ст. 75-90 978-966-521-520-2

цивільних “начальств”, серед яких з попереднім неуцтвом вирішуватимуться серйозні і болючі життєві питання змученого краю»108.

Тому в російських урядових і громадсько-політичних колах переважала думка

не вводити на окупованих теренах цивільної адміністрації в повному обсязі, а зосе-

редити управління в руках воєнних властей. Проте, вважали вони, складність такого

правління полягатиме в тому, що підтримка мірою можливості торгово-промислового

життя краю, а також задоволення потреб місцевого населення вимагатимуть призначення осіб для допомоги воєнним властям. Їх бажано призначати з числа офіцерів,

евакуйованих з армії по хворобі або поранених, але які одужали і можуть виконувати

адміністративні обов’язки. Такий порядок гарантуватиме закономірні дії російської

адміністрації. Зазначалося також, що на час війни всі адміністративні та судові справи

слід вирішувати згідно з законами, до яких звикло місцеве населення.

Російський уряд після спеціального обговорення цього питання відмовився від пропозиції ввести на окупованих місцевостях Галичини і Буковини цивільну адміністрацію, а встановлене там воєнне управління мало діяти до кінця війни. Головною підставою для прийнятого рішення були труднощі, котрі за тодішніх умов пов’язувалися

зформуванням кадрів досвідчених цивільних чиновників, які б повністю відповідали складним умовам служби на окупованих землях109.

Слід зазначити, що москвофіли наполягали, щоб при російських властях у Галичині були представники «Русского Народного Совета» (РНС), бо тоді російські війська зустрічатиме або «безпорадна маса “русского” простолюду, позбавленого своїх інтелігентних представників, або ті, до кого були прихильними австрійські власті», і тоді як представники місцевих інтересів неминуче виступлять поляки. Деякі російські

політики радили ставитися до ідей РНС обережно, оскільки москвофіли Галичини і Буковини «не завжди вміють заради державних інтересів відректися від своїх пар-

тійних почувань і точок зору»110.

Зі стабілізацією російсько-австрійського фронту в жовтні 1916 р. новим генералгубернатором Галичини і Буковини було призначено Ф.Трепова. Російські власті, як і в попередню окупацію, розпочали активне переслідування українців, масові арешти, репресії і виселення до Росії «підозрілих» осіб, звинувачуваних в австрофільстві та шпигунстві. 19 серпня 1916 р. генерал-губернаторство видало розпорядження про

виселення тих, хто зберегли посади, всіх службовців (державними службовцями в більшості були лісники). 18 вересня 1916 р. чернівецький губернатор видав своє роз-

порядження про арешт лісників, яких звинувачували у шпигунстві на користь АвстроУгорщини. Наприкінці 1916 – на початку 1917 р. було заарештовано 87 лісників з

Галичини і Буковини, з яких 35 осіб вислали в глиб Росії, зокрема в Іркутську губернію, Тургайську та Якутську області111.

Під час третьої російської окупації Буковини (18 червня 1916 – 3 серпня 1917 р.)

зЧернівців і повіту було депортовано 123 особи, Вижницького повіту – 35112. Важким тягарем були для галичан і буковинців реквізиції, які здійснювали російські війська,

нерідко без погодження з місцевими властями, і які носили грабіжницький характер. 5 листопада 1916 р. російська адміністрація видала постанову про реквізиції, згідно з якою в Карпатах у населення примусово вилучалося 50% худоби, а в інших частинах Галичини і Буковини – 5-20%. Сіно і солому забирали у великій кількості, а

овес – повністю. Згідно з циркуляром генерал-губернатора від 14 листопада 1916 р.,

селяни зобов’язані були давати підписки про продаж певної кількості харчів за ціною,

встановленою даною постановою, хоча вартість компенсації була набагато нижчою

від ринкової113.

Щодо організації церковного управління в окупованих краях Святійший синод вирішив не втручатися в справи церкви на Буковині, оскільки тут існувала православна митрополія. Однак вимагав, щоб у молитвах вичитувалися імена імператора і царського дому, а не цісаря Франца Йосифа. Відносно Східної Галичини існувало дві думки: відновити ієрархічне верховенство волинського архієпископа Євлогія або відкласти вирішення цього питання до кінця війни, доручивши керувати церквою в

краю протопресвітеру воєнного духовенства о. Шавельському. Остання думка перемогла, й у розпорядження протопресвітера Шавельського було призначено професора Київської духовної академії професора Титова для нагляду за церковним життям в Галичині114.

Після Лютневої революції найодіозніші постаті російської окупаційної влади, що реалізовували політику царизму в Галичині та на Буковині, в тому числі генералгубернатор Ф.Трепов, змушені були покинути свої посади. Частину російських урядовців, поліцаїв і жандармів (загалом понад 600), чиновників, які особливо себе дискредитували під час перебування на окупованих теренах, було відправлено разом із сім’ями назад до імперії115.

Крайовим керівником (з правами генерал-губернатора) у березні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив Д.Дорошенка – відомого українського діяча. У службових відносинах він повністю підпорядковувався командувачу Південно-західного фронту О.Брусілову і був представником військового відомства. Д.Дорошенко подав О.Брусілову проект відозви до населення Галичини і Буковини, в якому наголошувалося на збереженні новою владою всіх форм устрою прифронтового краю та інтересів російської армії, дотриманні всіх розпоряджень воєнного часу, необхідності скасування всіх обмежень національного і релігійного життя. Натомість влада втілюватиме в життя краю принципи нової, вільної Росії, позаяк це не суперечитиме інтересам російської армії, котра воює тепер за право і свободу. Нарешті, населенню буде надано право певної самоуправи в обсязі господарського і культурного життя за умов дотримання рівного, справедливого відношення до всіх національностей краю. Хоча Брусілов повністю схвалив цей проект, проте тут же дав таємну інструкцію буковинському москвофілові А.Геровському проводити в Чернівцях широку агітацію проти Дорошенківського проекту116.

Крайовий комісар насамперед почав звільняти колишніх царських повітових начальників та їхніх помічників і замінювати їх українськими діячами, звільнив із посад помічника генерал-губернатора С.Євреїнова, Тернопільського губернатора Чорторижського. Так, з Петроградської української громади на посади повітових комісарів були призначені у такі міста: М.Корчинський – Товмач, В.Приходько – Коломия, професор

К.Широцький – Городенка, М.Маслов – Борщів, П.Зайцев – Косів, К.Лоський – Бучач, П.Балицький – Снятин. Згодом Корчинського призначили помічником Чернівецького губернського комісара, а Лоського – Тернопільського.

Із Києва на запрошення крайового комісара повіти очолювали: Г.Іваницький

(Вашківці), Л.Тимошенко (Гусятин), Сердюк (Чернівці), Ю.Гаєвський (Сторожинець).

Л.Юркевича було призначено помічником повітового комісара до Тернополя, а Ми-

хайленка – до Чорткова.

Губернським комісаром у Чернівцях став О.Лотоцький, а Тернопільську губер-

нію очолив І.Красовський. З-поміж призначених усі були з вищою освітою і половина з них правники. У решті повітів залишили старих начальників, іноді перемістивши їх

до інших повітів. Це були люди, як згадував Д.Дорошенко, яких він знав особисто з

доброго боку, вони совісно виконували службові обов’язки, прихильно ставилися до

українського населення, або за яких (були й такі випадки) просило саме населення,

висилаючи спеціальні делегації117.

Міське самоуправління хоч і зберігалося, проте через воєнні події функціонува-

ло не на повну силу. В низці міст – Кіцмань, Вижниця – міська управа була однаковою і за російської, і за австрійської влади. У м. Радауці, незважаючи на окупацію Буковини влітку 1916 р., залишався старий магістрат, в якому з 41 працівника, 15 були німці, 9 – румунів, 3 – євреї, решту становили поляки, чехи і лише один українець. Члени сільських управ головно залишалися на своїх місцях. Однак кожна воююча сторона намагалася підібрати на ці посади своїх прихильників118.

У Тернополі, наприклад, управою міста керував директор учительської семінарії поляк Е.Міхаловський, призначений російською владою ще в 1914 р. Після революції найвищою військовою владою був «Исполнительный комитет», головою якого був резервний старшина Іозефи, член міської думи Києва119.

З поваленням самодержавства на окупованих землях Галичини і Буковини настала велика плутанина і безладдя. Повсюдно створювалися ради солдатських депутатів, які не допускали до виконання своїх обов’язків повітових начальників, ба навіть просто виганяли їх і наставляли своїх комісарів (наприклад, у Сереті та Кіцмані), які не мали щонайменшої уяви про край і про свої обов’язки.

Очевидець тогочасних подій, педагог і громадський діяч Тернополя Ілярій Брикович у своїх спогадах писав: «Вояцька маса волочилася по місті й політикувала,

особливо біля залізничної станції, де було найбільше солдатів, або більші мітинги з “ораторами”, або групки з часописами в руках, що живо дискутували. Не рідко можна було бачити як відділи, що відходили на фронт, зупинявся перед станцією і починав мітингувати, причому часто лунали оклики “Долой войну!”. У мужика, одягненого в солдатську шинелю, не було військового запалу й охоти ризикувати своїм життям,

коли довкола нього лунало гасло “Земля і воля!”. Щоб його перейняти думкою про “війну до переможного кінця”, потрібні були сильніші аргументи»120.

Д.Дорошенко, намагаючись захистити українське і єврейське населення від на-

сильств розбурханої солдатської стихії, видав наказ про сувору відповідальність (аж до смертної кари) солдат за грабежі, знищення сіл і вбивства місцевого населення. Він закликав місцевих жителів дотримуватися правових норм і спокою, часто з цього

приводу виступав перед солдатами і цивільними людьми.

Цивільна влада окупованих областей рахувалася з місцевим населенням і не робила нічого незгодного з вимогами демократії. Утворювалися різноманітні українські комітети, які ставили на меті пропаганду української національної ідеї і приєд-

нання західноукраїнських земель до Наддніпрянщини. На Буковині в багатьох містах

іселах дозволили відкрити греко-католицькі церкви. Офіцери і солдати-українці 11

квітня 1917 р. у Чернівцях, а згодом у Тернополі створили «Український військовий

клуб ім. П.Полуботка». Збиралися кошти на «Український національний фонд», взагалі

проводилася значна національно-освітня праця121.

Помітною подією на окупованих галицьких землях було відзначення 27 червня

1917 р. у Тернополі перших роковин від дня смерті І.Франка, на яке зібралося понад

15 тис. осіб. Серед них було багато солдатів-українців російської армії122.

Здозволу крайового комісара Д.Дорошенка та за ініціативи українських ор-

ганізацій 1917 р. в Тернополі відбувся з’їзд представників усіх повітів, захоплених

російським військом. На порядок денний було поставлено найзлободенніші питання,

що торкалися всієї окупованої території: відношення до нової революційної адміністрації, громадське управління та шкільництво. Однак накреслених справ не довелося втілювати у життя, бо вже за тиждень австро-німецькі війська прорвали фронт

іросійська армія змушена була покинути Східну Галичину і Буковину й відійти на старий російсько-австрійський кордон. Невеликі частини Борщівського, Скалатського, Збаразького і Бродовського повітів у Галичині, Сучавський повіт і частина Серетського

на Буковині ще деякий час залишалися в руках росіян. Д.Дорошенко вживав найради-

кальніших заходів, щоб відступ російських військ відбувався без грабежів і насильств, але багато населених пунктів, у тому числі й Чернівці, зазнали значних пограбувань

іспалення. Наприкінці липня 1917 р. управління крайового комісара Галичини і Буковини було евакуйовано до Києва і за кілька тижнів ліквідовано.

Зрозуміло, що за кілька місяців (травень, червень, липень) фактичного існування нової адміністрації в Галичині та на Буковині за постійного поглиблення розкладу

ідеморалізації російської армії, що закінчилося руїнами для краю, відворотом улітку

1917 р., не можна було зробити для змученого населення чогось такого, що радикально змінило б на краще його становище, для цього просто не вистачило часу123.

Так закінчилася майже трьохрічна, з перервами, російська окупації Галичини

іБуковини. Вона перервала процес українського національного відродження, який, проте, під час війни перейшов з національно-культурної до національно-політичної

площини. Для галичан і буковинців розпочався новий період їхньої історії, який привів до Листопадового чину й закінчився утворенням Західно-Української Народної

Республіки.

Посилання до розділу 10

1Петрович І. Галичина під час російської окупації (серпень 1914 – червень 1915). – Львів,

1915. – С.7.

2Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ее в свя-

зи с национально-общественными настроениями. – К., 1914. – С.10.

3Там само. – С.12.

4Петрович І. Цит. пр. – С.11.

5Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935. – С.56.

6 Москвофільство: Док. і матеріали. – Львів, 2001. – С.61.

7Прикарпатская Русь. – Львів, 1914. – 6 окт.

8Буковина: її минуле і сучасне. – Париж; Філадельфія; Детройт, 1956. – С.297.

9Попик С. Українці в Австрії. 1914–1918. – К.; Чернівці, 1999. – С.93.

10Мазур О., Патер І. Талєргоф – Голгофа галичан // Галицька Брама. – 2007. – №7-8. –

С.32.

11Ботушанський В. Російські плани інкорпорації Буковини (1914–1916 рр.) // Наук. вісн.

Чернівец. ун-ту: Зб. наук. праць. – Чернівці, 2004. – Вип.229-230: Історія. Політичні науки.

Міжнародні відносини. – С.27.

12Achmatоnіcz A. Pоlіtyka Rоsjі w kwestіі pоlskej w pіerwszym rоku Wіelkіej Wоjny 1914–

1915. – Warszawa, 2003. – S.366.

13До історії Галицької Руїни (матеріал К.Паньківського) // Наше минуле. – 1918. – №1. –

С.64.

14Janusz B. 293 dnі. – Lwów, 1916. – S.122-123.

15Іbіd. – S.70-71.

16Ботушанський В. Цит. пр. – С.28.

17Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и

временного правительств. 1878–1917 гг. Сер.3. – М., 1935. – Т.VІ, Ч.1. – С.538.

18Janusz B. Dоkumenty urzędоwe оkupacjі Lwоwu. – Lwów, 1916. – S.29.

19Петрович І. Цит. пр. – С.13.

20Там само. – С.14-15.

21Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІАУЛ). – Ф.645. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.1.

22Там само. – Спр.15. – Арк.1.

23Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управлению краем с 1-го

сентября 1914 года по 1-е июля 1915 года. Приложение 6. – К., 1916. – С.8.

24Петрович І. Цит. пр. – С.17.

25Буковина. Історичний нарис. – Чернівці, 1998. – С.208-209.

26Ботушанський В. Цит. пр. – С.28.

27ЦДІАУЛ. – Ф.645. – Оп.1. – Спр.172. – Арк.3-4; Спр.178. – Арк.1.

28Машкин А. Третье отделение в Галиции // Секрет. материалы. – 2008. – №6. – С.22.

29Там само.

30Российский государственный военно-исторический архив (далі РГВИА). – Ф.2068. – Оп.1. –

Спр.114. – Арк.131.

31Центральний державний історичний архів у Києві (далі ЦДІАУК). – Ф.361. – Оп.1. –

Спр.107. – Арк.10.

32РГВИА. – Ф.2068. – Оп.1. – Спр.114. – Арк.10.

33Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции в период с 19 августа 1914 г. по 1-е июля 1915 г. – К., 1916. – С.4.

34Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. – Ужгород, 1932. – Т.1. – С.7.

35Кульчицький В., Бойко І., Настасяк І., Мікула О. Апарат управління Галичиною в складі

Австро-Угорщини. – Львів, 2002. – С.59.

36Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой ми-

ровой войны. – М., 2000. – С.83-84.

37Там само. – С.86.

38Украинская Жизнь. – 1914. – №11-12. – С.98-99.

39Бахтурина А. Цит. пр. – С.88.

40Украинская Жизнь. – 1915. – №34. – С.165-166.

41Bіałynіa-Chоłоdeckі J. Lwów w czasіe оkupacjі rоsyjskіej (3 wrześnіa 1914 – 22 czerwca 1915). Z własnych przeżyć і spоstrzeżeń. – Lwów, 1934. – S.77; Прикарпатская Русь. – 1914. – 12 сент.

42Украинская Жизнь. – 1914. – №11-12. – С.100.

43Центральний державний історичний архів України у Києві (далі ЦДІАУК). – Ф.361. –

Оп.1. – Спр.588. – Арк.88.

44Отчет временного генерал-губернатора Галиции… – С.9.

45Петрович І. Цит. пр. – С.95.

46Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935. – С.60.

47Петрович І. Цит. пр. – С.19.

48Украинская Жизнь. – 1914. – №8-10. – С.104-105.

49Петрович І. Цит. пр. – С.24.

50Украинская Жизнь. – 1914. – №11-12. – С.100.

51Історія Львова. – Львів, 2007. – Т.2. – С.513.

52Гуйванюк М. Ставлення російської окупаційної влади до січового руху в Галичині та на Буковині під час Першої світової війни // Перша світова війна: історичні долі народів

Центральної та Східної Європи. – Чернівці, 2000. – С.40-41.

53Ботушанський В. Цит. пр. – С.29.

54Львів: Історичні нариси. – Львів, 1966. – С.311.

55РГВИА. – Ф.2003. – Оп.2. – Спр.538. – Арк.15.

56Буковина. Історичний нарис. – С.210.

57Украинская Жизнь. – 1914. – №8-10. – С.101.

58Дорошенко Д. Арест и ссылка митрополита А.Шептицкого (Из недавнего прошлого). –

Б.м., 1922. – С.160.

59Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции… – С.67.

60Історія Львова. – Т.2. – С.531.

61РГИА. – Ф.2003. – Оп.2. – Спр.538. – Арк.13.

62Дорошенко Д. Цит. пр. – С.162.

63Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции… – С.43.

64РГИА. – Ф.2003. – Оп.2. – Спр.538. – Арк.15.

65Там само.

66Бахтурина А. Цит. пр. – С.181.

67Дорошенко Д. Цит. пр. – С.164-165.

68Нива. – Львів, 1916. – №4. – С.262-264.

69Przysіeckі F. Rządy rоsyjskіe w Galіcjі Wschоdnіej. 1914–1915. – Pіоtrków, 1915. – S.57.

70Международные отношения в эпоху империализма… – С.336.

71Там само. – С.352.

72Савченко В. Восточная Галиция в 1914–1915 годах (этносоциальные особенности и проб-

лема присоединения к России) // Вопр. истории. – 1996. – №11-12. – С.103.

73Отчет временного генерал-губернатора … – С.4, 66.

74Савченко В. Восточная Галиция в 1914–1915 годах (национально-политическая ситуация

и политика российской администрации) // Отечественная история. – М., 2005. – С.84.

75Петрович І. Цит. пр. – С.112.

76Пілінкевич А. Львів в умовах російської окупації // Галицька Брама. – 2007. – №7-8. –

С.24.

77Международные отношения в эпоху империализма… – С.337.

78Там само. – С.335.

79Буковина. Історичний нарис. – С.200.

80Компанієць І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. – К., 1960. – С.228-229.

81РГИА. – Ф.2003. – Оп.2. – Спр.538. – Арк.15.

82Петрович І. Цит. пр. – С.115.

83Там само. – С.116.

84Украинская Жизнь. – 1914. – №11-12. – С.72.

85Патер І. Селяни на українських землях Австро-Угорської імперії // Історія українського

селянства. – К., 2006. – Т.1. – С.501.

86Украинская Жизнь. – 1915. – №4. – С.8.

87Патер І. Цит. пр. – С.502.

88Вістник Союза визволення України (далі Вістник). – Відень, 1915. – №33-34. – С.8.

89Петрович І. Цит. пр. – С.44-45.

90ЦДІАУЛ. – Ф.146. – Оп.6. – Спр.1201. – Арк.27.

91Історія Львова. – Т.2. – С.515.

92Пілінкевич А. Цит. пр. – С.25.

93Діло. – Львів, 1915. – 12 листоп.

94Bіałynіa-Chоłоdeckі J. Lwów w czasіe оkupacjі rоsyjskіej (3 wrześnіa 1914 – 22 czerwca 1915). Z własnych przeżyć і spоstrzeżeń. – Lwów, 1930. – S.165-167.

95РТИА. – Ф.2003. – Оп.2. – Спр.538. – Арк.15.

96Компанієць І. Цит. пр. – С.227.

97Украинская Жизнь. – 1915. – №8-9. – С.136-137.

98Бахтурина А. Цит. пр. – С.192-193.

99Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та куль-

турних процесах (1914–1939). – К., 2004. – С.41.

100Вістник. – 1915. – №35-36. – С.9.

101Діло. – 1916. – 14 берез.

102Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. – Ужгород, 1932. – Т.1. – С.11-12.

103Вістник. – 1915. – №45-46. – С.9-10.

104Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). – Мюнхен, 1969. – С.105.

105Украинская Жизнь. – 1916. – №7-8. – С.146.

106Там само. – С.147.

107Там само.

108Там само. – С.147-148.

109Там само. – С.117-118.

110Савченко В. Восточная Галиция в 1916–1920 годах (этимологическая ситуация в крае) // Отеч. история. – М., 2004. – №2. – С.99.

111Костючок П. Гуцульщина в роки російської окупації в період Першої світової війни //

Галичина. – Івано-Франківськ, 2007. – С.199.

112Буковина. Історичний нарис. – С.210.

113Костючок П. Цит. пр. – С.200.

114Украинская Жизнь. – 1916. – №7-8. – С.118-119.

115Буковина. Історичний нарис. – С.259.

116Дорошенко Д. Мої спомини… – С.110-111.

117Там само. – С.105-106.

118Компанієць І. Цит. пр. – С.226.

119Тернопіль: погляд крізь століття. – С.68-69.

120Брикович І. В окупованому Тернополі після російської революції // Тернопіль: погляд крізь століття. – С.67.

121Буковина. Історичний нарис. – С.212.

122Тернопіль: погляд крізь століття. – С.71.

123Дорошенко Д. Мої спомини… – С.122.