні 1871 р. ліберальна конституція Німецької імперії, в основу якої було покладено конституцію Північно-німецького союзу, закріпила в державі монархічну форму правління та провідне становище Пруссії, яка становила понад 60 % населення і 55 % території всієї імперії.

За імперською конституцією законодавча влада в державі належала Союзній раді (бундесрату) та парламенту (рейхстагу). До бундесрату входили представники всіх німецьких держав, призначувані їхніми урядами. Із 58 місць бундесрату 17 належало Пруссії, тож без згоди її представників не міг бути прийнятий жоден імперський закон. На відміну від Союзної ради, рейхстаг (у складі 397 депутатів, один депутат від 100 тис. осіб) обирався кожні три, а з 1888 р. - кожні п'ять років на основі загального та прямого виборчого права, що поширювалося на чоловіків із 25 років, за винятком військових (жінки права голосу не мали). Союзна рада та рейхстаг затверджували бюджет і закони (приймалися спільно обома палатами), однак не мали законодавчої ініціативи, їхня влада зводилася до права погоджуватися чи не погоджуватися на податки й закони, запропоновані урядом.

Імператором (кайзером) Німеччини за конституцією міг бути лише король Пруссії. Він був верховним командувачем збройних сил і представляв Німеччину на міжнародній арені. Тільки армія Баварії в мирний час підкорялася своєму королю, але у випадку війни переходила від командування кайзера. Кайзер суттєво впливав на законодавчу владу - був главою Союзної ради, мав право затверджувати чи відхиляти всі законопроекти, скликати й розпускати рейхстаг, однак не міг накладати вето на одностайне рішення рейхстагу та бундесрату. Першим кайзером став Вільгельм І (1871-1888).

Імперський уряд, що складався з рейхсканцлера та статс-секретарів, не був відповідальним перед рейхстагом, він призначався кайзером і був відповідальним тільки перед ним. Рейхсканцлером, який за конституцією був також міністром-президентом (главою уряду) Пруссії, із 1871 р. до березня 1890 р. був князь Отто фон Бісмарк. Статс-секретарі, які очолювали окремі відомства, фактично були лише помічниками рейхсканцлера, а не самостійними міністрами. Із 1878 р. основні загальнонімецькі міністерства були закріплені за відповідними міністрами Пруссії.

Прусська армія була основною складовою імперської армії, що підкорялася прусському королю як головнокомандувачу союзними військами, а система управління на 3/5 складалася із прусських чиновників, тому влада прусського короля (імператора) в державі була вирішальною.

Отже, у Німецькій імперії виконавча влада отримала перевагу над законодавчою, склався авторитарний політичний режим, який проте був органічним продовженням у нових умовах визначальних рис прусського "освіченого" абсолютизму з його патерналістською турботою про підданих.