34.Політизація українського руху на початку XX ст в Наддніпрянщині

Кінець XIX і початок ХХ ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель — початком відродження нації. Новими рисами цього періоду були: переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний та посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові.

Ліберально-демократичний рух мав опозиційний характер і розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статистики, агрономи та інші фахівці. Учасники земсько-ліберального руху висловлювали невдоволення реакційною внутрішньою політикою царського уряду і виступили за проведення реформ, скликання загальноросійського Земського собору, рішучого оновлення законодавства, надання усім громадянам політичних прав та свобод.

Український національний рух на початку XX ст. набирає політичного характеру. Перші політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст. Це Русько-українська радикальна партія 1890 р., заснована І. Франком, К. Трильовським, М.Павликом в Західній Україні. Пізніше, після розколу 1899 р., Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик заснували свою Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький, В. Охримович засновують Національно-демократичну партію. Остання незабаром стала найбільшою українською партією Галичини.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія РУ П, заснована 29 січня 1900 р. у Харкові. Вона в основному складалась із студентів, семінаристів, народних вчителів та представників інших верств інтелігенції. Програмою партії стала брошура, написана харківським адвокатом М. Міхновським і видана у Львові під назвою Самостійна Україна. Автор ставив завдання: боротьба за єдину, самостійну, вільну Україну від гір Карпатських до гір Кавказьких. Згодом від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію — Народну українську партію на чолі з М. Міхновським. У 1904 р. після нового розколу в РУП утворилась нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка Спілка.

Представники ліберального руху восени 1904 р. обєднуються в Українську демократичну партію, яка була близькою до російської партії кадетів. Згодом з неї виділилось радикальне крило і утворило Українську радикальну партію УРП, яка в 1905 р. знову обєдналась з УДП в Українську радикально-демократичну партію, лідерами якої були Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію, що після 1903 р. розкололась на два крила: більшовиків та меншовиків — партію соціалістів-революціонерів та партії ліберального спрямування: конституційних демократів кадети, Союз 17 жовтня октябристи.

В Україні діяли також партії інших національних меншин. Серед них польські Польська партія соціалістична та єврейські Бунд.

35.Політична роздробленість Київської Русі та її наслідки

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та повязані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили — дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Камянець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи у татаро-монголів вже не було сил її здобувати, Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння ярлик і платили тяжку данину.

36. Київська Русь —держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри. Значна частина вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час в ній не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму). Знать і сам великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян. Через це роль ринку й міст була значною. За велику кількість міст Русь навіть називали «Гердерікою». Тим паче, не на замовлення, а на ринок, працювала значна кількість ремісників. Ще одним аргументом проти того, що Русь – феодальна держава, є те, що серед селян переважали вільні, які мали більше прав, ніж західноєвропейські представники цього прошарку.

  Усі ці та інші особливості дають право робити висновок, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка, однак, розвивалася в бік європейського феодалізму.

37. Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії. Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі. У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії. Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан. У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних. 38. Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та повязані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Методологія - це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання. Існує ряд принципів – фундаментальних припущень, вимог щодо застосування методів і забезпечення вірогідності результатів дослідження. Одним із найважливіших принципів, на думку більшості вітчизняних істориків, є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту. Важливим у процесі пізнання є принцип історизму, який передбачає розгляд історичних фактів у конкретному історичному середовищі. Важливе значення мають діалектичний принцип, який передбачає розгляд різноманітних явищ у взаємозв’язку, саморозвитку і взаємообумовленості, а також системний принцип – підхід до певної сукупності історичних фактів як до стрункої системи з властивими саме їй закономірностями і зв’язками. Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу зясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.Сукупність історичних джерел класифікують на пять основних типів: 1речові джерела — памятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні памятки. 2етнографічні джерела — памятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу 3лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови 4усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислівя, приказки та ін. 5писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

39. Уперше термін козак згадано в Початковій монгольській хроніці у 1240 році. У перекладі з тюркських мов він означає одинокий, схильний до завоювання. Найбільш уживане сучасне значення слова козак — людина, яка живе за рахунок воєнного промислу, вільна людина. Фактично майже до кінця 16 ст. Термін козацтво вживався не для визначення приналежності до певного стану суспільства, а для визначення способу життя, роду занять. Основні причини виникнення козацтва: 1. Зростання великого феодального землеволодіння, що розпочалося з 15 ст. І підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель нестача власної орної землі у багатьох селян, які прагнули її здобути на просторах Дикого поля. 2. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріплення українського селянства литовськими і польськми магнатами, шляхтою, зростання релігійного та національного гноблення. 3. Зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар. Проникнувши на території України татари два-три дні відпочивали неподалік від кордону. Потім орда на три загони, які розходилися в різних напрямках. Ці загони поділялися на більш дрібні й знову розходилися. Татари оточували селище з чотирьох боків, забирали здобич і повільно відступали, уникаючи зустрічі з козаками. Джерела формування козацтва: у першій половині і середині 16ст. — головне джерело формування козацтва — ухідники. Також у козаки подавалися збіднілі бояри, позбавлені сану священики, шукачі пригод. У 40-ві роки 16ст. Православний князь Д.Вишневецький обєднав козацькі ватаги і близько 1554-1555рр. Побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і деревяним частоколом поселення — Запорозьку Січ, центральне укріплення козаків.У 1557 р. Хортицька Січ була зруйнована татарами. Її перенесли на о. Томаківка. Пізніше ця сама назва стала вживатися на позначення всієї території, контрольованої козаками, яку називали також Запорізькими Вольностями.

40. Причин занепаду Київської Русі було багато. Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці, але й цілий конґльомерат народів, обєднаних владою спільної династії та Церкви. Другою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського обєднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький зїзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.