Кріпосні селяни

Тяглові селяни “похожі” (вільні)

Службові селяни

Церковне життя. Берестейська унія

Чинники, які активізували унійні настрої в українському суспільстві:

внутрішні

зовнішні

- державна підтримка католицького - перетворення церкви у чинник

наступу з боку Речі Посполитої; економічних інтересів;

- авторитет Римської курії; - моральна деградація духовної ієрархії

- єзуїтська пропаганда; - загальна дезорганізація церковного

життя;

-“Календарна реформа” - окатоличення української еліти та

Папи Григорія ХІІІ (1582р.) занепад інституту духовного

патронату;

- прагнення утвореного у 1589 р. - втручання у справи церкви

Московського патріархату світської влади;

встановити контроль над Київською - зростання анархії з боку братств.

Митрополією;

- неконструктивна політика

Константинопольської патрархії;

Внаслідок цього, у частини українських ієрархів визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

Сподівання на встановлення релігійної стабільності, прагнення українського духовенства, шляхти та міщан до зрівняння в правах з католиками, бажання зберегти свої земельні володіння та звільнитися від податків робили унію принадною для різних груп українського суспільства, що бажали дійти компромісу з Польщею.

На початку 90-х рр. ХVІ ст. розпочалася організаційна підготовка до унії. З метою погодження її умов з 1590 до 1595 р. православними єпископами було проведено 5 синодів. Вони сподівалися, що задумана справа буде розв’язана шляхом переговорів на відкритому соборі обох церков, зі взаємними поступками та приязню. Але скоро стало зрозуміло, що до відкритої дискусії суспільство не готове, і тому обговорення всіх питань відбувалося таємно.

Дізнавшись про підготовку до унії, православна громада вибухнула обуренням. Дії відступників рішуче засудив К.Острозький. За таких умов від унії відступилися Г. Балабан і М. Копистенський. Однак події вже набули незворотного характеру.

Погодивши всі питання, Київський митрополит М.Рогоза та польський король Сигізмунд ІІІ для офіційного проголошення унії скликали церковний собор, який розпочав роботу 6 жовтня 1596 р. у Бересті (нині м. Брест, Білорусія). Однак, єдиного собору не відбулося. Духовенство відразу поділилося на два окремих і ворожих собори. Спроби об’єднатися провалилися. Розкол став реальністю.

9 жовтня представник Константинопольського патріарха Никифер позбавив Київського Митрополита та його однодумців-єпископів сану за самовільне піддання Папі. Уніатський собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та учасників Православного собору прокляттю. Він також затвердив акт про об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському.

Уніати визнали зверхність Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви і прийняли католицькі догми. В той, же час, вони зберігали східний обряд, церковнослов’янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, вживання старого (Юліанського) календаря. Нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватися. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта та міщани одержували право займати посади у державних та міських урядах. Уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Рішення Берестейської унії ще більше розколювали українське суспільство за релігійною причетністю. Поруч з православною і католицькою активно почала діяти щойно утворена греко-католицька церква, посиливши позиції католиків і послабивши православний табір. Водночас становище самих греко-католиків було досить хитким. Православні вбачали в них зрадників, а католики розглядали їх як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії католики і уніати розгорнули широкий наступ на православну церкву: 1) офіційно заборонили православну віру і переслідували її прихильників; 2) відбирали православні храми і спустошували монастирі; 3) забороняли будувати церкви і школи; 4) не дозволяли здійснювати культові відправи; 5) жорстоко придушували будь-які спроби спротиву з боку міщан.

Загроза існуванню православ’я підняла на його захист здорові сили українського суспільства. Братства та українські шляхтичі-патріоти відстоювали інтереси грецької церкви на сеймиках і в судах. Сильною зброєю стала публіцистична література, в кінці ХVІ- на початку ХVІІ століття на допомогу православному табору прийшло козацтво.