47.Образ ідеального князя у «Повісті врем'яних літ».

Проголошуючи ідею служіння вітчизні та ідею її єдності як запоруки величі держави, автор ставив за мету не лише розповісти про минуле, а й скласти позитивну програму дій для сучасників, виховувати у них почуття державності. У «Повісті...» створено узагальнений образ ідеального світського правителя, який стає втіленням патріотизму й могутності землі, а його дії визначаються благом батьківщини й народу.

Свідомий характер моделювання світу в агіографічний фрагментах спрамований на кодифікацію свідомості читача, на самперед князівського роду, через акцентування в структурі християнської моделі світу певних знакових комплексів: історії, ідеального князя та землі.

Ідеальний образ руського князя створюваний агіографами, варіюється від переваги епічних рис до підкреслення власне християнського ідеалу, від поєднання суспільної та особистісної значимості його вчинку до повного відриву ідеалу від прототипу, залежно від ідейної настанови фрагмента.

48.Загальна характеристика оповідання про осліплення Василька Теребовльського.

Осліплення Василька. Дуже симпатичні з діяльності Володимира Мономаха його змагання завести згоду між удільними князями й утворити союз їх усіх, ~щоб зберегти цілість української землі. Поладнати ці справи мав на меті загальний з’їзд князів у Любечі, правдоподібно урочищі цього імені під Києвом. З’їзд відбувся восени 1097 р. На нього з’їхалися Святополк, Володимир, Давид Ігоревич, Василько Ростиславович, Давид Святославович і брат його Олег.. Літописне оповідання вложило в їх уста такі слова: „На що губимо українську землю, сварячися самі з собою? А половці руйнують нашу землю' й тішаться, що між нами внутрішня війна триває до сьогодні; відтепер здобудьмося на однодушну згоду й бережім української землі. Хай кожний держить свою батьківщину: Святополк — Ізяславів Київ, Володимир Всеволодове, Давид, Олег і Ярослав — Святославове, .а іншим ті міста, котрі їм роздав Всеволод, Давидові — Володимир, а Ростиславичам: Перемишль — Володареві, Теребовля — Василькові“. На знак згоди цілували хрест, „що як хто відтепер на кого піде, то на того підемо всі й хрест чесний“. *1 сказали всі: „Хай буде на нього хрест чесний і вся українська земля“. Поцілувавшися, роз’їхалися князі. Настала загальна радість. Тільки чорт смутився цією згодою. „! увійшов сатана в серце деяких мужів і почав говорити до Давида Ігоревича такі слова, що Володимир умовився з Васильком на Святополка й на тебе. А Давид повірив брехливим словам і почав говорити на Василька: Хто вбив твого брата Ярополка? А сьогодні думає на мене й на тебе й умовився з Володимиром; тож продумуй про свою голову“. Святополк затривожився; зразу вагався, а пізніше повірив Давидові, що почав говорити: „Коли не піймаємо Василька, то ні тобі князювання в Києві, ні мені у Володимирі“. Припадок хотів, що Василько підійшов з своєю дружиною до Києва, повертаючи з походу у Волинську землю, а своє військо залишив на березі Дніпра недалеко Видубицького монастиря. Сам виправився до монастиря, повечеряв там з ігуменом і братією й увечері повернувся до свого шатра.

Посидівши трохи, Давид вийшов до сіней, буцімто до брата Святополка. Як тільки він вийшов, увійшли до світлиці люди, закували Василька в подвійні кайдани й поставили коло нього сторожу на ніч. На другий день рано Святополк скликав бояр і киян на раду й там обвинувачував Василька в зраді, покликуючися на Давида. „Тобі, княже, треба берегти свої голови, — сказали кияни; тому, якщо правду говорив Давид, хай Василько прийме кару; якщо неправду говорив Давид, хай прийме помсту від Бога й хай відповідає перед Богом44. Ігумени почали просити за Васильком у Святополка. Та перемогло троюдження Давида, що, довідавшися про це, почав заохочувати осліпити Василька: „Якщо цього не зробиш, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені44. Святополк хотів пустити його, але Давид спротивився цьому. Для свого страшного плану завезли Василька до Звенигорода, „малого містечка 10 верст від Києва44, й там завели його до малої світлиці.

Коли Володимир почув, що Василька піймали й осліпили, здригнувся й заплакав та сказав: „Цього не бувало в українській землі ні за наших дідів, ні за наших батьків такого лиха“. Він завізвав Давида й Олега Святославича словами: „Підіть до Городця, щоб поправити те все лихо, котре натворилося в українській землі й у нас серед братії, що пхнула в нас ніж; бо як цього не поправимо, то більше лихо настане в нас і почне брат брата заколювати й погибне українська земля й наші вороги половці прийдуть і візьмуть українську землю“.

Письменницький хист Василя- 3 оповідання Василя про осліплення Василька пробивається безпосередність, простота й драматичність. Василь оповів цілу історію із слів самого Василька, щр з ним бачився в часі володимирського ув’язнення. У Василька не було й думки йти проти братів-князів і відбирати у них міста, як підозрівали його, що він хотів зайняти „Турів і Пинськ

14:04:24

і Берестє і Погорину“, що увійшов в умову з Володимиром, „щоб Володимир засів у Києві, а Василько у Володимирі“. Про це свідчить сповідь Василька перед автором оповідання.

Василь(автор) сидить і розмовляє з осліпленим князем. Василько сповідається перед ним, що не мав ніяких злих замислів на братів, тільки єдиною його метою була боротьба з Польщею та з іншими ворогами української землі

“Повість про осліплення Василька”, що ввійшла до складу Несторової “Повісті временних літ”, відзна чається високими літературними якостями, умінням передати емоційну напруженість ситуації й трагізм становища полоненого та скаліченого государя. Цей твір також поєднує в собі риси історичної й літературної оповіді.