Зле і тілу без голови,”-

Руській землі без Ігоря[61].

Рідна земля дарує своїм нерозумним синам силу і велич та чекає на захист. Вона відчуває їх перемоги і поразки, вона робить спробу напоумити свого честолюбного сина Ігоря:

Сонце йому тьмою путь заступило;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

лютий свист зблизька встав:

див кличе з верху дерева… [11].

Та втративши відчуття обов’язку перед батьківщиною, сини втрачають і можливість чути материнські застереження про небезпеку, відверті провіщення біди сприймаються ними не як голос розуму, а як засіб утвердження самостійності та незалежності: «жадоба спробувати Дону великого знамення йому (Ігорю. – І.С.) заступила» [11].

На думку автора, бути незалежним від рідної землі – значить бути переможеним своїми амбіціями, а відтак – і ворогами. Чим далі військо Ігоря віддаляється від кордонів Русі, тим відчутнішою і реальнішою стає загроза бути знищеним. У якості конкретно-географічних кордонів у «Слові…» виступають ріки: вони виявляють межі вітчизни, той, хто їх пересікає, має готуватися до загибелі.

Творча уява дала авторові «Слова…» можливість побачити величезні простори рідного краю від берегів Чорного моря до Новгорода й від Волги аж до Карпат. І чим ширше охоплено рідну землю гострим зором оповідача, тим вона конкретніша, тим життєвішим стає її образ: оживають і розмовляють ріки, звірі, птаство.

Велику роль у розкритті образу Руської землі відіграють описи природи, створені у руслі народнопоетичних традицій з широким використанням мотивів та образів давньої слов’янської міфології (деякі сили природи уособлені в образах богів стародавніх слов’ян: сонце – Дажбога, чи Хорста, вітер – Стрибога тощо), що стають втіленням прадавньої народної пам’яті, самого духу Русі.

Відчуття безмежності просторів рідної землі досягнуто в поемі через опис сходу сонця й зір вечорових, сяйва сонця, наростання дощових буряних хмар, в яких тремтять сині блискавиці, витьохкування солов’їв й крику галок уранці. Усвідомлення безмежних просторів Русі посилюється численними образами птахів, що здійснюють великі перельоти, образами вітрів.

Пейзажі у «Слові…» надзвичайно лаконічні і, при цьому, масштабні. Характерно, що у творі відсутні статичні описи природи, —тут вона виступає і як складова частина рідної землі, і як дієвий фактор, тісно пов’язаний з долею та вчинками героїв. Автор «Слова…» не згадує про предмети, які оточують його героїв, а звертає увагу на те, що відбувається навколо, говорить про дію, а не описує картини. Наприклад, Донець розмовляє з Ігорем, допомагає йому, гойдає князя на хвилях, одягає його теплою млою під тінню зеленого дерева, стереже його гоголем на воді.

Тварини, дерева, трава, квіти, вся природа і навіть міські стіни щедро наділяються автором людськими почуттями, здатністю розрізняти Добро і Зло, співчувати першому і ненавидіти друге, вони попереджають русичів про нещастя, переживають з ними горе і радість.

Між світом людей і світом природи немає чітких меж, і тому люди перетворюються у тварин і птахів, а тварини й птахи беруть участь у страшних справах людей. Однаково страждаючи від війни і печалі, люди і природа нероздільні у «Слові…».

Образу Руської землі, наповненої містами, лісами, річками, голосами тварин і співом птахів, протиставлений образ порожньої похмурої Половецької землі з «небитими дорогами». На думку Б.Гаспарова, Руська земля є узагальненим образом, що включає в себе у «Слові…» весь реальний, живий, «цьогобічний» світ³⁴. Половецька земля, або «Поле», не співвіднесена з Руською землею безпосередньо в просторі. Це принципово новий — потойбічний — світ, властивості якого вимірюються іншими категоріями. Руська земля характеризується просторовими обмеженнями, має певні кордони, роль яких виконують ріки. На відміну від цього, половецька земля не має обмеженого простору. Вона постає у якості стихії –«чорних туч», що з моря ідуть, синіх блискавок, великого грому. У часи нещасть стихія розливається, виходить з берегів і накриває Русь, а від усвідомлення цієї стихійності Степ стає ще страшнішим і непередбачуванішим.

Автор визначає своєрідну константу людського існування: рідна земля сповнена життя і дарує це життя своїм дітям, чужина – мертва, і той, хто потрапляє в цю чужину, втрачає здатність жити. Власне, у «Слові…» чітко сформульована художня антитеза «тут» (вдома) – «там» (на чужині), яка пізніше, у національній літературі ХІХ-ХХ століття, стане визначальною для характеристики людського існування поза межами Батьківщини.

Отже, Руська земля – основний художній образ «Слова…». Завдяки своєму широкому ідейно-художньому світогляду автор зумів у цьому образі охопити і представити, по суті, всю велику Русь як єдине ціле у просторі і часі.

Продовження активного життя «Слова про Ігорів похід» забезпечене героїчним пафосом, співзвучним і нашій добі, утвердженням гуманізму і гармонії людських стосунків, без яких потерпаємо і ми, люди ХХІ століття, гостротою політичної проблематики (а чи наші сучасники не схожі у своєї політичних амбіціях на давнього Ігоря і чи їх дії не мають таких же наслідків, як і похід 1185 року?). «Слово…» велике і сучасне глибоким, трагічним у своїй масштабності патріотизмом, синівською турботою про долю вітчизни.