82. Криза дуалізму в Австро-Угорщині напередодні і світової війни.

У XX ст. Угорщина вступила, відзначивши тися­чоліття своєї державності. Підписавши дуалістичну угоду, Угорське королівство на декілька десятиріч мусило забути про національну незалежність, оскільки поступилося частиною свого суверенітету Габсбурзькій монархії та принципу спіль­ності з Австрією. Однак разом із тим Угорщина отримала багато корисного для себе. Вона набула внутрішньої само­стійності, відновила територіальну цілісність королівства в йо­го історичних кордонах, домоглася політичного рівноправ'я з Австрією. Правляча угорська верхівка отримала можливість здійснювати вплив на зовнішньополітичний курс Габсбурзької монархії. В Угорщині був встановлений конституційний лад із Державними зборами (парламентом) та підзвітним їм урядом. Залежно від ставлення до дуалізму угорські політичні сили розділилися на три течії: партія Ф, Деака (більшість у парла­менті), «лівоцентристи» та Партія незалежності. У результаті злиття перших двох у 1875 р. виникла Ліберальна партія, яка взяла курс на посилення мадяризації інших народів Транслей-танії, що відразу спричинило спротив такій політиці.

В XX століття Австро-Угорщина вступила в стані глибокої політичної кризи. З 1897 по 1914 р. в Ціслейтанії змінилися 15 кабінетів. Вони проводили непослідовний політичний курс, намагаючись шляхом окремих реформ і зовнішньополітичних акцій зміцнити стабільність у державі.

82. Боротьба за загальне виробниче право в Австро-Угорщині на початку хх ст. Виборчий закон 1907 р.

В кінці ХІХ ст. існуюче виборче право в Австро-Угорській монархії не забезпечувало справедливого (пропорційного) соціального і національного представництва в парламенті. У 1897 р. українці становили 13,2% населення, а у рейхсраті мали лише 9 із 353 місць, тобто менше ніж 2,5% від загальної кількості. Причиною цього були не лише недоліки виборчого права, а й зловживання державної адміністрації, яка перебувала в Галичині в руках поляків. Як відомо, виборче законодавство до австрійського парламенту встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення [1]. Так, представники великих земельних власників та платники високих податків, що становили 0,4% від загального числа населення, мали гарантовано близько 30% мандатів [2]. Наприкінці грудня 1904 р. центральний уряд прихильно поставився до вирішення назрілої й наболілої проблеми. 28 листопада 1905 р. прем’єр – міністр обіцяв, що у лютому 1906 р. уряд подасть на розгляд

Державної Ради проект нового виборчого закону на основі загального, безпосереднього, рівного

і таємного голосування. Восени 1905 р. за реформу виступила й основна більшість австрійського парламенту. 13 грудня 1906 р. було прийнято закон про вибори і передано

для остаточної санкції імператору, який підписав проект 26 січня 1907 р. Парламентська комісія затвердила його у такому вигляді: на загальну кількість 516 місць полякам у Державній Раді

припадало 78, українцям 28 місць. За новим законом право голосувати надавалось чоловікам, які досягли 24 років, крім військовослужбовців, злочинців, позбавлених батьківських прав,

утриманців громад та ін. Не набули виборчих прав і жінки. Депутатом міг бути обраний той, хто володів правом голосування, досяг 30 років і не менше трьох років мав австрійське громадянство. Річний ценз осілості позбавляв права голосу значну частину австрійських підданих, яка змушена була в пошуках роботи часто змінювати своє місце проживання.

Виборчий закон скасовував куріальну систему, побудовану на основі майнового цензу. Натомість вводилися виборчі округи, які поділялися на сільські й міські. У Східній Галичині було створено 21 міський округ і 19 сільських, з першого обирали по одному депутату, з другого по два. Організація міських округів відбувалася так, щоб у кожному з них вийшов лише польський кандидат, незважаючи на чималу кількість українських жителів.

Із 19 сільських округів призначено 9 округів для українців (2 мандати). Поляки з обов’язалися

не ставити у них своїх кандидаті в, хоча дану обіцянку вони схильні були проігнорувати. Інших 10 сільських округів було створено так, що з них мали вийти по одному польському й українському депутату У сільських округах вибори повинні були проходити лише у тих громадах, у яких кількість населення перевищувала 1200 жителів, решта менших громад об’єднувалися для досягнення відповідного числа ви борців. Тобто питання про об’єднання населених пунктів в один виборчий округ було розв’язане не на користь українців, оскільки в інших краях імперії виборчий округ створювали в тих громадах, де кількість населення перевищ у вала 500 чоловік. Про початок виборчої кампанії, а також час і місце проведення виборів мали повідомляти оголошення в урядових газетах і плакати. Щоб кожен, хто володів правом голосувати, допускався до голосування, мусив бути внесений до так званої «виборчої лїсти»–списку виборців конкретної громади, який складав начальник останньої. Правильність і достовірність таких списків мали виняткове значення, оскільки, як вважав Є.Олесницький, «не можна недбальством тратитианї одного голосу. Кождий голос важний і може заважити при виборах»