4. Правління чотирьох праведних

Після смерті Мухаммеда перед мусульманами гостро постало питання: хто очолить умму? Незважаючи на те, що Мухаммед постійно підкреслював, що він лише людина, і як кожна людина одного разу помре, мало хто серйозно ставився до його слів. Більш того, більшість союзів умми з племенами трималося саме на авторитеті Мухаммеда, як пророка і посланця Аллаха.

Тепер же, коли Мухаммеда не стало, намітилися тенденції до від'єднання ряду племен. Необхідно було терміново вирішувати, хто стане наступником Мухаммеда як голови громади. Після деяких суперечок, які неминуче супроводжують процес переходу влади, найближчі та найбільш віддані сподвижники пророка обрали своїм головою Абу Бакра ас- Сіддіка. На користь їхнього вибору свідчило й те, що ще під час своєї хвороби Мухаммед призначив імамом замість себе саме Абу Бакра.

Більшість мусульман, на чолі з Умаром, присягнули Абу Бакрі як «заступникові» Мухаммеда (халіфу). Незважаючи на те, що Абу Бакр завжди був відомий як м'яка, добра людина, позбавлена владолюбства, йому довелося вживати досить жорстких заходів, аби незміцніла умма зберегла свою цілісність. Протягом першого року свого правління Абу Бакр зробив ряд військових походів проти відступників (ар-рїдда), щоб повернути їх до Ісламу.

Незважаючи на різку зміну статусу, Абу Бакр залишився тією самою скромною і благочестивою людиною: ставши халіфом, він продовжував пасти овець і торгувати одягом на базарі. Коли ж він помер від лихоманки, то не залишив нічого, крім одного раба, верблюда і поношеного одягу за п'ять дирхемів. Це сталося у понеділок, 22 серпня 634 року.

За час правління Абу Бакра (632-634 рр.), мусульмани приєднали до своїх територій більшу частину Сирії і володінь сасанидського Ірану. Перед смертю Абу-Бакр, щоб уникнути розбіжностей, призначив своїм наступником Умара ібн аль- Хаттаба, який, таким чином, став другим «праведним халіфом».

Будучи дуже енергійною людиною, Умар розгорнув активну діяльність щодо приєднання до Дар аль-Іслам нових земель. Саме під час його правління (634-644 рр.) мусульмани підкорили найбільші території - Єгипет, західну частину Ірану, повністю Сирію, були захоплені острова Родос, Кіпр, був розбитий візантійський флот. Крім того, халіф Уммар відвоював у Візантії Палестину (там він перетворив базиліку Діви Марії, побудовану Юстиніаном І на місці Єрусалимського Храму, в мечеть, назвавши її аль-Акса, тобто «віддалена»). При ньому був сформований державний апарат, який був покликаний забезпечити нормальне функціонування величезної багато­національної і багатоконфесійної держави.

Умаром був заборонений розподіл завойованих земель, і встановлена замість цього виплата грошей й продуктового пайка всім воїнам, які були занесені в спеціальні реєстри (дивани). їм також були встановлені розміри джизьї (тобто податку з немусульман). Саме до часів правління халіфа Умара відноситься введення нової ери по Хіджрі, а також деякі релігійно-правові приписи (наприклад, щорічне паломництво, побиття камінням за прелюбодійство тощо).

За час його правління остаточно сформувалася державна система збору податків і контролю за витратою коштів, для чого було проведено вимірювання земель Халіфату. Стали чітко відрізнятися території, завойовані силою зброї (Анватан), або отримані мирним шляхом (Сулхан). Мешканці першого втрачали право на власність, але залишалися на своїх землях в обмін на сплату податку, призначеного правителем. Населення другого зберігало своє майно і вносило колективний податок, який не міг бути безпідставно збільшений.

Правління халіфа Умара тривало десять років, і, можливо, тривало б більше, але 7 листопада 644 року він помер від ран, завданих йому рабом-персом в мединській мечеті.

Для вибору наступного халіфа Уммар перед смертю встиг призначити раду (аш-шура) з шести найавторитетніших мусульман. Третім «праведним» халіфом з двох кандидатур - Алі ібн Абі Таліба і Усмана ібн Аффана - був обраний Усман, котрий також був одним з перших послідовників Мухаммеда.

Під час його правління завоювання продовжувалися: у 646 році верховну владу Медини визнала Вірменія, в 647 році - Кіренаїка, в 649 році був завойований Кіпр і завершено завоювання держави могутніх Сасанидів. У 654 році біля півден­ного узбережжя Малої Азії мусульманський флот розгромив візантійську ескадру, затвердивши своє панування на морях.

Найбільшим досягненням халіфа Усмана, стало пись­мове закріплення єдиного тексту Корану (так звана «усманівська редакція»). Незважаючи на те, що перша спроба письмо­вій фіксації тексту священного Корану була зроблена Абу Бакром, але довести цю справу до кінця зміг лише халіф Усман. Поклавши в основу записи особистого секретаря Мухаммеда ібн Зайда Сабіта і дружини Пророка Хафси, Усман підготував єдиний текст, який був розісланий у найбільші міста і гарнізони.

Належачи до великого роду - Омейядів - Усман був єдиним представником «олігархії» серед мухаджирів. Постій­но балансуючи між інтересами умми та інтересами свого роду, Усман потрапив у складне становище. Призначені їм на керівні посади родичі нерідко не мали достатнього для своєї посади релігійного авторитету. Почало зростати невдоволення політикою халіфа Усмана серед мусульман, все частіше спалахували заколоти.

Під час одного з таких заколотів, 17 червня 656 року (тридцять четвертий рік Хіджри), Усмана було оточено у власному будинку в Медині збройними мусульманами, які прибули з Єгипту, Басри і Куфи. Будинок був захоплений, а Усмана було вбито із Кораном в руках.

Четвертим халіфом став Алі ібн Абі Таліб, двоюрідний брат і зять Мухаммеда. Серед більшості перших мусульман він користувався великим авторитетом за свою прихильність принципам, проголошеним Мухаммедом. Тому не дивно, що халіфом його проголосили ті самі бунтівники, які звинувачували Усмана у відступі від ісламських ідеалів. Але деякі інші сподвижники Мухаммеда, очолювані Тальхой і аз- Зубайром і підтримувані Айшею, виступили проти нього, захопивши Басру.

Одночасно з ними проти Алі виступив Му'авійа, намісник Сирії і родич Усмана, який вважав Алі винуватцем його смерті. Халіфа змусили прийняти участь в міжусобиці. У грудні 656 року, у так званій «верблюжій битві» під Басрою, Алі розбив військо Тальхі і аз-Зубайра, а через рік у великій битві при Сіффіні і військо Муравії. Але Алі не став добивати поваленого супротивника, не бажаючи проливати більше крові мусульман. У його воїнів подібна, на їхню думку «нерішучість», викликала осуд, який переріс у розкол. Спершу 12 тисяч воїнів покинули Алі, а потім відкололася релігійно- політичне угрупування харіджитів, яке повстало і проти Алі, і проти Муравії.

24 січня 661 року, при виході з мечеті міста Куф, Алі був смертельно поранений харіджитом Ібн Мульджамом, який наніс йому удар шаблею по голові. Через два дні халіф Алі ібн Абі Таліб помер. Він був похований під Куфой, де надалі навколо його мавзолею виникло нове місто - Неджеф, яке стало святинею для мусульман-шиїтів.

До моменту смерті Алі Дар аль-Іслам тягнувся від Тріполі на заході до Кабула і Амудар’ї на сході, від Закавказзя на півночі до Ємену на півдні. Період правління «праведних халіфів» названо мусульманськими істориками аср са'адат -«щасливою епохою». Після них до влади прийшли династії - Омейадів, Аббасидів, Фатимідів, Оттоманів, Сафавідів, Великих Моголів та інших, де титул правителя став спадковим. При них Дар аль-Іслам досяг небувалих успіхів у соціальній, політичній, культурній, науковій та інших сферах, але поступово була втрачена та сама «чистота» ісламу. Релігійні знання відступили на задній план, поступившись місцем матеріальним благам. У підсумку це призвело до послаблення і подальшого падіння ісламських держав під тиском європейських колонізаторів. Минуло кілька століть, перш ніж вже в наші дні Іслам знову став повертати собі колись втрачені позиції.