98.Боснійська криза

міжнародний конфлікт, викликаний анексією 7 жовтня 1908 р.Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини — на той час провінції, населеної сербамиі хорватами і що знаходилась під окупацією Австро-Угорщини на підставі рішеньБерлінського конгресу 1878. Захопленням цих провінцій, які залишилися до жовтня1908 р. під номінальним суверенітетом турецького султана, правлячі кола Австро-Угорщини прагнули завдати удару по зростаючому національно-визвольного руху південнослов'янських народів монархії Габсбургів.

Боснійській кризі передувала домовленість, досягнута 16 вересня 1908 в Бухлау(Австро-Угорщина) між міністрами закордонних справ Росії (О. П. Ізвольський) та Австро-Угорщини (А. Еренталь), на основі якої царський уряд обіцяв не заперечувати проти анексії Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в обмін на підтримку висунутого Росією плану відкриття чорноморських проток для проходу російських військових кораблів.Туреччина, після безуспішно протесту проти анексії, за угодою з Австро-Угорщиною від 26 лютого 1909 р. відмовилася від свого суверенітету над Боснією та Герцеговиною за компенсацію в 2,5 млн. фунтів стерлінгів і очищення австрійськими військами Новопазарского санджака. Сербія, яка розглядала Боснію і Герцеговину як частину майбутньої югославської держави, різко протестувала проти анексії, сподіваючись в першу чергу на допомогу Росії. Царський уряд, що не зумів через протидію Англіїта Франції здійснити операцію в Бухлау в частині, що стосується проток, висловлював крайнє невдоволення односторонніми діями Австро-Угорщини.Однак Росія, ослаблена в результаті поразки в Російсько-японській війні 1904—1905, прагнула врегулювати Боснійську кризу дипломатичним шляхом. З цією метою царський уряд зажадав скликання конференції держав, що приєднались до Берлінського трактату 1878 р.22 березня 1909 р. в обстановці військових приготувань Австро-Угорщини німецький уряд, яка виступав в її підтримку, в ультимативній формі зажадав від російського уряду негайного визнання анексії Боснії і Герцеговини, давши зрозуміти при цьому, що негативна відповідь поведе до нападу Австро-Угорщини на Сербію. Царський уряд був змушений в той же день прийняти вимогу Німеччини. 31 березня 1909 уряд Сербії також заявив про визнання анексії Боснії та Герцеговини і про припинення антиавстрійскої агітації всередині країни. У квітні 1909 анексія була визнана Англією та Францією.

Боснійська криза призвела не тільки до загострення відносин між Австро-Угорщиною та Сербією, але і до поглиблення протиріч між Антантою і Троїстим союзом, ставши одним з етапів на шляху до Першої світової війни.

99.„Східне питання” в міжнародних відносинах у 70-х рр. Хіх ст. Політичні наслідки російсько-турецької війни.

Східна криза 1875-1879 рр..

Боротьба за контроль над Чорноморськими протоками була одним із ключових питань у суперечностях між великими державами в період від Андріанопільського перемир’я до Берлінського конгресу 1878 року. Ця проблема була врегульована, в першу чергу, завдяки суттєвим поступкам Росії. Петербург змушений був повністю відмовитись від спроб переглянути статус Босфору та Дарданелл на свою користь. Крім того, він так і не наважився здійснити свою погрозу, що, у випадку введення британської ескадри до проток, російська армія захопить ключові позиції на їх берегах, а також окупує Константинопіль.

В період 1875-1878 років вперше російська експансія відверто перетнулась з австро-угорськими устремліннями у згаданому напрямку. Це мало наслідком те, що Відень підтримав не свого номінального партнера по “Союзу трьох імператорів” 1873 року, a став на сторону Лондону. О.Бісмарк намагався примирити ці дві антагоністичні сторони й, таким чином, зберегти німецько-австро-російський союз, котрий гарантував безпеку й навіть домінування Німеччини на континенті. Тому, сподівання Росії на те, що Берлін відверто підтримає Петербург, як це було під час перегляду “нейтралізації Чорного моря” у 1870-1871 роках, виявились марними.

О.Бісмарк чітко окреслив позицію його країни із “східного питання”. Він заявив, що “для Німеччини Балкани не варті кісток одного померанського гренадера”. «Залізний канцлер» розумів, що суттєве втручання у поділ Балкан, як і іншої спадщини Османської імперії, викличе його конфлікт з трьома великими державами – Великою Британією, Росією та Австро-Угорщиною. Враховуючи те, що Німеччина перебувала у постійній конфронтації з Францією, О.Бісмарк не міг собі такого дозволити. Саме прагнення зберегти систему рівноваги у центрі якої була б Німеччина зумовило її відмову від активної заморської, колонізаційної політики в період правління О.Бісмарка. Якщо з часів “Славної революції”1688 року та правління Вільгельма III Оранського й до останньої третини XIXст. Велика Британія була регулятором рівноваги в Європі, то “східна криза”, події навколо боротьби за контроль над Чорноморськими протоками показали, що ця роль перейшла вже до Німеччини.

Англія здобула яскраву дипломатичну перемогу. Прем’єр-міністр Б.Дізраелі, незважаючи на помітні антивоєнні настрої в його країні, тиск Росії, нерішучість потенціального союзника – Австро-Угорщини, знайшов суттєві аргументи, щоб переконати Петербург обмежити його амбіції. Британська ескадра кинула якір на рейді біля Стамбулу, ставши вагомим фактором у подальшій боротьбі на заключному етапі “східної кризи”. В той же час, російська армія, як стверджував О.Бісмарк, не використала сприятливого моменту для захоплення стратегічних позицій у районі проток. Ця перемога лондонського кабінету зумовить його подальші дипломатичні успіхи й, зрештою, відмову Росії від значної частини своїх здобутків у війні.

Завдяки вдалій політиці в період між Андріанопільським перемир’ям та Сан-Стефанським миром, Б.Дізраелі зможе переконати британський політикум та громадськість його країни, що у відносинах з Росією необхідно дотримуватись принципу, що “рішуча політика забезпечить мир, компроміси ж, вагання матимуть наслідком війну.”

В 1875-1877 роках Лондон продовжував лінію поведінки започатковану ще статс-секретарем із закордонних справ Дж. Каннінгом у 20-х роках XIXст. Згідно з нею, провідні британські політики дотримувались думки, що коли Росія встановить свій контроль над Чорноморськими протоками вона буде домінувати у Східному Середземномор’ї та на Близькому Сході, таким чином, ставлячи під загрозу позиції Великої Британії в Єгипті. Тому, згідно з цими постулатами, необхідно було унеможливити посилення російського впливу на Босфор та Дарданелли й, за цією логікою, зберегти Османську імперію від розпаду. Тому, не дивно, що на заключному етапі “східної кризи” в один з найбільш кульмінаційних її моментів, а саме після підписання Андріанопільського перемир’я, 31 січня 1878 року Лондон вдався до безпрецедентного дипломатичного тиску, підкріпленого введенням британських броненосців до Мармурового моря. Хоча, по великому рахунку, Велика Британія не була готовою до війни з Росією, тим паче, що її можливий союзник у цій війні Австро-Угорщина не гарантувала підтримки британського флоту своєю сухопутною армією. Однак, чудово вибудувавши для Петербургу примару нового військового конфлікту, котрий зможе повторити жахи “Кримської війни”, прем’єр-міністр Дізраелі ще, напередодні Берлінського конгресу, в травні 1878 року, змусив Росію відмовитись від значної частини здобутого під час війни з Туреччиною. Насамперед, це стосувалось планів створення “Великої Болгарії”, котра, як передбачалось, повинна була мати вихід, як до Егейського так і до Чорного моря. Маючи такого стратегічно розташованого союзника Петербург, по-суті, контролював би підступи, як до Босфору так і, особливо, до Дарданелл.

На заключному етапі «східної кризи»остаточно викристувалізувався новий підхід британської еліти до концепції розуміння сутності британських національних інтересів. Їх нове розуміння було проголошене Б.Дізраелі, котрий вважав, що для Британії імперія вже не економічна, а духовна потреба, яка є необхідною передумовою її величі. Під час загострення відносин з Росією в січні-травні 1878 року, коли його країна була на межі війни, він неодноразово оперував цими категоріями, намагаючись, таким чином, заторкнути чутливі струнки британської громадськості. Головним ворогом цих британських інтересів була саме російська експансія. Як вдало висловився Г.Кіссінджер, одна її клешня була спрямована на Константинопіль та протоки, а друга на Індію. Характерно, що згадані напрямки суперечностей помітно впливали один на одного. Адже, в період апогею британсько-російського протистояння в районі проток, російський уряд задля тиску на Велику Британію дав наказ готувати в Середній Азії 20-тисячний загін для походу на Індію. Задля цього, до Кабулу було відправлено комісію на чолі з генералом Столєтовим котра уклала з афганським еміром договір про військовий союз. Однак, після того, як Лондон та Петербург на Берлінському конгресі владнали суперечності за рахунок поступок Росії, вона залишила свого союзника еміра Шир-Алі напризволяще, не надавши обіцяної підтримки для боротьби з Великою Британією, що привело до розгрому афганської армії на початку другої англо-афганської війни (1878-1880 років).

1.2. «Македонське питання» як складова «Східної кризи»

Виникнення та формування національно-культурних прагнень македонців у XIX ст. відбулося в річищі розгортання вільнолюбних прагнень усіх балканських народів. У той період як слов'янські, так і інші етноси пов'язували мрію про звільнення від влади Порти виключно із втручанням великих держав.

Під час загострення «Східної кризи» македонці були учасниками Квітневого повстання в Болгарії 1875 р. та сприяли перемозі Росії у війні з Портою в 1877-І 878 pp. За умовами Сан-Стефанського прелімінарного мирного договору більша частина Македонії мала увійти до складу автономного Болгарського князівства. Проте згідно з рішеннями Берлінського конгресу (1878) Македонія залишилася у складі Османської імперії, яка зобов'язалася здійснити реформи. Договір перед­бачав надання місцевому населенню релігійної автономії, прийняття «Органічного статусу», за яким християни могли працювати в судових органах, та утворення Загальної ради для поліпшення системи управління територіями із слов'янським населенням.

Зміна підсумків російсько-турецької війни 1877-1878 pp. на користь західних держав перетворила «македонське питання» на одну з найпекучіших проблем «Східної кризи». Становище в краї ускладнювалося масовим переселенням сюди мусульман з Болгарії, Сербії, Боснії і Герцеговини. Усе це призвело до того, що болгарські комітети «Єдність» почали підготовку до повстання в Македонії. Антиосманське повстання в краї (Кресненсько-Розлозьке), яке спалахнуло в жовтні 1878 p., очолив Стоян Карас-тоїлов. На допомогу повстанцям прийшли збройні загони з Болгарії, а також російські та інші спов'яни-добровольці. Завдяки рішучим діям повстанців уже в листопаді султанська влада була скасована майже в усій Македонії. І лише на початку червня 1879 р. османським військам (після загибелі ватажків повсталих та кривавих боїв) вдалося придушити повстання та розгорнути жорстокі репресії проти його учасників. Понад 25 тис. македонців були вимушені шукати порятунку в Болгарії.

31 січня 1878р. Порта підписала перемир'я, а 3 березня у зайнятому російською армією містечку Сан-Стефано, за 12 км від Стамбула, сторони уклали мирний договір.

За Сан-Стефанським договором Болгарія відновлювала власну державність і проголошувалася автономним князівством — васалом Туреччини. її територія мала включати не тільки північні, а й південні регіони (Македонію, Східну Румелію) з виходом до Егейського моря. Створення такої великої слов'янської держави Австро-Угорщина розцінила як порушення Росією воєнної конвенції. Ні австрійців, ані англійців не влаштовувало посилення російського впливу на Балканах. Лондон та Відень вимагали оголосити Сан-Стефанський договір попереднім. Шляхом політичного тиску й демонстративних військових приготувань вони домоглися від Петербурга скликання міжнародного конгресу, який відкрився 13 червня 1878 р. в Берліні. 13 липня був підписаний Берлінський трактат.

Під натиском Англії та Австро-Угорщини, котрі погрожували Росії та її балканським союзникам новою війною, основні положення Сан-Стефанського договору зазнали суттєвих змін. Берлінський конгрес зменшив територію Болгарії, надавши автономію лише її північній частині. Вона оголошувалася князівством, глава якого призначався Портою, але його особа узгоджувалася з великими державами. Формально князь Північної Болгарії вважався васалом султана. Македонія залишалася в складі Османської імперії, а Східна Румелія дістала в ній часткову автономію. Таким чином, довільно створивши нові кордони на Балканах, Берлінський конгрес перетворив цей регіон на міну уповільненої дії.