ст. 75-90 978-966-521-520-2

1.Державна модель гетьманату: структура владно-управлінських інститутів

29квітня 1918 р. в результаті силового усунення Центральної Ради на зміну парламентській за формою, демократичній за

сутністю, соціалістичній за ідейною спрямованістю УНР прийшла

Українська Держава у формі гетьманату. Провідна роль у зміні чинного ладу в Україні належала вищому командуванню та посольству Німеччини в Києві. Саме вони визначали форму нового державного утворення, кандидатуру глави і коло його зобов’язань перед союзниками. Німецькі військові та дипломати зупинили свій вибір на генерал-лейтенантові П.Скоропадському – відомому

військовому діячеві, нащадку українського гетьманського роду.

Організатори державного перевороту в пошуках альтернативної форми влади звернулися до досвіду української козацької держави XVІІ ст., сподіваючись у такий спосіб спертися на національну традицію та вивести з неї відновлення Української Держави. Певної легітимності цій конструкції мав надавати гетьманський родовід П.Скоропадського.

Безперечно, державний переворот був далеко не правовим шляхом приходу до влади. Однак обрання П.Скоропадського на Всеукраїнському хліборобському конгресі, шляхетне походжен-

ня, генеральське звання і навіть колишня належність до царської аристократії, робили його постать найприйнятнішою на чолі нової

держави. До того ж задекларована тимчасовість правління і відмова від наступної династичної спадкоємності дещо пом’якшували фактичне захоплення влади П.Скоропадським. Саме це не дає під-

став оцінювати гетьманський режим як монархічний.

Слід відзначити, що протягом дев’яти десятиліть тривають дискусії щодо моделі державності, будованої П.Скоропадським. Його адепти вважають, що це був закономірний процес відтворен-

ня давньоукраїнської державницької традиції. Інші стверджують, що це штучне утворення, маріонетковий режим, держава-сателіт. На наш погляд, хоча залежність від союзників була очевидною,

все ж гетьманат мав формальні ознаки самостійного державного утворення: тим-

часову конституцію, главу держави, уряд як виконавчу і законодавчу владу, судову

систему, армію, визнання інших країн, дипломатичні відносини, міжнародні угоди.

П.Скоропадський відразу заявив претензії на надзвичайні диктаторські повно-

важення як неодмінну умову врятування держави від кризового стану. Однак, попри

всю повноту влади в руках гетьмана, це не була класична диктатура з огляду на залежність її від окупаційного чинника.

Дослідження форми державної моделі та сутності гетьманського правління, де-

термінованих умовами іноземної військової окупації, дозволяють стверджувати, що

гетьманат 1918 р. – це авторитарно-бюрократичний режим із близькими до диктатор-

ських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу влади,

поєднанням в уряді законодавчих і виконавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління.

Конституційно-правові підстави Української Держави були задекларовані 29 квітня 1918 р. у двох «інавгураційних» актах, виданих гетьманом: «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій Української Держави»1. Перший документ обґрунтовував невідкладну необхідність зміни влади, яка призвела до «бешкетів і анархії», «економічної розрухи і безроботиці», «поставила [Україну] перед марою голоду». Саме це змусило П.Скоропадського перебрати тимчасово всю повноту влади. Грамотою він проголосив себе Гетьманом всієї України. Розпускалися Центральна і Мала Рада, земельні комітети, звільнялися з посад міністри УНР. Було також задекларовано намір найближчим часом видати закон про порядок

виборів до Українського Сойму. Із концептуально важливих засад державного будівництва наголос був зроблений на поверненні права приватної власності як фунда-

менту культури і цивілізації та відновлення купівлі-продажу землі.

Другий документ визначав тимчасовий державний устрій і порядок управління. Насамперед ним конституювалася винятковість влади гетьмана в межах Української Держави: затвердження законів, вибір голови уряду, призначення та звільнення міністрів, інших урядових осіб. Йому належало право керівництва зовнішніми зносинами, оголошення надзвичайного стану, амністування засуджених тощо. Гетьман був верхо-

вним командувачем української армії та флоту.

Правовий статус Ради міністрів «Закони» характеризували коротко і схематично. Основні її функції полягали у «спрямуванні й об’єднанні праці окремих міністрів

по предметах (галузях. – Авт.) як законодавства, так і вищого державного управління». Визначалася відповідальність перед гетьманом усього уряду і кожного міністра.

Прем’єр і члени уряду мали нести за свої посадові злочини карну і громадську відповідальність.

Іще лаконічнішими були статті про судову гілку влади, репрезентовану Гене-

ральним судом як «вищим охранителем і захисником закону». Склад суду призна-

чався гетьманом. Про статус місцевих адміністрацій і самоврядних органів узагалі не йшлося.

Складене нашвидкуруч напередодні перевороту, зведення законів було запозичено з Основного закону Російської імперії (1906 р.). Протягом усієї доби гетьманату він залишався нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, його квазі-

конституцією. Згідно із законами про тимчасовий державний устрій, домінуючим був

інститут глави держави – гетьмана, який зосереджував у своїх руках усю повноту

влади і необмежений вплив на вищі виконавчі та судові інстанції. Відсутність пред-

ставницького органу в політичній системі держави не створювали для гетьмана будь-

яких інструментів стримування та противаг.

Виходячи з виняткового права гетьмана на повноту влади, Рада міністрів конституювалась як виконавчий орган управління державою. Однак в умовах відсутності

Українського Сойму (парламенту) уряд отримував законодавчі функції. Ухвалені ним

законопроекти набували чинності після затвердження їх гетьманом. Міністрам також

надавалося право коментувати закони та розробляти механізми їхньої реалізації. Го-

лову уряду і за його поданням міністрів затверджував гетьман. Йому ж належало

право відставки кабінету. Уряд загалом і кожен із міністрів були відповідальні перед гетьманом «за загальний хід державного управління», «за свою діяльність і розпорядження».

Створюючи центральні органи виконавчої влади, гетьман спирався на засновані ще Українською Центральною Радою міністерства та відомства. Усвідомлюючи, що їхнє кардинальне реформування, а тим більше ліквідація призвели б до повного управлінського колапсу, у своїй грамоті він обмежився лише звільненням міністрів

та їхніх заступників, а решті державних службовців наказав залишатися на посадах і виконувати свої службові обов’язки.

Однак питання про долю міністрів УНР було актуальним у контексті можливої організації опору новій владі. Зовсім не випадково 2 травня на засіданні ще напівсформованого уряду під головуванням П.Скоропадського першим розглядалося питання «Про заарештовання бувших міністрів». Дійшли висновку, що оскільки діяльність колишніх міністрів не виходить за межі виявлення їхніх особистих поглядів, то вони не підлягають арештам. І все ж постанова Ради міністрів допускала можливість ізоляції колишніх міністрів, якщо вони будуть, поширюючи свої погляди, користува-

тися «не належним вже до них авторитетом своєї влади чи посади».

Рада міністрів Української Держави за своєю структурою залишалася подібною до започаткованої ще в УНР функціональної схеми вищих органів виконавчої влади. Були ліквідовані лише національні (російське, польське, єврейське) та поштовотелеграфне міністерства, а також засновані нові – здоров’я та культів (віровизнань). Міністерство освіти у червні дістало назву народної освіти та мистецтва. У його складі

було утворено Головне управління мистецтв і національної культури. Його керівник отримав ранг заступника міністра, а управління – окреме бюджетне фінансування.

У міністерстві юстиції подібний статус мало Головне управління місцями ув’язнення. Міністерство пошт і телеграфів було перетворене на департамент МВС. Далеко за

межі ординарного департаменту міністерства внутрішніх справ виходили й функції Державної варти, яка стала потужним адміністративним органом підтримання право-

порядку та державної безпеки.

Внутрішня структура міністерств також зазнала певних змін порівняно з до-

бою Центральної Ради. У них були утворені департаменти, які охоплювали основні функціональні напрямки відомчої діяльності. Наприклад, у міністерстві освіти – департаменти вищої, середньої, початкової та професійної освіти. У міністерстві торгівлі

і промисловості – внутрішньої торгівлі, фабрично-заводський, гірничий та ін. Майже

в усіх міністерствах були введені департаменти загальних справ.

Надзвичайно оперативно, хоч і не без ускладнень, П.Скоропадський сформував кістяк Ради міністрів. Її очолив відомий земський діяч, виходець з давнього українського шляхетського роду Ф.Лизогуб. Міністерські посади обійняли авторитетні у певних галузях фахівці. Переважна більшість із них мала досвід адміністративної ро-

боти. Міністром освіти був призначений відомий учений і громадський діяч Микола Василенко, який у липні став ще й віце-прем’єром. Міністерство шляхів сполучень очолив Борис Бутенко – активний діяч Української народної громади, досвідчений інженер-залізничник. Уже 2 травня погодилися взяти портфелі міністрів: праці – Юрій Вагнер, професор Київського політехнічного інституту; судочинства (юстиції) – Михайло Чубинський, професор Харківського університету; здоров’я та опіки – Всеволод Любинський, лікар-фармаколог, активіст Української народної громади; фінансів – Антон Ржепецький, фахівець у фінансових справах; продовольства – Юрій Соколовський, учений-агроном і земський діяч із Полтавщини; торгівлі і промисловості – Сергій Гутник, голова Одеського біржового комітету. До складу кабінету міністрів входив також

державний контролер. На цю посаду гетьман призначив Георгія Афанасьєва – колиш-

нього доцента кафедри всесвітньої історії Одеського університету, а згодом директора Державного банку в Києві2. Дещо пізніше міністром земельних справ став ученийагроном, земський діяч і великий землевласник з Харківщини Василь Колокольцев,

військовим міністром – колишній командувач армії, генерал-лейтенант Олександр

Рогоза. Суттєвий спротив під час призначення на посаду міністра закордонних справ зустріла постать відомого українського громадсько-політичного діяча Дмитра Дорошенка, якого німці запідозрили в австрофільських настроях. Тільки після особистих письмових запевнень у лояльності до Німеччини його призначили не міністром, а керуючим МЗС3. У гетьманському уряді першого складу він був єдиним членом Центральної Ради і входив до досить поміркованої партії соціалістів-федералістів. Правда,

перед вступом до кабінету міністрів Д.Дорошенко покинув лави партії.

Переважна більшість міністрів належала до загальноросійської партії кадетів. Такий склад уряду відповідав уявленням П.Скоропадського про завдання будівництва Української Держави, зокрема проведення ліберальних соціально-економічних реформ. Адже програмні засади партії кадетів передбачали наділення землею мало-

земельних селян, у тому числі й за рахунок відчуження приватновласницьких угідь за умови грошової компенсації їхнім власникам за справедливою ціною. Це цілком

збігалося з намірами гетьмана провести помірковану земельну реформу і створити потужний середній клас власників як соціально-політичну опору нового режиму.

Становище міністрів-кадетів в уряді ускладнювалося тим, що основоположні

гетьманські документи задекларували утвердження в Україні самостійної національної державності, а програмні положення партії базувалися на федералістичних за-

садах побудови нової Росії. Вихід з цієї колізії був знайдений у визнанні того факту, що кадети увійшли до Ради міністрів як приватні особи, а не представники партії. Подальші події показали, що переважна більшість міністрів-кадетів залишилася вірною ідеології партії і не мислила Україну поза російським контекстом. Загалом кадетський склад уряду суттєво дисонував із партійно-політичною належністю службовців середньої та низової ланки відомств, які здебільшого були членами українських партій.

Забезпечувати функціонування Ради міністрів були покликані державний се-

кретар і підпорядкована йому Державна канцелярія. За статутом, затвердженим

гетьманом, до її складу входили державний секретар і його заступники, юридична

рада, департамент законодавчих справ з термінологічною комісією, архівом і біблі-

отекою, відділ кодифікації законів, секретаріат Ради міністрів і державна друкарня.

Державний секретар на засіданнях уряду мав право дорадчого голосу, а з питань, внесених Державною канцелярією, йому надавалося право вирішального голосу. На

юридичну раду, склад якої затверджувався гетьманом, покладалось опрацювання

особливо складних законів. Під кутом зору організації державної служби Державна

канцелярія становила вищій орган виконавчої влади у цій сфері: формування законо-

давчої бази, ведення реєстрів органів державної влади, службово-посадових призна-

чень, формулярних списків особового складу тощо4. Слід зазначити, що перший вибір П.Скоропадським на посаду державного секретаря Михайла Гіжицького виявився невдалим. Зате наступні – Ігор Кістяковський та Сергій Завадський – не тільки були відомими правниками, а й умілими адміністраторами й управлінцями.

Уже перші засідання уряду виявили непомірну перевантаженість порядку денного, наявність у ньому як питань загальнодержавної ваги, так і доволі дрібних.

Тому було вирішено утворити Малу Раду міністрів, статут якої був затверджений 18 травня5. До її складу кожне міністерство делегувало свого представника у ранзі заступника міністра чи директора профільного департаменту. Порядок денний засідань Малої Ради міністрів формувався з доручень уряду, а також питань, ініційованих головою Малої Ради чи відповідними заступниками міністрів. На цей урядовий орган

покладався попередній розгляд тих законодавчих і адміністративних питань, які за своєю нескладністю не вимагали взаємної письмової згоди міністерств і відомств. Зо-

крема, це попереднє обговорення проектів штатів і кошторисів, подань міністерств про надпланові асигнування тощо. Під час розгляду висновків Малої Ради міністрів в уряді мав бути присутнім її голова. Очолював Малу Раду міністрів заступник державного секретаря С.Завадський, а згодом заступник міністра продовольчих справ М.Гаврилов. Діловодне забезпечення було покладено на секретарів уряду В.Дитятіна та О.Татищева.

Структура міністерств і відомств поступово набувала розгалуженого вигляду

за рахунок заснування нових функціональних підрозділів. Зокрема, у складі місцевих установ Державного контролю, згідно із законом від 5 серпня, був утворений військо-

вий контроль у складі головного контролера, його помічника, старших ревізорів та інших чинів. Прикметно, що ця служба як у ревізійному, так і у загальному порядку

підлягала винятково відомству Державного контролера6. Майже одночасно з цим по-

становою Ради міністрів була створена Головна управа військової повинності. Хоча

на цей підрозділ і покладалися військово-мобілізаційні завдання, підпорядковувався він МВС, а не міністерству військових справ7.

До числа вищих органів був віднесений інститут Головноуповноваженого по

управлінню та ліквідації інституцій і організацій військового часу. Він мав опікуватися

майном, яке під час війни утримувалося на кошти Центрального військово-промисло- вого комітету, Земського союзу, Союзу міст, господарських інституцій військового відомства. Головноуповноважений користувався правами заступника міністра, а у

профільних справах брав участь у засіданні уряду з правом вирішального голосу. Він

мав двох помічників із повноваженнями директорів департаментів. Головноуповно-

важеним був затверджений Ю.Кістяковський8.

Гетьман характеризував його як «людину видатної волі і енергії»9. Згодом його заступив колишній полтавський губернатор Г.Моллов. Ця інституція відіграла важливу

роль у передачі до державної власності величезної кількості майна, спорядження,

запасів установ військового часу.

Серед державних органів одним із найпотужніших стала Державна варта – сис-

тема озброєних підрозділів, які виконували функції дореволюційної поліції і жандар-

мерії. Вже 18 травня уряд ухвалив постанову, якою скасував рішення Тимчасового

уряду і Центральної Ради щодо утворення міліційних формувань. Міська і повітова

міліція перетворювалася на державну варту, яка підпорядковувалася МВС10.

У складі міністерства був утворений департамент Державної варти. Посада директора цього підрозділу прирівнювалася до заступника міністра. Він мав двох віце-директорів. У структурі департаменту функціонувало 5 відділів, два з яких мали «освідомчі» функції. Всього у штаті налічувалося понад 150 осіб11. Директором департаменту Державної варти був призначений колишній товариш прокурора Віленського окружного суду П.Аккерман.

До компетенції департаменту Державної варти було віднесено надзвичайно

широкий спектр функцій: охорона громадського порядку і безпеки; організація і контроль за діяльністю місцевих органів; призначення і звільнення службовців варти; прикордонна охорона; контроль за проживанням в Україні іноземців; підготовка процедур набуття та позбавлення українського громадянства; контроль за зберіганням, перевезенням і використанням вибухових речовин тощо. Однак в умовах наростання масового невдоволення гетьманським режимом на передній план діяльності Державної варти висувалася контррозвідувальна робота: запобігання і припинення злочинів

проти державного ладу і безпеки, збір інформації про політичні настрої, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та організації.

Уся територія Української Держави була охоплена мережею підрозділів варти: губернських, повітових, волосних. Інспектори Державної варти за посадою були помічниками губернських, повітових старост і міських отаманів. Особовий склад варти обраховувався за формулою: один піший вартовий на 2 тис. населення. У підпорядкуванні кожного повітового інспектора була кінна сотня.

Наприклад, Державна варта Київського столичного отаманства складалася з трьох відділів, 17 начальників районів, 17 їхніх старших і молодших помічників, 180

приказних, 17 старших вартових, 360 вартових старшинського складу, 1423 вартових молодшого складу, 50 стражників, 50 посильних. Кожен начальник району мав

канцелярію з п’ятьма службовцями. У розпорядженні міського отамана був резерв з 150 вартових12. Загалом у діяльності Державної варти поєднувалися територіальноадміністративні принципи (губернські, повітові, міські підрозділи), галузеві (залізнич-

на варта) і функціональні (освідомлення та розвідка).

Кадровий склад підрозділів Державної варти формувався за рахунок колишніх поліцейських, жандармів, городових, наглядачів, офіцерів та унтер-офіцерів. Складаючи присягу, службовці Державної варти використовували текст присяги військових.

Повернувшись на службу, вони принесли досвід охоронних структур царських часів,

відновили функціонування старої агентури. Прокурорський нагляд за діяльністю чинів

Державної варти був формальним.

Утримання багатотисячної армії службовців Державної варти вимагало значних

бюджетних видатків. Фінансування велося через профільне міністерство й обрахову-

валося десятками, а в листопаді-грудні 1918 р. під час антигетьманського повстання сотнями мільйонів карбованців. Однак сподівання гетьмана й уряду на боєздатність

підрозділів Державної варти не справдилися. П.Скоропадський у спогадах нега-

тивно відгукнувся про професійні якості керівника департаменту Державної варти

П.Аккермана. У спогадах сучасників зустрічаються свідчення про рельєфну антиукра-

їнську налаштованість генерала13.

Органічною складовою державної служби були й дипломатичні представництва

України. Законом «Про штати посольств Української держави» від 14 червня 1918 р. вони поділялися на І та ІІ розряди. Штати першого складалися з 12, а другого – 3 осіб. Посольство І розряду очолював посол, посланник або уповноважений міністр, посада якого належала до ІІІ класу державних службовців. Інші дипломати відповідно мали: радник – ІV, старший секретар – V, секретар – VІ, бухгалтер – VІІ, старший канцелярський урядовець – VІІІ, молодший канцелярський урядовець – ІХ клас. Посол за класністю прирівнювався до заступника міністра, а за зарплатою (24 тис. крб на

рік) – до міністра. Радник посольства відповідно: до директора департаменту міністерства і заступника міністра (18 тис. крб на рік).

Посольство ІІ розряду мав очолювати міністр-резидент або повірений у справах. Класом він прирівнювався до директора департаменту, а зарплатою (18 тис. крб на рік) – до заступника міністра. Закон передбачав відповідно посадам асигнування «на роз’їзди, виекіпірування та найом помешкань».

Слід визначити, що І розряд отримали тільки посольства Української Держави у країнах Четверного союзу – Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії та Туреччині. Посольства у Румунії, Швейцарії, Фінляндії та інших державах були віднесені до ІІ

розряду14.

Гетьман і уряд надавали особливого значення добору кандидатур послів, зокре-

ма до держав-союзниць. До Німеччини був направлений барон Федір (Теодор) Штейнгель, до Австро-Угорщини – В’ячеслав Липинський, до Туреччини – Михайло Суковкін,

до Болгарії – Олександр Шульгін. Усі вони були відомими громадсько-політичними діячами, хоча суттєво відрізнялися поглядами на будівництво самостійної Української Держави.

Законом від 4 липня 1918 р. було передбачено заснування 30 генеральних кон-

сульств і консульський агентств Української Держави в зарубіжних країнах. Генеральні консульства відкрились у Москві, Петрограді. З консульських агентств до І розряду належали 10, а 20 до ІІ розряду. Не всі вони встигли розгорнути свою діяльність15. Дипломатичні місії на Дону та Кубані прирівнювалися до посольств.

Статус державних службовців мали й закордонні військово-санітарні комісії,

які були направлені до Німеччини й Австро-Угорщини задля надання допомоги полоненим українським громадянам у справі повернення їх на батьківщину. Штат комісії налічував 10 осіб. Очолювати її мав військовий у званні полковника, який отримував

V клас. Співробітники комісії – лікарі, фельдшери, перекладачі, діловоди мали – від VІІ

до Х класу посад. Крім річної платні, передбачалися також видатки на канцелярські,

господарські потреби, найом житла тощо.

До категорії державних службовців належали й працівники Державного банку. Згідно з його статутом, затвердженим 17 серпня, посадове утримання, класи і розряди банківських працівників визначалися окремим розписом. Кількість службовців по окремих установах банку встановлював міністр фінансів залежно від розвитку

операцій банку.

Призначення і звільнення на керівні посади в банку в його Київській конторі починаючи з VІ класу здійснював міністр фінансів за поданням директора Державного банку. Решту службовців призначав директор банку. Сам же він затверджувався гетьманом за пропозицією міністра фінансів16. Виконував обов’язки директора Державного банку В.Ігнатович, призначений на цю посаду ще урядом УНР.

Порівняно зі службовцями інших інституцій банківські працівники мали певні преференції. Зокрема, з чистих прибутків банку для заохочення службовців нараховувалося 15-20% понад належне їм грошове утримання. Залишаючи працю в банку, співробітники одержували матеріальну допомогу17. Вступаючи на посаду, службовці брали на себе зобов’язання зберігати в тайні все, що стосується операцій і рахунків банку. Вони також не мали права користуватися позиками банку на основах власного кредиту.

Державний земельний банк, утворений восени 1918 р. на базі відділів всеукраїнських державних дворянського земельного і селянського поземельного банків,

зарахував фахівців цих банків на відповідні посади, залишивши за ними всі набуті

попередньою службою права та переваги18. Керуючим Земельним банком був за-

тверджений Р.Будберг.

Отже, використавши відомчо-управлінські структури УНР, поєднавши в уряді законодавчі й виконавчі функції, реформувавши судову та банківську системи, налагодивши дипломатичну службу, реорганізувавши місцеві адміністрації, Українська Держава в основному вибудувала централізовану владну вертикаль. Особливе місце

вній належало інститутові гетьмана.

Узаконах про тимчасовий державний устрій розділ «Про гетьманську владу» визначав лише повноваження глави держави. В ньому зовсім не йшлося про апарат цього владного інституту. Тому гетьманська адміністрація формувалася, виходячи з

давньоукраїнської традиції, а також тогочасних потреб виконання управлінських,

представницьких і господарських функцій. Вона дістала назву «Головна квартира гетьмана». Фактично це була військова структура, складена з низки функціональних підрозділів. Домінуючу роль у ній відігравав штаб гетьмана19. Його очолив генерал В.Дашкевич-Горбацький, нащадок відомого українського старшинського роду, фак-

тичний військовий керівник державного перевороту. Він уважався командувачем Головної квартири гетьмана, належав до генеральної старшини, за статусом і платнею

прирівнювався до міністра, підпорядковувався лише гетьманові. Йому ж підлягали всі підрозділи Головної квартири.

Власна канцелярія гетьмана мала опікуватися листуванням глави держави, прийомом прохань і скарг, задоволення яких було в компетенції гетьмана. Очолював

цю структуру генеральний писар І.Полтавець-Остряниця, виходець із давнього ко-

зацького роду, фактичний організатор Вільного козацтва. Він став однією з найбільш впливових і наближених до гетьмана осіб. Штат канцелярії був відносно невеликим – близько 15 службовців. Третина з них військові, зокрема, генеральний писар, його

помічники, старшини для доручень. Цивільними були завідувач художньої частини, хронікер, діловод. Іншим традиційним для адміністрації українських гетьманів підрозділом була похідна канцелярія. Очолював її генеральний значковий. Функціонували відділи зв’язку, постачання, кур’єрський та ін.

Гетьманська комендатура забезпечувала охорону резиденції та заходів за участі

глави держави. Керував нею генерал К.Присовський, один з організаторів відсічі більшовицькій експансії у січні 1918 р. У його віданні була особиста охорона гетьмана – 25 вартових, гараж з 25 авто і 5 мотоциклами та 22 водії. Після низки терористичних актів

у Києві, надходження інформації про можливі замахи на життя П.Скоропадського у вересні 1918 р. були значно розширені штати особистого конвою гетьмана: старшин –

35, військових урядовців – 42, у тому числі 10 ординарців, а також зв’язківці, майстри, конюхи і т.д. До складу конвою входили дві кінні й одна кінно-кулеметна сотні20.

Гетьманським господарем (посада на зразок гофмаршала) став М.Ханенко – виходець з українського гетьманського роду, великий землевласник. Ця структура забезпечувала обслуговування гетьмана і його родини, офіційних заходів за участі глави

держави. Керівні посади обіймали військові з правами командирів (від бригади до роти). Більшість становила обслуга – постачальники, кухарі, лакеї та ін. В гетьманській

резиденції була церква, священик якої також входив до господарського штату.

У складі штабу гетьмана функціонував Особливий відділ, який мав повноваження розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував специфічні завдання гетьмана21. Ця структура діяла паралельно з Державною вартою, але її розпорядження були обов’язкові для посадовців варти, митної служби, прикордонної, лісової, залізничної сторожі, що надавало їй статусу провідної в системі спеціальних служб гетьманату. Фактично це був єдиний підрозділ штабу гетьмана, який дублював роботу органів державної влади. Діяльність підрозділів Головної квартири гетьмана регламентувалася положеннями, які ухвалювала Рада міністрів. На військових також поширювалися статути армійської

служби.

Судова гілка влади в умовах гетьманату зазнала суттєвих змін порівняно з ча-

сами УНР, еволюціонувавши у бік відновлення дореволюційної системи судочинства. Замість Генерального суду УНР був утворений Державний сенат – найвищий судовий

орган, діяльність якого регламентувалася актами Російської імперії – «Учрежденіем Російского Правительствующего Сената», «Учрежденіем Судебных Установлений», «Уставами Уголовного и Гражданского судопроизводства». Він складався з трьох ге-

неральних судів – цивільного, карного і адміністративного22.

З утворенням Державного сенату пов’язане й вирішення принципового питання щодо управління державою у разі недієздатності або смерті гетьмана. 31 липня був ухвалений тимчасовий закон про Верховне управління державою, за яким у разі

важкої хвороби або кончини гетьмана призначається Колегія Верховних правителів держави у складі трьох осіб: одного заздалегідь визначає сам глава держави, одного обирає Рада міністрів, одного подає Сенат.

Цей закон був застосований лише один раз на час офіційного візиту П.Скоропад-

ського до Німеччини у вересні 1918 р. Тоді Колегію Верховних правителів становили:

голова Ради міністрів, сенатор Ф.Лизогуб (від гетьмана), сенатор Д.Носенко (від Дер-

жавного сенату), міністр військових справ О.Рогоза (від уряду)23.

Сенатори призначалися з числа осіб з вищою юридичною освітою. Вони повинні

були мати не менше 15-річного стажу праці в судовім відомстві на посадах, не нижче

судового слідчого чи заступника прокурора окружного суду, присяжного адвоката,

а також особи що мала вчені звання магістра або доктора наук. Єдиний виняток ста-

новили міністри, які могли бути призначені сенаторами, не маючи юридичної освіти та відповідного стажу роботи24. На урядових осіб Державного сенату був поширений

закон від 26 червня 1918 р. про державну службу в цивільних установах.

Сенатори генеральних судів не мали права на суміщення посад, крім лекторської роботи у вищій школі. Сенатори Загального зібрання могли бути призначені на посади міністра, державного секретаря та їхніх заступників. При цьому платня по Сенату їм припинялася. Цей виняток із закону досить активно використовували вищі державні посадовці. Сенаторами стали прем’єр-міністр Ф.Лизогуб, віце-прем’єр М.Василенко, міністри І.Кістяковський і М.Чубинський, державний секретар С.Завадський та ін. Пре-

зидент Державного сенату і сенатори Загального зібрання призначалися наказами гетьмана після попереднього схвалення кандидата Радою міністрів.

П.Скоропадський деякий час вагався у виборі голови сенату між міністром юстиції М.Чубинським і міністром освіти М.Василенком. У зв’язку з цим він писав у спогадах: «Сенат в моїх очах був вищою державною установою, яка в критичний момент життя держави могла, якщоб вона була на висоті, відіграти велику роль. Я шукав у головуючі людину, яка ні при яких умовах не втратить цю висоту, хоча б прийшлося йти проти гетьмана. Я вважав, що Чубинський не така людина, і призначив Василенка»25. На утримання Державного сенату і сенатського архіву з Державної скарбниці мали щорічно відпускатися понад 2 млн крб26. Про стан діловодства і документної архівації свідчить той факт, що фонд Державного сенату в ЦДАВО України є одним із найбільших і налічує 8 тис. справ.

Орієнтація на судову систему царських часів виявилася й у відновленні судових

палат. Відповідні закони Центральної Ради були скасовані. Кваліфікаційні вимоги до членів судових палат були такими самими, що й до сенаторських, крім десятирічного

стажу роботи за фахом. Вони призначалися гетьманом за поданням міністра юстиції, попередньо діставши схвалення уряду.

Були утворені три судові палати – Київська, Харківська й Одеська з штатом урядовців кожна: І розряду – 50; ІІ розряду – 65 і ІІІ розряду – 7527. Для забезпечення їхнього функціонування відновлювалася чинність російського закону від 3 липня

1914 р.

Окремим законом урегульовувалася проблема військово-судових установ. Військові суди поділялися на вищі (Київський, Катеринославський), корпусні та дивізійні.

Визначалася їхня компетенція в умовах «нормальної» і «виняткової» підсудності, склад судових колегій, порядок оскарження рішень. Прикметно, що участь прокурора й адвоката була обов’язковою тільки для вищих судів. Зазначалося, що військові суди, крім цього закону, мали керуватися й колишнім російським законодавством28.