Галицько-Волинське князівство – європейська держава

Галицько-Волинська держава та збереження державотворчих традицій. У контексті розробки проблеми державотворення слід відмітити, що утворення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. Як відомо Галицько-Волинське князівство було державно-територіальним утворенням із столицею Галичем, що склалося з Галицької і Волинської земель. Засновано у 1199 р. Романом Мстиславичем колишнім волинським князем, який об’єднав Волинське і Галицьке князівства. Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі ХІІІ ст. є Галицько-Волинський літопис, який зберігся у складі кількох літописних зводів, головні серед них – Іпатіївський поч. ХV ст. і Хлєбніковський ХVІ ст. Саме Романа Мстиславича у Галицько-Волинському літопису вперше названо “самодержцем всєї Русі”.

Галицько-Волинське князівство ще на 100 років продовжило державність Київської Русі. Своєї могутності воно досягло за часів Данила Галицького, політикою якого було закладено підвалини специфічного українського самоусвідомлення, власної ідентичності. Він досить вміло маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, наріжним каменем якої стали компроміси.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство розвивалося на єдиній українській основі. Поряд із сильною князівською владою, яка зберегла за собою судові повноваження у Галицько-Волинському князівстві була на високому рівні організація державного ладу, тут постійно діяв такий важливий державний інститут як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. У Галицько-Волинській землі як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася вотчинна система управління. Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою ордою, захистило країни Західної Європи від монголо-татарської навали, підтримувало тісні стосунки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо.

Галицько-Волинська держава була відчутним геополітичним чинником в Європі та вітчизняній історії, оскільки вона успадкувала політичну традицію Київської держави. Позиція Галицько-Волинської держави суттєво вплинула на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту держави (Роман Мстиславович, Данило Романович) були серед найпомітніших постатей європейської політики. За своїм політичним становищем, територією, економічною, військовою могутністю, рівнем культури вона була однією з найбільших держав, що, за винятком Чернігівського князівства, об’єднувала всі етнічні українські землі й розвивалася на єдиній етнічній основі (Київська держава була поліетнічною).

В історичній науці дискусійною залишається проблема історичної спадщини Давньоруської держави, існують різні наукові концепції відносно того, хто є спадкоємцем Київської Русі, її наступником. Так, наукова концепція російського історика М. Погодіна полягає в тому, що Київська Русь – початковий етап історії Росії; наступницею Київської держави стала Московська держава.

Видатний український історик М. Грушевський, спираючись на автохтонну теорію походження слов’ян, показав, що історія, державність та культура Київської Русі створилися в першу чергу, українцями, адже основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди не переселявся, освоював усі багатства території, користувався ними, створивши тут свої звичаї, мову, культуру. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько–Волинське князівство.

Концепція радянських істориків: спадок Київської Русі – це спільний здобуток трьох народів – українського, російського і білоруського.

У сучасній історичній науці це питання залишається дискусійним, тісно пов‘язаним з політичними інтересами. Українські історики у новітніх наукових дослідженнях (“Історія України” /За загальною редакцією В. Смолія. – К., 2000, Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. “Україна: поступ історії” – К., 2003, Губарєв В. Історія України. – Донецьк, 2004, Гончарук П. Історія України. –К., 2005), з сучасних позицій осмислюючи вітчизняну історію, доходять до висновку, що Київська Русь дала початок трьом народам – українському, російському і білоруському, стала витоком державності та культури кожного із них. А історики В.Шевчук та М.Тараненко (“Історія української державності”. - К., 1999), В.Світлична (“Історія України”. – Київ – Львів, 2003), погоджуючись у цілому з цим висновком, водночас зазначають, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі.

Підводячи підсумки, підкреслимо, що Київська Русь та Галицько-Волинська держава відіграли важливу роль в історичній долі українського народу. Передові для того часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство і ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені – все це сприяло тому, що Київська Русь зайняла провідні позиції в Європі. Утворення та розвиток Галицько-Волинського князівства (др. пол. ХІІ – перша пол. ХІV ст.) стала історичною формою української національної державності. Вже в період Київської Русі держава виконувала ряд економічних функцій, регулювала окремі соціально-економічні процеси. В подальшому ці функції розширюються, вдосконалюються. Діють вони і в сучасних умовах розбудови української держави.