Лекція 1.

Предмет логіки.

1. Логіка як наука, що досліджує мислення.

2. Логічна форма як структура думки. Закони та форми мислення.

3. Поняття про мову логіки висловлювань. Формалізація вербальних виразів.

Логіка – наука про мислення як засіб пізнання. Пізнавальна проблематика є однією з найважливіших в філософії. Логіка, що вивчає мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука.

Слово “логіка” походить від давньогрецького слова “логос”, що означає “слово”, “смисл”, “думка”.

Поняття “логіка” має кілька значень:

1 – закономірності, що існують в речах зовнішнього світу (логіка розвитку подій, логіка речей).

2 – здатність людини відображати ці закономірності (здатність людини мислити).

3 – послідовність та несуперечливість міркувань (“у нього є логіка”, “в цих міркуваннях немає логіки”).

4 – навчальна дисципліна

5 – наука, що вивчає мислення.

Нас передусім цікавить логіка як наука, що вивчає мислення. З цього визначення випливає, що предметом логіки є мислення.

Однак мислення не є предметом лише логіки. Окрім логіки мислення вивчають інші науки – психологія, кібернетика, фізіологія вищої нервової діяльності; однак специфікою логіки є те, що вона вивчає мислення з точки зору виявлення закономірностей, якими керується людина у процесі пізнання.

Серед наук, що вивчають мислення, найближчою до логіки є філософія, однак їх підходи де в чому різняться – тоді як філософія досліджує умови можливості пізнання, відповідності знання реальності, співвідношення мислення і буття, логіка має своїм предметом передусім форми правильних міркувань, а також ті правила й закони, за допомогою яких відбувається мислення.

Отже, можна навести таке визначення логіки: логіка – це наука про закони і форми правильного мислення.

Предметом логіки є мислення, складний і багатогранний процес. Для чіткого визначення логіки слід розглянути пізнання взагалі і абстрактне мислення зокрема, як один із ступенів пізнання.

Процес пізнання має два ступеня: чуттєвий і раціональний. В чуттєвому ступені виокремлюють три форми пізнання:

Відчуття – відображення окремих властивостей предметів та явищ дійсності. Це перша елементарна форма чуттєвого пізнання, що дає безпосереднє відображення дійсності через органи чуття. (колір, запах тощо).

Сприйняття – віддзеркалення предметів і явищ у їх наочній цілісності. Це складніша за відчуття форма пізнання, для неї характерна пов’язаність відчуттів у цілісний образ (форму, колір і запах ми ідентифікуємо як квітку).

Уявлення – така форма чуттєвого пізнання, яка продукує інформацію про предмет, який людина сприймала раніше, у вигляді наочних образів. Характерною рисою уявлення, порівняно з відчуттям і сприйняттям, є те, що уявлення безпосередньо не пов’язане з предметом, воно не потребує безпосереднього впливу предмета на органи чуття і може виникати на основі минулого сприйняття предмета (згадка про відсутній предмет, дискусія про колись сприйняте).

Наступним ступенем пізнання є абстрактне мислення.

Абстрактне мислення – це форма опосередкованого і узагальненого відображення дійсності.

До характерних особливостей абстрактного мислення належать узагальненість, опосередкованість, активність відображення а також нерозривний зв’язок із мовою.

Узагальненість – це така риса абстрактного мислення, яка розкриває його здатність характеризувати предмети та явища через сукупність їх суттєвих ознак. Саме на рівні абстрактного мислення виникають поняття (“людина” – узагальнене поняття, в якому фіксуються суттєві, характерні, загальні ознаки і абстрагуються від конкретних, одиничних, випадкових).

Опосередкованість – це фіксація факту незалежності знання від предмета. Це передбачає, що в процесі утворення нового знання можна звертатись не до самого предмету, а до вже здобутих знань про нього, тобто опосередкованість дає можливість, не звертаючись щоразу до безпосереднього досвіду, мати нове знання (якщо я знаю, що йде сніг, то не виглядаючи у вікно, роблю висновок, що погода не сонячна).

Активність відображення – характеристика мислення, яка передбачає його цілеспрямованість. На чуттєвому рівні предмети діють на нас незалежно від нашого бажання. У процесі мислення ми свідомо ставимо певну мету, визначаємо хід міркувань, аналізуємо той чи інший аспект відображуваного предмета, перетворюємо і змінюємо наші знання про дійсність.

Нерозривний зв’язок із мовою передбачає, що в мові значною мірою втілюється мислення, мова виступає матеріалізацією мислення. Мова постає не лише як засіб фіксації та передачі інформації, вона також містить спосіб здобуття знань. Мислення без мови неможливе. Будь-яка думка може виникнути й існувати лише на базі мовного матеріалу, тобто словесно виражена. Абстрактне мислення є мовним, словесним мисленням, адже в мові проявляються особливості абстрактного мислення - слово і узагальнює, і опосередковує, і фіксує певну думку про предмет.

Мислення має властиві йому форми.

Формами мислення є поняття, судження, умовивід.

Поняття – форма мислення, що відображає предмети та явища через сукупність їх суттєвих ознак.

Судження – форма мислення, що відображає зв’язок між предметом та його ознакою. Воно має вигляд утвердження чи заперечення належності предмету певної ознаки чи властивості (“ромб має 4 кути”, “дехто не знає англійської мови”).

Умовивід – форма мислення, завдяки якій з одного чи кількох суджень отримується нове судження. Це зв’язок суджень між собою.

Ці три форми мислення постають як різні структурні рівні мислення, утворюючи ієрархію: поняття є складовою частиною судження, яке, в свою чергу, є компонентом умовиводу.

Аналізуючи форми мислення, слід мати на увазі важливе філософське розрізнення між змістом і формою.

Зміст – сукупність елементів і процесів, певним чином пов’язаних між собою, котрі утворюють предмет чи явище.

Форма – спосіб зв’язку елементів та процесів, що складають зміст.

Мислення також має формальний і змістовний бік. До змісту належить те, про що мислиться. А форма думки – це спосіб зв’язку структурних елементів чи складових частин думки. Форма тут постає як структура, незалежна від змісту думки, одна й та сама форма може мати різний зміст, тобто тут йдеться про певне абстрагування від конкретного змісту і виокремлення лише логічної будови думки (аналогії цього ми знаходимо в лінгвістиці, математиці та ін. науках). Іншими словами, структура думки – це її будова, спосіб поєднання складових думки. Отже, логічні форми – це види мисленнєвих структур, які незалежні від конкретного змісту думки, і фіксують лише спосіб зв’язку її основних компонентів.

Особливістю формальної логіки є те, що вона досліджує саме форму, структуру думки, абстрагуючись від конкретного змісту.

Окрім форм мислення, до царини логіки входять і суттєві відношення між ними в процесі міркування. Правильне мислення передбачає, що між формами мислення існує послідовний, несуперечливий, обґрунтований зв’язок. Цей зв’язок забезпечується логічними законами. Дотримання законів логіки – необхідна умова досягнення істини в процесі міркування.

Логічний закон – внутрішній, суттєвий, необхідний зв’язок між логічними формами у процесі побудови міркувань.

Формально-логічні закони в сучасній логіці розглядаються як логічні тавтології, що обумовлюють правильність міркувань. Завдяки цим законам виведення нового знання із істинних суджень з необхідністю веде до істини.

До основних законів логіки належать:

закон тотожності

закон суперечності

закон виключення третього

закон достатньої підстави.

Співвідношення між формами та законами мислення має такий вигляд: форми постають як вихідні елементи, з яких будуються міркування і в яких акумулюється та функціонує знання, а логічні закони – це відношення між формами мислення, згідно з законами будуються міркування, системи міркувань, теорії тощо.

Логічні закони гарантують правильність мислення. Слід розрізняти істинність і формальну правильність: істинність/хибність стосується змісту мислення, і встановлюється при співвідношенні судження з дійсністю (“іде дощ” істинне тоді, коли іде дощ) а правильність/неправильність є характеристикою форми міркувань (якщо А то В, А, отже В). Отже, з точки зору змісту думка може бути істинною чи хибною, а з точки зору форми – правильною чи неправильною. Тобто істинність – це відповідність думки дійсності, а правильність – дотримання законів і правил логіки.

До компетенції логіки належить лише формальний бік міркувань, тобто правильність, а перевірка суджень на істинність входить до завдань інших наук. Хоча логіка враховує істинність суджень, в фокусі її уваги знаходиться правильність міркувань.

Хоча істинність і правильність характеризують різні аспекти мислення, вони тісно пов’язані: для отримання істинного висновку необхідні дві умови – істинність засновків і правильність міркування. При недотриманні якоїсь із цих умов висновок буде будь-яким.

Закони та форми мислення постають як ідеальні об’єкти. Своєрідністю предмета логіки є те, що він безпосередньо не даний. Процес дослідження форм мислення та різних відношень між ними безпосередньо даним має матеріальне втілення мислення, а саме мову. Таким чином мова постає як емпірична реальність для логіки.

В загальному розумінні мова – це знакова інформаційна система, що виконує функцію формування, збереження та передачі інформації в процесі пізнання дійсності і спілкування між людьми. Під кутом зору логіки можна використати таке визначення: мова – система знаків із заданими відношеннями творення й перетворення.

Будь-який акт спілкування передбачає наявність:

по-перше, засобів спілкування (слова, знаки)

по-друге, систему предметів явищ, позначуваних знаками (позалінгвістичні об’єкти, предмети, явища зовнішнього світу)

по-третє, системи, між якими відбувається спілкування (комуніканти, тобто учасники спілкування).

На основі цього між знаками та знаковими системами утворюються різні відношення. Виділяють 3 типи відношень:

між знаками у знаковій системі (синтаксичне)

між знаком та позначуваним об’єктом (семантичне)

між суб’єктом та знаковою системою (прагматичне).

Ці типи відношень називаються семіотичними. Відповідно семіотика має 3 рівні аналізу знакових систем:

Синтаксичний – досліджує знаки самі по собі, визначають принципи творення, перетворення і зв’язку між знаками.

Семантичний – дослідження інтерпретації, тобто співвідношення знака і значення.

Прагматичний – висвітлення комунікативної функції, тобто відношення між знаковою системою та її носієм.

В логіці, як науці, що вивчає мислення з точки зору його форм, виникає потреба використання символів для позначення структурних елементів думки. Це зумовлене необхідністю абстрагуватись від змісту міркувань. Введення символів (знаків) із чітко зафіксованими значеннями передбачає звернення до штучної мови.

Мови поділяються на природні та штучні.

Природна мова виникає стихійно, головне її призначення – бути засобом комунікації між індивідами. Її характерні риси – багатство виражальних засобів і широта охоплення найрізноманітніших явищ, але разом з тим – нечіткість і багатозначність.

Штучна мова створюється для фіксації способів, засобів та результатів пізнання, головна її мета – ефективно зафіксувати і точно передати інформацію. Штучна мова виникає на базі природної, це схематизація природної мови.

До штучних мов належать різноманітні шифри, а також мови математики та логіки. Мову логіки прийнято називати не штучною, а формалізованою. Формалізація у логіці – це виявлення логічної структури думок, виведення формул, встановлення всіх складових того чи іншого судження. Формалізація передбачає аналіз змісту за допомогою засобів формалізованої мови.

Формалізована мова – це сукупність спеціалізованих мовних засобів із суворо фіксованими правилами утворення різноманітних виразів і правилами приписування цим виразам певних значень.

Сучасний рівень розвитку науки передбачає широке використання формалізованої мови, яка має ряд переваг над природною. До цих переваг належать: стислість (формула заміняє розлогий вираз природної мови), точність (усунення багатозначності), наочність (формула вказує на відношення між об’єктами, (Н2О, жоден S не є Р )).

В логіці перші спроби введення символів були зроблені Арістотелем, однак найширше формалізація використовувалась в математичній логіці. Формалізована мова є основою логіки висловлювань, чи пропозиційної логіки.

Логіка висловлювань – це логічна теорія, що досліджує операції з дескриптивними (описовими) висловлюваннями, тобто такими, яким може бути приписано значення істина/хиба. При цьому абстрагуються від смислового значення висловлювання, внутрішня структура простих висловлювань не аналізується.

Логіка висловлювань має свою штучну (формалізовану) мову.

Лекція 2.