ОТВЕТЫ НА МОДУЛЬ С ЕБАНОЙ ИСТОРИИ, ГОСПОДА.

1. Антиукраїнська політка російського самодержавства в другій половині ХІХ ст.

 Починаючи з другої половини XIX - на початку XX ст., існували характерні заборони українського слова в царській Росії. Будь-які спроби видавати україномовні періодичні видання до проголошення маніфесту були невдалими. У 1900 р. у Києві було відмовлено О. Коваленку у клопотанні видавати часопис "Україна", а у 1904 р. - двотижневик "Характерник", І. Левицькому - щомісячний журнал "Промінь" (1901 p.), П. Рябошапці не дозволили видавати часопис "Дніпро" (1902 p.), М. Левицькому та Є. Чикаленку - тижневик "Селянин" (1903 p.), С. Єфремову було відмовлено у видавництві щотижневика "Вік" (1904 р.) [19, с 13-16].    Водночас український народ вважався одним з багатьох слов'янських народів Європи, який протягом ХТХ ст. переживав процес національного пробудження. Національне відродження української етнолінгвістичної території відбувалося в межах обох багатонаціональних імперій, але з кількісної оцінки українські землі в Російській імперії були значно важливішими, оскільки охоплювали 90% усієї української етнолінгвістичної території і 85% усіх українців. З іншого боку, незважаючи на меншу кількість земель та людей в Австрійській імперії, тамтешні українці, особливо в Галичині, відігравали важливу, а то й вирішальну роль у становленні єдиної незалежної держави [20, с 97].    Царська влада жорстоко переслідувала редакції періодичних видань. Часопис "Рідний край" зазнав немало цензурних перешкод і гоніння з боку полтавських чиновників, які, керуючись, розпорядженнями уряду, про які йшлося вище, заборонили вихід тижневика від 16 номеру. Редактор часопису М. Дмитрієв зазнав чимало неприємностей, до яких призвів його виступ на суді у ролі захисника селян, які брали участь у революційних подіях 1905 р. З 20 жовтня 1907 р. видання було перенесене до Києва [21, с 160].

За публікацію статті Б. Грінченка "9 січня", присвяченої розстрілу мирної робітничої делегації перед царським палацом, дев'ятий номер газети також був конфіскований. Багато державних установ забороняли своїм службовцям передплачувати "Громадську думку", зокрема була заборонена передплата духовенству і вчителям, а пошта не доставляла газету передплатникам [23, с.79].    Цензура майже у кожному номері "Громадської думки" вбачала якусь "єресь" або "заклик до повалення ладу шляхом насильства". У серпні 1906 р. після обшуку та арешту співробітників за розпорядженням російського уряду губернатор наказав закрити газету назавжди. По всій Україні у багатьох передплатників поліція зробила ревізії, багатьох заарештувала [24, с 164]. 15 вересня видання "Громадської думки" було продовжене під назвою "Рада". Майже у кожному номері "Ради" цензори знаходили статті, які, на їх думку, мали "ознаки кримінальних діянь", за що редакцію штрафували на великі грошові суми. Редактора В. Павловського було оштрафовано на 100 крб. за статтю "Ще одне пояснення" (номер за 10 вересня 1907 р.), на 100 крб. -за статтю "Повернення Холмщини" (номер за 8 вересня 1907 р.), за статтю "Голодна небезпека і харчові засоби у Київщині" (номер за 29 вересня), за фейлетони "Дрібнички" (номер за 4 листопада), "З невських берегів" тощо. У січні 1907 р. у редакції "Ради" було проведено обшук, під час якого поліція знайшла заборонену літературу, зокрема 3176 екземплярів брошури "Якого ладу нам треба", кілька примірників "Програми української національної партії", оригінали антиурядових статей. За звинуваченням "у державних злочинах" заарештували С Єфремовата В. Винниченка [25, с.74].     Національний рух вважався одним з тяжких політичних злочинів. Тому жандарми засилали своїх агентів у різні партії та організації з національним ухилом, навіть ті, що мали просвітительський характер. У фондах жандармських установ зберігаються справи про діяльність "Спілки", УСДРП, "Просвіти", УДП, УРЦ УДРП у тому числі.    6 квітня 1904 р. начальникам ГЖУ було розіслано циркуляр про порядок подання різного роду донесень:

  Таким чином, політичні вимоги та умови національного відродження свідомого українства кінця ХГХ - початку XX ст. розбивалися об стіну економічних потреб Російського самодержавства. Вбачаючи загрозу втрати вагомих економічних територій в результаті зростання національної самосвідомості та згуртованості українців, царат ставив політичні перешкоди розвиткові земель.

2. Видатні авіаконструктори початку хх ст.

Початок ХХ століття — час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києві. В 1913—1914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції «Руський витязь» та «Ілля Муромець» встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 1911—1913 рр. будують першу в країні авієтку — малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий летун того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І. Мечникова та його учнів — Г. Мінха, В. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. Гіршмана, С. Ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

2. Військове мистецтво запорожців. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської експансії та польського гноблення

Особливості військо́во́го мисте́цтва козакі́в пов'язані з тими жорстокими умовами, за яких зародилося й формувалося Військо Запорозьке. З одного боку, козаки жили в стані постійної бойової готовності до відсічі нападу кочівників. З іншого — вони не могли сподіватися на сприяння й підтримку держави. Козак зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі вояки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.

Українське козацтво не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком. Він зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі козаки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.

Запорозька Січ виникла й розвивалася в тому регіоні, де в сутичках між сторонами, що ворогують, переважно брали участь озброєні вершники. Однак козацтво не мало достатніх матеріальних статків для утримання чисельної кінноти. Тому козаки виробляли власні бойові прийоми, щоб урівноважити свої військові можливості з ворожими.

Ударну силу козацького війська становила піхота. Її бойовий успіх досягався або за рахунок раптової атаки, або веденням щільного рушнично-артилерійського вогню. Козацькі піхотинці, на відміну від європейських вояків, не поділялися на тих, хто володів вогнепальною або холодною зброєю. До речі, у Європі до Тридцятирічної війни піхотинці-стрільці (аркебузьєри, мушкетери) вважалися допоміжними частинами. А в козаків вогнепальна зброя застосовувалася як основний вид озброєння. Це були рушниці, аркебузи, мушкети, гаківниці, яничарки тощо, а кіннотники мали ще й пістолі.

Козаки влучно стріляли з луків, прикриваючи стрільців під час перезаряджання ними вогнепальної зброї.

Легка кіннота використовувалася як допоміжне військо. На неї покладалася розвідка, переслідування, рейди в тили ворога, флангові атаки, заманювання супротивники в пастки.

Під час атаки застосовувалася лава — наступ півколом, що давало можливість вести бойові дії проти ворога не лише з фронту, а й охоплювали його з флангів і навіть заходили в тил.

Однією з переваг козацького війська було бездоганне володіння саперною справою. Козаки вміли швидко та якісно будувати міцні укріплення безпосередньо під час бою. З огляду на чисельну перевагу ворога це часто було питання життя чи смерті. Польські та європейські наймані інженери не приховували свого захоплення фортифікаційними спорудами козаків.

[ред.]Використання рухомих таборів

Ведучи воєнні дії в зоні степу й лісостепу козаки застосовували особливий спосіб утворення табору з возів. Це було чотирикутне рухоме укріплення, що складається з кількох рядів возів, зчеплених між собою. Усередині такої «рухомої фортеці» розміщувалося козацьке військо. За потреби вози засипали землею або вкопували в ґрунт, створюючи в такий спосіб оборонний вал. Довкола для швидкого й непомітного переміщення козаки копали шанці (окопи), готували для ворога пастки — «вовчі ями» із загостреним кіллям на дні.

Високий рівень на Запорожжі мала сторожова й розвідувальна служби. Запорожці створили оригінальну систему сигналізації. Вона складалася з «маяків», або «фігур», які утворювали своєрідний світловий телеграф. Щойно помітивши ворога, козаки запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій… Чорний густий дим та яскравий вогонь попереджали населення про наближення загарбників.

[ред.]Військово-морське мистецтво

Запорожці на «чайках» захоплюють Кафу

Запорозькі козаки зарекомендували себе як славні моряки. Вони будували човни-чайки на 50 — 70 чи на 20 — 30 вояків. На великих установлювали 4 — 6 гармат, на малих — 1 — 2. До бортів прикріплювати пояси з очерету, які під час бурі утримували човни на хвилях, як поплавки, а в бою вони були додатковим захистом від ворожих стріл і куль.

У відкритому морі козаки намагалися наблизитися до ворога непомітно або вночі, або з боку сонця. Відтак вони брали вороже судно на абордаж. У морських битвах козаки сміливо атакували як окремі кораблі, так і турецькі флотилії, часто здобуваючи перемогу.

Також, за твердженнями французьких, англійських[1] та російських авторів, козаками використовувалися підводні човни, які могли деякий час перебувати під водою.[2] Використовуючи дані підводні човни, козаки в 1595 році здобули турецьке місто Синоп.

Велика історична заслуга в боротьбі проти монголо-татар, спробах відродження єдиної держави належить Галицько-Волинському князівству, що стало безпосереднім спадкоємцем і правонаступником Київської Русі.