2. Форми парламентського контролю та контролю глав держав.

Серед видів зовнішнього контролю особливе місце посідає контроль адміністрації з боку органу законодавчої влади та створюваних ним структур. Незважаючи на те, що цей вид контролю над публічною адміністрацією зазвичай належить до предмету правового регулювання конституційного права, коротко охарактеризуємо і його для формування цілісної картини системи органів, залучених до контрольної діяльності.

Парламентський контроль здійснюється у різноманітних формах, серед найважливіших з яких варто назвати:

1. Регулярні обговорення в парламентах звітів уряду про його діяльність за певний період. Таку форму роботи треба віднести до поточного, а частково, навіть і до попереднього контролю.

2) Постановка питання про довіру уряду, яка після відповідного голосування як наслідок може мати його відставку. Такі норми наявні в законодавстві багатьох зарубіжних держав.

3) Інтерпеляція — сформульована депутатом або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або питань загальної політики. Схожою за змістом формою парламентського контролю є депутатські запитання, висловлені в усній формі.

4. Діяльність омбудсменів — спеціальних посадовців, до компетенції яких належить розгляд скарг на діяльність публічної адміністрації. Початкове цей інститут виник у Швеції і потім був запозичений багатьма країнами, щоправда назва посади та функції особи, що її обіймає, часто відрізняються. Основним призначенням омбудсменів є контроль за дотриманням прав людини і громадянина різними структурами, в тому числі публічної адміністрації, а от у Великій Британії ця посада більш спеціалізована, про що свідчить її назва — Парламентський комісар з адміністрації. Особливістю цієї форми парламентського контролю є те, що омбудсмени у переважній кількості випадків не мають права вживати оперативні заходи, пов'язані з втручанням у роботу органів влади, вони лише надсилають відповідним адміністративним органам свої рекомендації щодо ліквідації виявлених порушень. Тобто, діяльність омбудсменів часто потребує додаткового застосування інших видів державного контролю.

5. Створення та діяльність постійних комісій (комітетів) парламентів та тимчасових слідчих комісій.

Як і у випадку з омбудсменами, діяльність постійних комісій (комітетів) парламентів не передбачає можливості прийняття власних зобов'язуючих для публічної адміністрації актів, проте реально впливає на функціонування адміністративних органів.

Що стосується тимчасових слідчих комісій, які створюються у випадках особливої ваги, то їх створення у багатьох випадках зумовлено тими чи іншими резонансними недоліками діяльності різних органів публічної адміністрації. Зокрема, відповідно до статті 82 Конституції Італійської Республіки «кожна палата парламенту може проводити розслідування з питань, що зачіпають державні інтереси. З цією метою вона призначає зі своїх членів комісію в пропорції, що відображає співвідношення різних парламентських груп. Комісія по розслідуванню з'ясовує обставини і веде слідство з такими ж повноваженнями й обмеженнями, як і судова влада».

6) Створення та діяльність інших спеціальних контролюючих органів парламентів, здебільшого у сфері фінансового контролю:

• рахункових палат (для контролю за використанням бюджетних коштів держави);

• спеціальних фінансових ревізорів (Скандинавські країни);

• діяльність спеціалізованих посадових осіб — генеральних контролерів (Велика Британія і США).

Обсяг контролю за адміністрацією глав держав об'єктивно різниться залежно від форми державного правління тієї чи іншої держави. Зрозуміло, що у президентських та напівпрезидентських республіках він є ширшим. Зокрема, американські науковці виділяють принаймні три конституційні повноваження Президента Сполучених Штатів Америки, що засвідчують, його можливості у сфері контролю за адміністрацією:

• призначення керівників органів публічної адміністрації (щоправда, за згодою і порадою Сенату);

• право вимагати від керівника кожного виконавчого департаменту письмову думку з будь-якого питання, що належить до його компетенції;

• обов'язок вимагати точного виконання законів (передусім, адміністративними органами).

Крім того, незважаючи на те, що повноваження щодо створення, ліквідації та реорганізації незалежних адміністративних агенцій належить американському Конгресу, прийнятий ним же у 1939 році Акт про реорганізацію уповноважив президента періодично переглядати структури агенцій та пропонувати зміни в контексті покращення виконання законів, більш ефективного менеджменту агенцій, зменшення недоцільних видатків, усунення дублювання компетенції між різними агенціями. Також варто назвати діяльність апарату президента, зокрема, спеціального Офісу з менеджменту та бюджету, який має істотні можливості впливу на діяльність адміністративних структур ще у двох напрямах — формуванні та використанні бюджетних асигнувань незалежних агенцій та попереднього погодження нормативних актів, що приймаються останніми.

Серед повноважень глав держав контрольного характеру виділимо також передбачене Конституцією Російської Федерації право Президента цієї держави «призупинити дію актів органів виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації у випадку суперечності цих актів Конституції РФ і федеральним законам, міжнародним зобов'язанням РФ або порушення прав і свобод громадян до вирішення цього питання відповідним судом".

У державах із змішаною та парламентською формами державного правління глави держав володіють значно меншими повноваженнями щодо контролю за адміністрацією. Однак цілу низку можливих дій глав держав можна розглядати в контексті контролю. Зокрема, окремі польські науковці сюди відносять:

• вето президента на законопроекти, представлені урядом;

• подання Президента Республіки Польща до Конституційного Трибуналу щодо конституційності актів вищих та центральних органів публічної адміністрації;

• призначення та звільнення керівників низки органів, що здійснюють контроль за адміністрацією, зокрема, голови Вищого адміністративного суду;

— загальне керівництво уповноваженими адміністративними структурами у сфері безпеки та оборони.

Як бачимо, усі зазначені повноваження Президента передбачають його контрольну діяльність у тісній взаємодії з іншими державними органами або через їх рішення.

До зазначеного можна додати, що навіть у державах, де їх глави «правлять, але не управляють» (конституційних монархіях) вони також можуть впливати на діяльність публічної адміністрації, передусім, уряду. Наприклад, в Японії імператор, наділений компетенцією промульгувати урядові укази і договори та підтверджувати призначення державних міністрів та інших посадових осіб, може заблокувати пропоновані урядом рішення. Поза тим, японські правознавці визнають, що у випадках надзвичайної ваги за імператором резервується можливість протидіяти урядовому курсу.