_-_doc

1. Головні риси та он напрямки розвитку філ. Відродж.: гуманістичний, неоплатонічний. натурфілософський

Веволюції філософської думки італійського Відродження вчені виділяють три характерні етапи:

1)гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV — середина XV ст.); (див пункт 4)

2)неоплатонічний, пов´язаний із постановкою широких онтологічних проблем (остання третина XV — перша третина XVI ст.);

3)натурфілософський (XVI — початок XVII ст.).

Цей поділ досить умовний і має не стільки хронологічний, скільки типологічний характер.

Новий етап в освоєнні європейською філософією спадщини Платона і античного неоплатонізму пов'язаний з діяльністю Марсіліо Фічіно і очолюваної ним Флорентійської платонівської Академії.Світобудова постає у філософії Марсіліо Фічіно як ієрархічно побудована єдність, в якій є не тільки ­ звичайне для неоплатонізму ­ сходження від вищого начала, бога, до нижчого щабля буття, матерії, але в якій здійснюється й внутрішній взаємозв'язок всіх ступенів ієрархії. Перехід від бога до природи розглядається у філософії Відродження, і зокрема (і чи не в першу чергу) у Марсіліо Фічіно, як проблема переходу від вищої Єдності ­ до множинності, від нерухомості божественного першопочатку ­ до руху, властивому речам видимого світу, від бога як першопричини буття ­ до існування речей. Проблема ця, неминуче набуває в даних історичних умовах теологічний характер, знаходить у неоплатоніків епохи Відродження (у Миколи Кузанського, Пліфона, Фічіно, Піко і їх послідовників) різне рішення, але загальна тенденція в них одна: до виявлення найглибшої внутрішньої єдності космосу, об'єднуючого в своїй будові і бога, і природу. (Горфункель)

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко дел­ла Мірандола (1463 ­ 1494) «Апологія», «О сущем и едином», «Гептапл». Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність ­ це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу.

Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Найбільш впливовим філософом, що розвивав ідеї неоплатонизма в епоху відродження був Микола Кузанский (1401­1464) ­ теолог (він був кардиналом), філософ, великий учений, особливо в області математики, астрономії і географії. Кузанский обгрунтовував ідею про єдність Бога і про прояв його в природі, про шлях пізнання Бога і Всесвіту. Він розвивав ідеї взаємозв'язку усіх природних явищ, діалектичного збігу протилежностей, поняття протиріччя, вчення про нескінченність Всесвіту і про людину як мікрокосмос (маленькому Всесвіту). Потужність людського пізнання Микола Кузанский бачив в здатності людини через творчу діяльність свого розуму ("людина є його розум") уподібнюватися Богові. Думки Кузанца про збіг (єдності) усіх протилежностей в Богу за своїм змістом і формою мали діалектичний характер.

Під натурфілософією мислителі XVI ст. (себе вони називали "натуральними філософами") розуміли не тільки предмет свого дослідження — філософію природи, але і природний, "натуральний" підхід до пізнання законів світоустрою, який протистоїть як книжковому знанню схоластики, так і теологічним побудовам. Специфіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософського напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших постатей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається

через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе.

2. Ренессанс як культурна цілісність

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

Створення людської естетично­художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. (і так далі. див пункт 4)

3.Ставлення ренесансного світогляду до ант та сер філ. доробку

Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й середньовічною культурами. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв´язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». «Шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.

У період Раннього Відродження виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення примирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.

У добу Відродження антична спадщина осмислювалася критично. В античності вбачали не стільки зразок для наслідування, скільки певний еталон культурного розвитку, на який слід орієнтуватися у створенні власної культури.

Ідейними джерелами філософії ренесансу були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.

Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.

Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, аздругого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Кузанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.

Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології.

Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео­центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.

Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обгрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).

Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.

І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково­раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково­філософського світогляду.

4. Антропологічна орієнтація гуманістичної філ

Першим етапом в еволюції філософської думки італійського Відродження є гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.

Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ.

За допомогою теорії "двоїстої істини"(М. Кузанський, П.Помпонацци та ін.) представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу.

Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.

5. Данте Агіл*єрі та Франческо Петрарка як предмет культу Ренесансу. Основні філософські ідеї.

Сутність нової філософії, філософії Відродження - антропоцентризм, тобто людина проголошується провідною ланкою всього ланцюга Вселенського Буття. Світ є потенціалом Бога, але Їм поставлено тільки імпульс, а природа далі розкривається і людина є вінцем творіння Природи. Людина сама - Майстер. Античність читав героїв, Середньовіччя - святих, Відродження шанує людини.

Одним з перших представників епохи Відродження, хто найбільш повно представив ці ідеї, є Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Йому належить «Божественна комедія». На думку автора, людина греховен як і весь рід людський і повинен, для досягнення раю, пройти через пекло і чистилище. Данте ратує за торжество християнської Церкви, символом якої є Беатріче, його кохана. Християнські догмати Данте не заперечує, але не протиставляє божественне і природне початок. Божественне світло, пронизуючи світ Природи, якщо не обожнює його, то виправдовує. Тим самим здійснюється взаємний вплив Божественного і Природного у світі. Людина причетний до обох природа, «... він один з усіх істот зумовлюється до двох кінцевим цілям». Оригінальність гуманістичного навчання Данте про людину полягає в тому, що життя цього Божественного творіння будується «по чеснот моральним та інтелектуальним». Все людське ставиться в залежність і підпорядкування розуму.

Інший видатний представник гуманізму відродження - Франческо Петрарка (1304 - 1374). Його «Книга пісень» включила 366 віршів, сонетів, канцони, балад. Вона розбита на два великих цикли, перший з яких присвячений життю мадонни Лаури, а другий - її смерті. Лейтмотивом циклу про життя мадонни Лаури може служити перша фраза сонета «Життя - це щастя», а епіграфом - «Нам тільки раз дається земне життя». Найзнаменитішу з творів - «Моя таємниця». У ньому поет говорить про те, що багато чого в житті робить її радісним і щасливим, надзвичайна краса і гармонія природи, найбільшим творінням якої є людина. Безсмертя він розуміє перш за все, як славу людини серед інших людей. Гуманіст пише: «Істинна слава настільки міцна, що тікай від неї, вона наздожене і буде супроводжувати: так що піклуйся про доблесть, поки живеш, тоді слава буде йти за тобою і після смерті». Любов як ніщо інше вимагає свободи особистості, адже вона дочка вільного вибору, хоч цей вибір не

залежить від волі людини, кохання народжує гаряче прагнення оцінити, пізнати, збагнути іншого і разом з тим викликає потреба самовираження, піднімає з глибини душі всі кращі сили і якості . Людина здійснює відкриття любові і через неї впізнає себе. Презирства до миру в середні століття гуманізм протиставляє прославляння світу і радощів земного існування; умертвіння плоті - гімн красі людського тіла; жертовності - вчення про самозбереженні; страждань в ім'я порятунку - культ насолоди й користі. В епоху Відродження творча діяльність людини набуває сакральний характер. Він творець, подібний Богові, він творить новий світ і найвище, що є в ньому - самого себе. Тому фігура художника-творця стає ніби символом Ренесансу. Чи не смирення, а гордість обняла його, він - «універсальний людина», причетна до усіх знань і усіх видів діяльності. Приділяючи значну увагу проблемі людини, її місця в світі і призначенням в житті, філософія Відродження не могла не визначитися у відношенні самого світу.

6. Етико-філософські дебати Поджо Браччоліні та Леонарда Бруні. (з питанням жопа. http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Italy/XV/14401460/Poggio_Braccolini/brief_leonardo_bruni_30_05_1416.phtml?id=6064 – можна прочитати, щоб ознайомитись) тільки на російській мові:

Среди последних выделяется Леонардо Бруни, прозванный по месту своего рождения — АреццоАретино (1370(?) — 1444). Ученый, писатель и политический деятель, ряд лет работавший секретарем папской курии, Бруни с 1427 г. и до смерти занимал, как и Салутати, должность канцлера Флорентийской республики. Гуманистическая деятельность Бруни исключительно активна и разнообразна: он пишет трактаты по филологии—латинской и греческой, по этике, педагогике и политике, исторические сочинения, ведет громадную переписку.

Бруни считает, что человек по природе своей стремится к «истинному благу», для того же, чтобы найти правильный путь к этому благу, необходимо следовать указаниям философии, в первую очередь античной. Последняя показывает, что путь этот заключается в добродетельном поведении, которое по своей свободной воле, являющейся свойством только человека, он должен выбрать. Для того же, чтобы эта свободная воля действовала правильно и могла произвести надлежащий выбор, необходимо образование, которое, учитывая индивидуальные особенности человека, воспитывает заложенные в нем природой хорошие черты. Причем такое образование гуманист считает необходимым как для мужчин, так и для женщин.

В этой системе, легшей в основу дальнейшего развития этики и педагогики, нет места для религии — вся она реалистична, конкретна и вполне может быть использована на практике. Из этого не следует, что Бруни и его единомышленники гуманисты были атеистами и выступали против религии. Отнюдь нет. Гуманисты не имели, да и не могли иметь смелости открыто выступить против религии, на защите которой стояла тысячелетняя традиция и весь могущественный аппарат церкви, они просто не интересовались религиозными вопросами, совсем не включали их в круг своих рассуждений, а это уже было большим шагом вперед. Не выступая против религии как таковой, Бруни, следуя за первыми гуманистами, позволяет себе резко критиковать отдельные институты и злоупотребления церкви — так в речи «Против лицемеров» он выступает против монашества. Наибольший успех имели исторические работы Бруни, в первую очередь его монументальная, состоящая из 12 книг «История Флоренции». Произведение это, написанное на классицистической латыни гуманистов, было сразу же после

своего выхода в свет переведено по повелению правительства республики на итальянский язык и стало первой исторической работой научного характера, которую создала Западная Европа. Во время торжественных похорон Бруни во Флоренции один из списков истории был положен на грудь покойного. В этом произведении» так же как во всех прочих своих исторических работах, Бруни выступает как убежденный демократ и республиканец, враг всякой монархии и тирании и как страстный патриот Флоренции, которой он посвящает особое хвалебное сочинение («Похвала Флоренции»).

Среди значительного числа единомышленников и учеников Бруни, живущих в разных углах Италии, выделяется Поджо Браччолини (1380—1459). Нотариус по образованию, активный участник гуманистического кружка Салутати, он значительную часть жизни служил секретарем при папской курии и закончил свою деятельность на посту канцлера Флорентийской республики. Живой и подвижный, Поджо много странствовал, используя различные служебные поручения для знакомств с различными странами и людьми и особенно для поисков античных рукописей, значительное количество которых он впервые обнаружил и опубликовал.

В своей обширной переписке Поджо откликается на самые различные события современности. Знаменито его письмо (1416) с описанием жизни и природы курорта в Бадене и относящееся к тому же году письмо о казни страстного борца за народ и истину, ученика Яна Гуса, Иеронима Пражского, представляющее собой настоящий панегирик этому мужественному страдальцу.

Автор большого числа моральных, филологических и политических трактатов и продолжения «Истории Флоренции», начатой Бруни, Поджо, будучи еще секретарем папской курии, сочиняет имевший большой успех сборник анекдотов, так называемых «фацеций». В нем автор излагает простые народные сюжеты на изысканном латинском языке, столь излюбленном гуманистами, стараясь этим перекийуть мост между обычно далекими друг от друга течениями гуманистической и народной литературы, что свидетельствует о громадном распространении к середине XV в. гуманистической идеологии.

Может быть, еще в большей степени говорит об этом и содействует этому широкое распространение новых педагогических идей, появление новой школы.

Подавляющее большинство гуманистов, от крупных, как Бруни и Поджо, до мелких, живущих и работающих в маленьких городах, интересовались вопросами педагогики и посвящали ей или специальные трактаты или части произведений. В обстановке широкого распространения новых гуманистических идей о воспитании, ставящих в центр системы образования создание свободной, гармонически развитой человеческой личности, естественным становится и появление новых школ. Самые крупные из них созданы педагогами-гуманистами Гуарино из Вероны и Витторино из Фельтре: первая — при дворе маркизов д’Эсте в Ферраре, вторая — при дворе маркизов Гонзаго в Мантуе. Придворный характер не превращал эти школы в замкнутые, чисто аристократические, наоборот, кроме детей властителей и их свиты, сюда имели доступ и способные выходцы из народных низов. Обе школы, особенно же школа Витторино из Фельтре, основывали всю учебную работу не на принуждении, наказаниях и угрозах, а на стремлении сделать усвоение всех предметов приятным и интересным для учащихся, недаром школа Витторино называлась «Дом радости». Кроме того, преподавание учитывало индивидуальные особенности каждого учащегося. В нем сочеталось развитие

умственных качеств и усвоение определенного материала с развитием физическим. Первое базировалось на характерном для гуманизма изучении античной, в первую очередь римской литературы, упражнениях в красноречии и стилистике, второе — на регулярных гимнастических занятиях и играх. Образование носило, таким образом, подчеркнуто гуманитарный характер и, успешно выполняя свою задачу, создавало значительное число всесторонне развитых сторонников и пропагандистов новой идеологии, идеологии светской, глубоко отличной от религиозного мировоззрения, проповедывавшегося в течение веков феодальной школой.

7. Неоепікуреїзм Лоренцо Валла та його етична позиція щодо розуміння блага, природи, задоволення, принципу шляхетної насолоди.

Лорепцо Валла (1407 — 1457) — італійський гуманіст, який багато зробив для реабілітації земних потреб людини, для утвердження нових принципів моралі. Вже представники громадянського гуманізму підкреслювали земний характер моралі, протиставляючи її моралі релігійній. Центром нової моралі для них є ідея суспільного блага, громадянського служіння, патріотичного виховання. Етика громадянського гуманізму була орієнтована на земне, діяльне життя, в якому служіння суспільству ставало моральним обов'язком кожної людини. Однак зростання особистісного начала у суспільному та культурному житті вело до виникнення в гуманізмі нового напряму, який стверджував інші моральні критерії, а саме благо окремої людини, благо особистості. Розробка цієї ідеї є головним досягненням Лоренцо Валли. Свою етичну концепцію він будує на етиці Епікура.

Філософсько-етичні пошуки Лоренцо Валли відображені у відомому діалозі "Про істинне та хибне благо", який був написаний у вигляді суперечки стоїка, епікурейця і християнина. І хоча свою власну позицію Лоренцо Балла остаточно не визначає, його найбільш промовисті сторінки присвячені саме викладу епікурейської точки зору. В основі етичних міркувань епікурейця — принцип насолоди. Дотримуючись його, Валла виводить цей принцип із самої природи людини, що полягає в прагненні до самозбереження. Життя Валла розуміє як самоцінність, і все, що йому сприяє, викликає почуття задоволення, чуттєвої насолоди. Насолода розглядається ним як вище благо. Він засуджує аскетичну мораль, уособленням якої є точка зору стоїка. Доброчесність, що стоїть поза природою або над нею, розглядається ним як насильство над людиною і відкидається. Навіть християнство переглядається Валлою з позиції епікуреїзму. Християнин теж визнає насолоду як вище благо, але перенесене в рай. Раювання тут мислиться як поєднання духовних та чуттєвих насолод, правда, більш витончених порівняно із земними.

Насолода — це мета, до якої прагне кожна людина відповідно до своєї природи, вона є щастям, блаженством і любов'ю. "Не до доброчесності, але до насолоди заради неї самої потрібно прагнути як тим, хто бажає радіти в цьому житія, так і тим, хто бажає радіти в житті майбутньому", — підсумовує свої міркування Лоренцо Валла [8, с. 224]. Він намагається реабілітувати чуттєву природу людини. Природа не може бути причиною пороку, все, що вона створила, — святе й гідне похвали. Сама природа дала людині почуття і здатність до насолоди, тому людина не новинка діяти всупереч цій природі.

В основі людської діяльності, за ним, лежить принцип власної користі. Пов'язавши особистий інтерес людини з її чуттєвою природою, Лоренцо Валла створює систему індивідуалістичної моралі, хоча він і робить спроби вивести на цій основі необхідність суспільного життя,

трактуючи його як взаємну користь і взаємну насолоду, яку люди мають від спілкування одне з одним.

8. Неоплатонізм філософії Відродження

Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту у відповідності з установками античної спадщини. Але це не просто природна істота, це особистість, що самоутверджує себе у своєму індивідуальному, самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина тепер не пасивний «образ і подоба божа», вона вже становить певну самоцінність і усвідомлює її. Ренесансний неоплатонізм, і в цьому також його відмінність від античного і середньовічного варіантів, принципово антропоцентричний. Ставлячи людину в центр космічної ієрархії буття, він робить її «богорівною» істотою. Все це свідчить про історичну прогресивність ренесансного неоплатонізму (в тому ж плані, у якому прогресивними були неоплатоііічні симпатії Лбеляра і, особливо, «природничо-науковий» неоплатонізм шартрської та оксфордської шкіл).

Свого найбільш типового виявлення ренесансний платонізм знаходить в рамках так званої Флорентійської Академії, засновником і одним з найяскравіших представників якої був Марсіліо Фічіно (1433—1499pp. ). Засновник Флорентійської Академії усвідомлював, що обґрунтування гуманістичних ідеалів, — а саме про це йшлося на цьому етапі епохи Відродження, — потребує попереднього вирішення цілої низки кардинальних проблем і серед них — проблеми місця людини у світі, відношення бога до світу і, зрозуміло, до людини. Акт творення богом світу «з нічого», одне з головних положень християнської теології, Фічіно взагалі не розглядає, хоча відверто і не піддає сумніву. Згідно з Фічіно, бог творить світ, мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в бозі, становлячи нероздільну з ніш єдність. Світ, по-суті, лише «розгортається» (схоже до Казанського) у вигляді низхідних ступенів космічної ієрархії. Таких ступенів Фічіно вирізняє п'ять — Єдине (бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

9. Проблема співвідношення Бога та універсуму, містичний пантеїзм в творчості Кузанця.

Традиционно понимая Бога как творца, «форму всех форм», немецкий мыслитель широко использовал математические уподобления и диалектическоеучение о совпадении противоположностей (абсолютный минимум и абсолютный максимум совпадают потому что и то и другое превосходит все, что может или не может существовать) чтобы по-новому осветить соотнесение Бога и природы. Николай Кузанский их сближает. Подчёркивая бесконечность Бога, он характеризует его как «абсолютный максимум», в то же время, отмечая, что любые определения его ограничены. В своей работе «Об ученом незнании» он говорит об этом так: ««Абсолютный максимум есть все, что вообще может быть, не больше и не меньше. Он есть все, что может существовать». Мир трактуется, как некое «развёртывание» Бога и познание Его самого себя. Суть своих взглядов, пантеистическая тенденция которых опирается на широчайшие философские основы от Платонаи неоплатонизмадо мистикисредневековья, Николай Кузанский выразил в формуле «Бог во всём и всё в Боге». Николай Кузанский считал, что максимально бесконечный и предельно единый Бог — это не только и не столько объект той или иной положительной религии — христианской, мусульманской или иудейской, сколько понятие, межрелигиозное, присущее вере любого народа, а различные наименования Бога, в особенности языческие, определялись не столько признаками творца, сколько признаками его творений.

10. Н. Кузанський: вчення про пізнання.

Кузанець вважав пізнання обмеженим і таким, що просувається вперед лише поступово. Філософія, на його думку, радше усвідомлює наше незнання, ніж здобуває його. Мислитель звертав увагу на активну роль інтелекту, котрий пізнає, послуговуючись припущеннями. У

самому пізнанні мислитель домагався точності та бачив знаряддя точного пізнання в математиці. Істину він вважав недосяжною, проте людина, яка подібно до Сократа усвідомлює власне незнання, стає до істини ближче. Тут можна навести його тезу із роботи «Про вчене незнання»: «…даже глубочайший Аристотель пишет в "Первой философии", что природу самых очевиднейших вещей нам увидеть так же трудно, как сове – солнечный свет, то ясно, если только наши стремления не напрасны, что все, чего мы желаем познать, есть наше незнание».

11. Нікола Кузанський: вчення про богоподібність людини.

Богоподібність людини Кузанець вбачав у її розумі. Філософ трактував людину як мікрокосм, який силою думки може охопити макрокосм та відтворює його в собі Така можливість, на думку Кузанця, визначає центральну роль людини у створеному Богом світі. Саме Кузанець бачив усе суще як троїсту модель: «малий світ» - людина; «великий світ» - універсум; «максимальний світ» - Бог, божественний абсолют. «Малий світ» є подобою «великого світу», який, у свою чергу, є подобою «максимального». Розуміння духовної сутності людини мислитель виводив з його відношення до «максимального світу», тобто до

Бога. Людина в своїй розумовій праці уподібнюється до Нього, стає немов би «Другим Богом», коли створює штучні форми.

Людський розум філософ також бачив троїсто: як поєднання відчуттів, розсудку та розуму. Тріадичне трактування розуму, як посередника між «малим» та «максимальним» Кузанець виводив із тріадичного розуміння Бога як «єдності», «рівності» та «зв’язку».

12. Марсіліо Фічіно і платонівська академія у Флоренції.

Платонівська академія у Флоренції була створена за бажанням і під патронатом Козімо Медичі, який забажав відтворити у Флоренції цей давній навчальний заклад. Його вибір одразу впав на Фічіно, якому він доручив створення академії та посаду її голови.

Філософію Фічіно вважав «осяянням розуму», сенс якого у підготуванні душі та інтелекту до сприйняття божественного світла. З цієї точки зору філософія і релігія співпадають, а їх витоками є священні давні містерії. Будучи платоніком, цей видатний гуманіст прагнув поєднати філософію Платона із християнським вченням, стверджуючи, що і перша і друга виходять із єдиного божественного логоса.

Бог розглядається Фічіно як вища, безкінечна сутність, діяльність якої породжує світ речей шляхом поступового творення (еманації). Людина займає особливе місце в світі в силу того, що її душа знаходиться у серединному положенні між божественним і матеріальним світами. Людина – мікрокосм, що пізнає макрокосм і здатність до пізнання є головною чеснотою людини, яка зливається з Богом на вищій ступені пізнання.

Також Фічіно відомий тим що переклав усі тексти Платона на латинь та написав багато коментарів до них.

13. Основні риси філософії Марсіліо Фічіно

Оскільки Платон спирався у своїй творчості на таких представників «стародавнього богослов'я» якГермес Трисмегіст, Орфей та Зороастр, Фічіно почав свою перекладацьку діяльність з текстів, що їх приписували цим авторам. На початку 1460-х років він переклав з грецької мови на латину «Гімни» та «Аргонавтікі» Орфея. Потім 1461 року переклав та опублікував трактати Герметичного корпусу. І лише після цього він 1463 року взвся за переклад діалогів Платона.

1468 року Фічіно закінчив переклад усіх творів Платона на латину та зайнявся коментуванням деяких з них. У період між 1469 і 1474 роками. Фічіно створив свій головний твір — трактат «Платонівське богослов'я про безсмертя душі» (опублікований 1482 року), в якому намагався «показати цілковите співзвуччя платонівських думок з Божественним законом», тобто узгодити та примирити давню поганську мудрість з християнством.

На думку Фічіно, філософія є «осяянням розуму», а сенс філософствування — в підготуванні душі та інтелекту до сприйняття світла божественного об'явлення. З цього погляду філософія та релігія збігаються, а їхні витоками виявляються священними містеріями давнини. Легендарні пророки (Гермес Трисмегіст, Орфей, Зороастр) були свого часу «просвітлені» божественним світлом. Згодом до цих же думок прийшли Піфагор та Платон. Тексти як Герметичного корпусу, так і платонівської традиції та християнської доктрини, на думку Фічіно, постають з єдиного Божественного Логосу.

Метафізична реальність являє собою спадну послідовність п'яти досконалостей, до яких належать: Бог, янгол (утворюють інтеллігебельний світ); душа (триєдиний «вузол з'єднання»); якість (Формат) та матерія (конституюють фізичний світ). Бог розглядається Фічіно як нескінченна вища істота, діяльність якої породжує світ речей в процесі поступового творіння (еманації). Людина займає особливе місце в світі через те, що її душа лежить в серединному положенні між божественним та матеріальним. Саме душа уособлює зв'язок між тілами в природі, допомагаючи їм піднятися до ангелів та навіть вищої божественного істоти. Завдяки здатності душі до пізнання, всі щаблі буття можуть знову повертатися в божественну єдність. Людина — це мікрокосмос, що пізнає макрокосмос, а здатність до пізнання являє собою головну чесноту людини, що зливається з Богом на вищому щаблі пізнання 1473 року Фічіно прийняв сан священика та згодом займав низку важливих церковних посад. У трактаті «Про

християнську релігію» (1474) він фактично відновив традицію ранньохристиянської апологетики.

Діяльність Фічіно викликала широкий громадський резонанс. Навколо нього згуртувалася група однодумців, своєрідне вчене братство, яке здобуло популярність під назвою Платонівської академії. Академія стала одним з найважливіших інтелектуальних центрів епохи Відродження. До її складу входили люди різного звання і роду занять — аристократи, дипломати, купці, чиновники, священики, лікарі, університетські професори, гуманісти, богослови, поети, художники.

14.Основні риси філософії Джованні Піко делла Мірандоли

Піко заглибився у вивчення східної філософії, творінь арабських і єврейських філософів і астрономів, проявив інтерес до містичних вчень і Каббали, прагнучи охопити все найважливіше і сокровенне з того, що накопичено духовним досвідом різних часів і народів.

Засвоєні різноманітні духовні впливу послужили відправною точкою для розробки власної філософської системи Піко делла Мірандоли. У грудні 1486 23-річний філософ склав «900 тез по діалектиці, моралі, фізики, математики для публічного обговорення», розраховуючи захищати їх на філософському диспуті в Римі. Диспут, для участі в якому запрошувалися вчені всієї Європи (проїзд в обидва кінці брався оплатити їм автор тез), повинен був відкритися промовою Піко, якої пізніше було дано назву «Промову про гідність людини» (видана в 1496). Нагадує швидше маніфест, ніж вступне слово, «Мова» була присвячена двом головним темам: особливому призначенню людини у всесвіті і вихідного внутрішній єдності всіх положень людської думки. У 900 тезах була укладена в стислому вигляді вся програма філософії Піко, яку йому так і не довелося повністю здійснити за решту йому неповні вісім років життя.

Значну частину тез становили положення, запозичені з творінь «латинських докторів», навчань арабів, грецьких перипатетиків, Платона і неплатників, з герметичного склепіння та Каббали. У самому великій кількості джерел полягав глибоко полемічний сенс. Автор відмовлявся слідувати якоїсь певної школи та напрямку і, приводячи судження самих різних мислителів, знаходячи в кожному з них щось гідне вивчення та використання, підкреслював свою незалежність від будь-якої з існуючих традицій. Останні 500 тез були складені «згідно з власним думку» диспутантів, і серед них особливо виділені «парадоксальні тези, що вводять нові положення у філософію» і «богословські тези, згідно з власним думку, вельми відмінні від прийнятого у богословів способу міркування».

В 1489 он закончил и издал трактат «Гептапл, или о семи подходах к толкованию шести дней творения», в котором, применяя тонкую герменевтику, исследовал сокровенный смысл Книги Бытия. В 1492 был написан небольшой трактат «О сущем и едином» (издан в 1496) — самостоятельная часть неосуществлённого программного труда, который имел целью согласовать учения Платона и Аристотеля.

Пантеистические тенденции неоплатонизма проявились у Пико гораздо сильнее, чем у Фичино. Уже в «Толковании» на «Канцону о любви» он говорит о вечном порождении мира богом. В «Гептапле» Пико, раскрывая (с помощью воспринятого из Каббалы иносказательного толкования Библии, противопоставляемого буквальному смыслу Священного писания, как «грубому» и «простонародному») «подлинный» смысл библейского рассказа о сотворении мира, дает ему не теологическое, а философское, в духе неоплатонизма, толкование. Он представляет мироздание в качестве иерархии «трех миров» — ангельского, небесного и элементарного. Чувственный мир возникает не непосредственно в результате божественного творения «из ничего», а от высшего бестелесного начала, которое единственно и сотворено богом. Мир вещей возникает из «хаоса» — материи, но она не «почти ничто» и не «близка ничто» — это материя, исполненная всех форм, находящихся в её недрах в смешанном и несовершенном виде.

Рассуждения против прорицающей астрологии» (издано в 1496), в котором он отверг астральный детерминизм в пользу свободы человеческой воли. Главный пафос этого сочинения — призыв отказаться от поисков «отдаленных», «общих», ничего не объясняющих причин явленийприроды и человеческой жизни в движении небесных светил и обратиться к исследованию того, что исходит «от собственной природы самих вещей и ближайших и связанных с ними причин».

Пико рассматривал магию, которую противопоставлял как (принимаемым им в качестве внеприродных явлений) чудесам религии, так и «суеверной магии». Натуральная магия, по мысли Пико, есть наука, «посредством которой познаются силы и действия природы, их соотношения и приложения друг к другу». В качестве практической