43. Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

Наслідки: в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. 

44.Соціально-економічне становище укаїнських земель у складі Росії на поч. XX ст.

Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне неукраїнське населення.

На економічній ситуації в Наддніпрянській Україні першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900-1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні обєднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, обєднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту. В Україні одним із перших виник 1887 р. цукровий синдикат У 1909-1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Це спричиняло постійний відтік коштів з України. Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось

Розвиток сільського господарстваНаддніпрянщини гальмувався на початку XX ст. малоефективним поміщицьким землеволодінням, у якому зосереджувались відсталі напівкріпацькі форми виробництва, та селянським малоземеллям. Поміщикам, що мали багато землі, не обовязково було перебудовувати свої маєтки на капіталістичній основі. Вони задовольнялися селянськими відробітками і орендними виплатами селян. Провідну роль в сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці.

Малоземелля і безземелля в селі, низька заробітна плата і сваволя підприємців щодо робітників у містах революціонізували селянське і робітниче середовище. 1902 р. на Харківщині і Полтавщині відбулися масштабні селянські виступи, для придушення яких царський уряд використав війська. 1900 р. в Харкові відбулася перша в Російській імперії першотравнева демонстрація, а 1903 р. велика кількість робітників України взяла участь у загальному страйку Півдня Росії, коли упродовж кількох днів зупинили роботу підприємства Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, був припинений рух на залізницях і міського транспорту. Одночасно відбувалися виступи студентів. 1901 р. у звязку з відданням у солдати 183 студентів Київського університету — найбільш активних учасників масового студентського руху — сталися масові студентські заворушення по всій імперії, в яких взяли участь й студенти Києва, Харкова, Одеси.

Керівництво робітничим рухом намагалися очолити російські соціал-демократи, які після II зїзду РСДРП 1903 розкололися на дві фракції — більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим Леніним та меншовиків, очолених Юлієм Мартовим. Перші віддавали перевагу насильницьким формам боротьби і соціальних перетворень, нелегальній антиурядовій діяльності професійних революціонерів. Меншовики виявляли готовність брати участь у реформуванні суспільства мирним шляхом, вимагаючи встановлення демократичного ладу в усій Росії. Але, й ті й інші нехтували українським питанням.

На керівництво селянським рухом претендувала створена 1902 р. загальноросійська партія соціалістів-революціонерів есерів, що вважала себе правонаступницею народників і відстоювала ідею общинного соціалізму, тобто облаштування суспільства на основі федерації незалежних селянських общин. Есери були прибічниками тактики індивідуального терору проти царських чиновників, вимагали соціалізації землі шляхом передачі її в повне розпорядження селянських общин, які мусили розподіляти її згідно з порівняльно-трудовим принципом тобто з врахуванням того, скільки кожна сімя може обробити.

Селянські і робітничі виступи на початку XX ст. відбувались і в Західній Україні. 1901-1902 рр. на українських землях Галичини відбулися 24 робітничих страйки.

45. Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. На українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Процес розорення охопив не лише середні і дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, що полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже І млн. крб. Селяни в той період поділялися на поміщицькі та державні. О. Бойко зазначає, що заданими 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2.5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних- 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні. Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України.Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4-6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення.Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становите.

46. Протягом багатьох століть, ще з часів Київської Русі, існували зв’язки між шведами та русичами – пращурами українців. У XVIII столітті, під час Північної війни 1700-1721 рр.,  в якій примусово брала участь і Україна, що понесла важкі економічні та людські втрати, гетьман І.Мазепа і частина українського козацтва, які прагнули відтворення незалежної Української держави, стали до союзу зі шведським королем Карлом XII, армія якого у жовтні 1708 р. вступила на українські землі. Гетьман  Мазепа вів активне листування з Петром І, повідомляючи про усі зміни як внутрішнього життя автономії, так і про просування шведської армії українськими землями [4]. Пристосовуючись до обставин, гетьман, разом з тим, проводив українську політику, залишаючись  правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями. Він всебічно сприяв розвитку церкви, національної культури, освіти, мистецтва -  проводив національно – культурний курс, спрямований на піднесення народної освіти, культури, зміцнення Української держави. Російська ж сторона чим далі, тим більше нехтувала українською автономією, розпоряджаючись ресурсами Гетьманщини на свій розсуд, обмежуючи права України та знищуючи її самобутність. Мазепа усвідомлював, що тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшин, може захистити державно-національні інтереси України проти будь – яких зазіхань на українські землі. Гетьман розумів, що його країна, у разі перемоги Петра І та союзницької Польщі, не буде соборною ще невизначений час, а, у разі перемоги Карла ХІІ, – буде покараною як союзниця Москви. Важливою подією української історії 1708 року стало політичне рішення І.Мазепи розірвати відносини з Московською державою. Це стало наслідком „продержавницьких шукань гетьманської еліти, її опору російському абсолютизму” .Гетьман Мазепа зважився на ведення таємних переговорів з королем Карлом XII з метою створення воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Таким діям Мазепи сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни як союзниця Москви, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів [9]. Він розпочав таємні перемовини з королем Швеції та С.Лещинським через польських посередників з метою отримання гарантованого протекторату Швеції. Надмірна таємність перемовин свідчила про намагання гетьмана не нашкодити ідеї державності України передчасними діями, обрати найвірніший шлях. Такі вагання можна пояснити його невпевненістю у перемозі шведського війська, доброю обізнаністю можливостей Петра І. Щоб мати можливість вибору, Мазепа вимушений був якомога довше грати роль вірного підданого царевого. Водночас він намагався переконати С.Лещинського та Карла, що співчуває їхній справі. Своїми виваженими діями  гетьман хотів запобігти спустошення України, зберігав вірність цареві, намагаючись з’ясувати „з якою потенцією Станіслав до кордонів України прийде і яке буде війська шведського в державі московській просування” Договори Мазепи зі шведським королем  Карлом XII спиралися на історичну традицію союзу України зі Швецією, що почалася за Б. Хмельницького та І. Виговського.Українські історіографи вважать, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи, що більш ймовірно, після того, у жовтні;  друга, укладена в кінці березня 1709 р. (Взятие Батурина, «Резня в Батурине») — каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада 1708 року. В ході цих дій були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі.^[6] За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині».^[7] [8] Саме місто було пограбоване, в тому числі і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, було спалене, а церкви знищені.

47. Після завершення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. була організована авіалінія Москва–Харків. Лінію обслуговувало п’ять літаків “Муромець”. В травні 1924 р. було створено Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7). Конструкторський відділ майстерень очолював В.М. Хіоні. Колективом відділу було збудовано перший серійний радянський літак “Коник-Горбунець”. До осені 1924 р. на Одеському заводі було збудовано 31 літак.Для координації зусиль по створенню пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада Праці і Оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду по цивільній авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було створено Товариство Авіації та Повітроплавання України та Криму.У квітні 1923 р. було створено акціонерне товариство “Укрповітрошлях”. Уряд України передбачав видати на підтримку товариства впродовж 1923–1926 рр. 350 тис. золотих карбованців. Успішно йшла передплата на акції товариства, яка дала більше 70% всіх коштів, витрачених на придбання літаків.18 листопада 1923 р. в Харківському аеропорту відбувся урочистий мітинг передачі “Укрповітрошляху” п’яти літаків “Комета”. В квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса загальною протяжністю 1090 км. В 1924 р. на повітряній лінії Харків-Київ було здійснено 62 рейси і 31 рейс на авіалінії Харків-Одеса. Перевезено 760 пасажирів, 137 кг пошти, 519 кг вантажу.В 1928–1929 рр. з’являється можливість замінити на повітряних лініях України, та й СРСР, іноземні машини літаками К–4, К–5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К.О. Калініна.

48. Столипінська аграрна реформа — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Основними напрямами реформи були передача надільних земель у власність селян , поступове скасування сільської громади як колективного власника земель , широке кредитування селян , скупка поміщицьких земель для перепродажу селянам на пільгових умовах , землеустрій , що дозволяє оптимізувати селянське господарство. Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Після втілення реформи пішов могутній підйом розвитку всього народного господарства: збільшилися темпи розвитку промисловості, соціальної сфери, залізничного будівництва. Негативними сторонами аграрної реформи було розшарування селянської маси, формування заможної частини селян і становлення сільської бідноти, у результаті якого сильні ставали багатші, а слабкі, бідні розорялися. В роки реформи розширились масштаби селянських переселень. Виробництво стало активно сприяти переселенню селянської бідноти із центральних губерній Росії на окраїни. Проте засвоєння нових земель було не під силу розореним селянам.

49. Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та малої частини Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. В історії давніх слов’ян значну роль відіграли події, що відбувалися в VI-VII ст. В цей час в Східній Європі склалися великі союзи землеробських племен полян, деревлян, сіверян, уличів, тиверців та ін. Важливе місце в історичному розвитку східних слов’ян посідало Середнє Подніпров’я - земля полян-русів, майбутнє ядро першої східнослов’янської держави - Київської Русі. Полянські ювеліри виготовляли високохудожні вироби, що засвідчує вміння майстрів пристосовуватися до смаків місцевого населення та потреб ринку. Вони не лише зуміли організувати ювелірне виробництво, а й створили новий художній стиль. Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

50. Україна стала ареною жорстокого військового протистояння початку (1 серпня 1914 - 11 листопада 1918 рр.) - Першої світової війни. Обидва ворогуючих блоки - Троїстий союз(Німеччина, Австро-Урорщина, Італія) та Антанта(Велика Британія, Франція, Росія) - претендували на її територію, багатий людський потенціал та матеріальні ресурси. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих. Обидві конфліктуючі сторони намагалися залучити український національний рух на свій бік, проте активніше діяли українці Західної України. Західноукраїнське політичне середовище виносило ідею самостійності України. Війна, що тривала 4 роки, принесла Україні небачені людські втрати та матеріальне розорення. Проте вона призвела до посилення українського визвольного руху. Наслідки війни для України та українців, змушених з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси.

51. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Географічне положення України в Європі перетворило її в політичний театр Світової війни. По-перше, через Україну проходив російсько-австрійський кордон, який з початком війни став фронтом; по-друге, через її територію пролягав найближчий шлях з Німеччини і Австро-Угорщини на Кавказ, в Іран та Індію; по-третє, Україна була вигідним плацдармом для наступу Росії на Балкани і Туреччину. Особливістю України, як майбутнього театру воєнних дій, була політична невлаштованість і внутрішня нестабільність, викликані бездержавним становищем. Серед населення і політиків України не зникло бажання створити власну національну державу, об'єднати в межах цієї держави Схід і Захід. Але ці прагнення суперечили інтересам європейських держав, які бачили Україну у своєму складі. Таким чином, навколо України накопичилося багато міжнародних суперечностей, які в комплексі з нерозв'язаними проблемами українського суспільства становили «українське питання». Загалом, суть «українського питання» полягала у відсутності незалежної української держави, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення, територіальній розчленованості українських земель, прагненні української еліти до національно-державного відродження. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин у Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. У стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергове значення. Доки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителів не полишала спокуса захопити Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було й напередодні Першої світової війни.

52. У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. Характерними рисами кризи у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848—1849 pp. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо. Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо. Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин. Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості. В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розшарування селянства. Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у цей період під впливом буржуазних реформ, супроводжувалися значними зрушеннями в суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.

53. На початку XVIII ст. у стосунках із царем зявляється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також застарілі звичаї. В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне мясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було повязане з військовими посадами, занепокоїлася. Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Звідусіль,- писав цареві Мазепа,- я отримую скарги на свавілля московитських військ. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

54. До революції 1648 року козаки, які жили на українських землях, номінально підлягали юрисдикції Польського королівства. З другої половини 16 століття, коли вони утворили організовану військову структуру, вони поділялися на дві групи: 1. Реєстрові козаки, яких у першій половині 17 століття було від 6 до 8 тис., проживали в польських адміністративних центрах у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах або неподалік від них. Нерідко вони мали власні маєтки, а деякі досягли певного рівня заможності і соціального престижу і, володіючи привілеями реєстрового козацтва, були свого роду українською шляхтою, попри те, що Польща не визнавала за ними такого статусу. Саме з цієї групи козацької еліти рекрутувалися члени військового командного складу та інші Козацької держави після 1648 року. Цей вищий прошарок козацтва загалом називався старшиною. 2. Нереєстрове козацтво складалося з двох груп: 1) козаки з Запорожжя та з північних земель, які могли за потреби служити у польському війську (1629 року реєстр досягнув 20 тис. осіб), після чого їх вилучали з реєстру; 2) постійний потік селян, невдоволених зростанням кріпосницького гноблення, що втікали на південь козакувати на вільному від магнатів Запорожжі. У 40-ві роки 16ст. Православний князь Д.Вишневецький обєднав козацькі ватаги і близько 1554-1555рр. Побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і деревяним частоколом поселення — Запорозьку Січ, центральне укріплення козаків.У 1557 р. Хортицька Січ була зруйнована татарами. Її перенесли на о. Томаківка. Пізніше ця сама назва стала вживатися на позначення всієї території, контрольованої козаками, яку називали також Запорізькими Вольностями. Укріплений центр Запорозька Січ протягом 17 століття декілька разів змінював місце розташування, пересуваючись, як правило, на південь на віддалені острови або протоки Дніпра. До середини 17 століття Січ розвинула краще організовану адміністративну структура. Січова рада, що складалася з усіх січовиків з рівноправним голосом, залишалася найвищим джерелом влади в адміністративних та військових справах, але була занадто громіздкою із часом її роль дедалі частіше перебирала Старшинська рада. Ця рада складалася з виборних судді, писаря, осавула, курінних отаманів і голови Січі – кошового отамана. Попри того, що колись Січ обирала власних гетьманів (Сагайдачного, Хмельницького), на другу половину 17 століття посада кошового отамана заступила гетьманську як найвища на Запоріжжі: Кошовий отаман, якого обирали раз на рік ( хоча Січ могла усунути його коли завгодно), представляв Запорозьку Січ у зовнішньому світі.