10. Передумови виникнення українського козацтва.

Вже у XVI столітті з'явилися твори, автори яких прагнули з'ясувати причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою, взаємини між козаками та іншими верствами суспільства -- селянством, міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була хроніка Мартіна Бєльського (1494 -- 1575).

Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. (в початковій

монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". У словнику половецької мови "Соdeх Сumanicus" (1303 р.) "козак" перекладено як "страж, конвоїр".

Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців "жовтою ордою". Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками ("ко" -- небо", "зак" -- захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін "захисники неба" став непотрібним. Корінь слова "коз" (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В степу на південно-східних рубежах Русі в кінці XII ст. виникають військові об'єднання з русів і половців, які формувались не по родовій або етнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. В цьому середовищі народилося і слово "гетьман" (вожак).

Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.

Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких

куренів. Період кінця XII -- першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

І слово «козак» - тюркське, здавна вживалося кочовим населенням наших степів, відоме вже в половецькому словнику 1303 року в значенні «сторож», «воин», - цілком підходило це значення к порубіжному населенню, передовій стражі України. Разом з войовничістю та витривалістю порубіжжнє життя розвивала особистість, відчуття свободи. Надані княжо-дружинним правлінням своїми власними силами, ці прикордонники дуже чуткі були до його притягань. В ХІІІ ст.. як раз прикордонні зі степом території бачимий серед «людей татарських» і ці прикордонні вороги княжо-дружинного строю є прототипом козацтва, а союз їх з Одою предвосхищає політику вождів козацтва ХVІ - ХVІІІ ст.. ст.. в їх намаганнях знайти в турецько-татарських силах допомогу проти соціально-політичного строю Польщі і центарлізаційної політики Москви.

З занепадом державного життя у Подніпров'ї в середині ХІІІ в. населення цих прикордонних зі степом просторів було ще більш предоставлено собі, а життя під татарською протекцією не відрізнялось спокоєм, особливо в періоди разкладу Орди. В. кн. Литовське, приєднав ці простори, також дуже мало займалось ними, а відновлене під владою князів Гедиминовой династії Київське князівство дуже послабшало, насаджало тут привілегійоване володільчиськое сослов'я і ще слабше правило форми, і результати соціальної еволюції В. кн. Литовское. Страшні періодичні набіги татар кримської орди Менгли-герия, с 1482 г. обвалюючиєеся на українські земли а потім в декілька послабілих формах продовжуються майже всі ХVI сторіч, змели з обличчя землі і ці слабкі результати правлінських намагань і разом з ними - всю осілу колонізацію предстепної полоси Подніпров'я -до Києва, Чернігова, Житомира, Вінниці, Летичева.

Територія по обох сторонах Дніпра до Києва і навіть вище за нього перетворилася на досконалу пустелю і у такому вигляді пролежала до останньої чверті ХVI в. Єдиними осілими поселеннями були городки, забезпечені замками, невеликими гарнізонами і артилерією, - Київ, Канів, Черкаси, Житомир, Браслав, Вінниця - на правій стороні Дніпра, Остер і Чернігів - на лівій. Під стінами цих зміцнень тулилося все населення цих обширних пространств6 тут жили селяни сусідніх сіл і звідси виходили на польові роботи. Все населення жило під постійним стразом татарських набігів, на військовому положенні: міщани і селяни цих прикордонних місцевостей зобов'язані мати коней і брати участь в походах і гонитві за татарами, і вони дійсно «мають рушниці і уміють добре стріляти», як свідчать ревізори половини ХVI в. Землеробське і всяке інше господарство поза стінами міста велося озброєну рукою - як описує мандрівник кінця ХVI в. прикордонних селян Волині: «виходячи на роботу, він несе на плечі рушницю, а до боку привішує шаблю або тесак».

Але природні багатства цих невинних країн на обох сторонах Дніпра увльовалі населення далеко від замків, в так звані «відходи» - рибні лови і місць полювання, до влаштованих в степовому привіллі бортям і пасікам. Ті ці промисловці проживали довго, з'єднувалися в озброєні партії, будуючи для оборони блокгаузи, городки і засічи. Оборона в цих степах, сусідні з кочев'ямі татар, в районі їх нападів непомітно переходила в напади на таких же промисловців осоружної, татарської сторони, в дрібні степові війни - «лупленье татарських вівчарів», як вони технічно називалися. Щороку весною прикордонне населення і промисловці з віддаленіших місцевостей, що привертаються привіллям і природними багатствами цього краю, розповзалися по цих «відходах» на десятки миль, до дніпровських порогів, Ворскли, Орелі, Самари і т.п.; вони проживали тут цілі місяці, уявлені собі самим, не знаючи ніякої влади і поверталися в замки тільки на зиму. Це рухоме, кочове, загартоване в знегодах військово-промислове населення і склало основу козацтва.

11.Запоріжська Січ-Військово політичне обєднання козаків.У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої

. Після Кревської унії поділ на католиків і православних зблизив польську й литовську знать і водночас поглибив розрив між знаттю

12.Украънська національно визвольна революція (1648-1667) її причина Причини революції визвані насамперед у соціально – економічній сфері. Панщина, система господарства, яку застосовувала польська шляхта, вела до масового покріпачення селян. В той же час козацьке господарство базувалося на принципі дрібної приватної власності на землю та найманої праці вільної людини. Протиріччя між козацьким, по суті буржуазним господарством, і фільварново-панщиною системою, яка ґрунтувалась на праці закріпаченого селянина, стало однією з головних причин революції. Шляхта захоплювала землі нереєстрованих козаків і змушувала їх відбувати повинності , все частіше порушувались привілеї, що були надані королем реєстровому козацтву. Курс уряду був направлений на ліквідацію козацтва як стану викликав з його боку збройний опір, а виступ козаків відіграв роль суспільного детонатора. У політичній сфері поверженню польського панування сприяли два фактори – втрата національною елітою ідеї державності України та імперська доктрина Речі Посполитої щодо українських земель. Рушійними силами (національній/соціальний склад учасників боротьби) були православні українці, хоча на бік повсталих переходили окремі поляки та евреї . Серед соціальних верств важливу роль відігравало козацтво, яке стало кістям національної армії , селянство вже проти закріпачення, а після 1648р – за збереження за собою козацьких прав і вольностей. Міщани – міські ремісники, торговці, дрібна українська шляхта. Підтримало революцію православне духовенство, особливо його низи, та реєстрове козацтво, чимало представників якого сформувало в подальшому владу української держави . Мета революції: 1)Добитися ліквідації національно-релігійного гноблення збоку Речі Посполитої , не допустити його з боку Московії та Османської імперії 2) Розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність 3) Зменшити феодальне землеволодіння і утвердити нові відносини, основу яких становила дрібна приватна власність на землю й праця вільного виробника

13.Визвольна війна 1648-1657рр. Під керівництвомБ. хмельницького Весною 1648 р. В Україні відбулося грандіозне повстання під проводом Б. хмельницького. Причини цього повстання,а згодом революції, визрівали насамперед у соціально-економічній сфері. Фільварково-панщинна система господарства, яку застосовували польська шляхта, вела до масового покріпачення селян. Гноблення селянства не обмежувалося панщиною. Термін розшуку втікачів збільшився до 20 років. Магнати користувались необмеженою владою над майном і навіть життям своїх селян: їх спалювали живцем, виколювали очі, відрубували руки. Селяни страждали не тільки від експлуатації, а й від свавілля розбещеної шляхти.

Шляхта захоплювала землі нереєстрових козаків і змушувала їх відбувати повинності, все частіше порушувала привілеї, що були надані королем реєстровому козацтву. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану, викликав з його боку збройний опір, а виступ козаків, відіграв роль суспільного детонатора.

Дискримінація у сфері мови і освіти полягала у протидії польської влади відкриттю братських та українських шкіл, навіть з латинською мовою викладання, й поширенню мережі єзуїтських шкіл. Польська мова витіснила українську із вжитку у містах - серед шляхти, козацької старшини, інтелігенції.

Все це доповнювалось духовним рабством – визнанням православної релігії поза законом, закриттям церков і монастирів, позбавленням православних можливості відправляти релігійні обряди, виплатою десятини на користь католицької церкви. Для осіб православної віри вводились обмеження на обіймання посад у міському самоуправлінні, занять ремеслами, промислами, торгівлею, траплялись випадки насильницького обернення їх у католицтво чи уніатство. Стало очевидним, що в складі Речі Посполитої українська нація не мала шансів для повноцінного національного розвитку.

Рушійними силами (національний і соціальний склад учасників боротьби) були православні українці, хоча на бік повсталих переходили окремі поляки та євреї. Серед соціальних верств важливу роль відігравало козацтво, яке склало кістяк національної армії та підґрунтя нової політичної еліти; селянство, яке в боролося проти закріпачення, а після 1648 р. – за збереження за собою “козацьких прав і вільностей”; міщани – міські ремісники, торговці, дрібна українська шляхта. Підтримали революцію православне духовенство, особливо його низи, та реєстрове козацтво, чимало представників якого сформувало в подальшому еліту української держави.

Мета революції: 1) Добитися ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої і не допустити його з боку Московії та Османської імперії. 2) Розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність. 3) Знищити феодальне землеволодіння та фільварково-панщинне господарств і утвердити нові соціально-економічні відносини, основу яких становила дрібна приватна власність на землю й праця вільного виробника.

14Переяславська рада І березневі статті 1654 р. Після другого етапу війни (1649-1653р.р.) перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Гетьман вирішив взяти в союзники Московську державу. Перевага московського варіанту зумовлювалася відсутністю в Україні антиросійських настроїв, приналежністю обох народів до православного віросповідання, близькістю мови і культури, наявністю в історичній пам’яті народу спільної долі за часів Русі та військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Туреччиною, що давало надію на збереження Україною більш повної державної самостійності.

У 1654 р. Б. Хмельницький пішов на Переяславську угоду, обравши найбільш оптимальний варіант в конкретних обставинах. Він сподівався використати Московію як важіль, щоб вирвати українські землі зі складу Польщі й розбудувати власну незалежну державу. Москва ж була зацікавлена використати козацькі війська у тривалому суперництві з Польщею за панівне становище у Східній Європі.

У жовтні 1653 р. Земський собор, якого непокоїла можливість зближення України з Туреччиною, вирішив прийняти Україну до складу Московської держави. У січні 1654 р. на відомій козацькій раді старшин в Переяславі були узгоджені основні принципи майбутнього договору. Але вже на цьому етапі переговорів почали проглядатися розбіжності у підходах до новоствореного союзу. Усі переяславські рішення були усними, тому кожна із сторін могла трактувати їх довільно.

Значення договору для України історики вбачають у тому, що він: 1) засвідчував відокремлення від Речі Посполитої; 2) служив юридичним визнанням суверенності Української держави і її козацького устрою; 3) підтверджував міжнародний характер довічної влади гетьмана; 4) Створював умови для перемоги над Польщею і завершення об’єднання українських земель у національній державі. Отже, 21 березня цар Олексій Михайлович і боярська дума затвердили «Березневі статті» Б Хмельницького. Основні положення статей:

1. Гетьмана обирає військо і тільки повідомляє про це царя.

2. Гетьманщина може мати зовнішню політику з іншими державами, але з Польщею та Туреччиною, тільки після дозволу царя.

3. Реєстр визначався в 60 тис.

4. Про збір коштів на утримання козацького війська.

5. Про міське самоврядування та ін..

Б. Хмельницький фактично зберіг положення незалежної держави.

15Українська козацька держава. В 1648 р. Під проводом Б. Хмельницькогобула війна з Річчю Посполитою. На початку (1648-1649 р.р.) цієї війни козацьке військо здобуло ряд перемог і в 1649р. Річ Посполита була вимушена підписати Зборівський мирний договір. Після цього почала формуватись Українська держава в ході визвольної війни.

Становлення козацького управління на визволених землях розпочалося в липні 1648 р. і завершилося влітку 1649 р. Хоча козацька республіка, що мала офіційну назву Військо Запорізьке, не була державою у повному розумінні слова, вона мала усі найхарактерніші її ознаки: територію, політичну владу, державний апарат, адміністративний устрій, фінансову, податкову, судову системи, соціальний устрій.

Політичну владу уособлювала старшина. Найвищим органом влади вважалась Старшинська рада. Виконавча влада зосереджувалася в руках гетьмана, що був водночас і головнокомандуючим (козацька армія налічувала 60-80 тис. і вважалась однією з найсильніших у Європі). Поряд з Литовськими статутами з’явилося нове правове джерело – гетьманські універсали – акти вищої влади, обов’язкові для всього населення. Відбувався процес формування української політичної еліти.

На площі близько 200 тис. кв. км, де проживало 1,5 млн. чол. (територія не була стабільною через військово-політичну ситуацію) були скасовані органи влади Речі Посполитої – воєводства і повіти, а замість них утворювалися полки і сотні, що становили одночасно військову і адміністративну одиницю. Запоріжжя не відігравало самостійної політичної ролі, з 1650 р. гетьман призначав туди кошового і старшину.

Змінилися соціально-економічні відносини. Були ліквідовані польське магнатське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства та кріпацтво, основним стало дрібне селянсько-козацьке землеволодіння. Переважна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, можливість належати до козацького стану. Цим самим було зроблено важливий крок на шляху до утворення в Україні селянської власності на землю.

Столицями держави в різні часи були: Чигирин (1648-1660), Гадяч (1663-1668), Батурин (1669-1708, 1750-1764), Глухів (1708-1722, 1727-1734).

Б.Хмельницький домігся визнання Козацької держави як суб’єкта міжнародних відносин, підтримуючи в різні часи зв’язки з Польщею, Портою, Росією, Кримом, Молдавією, Валахією, Трансільванією, Венецією, Швецією, Австрією, Бранденбургом.

16Початок руїни.Поділ України між гетьманами. На початку 1657 р. смертельно хворий Б. Хмельницький, побоюючись, аби гетьманська булава не потрапила до рук Виговського, відомого своїми пропольськими симпатіями, примусив старшинську раду обрати на гетьманування свого сина Юрія. Але вже через місяць після смерті батька, обраний гетьманом 16-річний Юрій під тиском Виговського відмовився від гетьманства на його користь і повернувся до Києва продовжувати навчання в колегії.

Ставши гетьманом, І.Виговський поновив союз з Кримом і Туреччиною, розірвав стосунки з Москвою, сповістивши про це маніфестом європейські країни, та уклав договір зі Швецією, яка визнала незалежність України і обіцяла їй підтримку у боротьбі з московським урядом.

Ця угода з поляками була неоднозначно сприйнята різними верствами населення. Якщо старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялася до Польщі, то козацтво і селянство, навпаки, вороже ставилися до цього союзу – їх лякали панщина, національний гніт, релігійні утиски. Після втечі Виговського, старшинська рада вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького, сподіваючись таким чином повернути прихильність російського уряду.

Отримавши гетьманську булаву, Ю.Хмельницький вирішив не тільки налагодили стосунки з Москвою, а й добитися від неї поширення прав для України, зокрема, заборони воєводам втручатися у внутрішні справи країни, свободи дипломатичних стосунків, приєднання північної Чернігівщини. У 1659 р. він підписав з царським урядом так звані “Нові статті”. Проте вони не тільки не давали Україні бажаних прав, але й істотно обмежували гетьманську владу. Розуміючи, що російський уряд не збирається рахуватися з ним, Ю.Хмельницький під впливом пропольсько настроєної старшини уклав у 1660 р. з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким вся Україна мала перейти під владу шляхетської Польщі на правах, що були оговорені раніше Виговським у Гадяцькому договорі.

Проти Слободищенської угоди виступили Лівобережні полки, які розпочали війну з поляками Після цього Ю. Хмельницький зрікся гетьманства і постригся у ченці.Тепер обидві частини України мали своїх гетьманів, кожен з яких прагнув об’єднати їх в залежності від власної політичної орієнтації. Взаємною боротьбою старшинських угрупувань скористалися турки і татари, посиливши свої напади на українські землі. Гетьманом Правобережної України завдяки підтримці татар став Павло Тетеря.

У середині 1660-х років Україна внаслідок між старшинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. ЇЇ фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. У цих обставинах безладу й зневіри знайшовся лідер, мета якого полягала в об’єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко.

У 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми П.Дорошенка. У результаті антимосковського повстання, яке гетьман підтримав своїм виступом, більша частина Лівобережжя була звільнена від московських військ, і козацька рада обрала П.Дорошенко гетьманом воз’єднаної України. Однак, спустошливі війни, грабіжницька політика турецького уряду, масове переселення козаків на Лівобережжя, відштовхнули народ від Дорошенка, який зрікся булави на користь Лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

У 1685 р. між Росією й Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який став завершенням Андрусівського перемир’я. Ним остаточно було затверджено поділ України між двома державами.

Події періоду 1687-1764 рр. пов’язані з остаточним входженням Лівобережної України до складу Росії і різким загостренням колоніальної політики російського самодержавства, спрямованої на скасування автономії України та знищення української державності.

17.Обмеження та ліквидація Польщею козацької автономії на правобережжі.Обраний гетьман після втечі П. Тетері , П. Дорошенко розпочав свою діяльність і стабілізації внутрішнього становища на Правобережній Україні, яка на той час втратила 60-70% свого населення.З цією метою він провів ря важливих реформ:1)Відновив скасування козацьких рад: намагаючись тим самим зміцнить цінність суспільства.2)Щоб не бути заручником козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне наймане військо з так зв.сердюків;3)Для зміцнення фінансової системи почав карбувати власну монету;4)Вживав заходи для утвердження козацького типу господарства і ліквідації шляхетського землеволодіння;5)Проводив колонізацію зпустошених окраїнах Правобережжя.У зовнішній політиці Дорошенко спочатку демонстрував свою лояльність до Польші і добивався від неї виведення з Українських територій польських залог, повернення православній церкві захоплених храмів і майна. Восени 1656р. Дорошенко отримав звістку про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували Українській державі вже міжнародним поділом.Зазнавши невдач з Польщею, П. Дорошенко розпочав переговори з Московією про перехід під її протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій у наступних питаннях:1)Сприяння реальному об'єднанню українських земель;2)Вивід московських воєвод з України;3)Відмова від збору податків на укр. Землях;4)Підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького;5)Визнання його гетьманом обох боків Дніпра. Але Москва не ризикнула опинитись віч-на-віч з об'єднаною Україною і веліла дотримуватись Андрусівського перемир’я .У 1663р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми Дорошенка. У результаті антимосковського повстання, яке гетьман підтримав своїм виступом , більша частина лівобережжя була звільнена від московських військ, і козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом воз'єднаної України.

№18.Виникнення Гетьманщини. Її державний,суспільний та економічний устрій.Переможні битви 1648-1649рр,у наслідок яких значна частина укр.земель була звільнена від Польської влади,сприяли утвердженню козацької держави-Гетьманщини.Політичний режим,що склався в Гетьманщині грунтувався на елементах військової демократії-колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості,суспільно-політичний і адміністративний устрій Гетьманщини,був структурований для потреб війни наслідував традиції Запорозького та реестрового козацтва.Територія держави поділялася на 10 полків,які складалися з сотень на чолі стояв гетьман,якому належала вся повнота військової,цивільної,законодавчої влади.Важливу роль у політичному житті відігравала Генеральна рада,що складалася з представників козацького стану.Центраним органом державного управління була Генеральна військова канцелярія,виник Генеральний військовий суд.Було засновано Генеральну скарбову канцелярію(податки,організація,контроль).Міста поділялися на 2 типи:магдебурські та ратушні.Гетьманська держава мала одну з найсильніших армійу Европі,що була створена зусиллями Б.Хмельницького.Офіційна назва держави-військо Запорозьке.З часом значення Генеральної ради зменшилося її перестали скликати.Роль її перебрала старшинська рада,що складалася з полковників Генеральної старшини.Керувати всіма справами внутр.врядування й зовн.політики гетьманові допомогав уряд-Генеральна старшина.Було ліквідоване рільварково-панщинну систему господарювання,кріпацтво,землеволодіння велике і середнє.Натомість формувалася козацька ,селянська,а також державна власність на землю.Провідну роль у житті відігравали козаки.

19. Боротьба гетьманів за створення самостійної України. Мазепа та його політика. Перехід гетьмана І. Мазепи до шведів Петро 1 використав привід для ліквідацій української автономії. До обраного 1708 р. гетьмана І. Скоропатьського був представлений для нагляду царській міністр-резидент. Восени 1722р. була створена малоросійська колегія --- ще одна структура , що відстоювала інтереси Росії на укр.. території. І. Мазепа виходив з того що, не залежно від наслідків російсько—шведської війни Україна втратила свою автономію. Якщо перемогу одержать Петро 1 та польський король Август 2 , то Україна знову буде поділена по Дніпру. А якщо перемогу одержать Карл 12 його союзник С. Лешинський , --- то вся Україна буде віддана Польші і про автономію можна буде забути. Тому гетьман розрахував ще до закінчення війни підписати договір з Швецією, який врятує Україну. Не вдача планів І. Мазепи була пов’язана з відсутністю єдності серед козацької старшини, настороженість українців що до шведів протестантів , не вдоволенням політичною системою. Мазепа не міг своєчасно підготувати громадську думку, знаючи про донесення на нього царю, він не довіряв навіть найближчому оточенню , народ сприйняв шведів як ще одного загарбника.

№20Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається зпреамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу ^[1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

№21.Суспільно-політичний лад Гетьманщини і Слобожанщини у XVIII cт.Протягом II пол.17 ст.поряд із Лівобережною Гетьманщиною постав ще один козацький край-Слобідська Україна.Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини,що складався упродовж Нац.-визвольної війни,зберігався майже без змін.Наприкінці 17 ст.на Лівобережжі існувало 10 полків,які були адміністративно-територіальними одиницями військовими.У Слобідській Україні посади Гетьмана не існувало,не було й генеральної старшини.У цьому полягала особливість устрою.Слобідські полковники підпорядковувалися Белгородському воеводі.Реєстр усіх Слобідських полків містив перелік козаків,які мали відбувати військову службу.Місце Генеральної військової ради заступила Старшинська рада.Ведення справ покладалося на Генеральну військову канцелярію.Найвищою посадовою особою був Гетьман повноваження якого визначалися спеціальними статтями,що укладалися між Гетьманом і Царем.Козацтво було провідним станом,як у Слобітській Україні,так і у Гетьманщині.Українська шляхта зберігалася у Гетьманщині.Духівництво було привелейованим станом Гетьманщини та Слобідської України.Селяни-численна частина населення Гетьманщини.Основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини було хліборобство,важливу роль відігравало ремісниче виробництво.Особливою жвавою була торгівля між Лівобережною Україною,Слобожанщиною і Запоріжжям.Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був дещо відмінним.На території Слобожанщини сформувалося п’ять козацьких полків.Ці полки,як і в Гетьманщині були не тільки військовими,а й адміністративно-територіальними одиницями.Полки поділялися на сотні.Полком керував полковник із полковою старшиною.

22.Останній гетьман України Кирило Розумовський,ліквідація ГетьманатуУ 1744 р. під час поїздки російської імператриці Єлизавети І в Україну козацька старшина за підтримки її фаворита О. Розумовського (старшого брата К. Розумовського), переконала імператрицю відновити гетьманство. У 1747 р. була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства. Тимчасова поступка царського уряду була зумовлена рядом чинників: позицією старшин, які наполегливо домагалися відновлення гетьманства; наростанням невдоволення українців їхнім економічним становищем і загостренням у зв'язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині; загрозою війни проти Прусії та ймовірною необхідністю використати потенціал Гетьманщини; потребою відновити економічний потенціал України з метою його використання у майбутніх війнах проти Туреччини.

Гетьман К. Розумовський (1750-1764 рр.). Кандидатом на гетьманство Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита Олексія Розумовського - Кирила Розумовського

У 1762 р. К. Розумовський брав активну участь у дворцовому перевороті, у результаті якого на російський престол зійшла Катерина ІІ. Сподіваючись на прихильне ставлення, гетьман скликав у Глухові з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини ІІ із проханням повернути Україні старі права і створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму, а також надати спадкоємні права на гетьманство роду Розумовських. Катерина обурилася цим бажанням. К. Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога цариці була категоричною - зректися гетьманської булави. К. Розумовський намагався залагодити справу. Однак цариця залишилась непохитною і змусила гетьмана подати рапорт про відставку.10 листопада 1764 р. К. Розумовського позбавили гетьманства.

2. Остаточна ліквідація гетьманства

10 листопада 1764 р. царським указом ліквідовувалося гетьманське правління в Україні. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено (відновлено) Малоросійську колегію на чолі з президентом графом Петром Рум'янцевим.

В червні 1775р. російська армія під командуванням генерала П. Текелія, виконала наказ Катерини 2 :захопили укріплення Нової Січі і зруйнувала їх. Також було зруйновано 25 тис. заможних козацьких господарств. Трагічна доля чекала і на козацьких ватажків: останній гетьман П. Калнишевський був арештований і відправлений на Соловки, де пробув 25 років. Його випустили після смерті Катерини 2, він пішов в монастир і прожив іще 3 роки та помер в 1803р. у віці 113 р.

У 1783 р. вийшов імператорський указ, що прикріплював усіх селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису населення, і забороняв їм переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній і Слобідський Україні остаточно закріплювалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Десять козацьких і три компанійських полки перетворювалися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії.

Ліквідація Запорізької Січі – одне з факторів репресивної політики царизму, направленої на приниження самоуправління в етнічних районах країни і подавлення антифеодального руху.

№23 Запорозька Січ у 18 ст.

6-го листопада в Глухові був урочисто обраний гетьманом Стародубський полковник Іван Скоропадський. Петром, що знаходився у Глухові, була підписана й оголошена царська грамота, що підтверджує “збереження вільностей і переваг Малоросійських”.

Мазепа ж у цей час знаходився в поході зі шведським військом, що рухалося до міст Ромнам і Гадячеві на зимові квартири, де для шведів Мазепою було заздалегідь заготовлені харчі і зведені укріплення.

Не будучи упевненим у перемозі Карла і знаючи настрій і поводження народу, Мазепа спробував через полковника Апостола вступити в зносини з Петром, обіцяючи йому сприяти поразці і навіть полонянку Карла. Петро обнадіяв Мазепу й обіцяв навіть повернення колишнього положення, але пропозиції Мазепи не повірив і продовжував посилено готуватися до рішучого зіткнення з Карлом. Крім того, він призначив особливі грошові нагороди за узяття в полон шведів: дві тисячі карбованців за генерала, тисячу за полковника, п’ять карбованців за солдата і три карбованці за мертвого шведа. Багато козаків і селяни ловили шведів, особливо, коли вони невеликими загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося не мало розписок про виплату за це нагород, але всі дрібних. Очевидно, жоден генерал або полковник зловлений не був.

Так пройшла зима 1708-го року без особливо великих зіткнень, якщо не вважати узяття шведами містечка Веприк, у якому змушений був здатися в полон російський загін у тисячу чоловік. Шведи, в основному, сиділи в Ромнах і Гадячі, а російська ставка була в Лебедине, Сили росіян росли завдяки підкріпленням, що прибували; сили ж і запаси шведів танули. 16 тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла з підкріпленнями і великими обозами запасів був розбитий і знищений при селі Лісової (у Білорусії) і Карлу приходилося розраховувати тільки на свої сили так на прийшли з Мазепою 3-4 тисячі козаків.

До травня 1709 року, після тривалих домовленостей, переговорів і обіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців виступити на стороні шведів і вони, під предводительством кошового Гордієнка рушили на допомогу Карлу.

Ліквідація січі

Ликвидация Запорожской Сечи (1775 г.)

Окончательно судьба запорожцев была решена 3 августа 1775 года подписанием российской императрицей Екатериной II манифеста «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии»[50]:Причиной появления данного акта была совокупность нескольких событий. К концу XVIII века после многочисленных политических и военных побед Российской империи, у неё изменились приоритеты освоения отвоеванных у Турции земель. С заключением Кючук-Кайнарджийского договора (1774) Россия получила выход к Чёрному морю, была создана Днепровская оборонительная линия, Крымское ханство, которое на протяжении нескольких веков терроризировало Украину и Россию, было аннексировано. Второй исторический враг казаков — католическая Речь Посполитая, была на грани разделов.

Таким образом, дальнейшая необходимость в охране южных границ казаками отпала. После восстания Пугачева, в котором участвовали запорожские казаки, правительство, боясь того, что восстание перекинется на Запорожье, приняло решение ликвидировать Запорожскую Сечь[52]. В то же время между казаками и центральным правительством, осваивающей земли Таврии, временами возникали конфликты. Екатерина II опасалась поддержки восстания Пугачева со стороны Запорожских казаков. Казаки неоднократно громили колонии сербских поселенцев в Таврии из-за земельных споров[53].

24. Украънські землі у складі ПольщіУ кінці ХVІІІ ст. переважна більшість українських земель опинилась під владою імперії Романових. У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина – в Слобідську Україну (у 1835 р.) перейменована в Харківську губернію.

Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилась після придушення польського визвольного повстання 1830–1831 рр. Вона проводилась з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.

Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, царизм охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків, зміцнюючи при цьому самодержавно-кріпосницький лад.

Одним з показників розкладу феодально-кріпосницької системи був промисловий переворот. Засновувались машинобудівні заводи, суконні фабрики капіталістичного типу, розвивалась металургійна й кам’яновугільна промисловість, зароджувалось робітництво. Розширення внутрішнього ринку сприяла розвитку внутрішньої й зовнішньої торгівлі.

Західноукраїнські землі з кінця ХVІІІ ст. знаходились під владою Австро-Угорської імперії. Австрійські правителі перед усім бачили в них джерело для поповнення державної казни та армії. Але модна на той час серед європейських монархів політика просвітництва, яку проводила імператриця Марія-Тереза, торкнулась, в деякій мірі торкнулась й їх. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву і освіту.

Під впливом політики “освіченого абсолютизму” з’явилося перше покоління так. зв. “будителів”, що належало виключно до середовища греко-католицького духовенства – І.Могильницький, М.Левицький, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва.

25.Розвиток Національно –визвольних ідей Туга за козацькою славою й Гетьманщиною та невдоволення політикою самодержавства сприяло відродженню національної свідомості. Одним з виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних організацій. Їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою “Любов до істини”, членом якої був І.П.Котляревський. Масони цікавились суспільно-політичними та національними питаннями, висловлювали ліберальні ідеї щодо державного розвитку.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом серед частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад, виявилось у декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського “Союзу благоденства”, що стала основою Південного товариства, яким керував теоретик декабристського руху П.Пестель. Проте декабристи не надавали належного значення національному питанню. Вільнодумство поширювалось серед студентів і професорів, зокрема, в Ніжинській гімназії протягом трьох років існував Гурток прогресивних професорів. У 40-х рр. До боротьби проти існуючого ладу підключається різночинна інтелігенція – М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, О.Маркевич і В.Білогірський, Т.Шевченко, які були членами Кирило-Мефодіївського товариства.

На Західноукраїнських землях поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права теж формується національний рух. М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким та ін. у Львові була заснована спілка – Руська Трійця. Вони «ходили в народ» і закликали селян боротися навколо них згуртовувалася молодь. За це їх влада арештовувала. Руська Трійця видавала різні твори, найвідомішим з них є «Русалка Дністровая». Припинила діяльність Руська Трійця у1843 р. після смерті Шашкевича.

26.Соціально політичний і економічний розвиток України Скасування кріпацтва було 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про селянську реформу, яка надавала селянам і дворовим людям права “вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60-70-х років було проведено низку реформ, що охопили основні сторони життя країни: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

Діяльність громад непокоїла правлячий режим і в липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда.

У відповідь на зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства, Олександр ІІ підписав ганебний Емський указ, який забороняв використання української мови. Активізація громадсько-політичного життя в Україні на початку ХХ ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Значну роль в цьому відіграло створення українських політичних партій. Серед них слід відзначити Революційну українську партію (РУП), Українську соціал-демократичну спілку (автономна частина Російської СДРП), Українську соціал-демократичну партію (УСДРП), Українську демократичну партію (УДП), Українську радикальну партію (УРП).

27.Скасування кріпацтва 1861р.реформи в Україні.Розглядаючи питання щодо скасування кріпацтва, зверніть увагу, що це було найболючіше питання внутрішньополітичного життя країни.19 лютого 1861р. цар Олександр 2 підписав маніфест про селянську реформу, яка надавала селянам і дворовим людям право «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил. Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідні перетворення в усій державній системі. Тому протягом 60-70 –х років було проведено низку реформ , що охопили основні сторони життя країни: земельну, судову, військову, освітню, цензурну та ін. Ознайомтесь з основними положеннями реформ. Реформи царського уряду викликали хвилі громадянської активності. Продовжили пропагандистську національно-визвольну діяльність українського часопису «Основа» провідники Кирило-Мефодіївського братства Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерській , що повернулися із заслання. Під його впливом українська інтелігенція почала формуватися в громади – само діяльні напів- чи цілком нелегальні організації , що вели культурно-освітню діяльність серед широких народних мас проти антиукраїнської політики самодержавства, організовували недільні школи , видалили підручники та популярні брошури українською мовою.

28.Соціально-політичний і економічний розвиток західноукраїнських земель в другій половині 19 на початку 20 ст., у складі Австо-Угорської імперії, його особливості

Социально-экономическое положение западноукраинских земель во второй половине XIX в. Несмотря на промышленный переворот, начавшийся в Австрийской империи еще в 30-х - 40-х гг., в последню треть XIX в. Австро-Венгрия оставалась одной изотсталых стран Европы с многочисленными феодальными пережитками.

Развитие промышленности и рыночных отношений в различных областях Австро-Венгрии проходило неравномерно. Наибольшего промышленного развития достигли Чехия и Австрия, а Галичина, Буковина, Закарпатье, а также Словакия, Босния и Герцеговина и некоторые другие области ощутимо отставали в своем социально-экономическом развитии. Восточная Галиция, Северная Буковина , Закарпатье сохраняли аграрный характер экономики , большинство населения было занято в сельском хозяйстве. Развитие экономики на западноукраинских землях все больше определялось интересами крупной фабричной промышленности западных и центральных провинций империи.

Промышленность западноукраинских земель под властью Австро-Венгрии в последнюю треть XIX в. почти полностью находилась в руках иностранных капиталистов (немецких, австрийских, канадских). На протяжении 70-х - 80-х гг. XIX в. здесь также происходил интенсивный процесс формирования фабрично-заводской промышленности , главным образом нефтедобывающей, мукомольной, спиртоводочной, лесоперерабатывающей отраслей. На этих предприятиях стали широко применяться паровые двигатели. Провозглашенная в 1848 г. крестьянская реформа , главным положением которой была отмена крепостного права, была осуществлена в 50-х гг. Правительство сделало все, чтобы потери помещиков были минимальными и чтобы они получили все необходимое для приспособления к новым условиям хозяйствования.

После реформы Западная Украина оставалась краем помещичьих латифундий. Крупным землевладельцам, которые имели 5 и более тыс. гектаров, принадлежало более 40% всех земель. Несмотря на большие остатки крепостничества, сельское хозяйство Западной Украины во второй половине XIX в. постепенно развивалось по- рыночному.

29-30. Політичні рухи. Політичні партії в кінці 19-початку 20 століття. У кінці 80-х – на початку 90-х років Україні марксистські гуртки, з 1891 р. почала діяти Російська соціал-демократична група. Проте вони не допускали й думки про незалежність України. Зверніть увага, що першою українською політичною організацією, яка стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891р. Активізація громадсько-політичного життя в Україні на початку ХХ століття створила грунт для переростання культурно-освітнього громадського руху в національно-визвольний. Значну роль в цьому відіграло створення українських політичних партій. Серед них слід відзначити Революційну українську партію (РУП). Українську соціал-демократичну спілку (автономна частина Російської СДРП), Українську соціал-демократичну партію (УСДРП), Українську демократичну партію (УДП), Українську радикальну партію (УРП).