Дрізд та голуб

Якось голуб став просити дрозда, щоб той навчив його гніздо мости'ти. Пого'дився дрізд. Та тільки поклав декілька гілочок, як голуб сів на них і вуркоче: «Знаю, знаю…»

Розгнівався дрізд та й каже:

– Коли знаєш, то навіщо просиш?

І полетів собі геть.

А голуб зовсім не вмів гніздо мостити.

Ото скільки дрізд йому допоміг, таке гніздо в нього й лишилося назавжди.

?Читаючи казку, передай голосом почуття голуба і дрозда. Які це почуття?

Яким же залишилося гніздо в голуба? Чому?

Розкажи казку: з чого вона починається, що було потім, чим закінчується.

Дві білки і лисиця

Дві білки знайшли горіх і засперечалися між собою:

– Він мій, – сказала перша білка, – бо я його перша побачила.

– Ні, він мій, – кричала друга. – Я його підняла.

Почула це сперечання лисиця.

–Не сваріться ,– сказала вона ,– я помирю вас!

Стала між білками, розкусила горіх і сказала:

*** Що сказала лисиця, як вона помирила білок? Складіть кінцівку до цієї казки.

Муха і павук

Була собі незвичайна муха – зовсім не схожа на інших мух. Природа наділила її незвичайною вродою: голова в неї зелена із золотим відтінком, спина голуба – з жовтим, крила червоні – з коричневим. Усі мухи заздрили їй і ненавиділи, бо мухи-кавалери були закохані в красуню. Муха знала про це і загравала з ними. Тому подарує усмішку веселу, тому – погляд лагідний. Усі вони розум втрачали від неї. Засипали її різними подарунками, гризлися між собою – кожен хотів бути єдиним. Натішилася муха над ними, переключилася на комарів. Таке ж було і з комарами. Усі, як один, закохалися в красуню. Тішилася вона ними, поки набридли. Поміркувавши трохи, подалася вона до жуків. Адже це особи поважні, не такі джиґуни, як комарі. Зачарувала муха й жуків своєю вродою та веселою вдачею. Що тільки було між ними! Перекусались, перебились всі між собою за одну муху. Покинула вона й жуків, бо не було між ними такого, на якому могла б зупинитись. Вже й нудьгувати почала. Та ось побачила павука. Будував він свої хороми. Зацікавилася ним. Дивилася й дивилася, як він працює своїми довгими руками. Подумала: «Ну, оце і є той, що мені треба». Муха відчула, що закохалася. Стала вона залицятись до павука.

– Не для мене, часом, ці хороми будуєш? – лагідно запитала.

– Давно тебе жду, моя люба, для тебе будую. Хочу, щоб ти назавжди залишилась у моїх хоромах. Заходь же скоріш! — радісно каже павук.

Зайшла муха; не встигла оглянути хороми, як павук уже заснував той хід, яким вона зайшла.

– Ну от, тепер ти назавжди залишишся в мене.

Муха дивилась на його довгі руки й думала: «Ще ніхто такими руками мене не обіймав. У таких обіймах від щастя померти можна».

Як і попереднім своїм кавалерам, вона сказала павуку:

– Клянуся тобі, що це моє перше й останнє кохання! З радістю муха кинулася в павукові обійми, бо він уже простягав до неї свої довгі руки.

Міцно обійняв павук муху, і вона дійсно померла. Але, як ви здогадуєтесь, не від щастя.

Сірко

Був собі в одного чоловіка собака Сірко – тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:

— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут. Тоді вовк йому:

—А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

• Зроби, голубчику, я вже чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, – щоб я знав, де те поле, – то я візьму дитину, а ти будеш віднімати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякаюсь та й пущу її.

У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це біжить вовк житом та за ту дитину – і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:

— Гиджга, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:

— На, Сірко, їж – за те, що не дав вовкові дитини з'їсти! Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

— Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!

Тільки вони зварилися, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:

— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.

Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не попікся!

Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавшись м'ясниць, віддає старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

— Прийди в неділю, ввечері, до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.

Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко казав. А в той самий день у того чоловіка було весілля.

Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі горілки, м'яса доволі і поніс під стіл. Люди хотіли того собаку бити, а чоловік каже:

— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.

Сірко бере, що лучче на столі, та подає вовкові; нагодував і упоїв його так, що вовк не витерпів та й каже:

• Буду співати!

Сірко каже:

— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.

Вовк як випив ту пляшку горілки та й каже:

— Отепер уже буду співати!

— Не співай, бо обидва пропадемо – і я, й ти.

— Ой не видержу – співатиму! Та як завиє під столом!

Люди посхоплювались, – туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:

— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб'єте! Він і сам йому раду дасть, – ось не займайте!

Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:

• Ти мені добро зробив, а я тобі!

Та й попрощались.