Вмійте слухати

Дехто боїться спілкуватись навіть з близькою людиною, яка помирає. Вони не знають, як поводитись і що казати. На думку Анни, яка недавно доглядала за подругою, для хворого важлива сама наша присутність. Вона каже: «Співчуття можна виявляти не тільки словами, але й своїм ставленням. Сядьте біля хворого, нахиліться до нього, візьміть за руку. Не стримуйте сліз, коли він розповідає про свій стан. Усе це покаже, що ви його любите».

Часами хворий має потребу вилити свої почуття у відвертій розмові. Щоправда, не всі хворі зважуються розповісти про свої переживання, бо не хочуть засмучувати близьких. Друзі та рідні хворого з добрих спонук теж можуть уникати таких розмов, і навіть приховувати від нього певні факти про його стан здоров’я. Чи мудро так робити? На думку одного лікаря, намагання приховати правду від хворого «забирає сили, які треба скерувати на те, щоб правильно представити хворому його діагноз і допомогти йому призвичаїтися до страшної хвороби». Отже, якщо хворий не проти, відверто поговоріть з ним про його стан, не приховуючи, що він може померти.

У минулому Божі служителі зізнавалися своєму небесному Батькові в тому, що їм страшно помирати. Наприклад, 39-річний цар Єзекія, дізнавшись про свою близьку смерть, у розпачі молився до Єгови (Ісаї 38:9—12, 18—20). Коли хворий хоче розповісти, наскільки йому важко думати про смерть, не забороняйте цього. Можливо, йому боляче через те, що він у житті чогось не досягнув. Скажімо, кудись поїхати, створити сім’ю, побачити внуків чи розширити служіння Богові. Дехто з хворих може побоюватись, що рідні і друзі, не знаючи, як з ним поводитися, уникатимуть його (Йова 19:16—18). Багатьох пригнічує страх перед стражданнями, фізичними обмеженнями чи смертю на самоті.

Анна каже: «Дозвольте хворому виговоритися. Не перебивайте, не засуджуйте і не применшуйте його переживань. Завдяки цьому ви зрозумієте його почуття, потреби, бажання та страхи».

Основні потреби

Стан хворого нерідко погіршується через радикальні методи лікування. Перейнявшись цим, ви можете забути про основну потребу хворого — його право самому приймати рішення.

У деяких культурах родина, аби не завдавати болю хворому, приховує від нього діагноз і сама приймає рішення щодо методів лікування. В інших культурах існує зовсім інша проблема. Наприклад, медпрацівник Джеррі розповідає: «Іноді відвідувачі у присутності хворого говорять про нього так, ніби його вже немає». Усе це може боляче ранити хворого.

Також дуже важливо, щоб хворі не втрачали надії. Багато хто покладає надію на ефективні методи лікування. У Наталиної матері вже втретє повертається рак. Наталя пояснює: «Якщо мама хоче спробувати ще якийсь метод лікування або проконсультуватись в іншого фахівця, я завжди їй у цьому допомагаю. Я розумію, що не варто сподіватись швидкого одужання, але й не хочу позбавляти маму надії».

А що, коли немає жодної надії на одужання? З невиліковно хворими варто відкрито поговорити про смерть. Григорій, про якого вже згадувалось у цій статті, каже: «Не приховуйте від хворого, що він невдовзі помре. Це дасть йому змогу залагодити важливі справи і приготуватись до смерті». Завдяки цьому хворий матиме душевний спокій і не переживатиме, що через його смерть у рідних будуть зайві проблеми.

Звичайно, про таке важко говорити. Але ці відверті розмови дають унікальну нагоду щиро висловити свої почуття. Можливо, хворий перед смертю захоче владнати колишні непорозуміння чи попросити у когось прощення. Після таких розмов ваші стосунки з хворим можуть стати ще ближчими.