30Київська Русь — теорії походження та розвиток

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Дав­ньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій. 1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук. Норманісти наголошують, що східні словяни були нездат­ні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги нормани відіграли вирішальну роль у створенні Київської дер­жави. Слово Русь походить від фінської назви шведів Ruotsi. 2. За хозарською теорію поляни є не словянами, а різно­видом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там вод­ночас правили два царі — цар по крові хакан каган, та його заступник хакан-бек. Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. 3. Панюркська теорія, за якою слово Русь походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним ме­шканцям одного з регіонів Середнього Подніпровя. 4. Теорія природно-історичного автохтонного розвитку. Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних словян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї дер­жави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існува­ла майнова диференціація, відбувалося захоплення старійши­нами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис Повість времяних літ, який розпові­дає про правління князя-словянина Кия кін V — поч.УІ ст. та хроніка Бертинські аннали. Перші три концепції, хоч і мають під собою певну факти­чну основу варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні

варіанти походження слова Русь тощо, але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічно­го і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утво­рилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіс­нообщинного ладу та формування класового суспільства у схі­дних словян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у княжіння дер­жавного типу. Київська Русь обєднувала фактично всіх східних словян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Євро­пі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чор­ного та від Карпат до верхівїв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним обєднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з нови­ми формами суспільного життя у словян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою дани­ни, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти за вбитих родичів. Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх ру­ках судову, адміністративну, воєнну, вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У зале­жності від нього перебували місцеві князі й бояри, які воло­діли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл. Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, обєднані у сільські територіальні общини. Основною катего­рією населення були феодально залежні смерди. Смерди, ко­трі сплачували данину, належали до общини, на яку поши­рювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи селяни, які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними; рядовичі селяни, які уклали договір і таким чином потрапили у залежність. Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

31Передумови утворення східнословянської держави. Східні словяни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. Повість временних літ складена пять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: Словяни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Припяттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, — за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж словяни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм імям — словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст. Першим етапом утворення держави у східних словян було утворення протягом VII — першої половини ІХ ст. перед державних утворень — полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнословянські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу — великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнословянського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні княжіння. Докорінною причиною утворення держави у східних словян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення в ході торговельних звязків, воєн, переміщення сільського населення у міста, наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора — публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні словяни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські памятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси найбільше фібули з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей Перещепине, Підгороддя б. Крилоса, нарешті городища роменського типу с. Ромен на Чернігівщині.заснування києваЗа даними археології міське поселення в Києві виникло наприкінці 5 століття. Літописні свідчення повязують його появу із діяльністю напівлегендарного князя Кия. Впродовж 8 століття — першої половини 10 століття місто було центром полянського племінного союзу, а з 882 року, після завоювання варягами, стало столицею Руської держави. Київ знаходився на торговельному шляху з варяг у греки, що звязував Східну Європу із країнами акваторій Балтійського та Чорного морів. Після хрещення Русі 988 року, місто перетворилося на один з найбільших європейських центрів християнства.

32 підписання Переяславської угоди стало поворотним кроком в історії України, Росії та й всієї Східної Європи. А доля України з того часу, стала невідємно повзана з долею Росії. 21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані Березневі статті статті Богдана Хмельницького, що визначали становище України в складі Російської держави. Основні положення домовленості були такими: 1 підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького на маєтності

2 збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи

3 право козацтва обирати гетьмана

4 60 -ти тисячний козацький реєстр

5 право зносин гетьмана з іноземними державами крім Туреччини і Польщі

6 невтручання царських воєвод у внутрішні справи України

7 збереження прав київського митрополита

8 зобовязання обороняти Україну від татар

9 похід російського війська на Смоленськ. Отже, можна з певністю стверджувати, що Березневі статті забезпечували економічну, політичну, воєнну самостійність, визнання за нею якнайширших прав, хоча й досі історики сперечаются про характер встановлених відносин. Стверджують, що Б. Хмельницький та старшина під актом Переяславської ради розуміли рівноправний військово-політичний союз, що дасть змогу закінчити нарешті боротьбу за незалежність від Польщі. Москва ж розуміла під договором можливість реалізації якомога ширшого впливу на українське життя та подальшого прибрання до рук етноукраїнських земель.

33. В результатi реформ та iнших заходiв австрiйського уряду наприкiнцi XVIII ст. створення релiгiйного фонду пiдтримки сiльських священникiв, заснування духовної семiнарiї для унiатiв у Вiднi 1774 р., вiдкриття греко-католицької духовної семiнарiї у Львовi 1783 р., створення при Львiвському унiверситетi, вiдкритому 1784 р., т.зв. Руського iнституту здобула можливiсть полiпшення свого матерiального й освiтнього рiвня. Завдяки цьому чимало представникiв греко-католицького духовенства пiднялися до сприйняття нових iдейних вiянь доби. Саме з його рядiв як найбiльш освiченої суспiльної верстви вийшли першi будителi нацiональної свiдомостi захiдних українцiв.

Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити на дiяльностi Руської трiйцi — громадсько-культурного обєднання, куди входили студенти Львiвського унiверситету i одночасно вихованцi греко-католицької духовної семiнарiї — М.Шашкевич, I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко переживали територiальну розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою долею народу.Їх наснажували новi iдейнi вiяння романтизм, приклад лiтературних сил Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження словянських народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв.

Важливо пiдкреслити, що засновники обєднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та лiтературної творчостi рiдною мовою пiдняти дух народний, просвiтити народ, вiдкрити йому свiт, допомогти усвiдомити гiднiсть свою i свою силу i тим самим пiдтримати i продовжити на галицькiй землi справу, розпочату лiтературними дiячами Надднiпрянської України, пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю багатогранну, багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися збирацькою, дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в сферi значного комплексу гуманiтарних дисциплiн народознавства, фольклористики, мовознавства, памяткознавства, джерелознавства, археографiї, iсторiографiї, лiтературознавства, а також лiтературно-художньою та перекладацькою творчiстю.

Іван Якович Франко 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч. Політична діяльність 1888 р. Франко деякий час працював у часописі Правда. Звязки з наддніпрянцями спричинили третій арешт 1889 р.. 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник Народ 1890-1895 рр.. В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому європейського політика. Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому повязання долі України з Росією Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова, 1906 р.. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви українці замість русини — так традиційно називали себе корінні галичани. В Одвертому листі до галицької української молодежі Франко писав: Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…