Konspekt_lektsy_po_ukr

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

УДК 81.2.УКР ББК 811.161.2 Н-50

Друкується за рішенням методичної комісії Донбаської національної академії будівництва і архітектури (протокол № 8 від 19.11.2012 р.)

Рецензенти: кандидат філол. н., доцент Н.О. Ковальова

(Донбаська національна академія будівництва і архітектури),

кандидат н. з державного управління, доцент О.М. Вольська

(Донбаська національна академія будівництва і архітектури)

Укладачі – автори: Назар Р.М., Гапонова Т.М.

Н-50 Українська мова за професійним спрямуванням для студентів

спеціальності «Менеджмент організацій». Конспект лекцій / Укладачі – автори: Р.М. Назар, Т.М. Гапонова. – Макіївка: ДонНАБА, 2012. – 202 с.

Конспект лекцій містить матеріали з різних аспектів усного і писемного професійного спілкування. Розглядаються особливості наукового мовлення, питання культури фахового мовлення і специфіки мовлення фахівця.

Перед кожною темою подаються ключові слова та поняття, структура теми, що полегшить сприйняття і засвоєння студентами нового матеріалу. Конспект лекцій складено на основі програми навчальної дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням», затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 21 грудня 2009 року № 1150; зі змінами внесеними згідно наказу МОН № 259 від 29.03.10 року. Матеріал використано з посібників, підручників відповідного фахового спрямування, творчого доробку викладачів ДонНАБА та забезпечує студентам економічного напрямку підготовки відповідну фахову комунікацію в навчальних ситуаціях і сприяє їх підготовці до спілкування державною мовою в умовах майбутньої роботи на підприємствах і в організаціях України.

Призначений для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, державних службовців, а також стане у нагоді всім, хто прагне вдосконалити майстерність професійного спілкування.

УДК 81.2.УКР ББК 811.161.2 Н-50

© Донбаська національна академія будівництва і архітектури, 2012 © Назар Р.М., 2012 © Гапонова Т.М., 2012

2

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1.

«ЗАКОНОДАВЧІ ТА НОРМАТИВНО-СТИЛЬОВІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ.НАУКОВА КОМУНІКАЦІЯ ЯК СКЛАДОВА ФАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

ТЕМА 1.

ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

Структура теми

1.Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

2.Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

3.Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

4.Професійна мовнокомунікативна компетенція.

5.Мовні норми.

6.Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Ключові слова і поняття:

мова, спілкування, українська мова за професійним спрямуванням, національна мова, державна мова, літературна мова, норма літературної мови, типи норм, мовний стиль, жанри, офіційно-діловий стиль, текст, мовна норма.

1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

Курс «Українська мова за професійним спрямуванням» є одним з найважливіших курсів вищої школи та майбутньої діяльності фахівця. Важливою складовою частиною майбутньої діяльності, іміджу й успіху фахівця є вміння спілкуватися.

Мова є не лише засобом спілкування, це – спосіб сприймання світу, відтворення його у свідомості людини.

Спілкування – це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною

іншій.

Мета професійного спілкування – врегулювання ділових стосунків у державній, правовій, виробничій, професійній сферах життя через спілкування.

Українська мова за професійним спілкуванням – це різновид сучасної української літературної мови, специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у будь-якій сфері професійної діяльності фахівця в Україні.

Мета практичного курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» –

сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах; виробити навички практичного володіння мовою у різних видах мовленнєвої діяльності залежно від професійних потреб; формування та розвиток національно свідомої особистості, яка вільно володіє державною мовою у процесі комунікації, відрізняється свідомим ставленням до мови, високою мовною компетентністю і готовністю до подальшого професійного навчання.

Завданням курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» є:

1.Опанувати знання з основ професійного спілкування.

2.Оволодіти основними особливостями сучасної української літературної мови, вимогами усного і писемного мовлення, етикетними формулами, мовними засобами й навичками комунікативного їх використання у різних професійних ситуаціях.

3.Формувати національно свідому, духовно багату особистість майбутнього фахівця, який вміє використовувати мовні знання у професійній практиці.

3

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

4. Виховувати повагу до сучасної української мови, української культури, формувати мовленнєву компетентність майбутнього фахівця.

Для того, щоб успішно оволодіти мовою професійного спілкування, необхідно знати власне мову– тобто сформувати мовну компетенцію, вміти використовувати здобуті знання на практиці, поєднувати вербальні та невербальні засоби спілкування – тобто сформувати комунікативні навички.

2. Поняття національної та літературної мови.

Мова – 1. Здатність людини говорити, висловлювати свої думки. 2. Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок.

Національна мова – мова, якою спілкуються представники однієї національності. Державна мова – офіційно визнана і прийнята для спілкування у державних

установах та армії, у спілкуванні між юридичними особами.

Літерат́урна мова– спільна мова писемності одного, іноді декількох народів: мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна

форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям. Це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова – одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами– діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові. Літературна мова ̶ це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності. Зміст поняття літературна мова змінюється у процесі історичного розвитку.

3. Найістотніші ознаки літературної мови.

Поняття літературної мови та мовної норми

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення

4

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1.створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2.ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – творилась митцями слова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови –це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

‒орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

‒графічні (передавання звуків на письмі),

‒орфографічні (написання слів),

‒лексичні (слововживання),

‒морфологічні (правильне вживання морфем),

‒синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

‒стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

‒пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю,

стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

5

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Условниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфа́віт і алфаві),́фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

Упроцесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Стилі та жанри української літературної мови

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

В українській літературній мові звичайно виділяють п'ять функціональних стилів:

‒науковий,

‒офіційно-діловий,

‒публіцистичний,

‒стиль побутового мовлення,

‒художній.

Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому

жанрах.

Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Основні ознаки стилів та їх жанрів можна подати у вигляді таблиці (див. табл. 1). Таблиця 1

Стилі і жанри мовлення

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

7

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

Основні риси офіційно-ділового стилю

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет,

розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI-XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси:

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2 Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3.Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типуу зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4.Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5.Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

6.У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

7.Найхарактерніші речення – прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

У зв'язку з тим, що однією з найістотніших ознак літературної мови є її нормативність, правильність, стандартність, історія вивчення сучасної української літературної мови зводиться насамперед до простеження того, як розвивалися, усталювалися її літературні норми, зокрема, як нормувалася її орфографія, словниковий склад, фонетична і граматична система, як витворювалися її стилістичні норми.

8

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

4.Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційноділовому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (XV-XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярії та мови австро-угорських і польських канцелярій.

Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних реквізитів (за класифікацією управлінських документів).

Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи, пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов'язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

З огляду на підстилі та жанри офіційно-ділового стилю найголовнішими його мовними засобами є такі.

Лексика. В основі ділової української мови лежить загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, міжстильова, так звана книжна лексика. Відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, розробляється), дієслова (здійснювати, надсилати, призначити), вмотивовані слова, що відповідають змістові документа: синоніми (замісник – заступник); іншомовні слова (за доцільністю вживання).

Книжна лексика характерна для стилів, які здебільшого мають писемні вираження (науковий, діловий, художній і публіцистичний). Значне місце в ній посідають слова із суфіксами -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво: функціонування, примирення, покоління,

товариство, співробітництво. Незначний рівень книжності мають дієслова на -увати, -

ювати: торгувати, утримувати, уповільнювати, заповнювати, віддієслівні іменники на - ння, -ття: спостереження, прийняття, посвідчення, прибуття.

Для ділового мовлення важливе значення має синонімія, адже вона покликана якнайточніше відтворювати найтонші елементи людської думки. Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок, а уміле їх використання робить мовлення багатшим, досконалішим. Добираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати відтінок значення, стильову належність певного слова. Прикладами синонімів є: документи – ділові папери, джерела, першоджерела; думка – твердження, ідея, задум; реалізація – виконання, втілення, здійснення, впровадження; період – етап (епоха, ера), час, пора, вік, проміжок часу; рішення – вирішення, розв'язання, розв'язок, ухвала, постанова, присуд, вирок, вердикт.

Для багатозначних слів і омонімів основним джерелом точної передачі значення є контекст – змістове оточення слова, вжитого в тексті. Зважати на лексеми, які стоять поряд із певним словом, слід також і при перекладі («заместитель директора» и «временный заместитель» – не одне й те саме).

Особливої точності у вживанні однозначності вимагають терміни. Серед термінологічної лексики є низка слів, якими послуговуються мовці в різних стилях:

9

НазарР.М.,ГапоноваТ.М.Українськамовазапрофесійнимспрямуваннямдляспеціальності«Менеджменторганізацій»

аргумент, дослідження, теорія, чинник, справа, стимул. Але найчастіше терміни належать до певної сфери мовлення. Наприклад, у науковій: експеримент, гіпотеза, дедукція,

індукція, лексикологія, синтаксис, в адміністративно-діловій: циркуляр, акт, бюджет, протокол, формуляр.

Під час укладання ділової документації певні труднощі створюють пароніми (спільнокореневі слова, схожі за будовою й вимовою, але різні за значенням, про них ітиметься в частині, присвяченій лексичним нормам професійної мови). Незначна різниця у вимові слів ускладнює їх засвоєння, призводить до неправильного вживання. Тому, щоб уточнити значення та правопис потрібної лексеми, варто звертатися до відповідних словників. Наприклад: поживний – споживчий – споживацький: поживний – придатний для споживання, їстівний: поживні речовини, споживчий – той, що слугує для задоволення потреб споживання: споживчий ринок; споживацький – властивий тому, хто прагне задовольнити власні потреби: споживацькі інтереси.

Морфологія. На рівні словоформ правильне вживання передбачає вибір найточнішої граматичної форми слова (відмінків прізвищ, слів при звертанні; вживання конкретних форм роду – назви посад, професій – і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (ми, Ви) та форм дієслів – інфінітива, першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу).

Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються дієприкметники теперішнього часу; з інших мов, зокрема з російської, такі форми замінюються прикметниками або іменниками:

Синтаксис. Документ, в основному, має бути розповідним, а отже, повинен містити розповідні поширені речення, найчастіше прості з прямим порядком слів, у деяких документах – складні з умовними, причиновими підрядними частинами. Можливе вживання інфінітивних конструкцій та розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати вказівки). Вставні слова та словосполучення вживають на початку речення. Широко використовують віддієслівні іменники.

Важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях (окремим аспектом нашого курсу є питання правильного вживання при перекладі та оформленні документів – і ділових, і наукових – прийменника по). Стійкі вислови є засобом називання предметів, явищ, процесів, виникли шляхом переосмислення вільних словосполучень і становлять семантичну цілісність. Вони якнайкраще характеризують стандартизований стиль ділової мови, наприклад знижувати якість, взяти до уваги, довести до відома, укласти угоду, іноді такі словосполучення є термінами: рекомендований лист, цінні папери, статутний фонд, фондова біржа тощо.

Наслідком неправильного добору слів у діловому мовленні є тавтологія (невмотивоване повторення спільнокореневих слів) та плеоназм (вживання зайвих або тотожних за значенням слів), використані без певної стилістичної мети. Надмірне захоплення зайвими словами не створює враження чогось значного, глибокого, а лише

10