ст. 75-90 978-966-521-520-2

ня української мови. Українці прагнули розширити цей статус до рівноправності з

польською, поляки намагались обмежити його побутовим рівнем. Дискусії виникали

як через різночитання урядових розпоряджень, так і через дії місцевих органів влади

і судів, які, порушуючи приписи, спілкувалися з українськими сторонами польською

мовою «з принципу», за звичкою, через недогляд чи незнання. Ці факти українські

політики обнародували як доказ порушення національних прав. Такі скарги органи державної влади не могли ігнорувати107.

Польське політичне середовище в Галичині на середину ХІХ ст. не було однорідним. А.Ґолуховський походив із сім’ї великого землевласника на Поділлі. Наперекір старій польській аристократії (Ґолуховські здобули графський титул від Габсбурґів уже

після поділів Речі Посполитої), А.Ґолуховський підтримував середніх землевласників та інтелігенцію, здебільшого у Східній Галичині, заохочував шляхетських синів обирати

державну службу, сприяв їхній чиновницькій кар’єрі. Ті ж у зв’язку з полонізацією системи управління та освіти вбачали в урядничій кар’єрі шанс на життєву стабілізацію108. Однак довершеності польсько-австрійське порозуміння набуло після переходу

на його бік групи польських аристократів – магнатських і заможних родів, найвпливовішими серед яких були Сапєги та Потоцькі. Під керівництвом крайового маршалка Леона Сапєги (1861–1875) Галицький сейм змирився з тим, що Галичині не вдалося здобути такого статусу, який здобула Угорщина, і став на шлях «органічної праці». У 1870–1871 р. пост австрійського прем’єра вдруге посів галицький поляк – Альфред Потоцький; у 1875–1883 рр. він обіймав посаду галицького намісника109. Негласне австро-польське порозуміння зводилося до того, що за підтримку й лояльність до австрійських урядів, поляки здобули свободу дій у Галичині; українському питанню

надано статус «домашньої», тобто внутрішньогалицької, справи.

«Особливий» статус Галичини був закріплений створенням у 1871 р. в австрійському уряді посади так званого міністра без портфеля, якого згодом називали «міністром для Галичини». Останню назву у Відні уникали вживати офіційно, аби запобігти вимогам чехів створити таку ж інституцію. Тому міністри керувалися не посадовими обов’язками, а інструкціями на ім’я конкретного міністра. Міністерство складалося з міністра і кількох чиновників. Воно розглядало всі пов’язані з Галичиною справи, які

пересилали йому інші міністерства, перед тим як у вигляді розпорядчих актів вони

скеровувалися до провінції; мало вплив на призначення важливіших урядників, викладачів вищих і середніх шкіл110. Посаду міністра для Галичини обіймали 19 осіб; усі

вони були поляками; абсолютна більшість походила з кіл консервативного земянства111. Одним із важливіших завдань міністра для Галичини було запобігання прямим

контактам між Віднем і українцями112.

Посаду австрійського прем’єра обіймав ще один галицький поляк – Казімєж

Бадені (1895–1897). 11 галицьких поляків очолювали в різні часи інші австрійські міністерства – фінансів, закордонних справ, освіти і віросповідань, залізниці, сільського господарства. Зазвичай в уряді були представлені два поляки з Галичини. Доволі

численне Польське коло в австрійському парламенті стало опорою уряду. Голова Польського кола «мав легкий доступ до цісаря і міг бути втаємничений у політичні справи, невідомі Колу й краю»113. У «політично доцільні» моменти, зокрема, коли Відень намагався зробити кроки назустріч українцям, Коло успішно шантажувало уряд

своїм переходом в опозицію. Разом із групою нижчих урядників, що працювали в різних міністерствах, польські політики у Відні творили потужне політичне лобі, яке

впливало на прийняття державних рішень114.

Ідеологічно піраміду польсько-австрійського порозуміння вивершили напри-

кінці 1860-х років краківські консерватори. Соціальною опорою краківського консер-

ватизму було середовище, яке об’єднало «два краківські світи» – аристократію, яка симпатизувала клерикальним колам, та інтелігенцію, пов’язану зі старими міщанськими родинами; ці групи були у краківському суспільстві найбільш соціально престижними115. Представники наукової гуманітарної еліти зосереджувалися навколо Яґеллон-

ського університету та заснованої в 1872 р. Академії знань. Завдяки залученню науко-

вих сил краківський консерватизм вийшов за межі аристократичного традиціоналізму,

створив новочасну ідеологію, що конкурувала з модерними суспільними рухами.

Удругій половині 1860-х років під враженням від поразки польського повстання

йу відповідь на питання «що робити далі?» з краківського консерватизму виокремилася течія станьчиків. Їхнім маніфестом стала опублікована в 1869 р. «Teka Stańczyka»,

що в карикатурній формі подавала політичне життя в Галичині* 116. Своїм завданням станьчики вважали обрив «нитки шкідливого патріотизму», відкинення некритичнопатріотичної версії історії, визнання, що «ми впали тому, що вважали себе вищими від законів, які керують людством. Нам здавалося, що ми одні можемо існувати без того, до чого інші народи доходять тривалою працею»117. Станьчики пропонували спрямувати зусилля на внутрішні перетворення в суспільстві, прищеплення йому дис-

ципліни і поваги до влади; закликали «шукати і знайти» умови існування під чужою

владою; визнати «не лише конечність, а й корисність компромісу з дійсністю, який тривалий час відкидався»118. За такого підходу порозуміння з австрійською владою розглядалося не як тимчасовий тактичний крок, а як тривалий компроміс, який відкривав перспективи національного розвитку.

Погляди станьчиків стрімко перейшли в політичну практику. Вони здобули довіру Відня, що призвело до поступової втрати урядом контролю над ситуацією в Галичині. Здебільшого саме висуванці станьчиків обіймали найвищі посади у провінції. У 1870–1890-х роках станьчики відігравали в Галичині роль партії влади; на початку

ХХ ст. вони конкурували з польськими націонал-демократами. Розчарування через

те, що їхні рецепти спрацювали лише в Галичині, станьчики компенсували тезою про

перебирання провінцією провідної ролі у відродженні польської державності (Галичина як польський «П’ємонт»)119.

Вищим органом австрійської влади в Галичині у другій половині ХІХ – на по-

чатку ХХ ст. було Галицьке намісництво. За конституцією 1849 р. передбачалося, що намісництва замінять колишні губернаторства. Повноваження намісництва нормував закон 1868 р. Важливіші рішення мали ухвалюватися колегіально на засіданнях ради

(адміністративні суперечки, скарги на нижчі органи, підписання контрактів, надання концесій, накладання штрафів і стягнень, більші видатки). Однак намісник особисто

відповідав за весь хід урядування й рішення ради не мало для нього зобов’язуючого

*Назва угруповання походила від імені блазня польського короля Сиґізмунда Старого, що стало символом політичної сатири.

значення; він міг подати на розгляд вищих органів навіть протилежну за змістом ухвалу. В адміністративних питаннях намісництво підпорядковувалося міністерству вну-

трішніх справ, в інших – відповідним до компетенції міністерствам у Відні.

Намісник уважався особистим представником цісаря у провінції, представляв

його на урочистостях, репрезентував інтереси уряду в сеймі, призначав нижчих чи-

новників і подавав на затвердження цісареві чи міністерству кандидатури на вищі

посади, керував усією адміністрацією провінції, наглядав за органами управління,

виконував доручення цісаря чи міністерств. Маючи право законодавчої ініціативи

іпредставлення цісареві рішень сейму, намісник міг протегувати чи гальмувати за-

конопроекти, мав вплив на результати виборів. Компетенцію намісництва визначено

як ведення всіх справ у межах повноважень міністерств: внутрішніх справ, віросповідань і освіти, крайової оборони, сільського господарства (згодом – новоутворених міністерств залізниці та громадських робіт), а також міністерств державної скарбниці

іторгівлі у спеціально передбачених ділянках.

Апарат намісництва називали «політичною адміністрацією» провінції. До його

складу ввійшли чиновники, що мали титули радників намісництва, І і ІІ класу, урядові радники, санітарний референт, старости й низка службовців. У 1873 р. радників намісництва І класу було замінено на радників двору і додано секретарів намісництва; у 1886 р. введено посаду віце-президента120. У 1913 р. штат Галицького намісництва складався з намісника, двох віце-президентів, 4 радників двору (у тому числі, 2 – для намісництва, 1 – для Крайової шкільної ради, 1 – для старост), 36 радників намісництва (19 – для намісництва, 12 – для староств, 4 референти для шкільних справ), 84 старост (10 – для намісництва, 2 – для Крайової шкільної ради, 1 – від міністерства сільського господарства, 71 – для староств). Ці особи утворювали верхівку адміністративної влади у провінції.

Крім них, у намісництві працювали: 36 секретарів, 160 повітових комісарів, 86 службовців і 120 практикантів. До штату входили керівники і службовці депар-

таментів – санітарного, технічного, ветеринарного, бухгалтерії, дирекції допоміжних органів управління, комісій – регулювання рік, дисциплінарної, аграрної та деякі інші. Усього перелік задіяних у Галицькому намісництві чиновників різних рангів напередодні Першої світової війни налічував понад 600 прізвищ. Абсолютна більшість із них були польськими, хоча траплялись і німецькі (належали нащадкам німецьких чинов-

ників, які залишилися в Галичині й полонізувалися), а також – доволі рідко – україн-

ські (урядником намісництва був, наприклад, старший син Олександра Барвінського Володимир, однак він рано помер, тому важко сказати, чи вдалося б йому зробити політичну кар’єру). У переліку рядових службовців намісництва нерідко зустрічалися

й відомі прізвища заможних польських землевласників, сини яких розпочинали просування щаблями державної служби121.

Посаду галицького намісника обіймали: Аґенор Ґолуховський (1849–1859, 1866–1868, 1871–1875), Карл Мош (1859–1861), Александр Менсдорф (1862–1864),

Франц Паумгартен (1864–1866), Людвіґ Поссінґер (1867–1871), Альфред Потоцький (1875–1883), Філіп Залєський (1883–1888), Казімєж Бадені (1888–1895), Євстахій Сан-

ґушко (1895–1898), Лєон Пінінський (1898–1903), Анджей Потоцький (1903–1908), Мі-

хал Бобжинський (1908–1913), Вітольд Коритовський (1913–1915), Герман фон Колярд

(1915–1916), Еріх фон Діллер (1916–1917), Карл фон Гуйн (1917–1918). Отже, німецькі

чиновники ще керували провінцією під час реформ 1860-х років і на другом етапі

Першої світової війни. Увесь інший час цю посаду обіймали поляки, переважно ви-

хідці з аристократичних родин; більшість із них була політично пов’язана з краків-

ськими консерваторами. Першим нешляхтичем на посаді галицького намісника став

М.Бобжинський.

Австрійські органи влади у провінціях конструювалися на засаді дуалізму, тобто

поділу гілок влади на виконавчу вертикаль і подібні органи, які формувалися шляхом

виборів представницькими установами. Другим за значенням після намісництва цен-

тром влади був Крайовий виділ – виконавчий орган Галицького сейму, повноваження

якого регламентував Крайовий статут для Галичини 1861 р. Крайовий виділ складався

з шести членів, кожний з яких мав свого заступника. Національне представництво під час його обрання в сеймі не враховувалося, однак зазвичай українці мали одного члена й одного заступника, і лише за сеймовою виборчою реформою 1913 р. їм було гарантовано 2 місця, а кількість членів Виділу збільшилася до 8.

Члени Крайового виділу працювали на постійній основі протягом каденції сейму, мусили постійно проживати в цей час у Львові й одержували грошову винагороду, сума якої зросла з 2100 злр. у 1861 р. до 6000 злр на початок ХХ ст., і не могли в цей

час обіймати іншу оплачувану посаду. Керував роботою Виділу крайовий маршалок, що входив до його складу як 7-й член. За свою роботу він одержував 6000 злр. на

рік і додатково 4000 злр. на представницькі функції. Крайовий маршалок був другою за значущістю політичною постаттю в краю після намісника. Цю посаду теж обіймали винятково представники польської аристократії, натомість українцям (зазвичай греко-католицьким митрополитам діставалася почесна, але маловпливова посада віце-маршалка. Право призначення маршалка і віце-маршалка належало цісареві.

Першим обов’язком Крайового виділу була організація роботи сейму, зокрема забезпечення приміщень. Найважливішим кроком стало спорудження на зламі 1870–

1880-х років імпозантної будівлі Галицького сейму, що не поступалася приміщенням

європейських парламентів (нині – приміщення Львівського національного університету ім. Івана Франка). У будівлі, виконаній з таким розмахом, аби символізувати Галицьку автономію, розмістилися численні бюро і канцелярії Крайового виділу. Крім організаційних, Виділ мав іще низку важливих обов’язків – вивчення документації для подання сеймові на затвердження результатів виборів, законодавча ініціатива,

подання сеймових ухвал на затвердження цісареві, контроль за виконанням ухваленого сеймом провінційного бюджету, нагляд над низкою фондів та інституцій122. Подібно до намісництва виділ мав низку підрозділів, причому функції деяких із них перехрещувалися з компетенцією департаментів намісництва. У Виділі працювало

кілька сотень чиновників123.

Між намісництвом і Крайовим виділом ішло змагання за якомога більші повноваження. Виділ називали «штабом з канцелярією, але без армії», оскільки він не

мав виконавчої вертикалі на місцях, а найменші натяки на її створення викликали в суспільстві обурення через примноження лав бюрократії. Обговорювалися проекти об’єднання Крайового виділу з намісництвом у єдиний адміністративний апарат, однак польські політики погоджувалися на це лише за умови визнання намісника від-

повідальним перед сеймом124. Досягнення вищості автономічної влади над урядовою

належало до ключових вимог польських політиків у Галичині, однак не відповідало

прагненням Відня та викликало застереження українців. Сейм домігся щорічних зві-

тів намісника, однак, попри всі зусилля, не зміг зробити його відповідальним перед

собою. Водночас діяв принцип «політичної» або ж «моральної» відповідальності на-

місника перед польською сеймовою більшістю.

У ході децентралізаторських перетворень зазнав істотних змін адміністратив-

ний устрій Галичини. Замість циркулів у 1865 р. провінцію було поділено на 74 повіти

на чолі зі старостами. Повітові старости підпорядковувалися Галицькому намісництву.

До компетенції староств належали нагляд за діяльністю органів громадського само-

врядування, адміністративне управління в економічній сфері (зокрема, контроль за

збором державних податків), у галузі народної освіти, охорони здоров’я, поліції, організація виборів до громадських рад, місцевої повітової ради, сейму й парламенту, деякі питання адміністративного й цивільного судочинства125. Повітових старост призначав міністр внутрішніх справ за пропозиції намісника.

Старостами переважно ставали представники середньозаможної польської шляхти, які цілком об’єктивно розуміли цю посаду як вершину своєї чиновницької

кар’єри. Зазвичай це були люди, здатні поступатися певними моральними принципами, ладні виконувати за вказівкою згори охоронні функції і навіть порушувати задля

цього закон, тобто виконувати «чорну» роботу, від якої намагалися дистанціюватися представники вищого ешелону польських політиків із числа магнатів. Тому повітові старости не користувалися повагою ні серед українського, ні навіть серед польського громадянства. Найвищого рівня напруга між українськими політиками й повітовими староствами досягала під час виборів.

Органи місцевої влади австрійські правителі також конструювали на засаді дуалізму – розмежування державного управління й самоврядування126. Закони про місцеве самоврядування були ухвалені Галицьким сеймом 19-22 березня 1866 р. і санкціоновані цісарем 12 серпня того ж року. Законом про повітове представництво

створювалися повітові ради та їхні виконавчі органи – повітові виділи. Повітова рада

складалася з 26 членів, яких обирали по чотирьох куріях. Кількість представників у кожній залежала від суми прямих податків, але одна курія могла вибрати не більше

12 осіб. Повітова рада вибирала повітовий виділ і голову, якого затверджував цісар.

До її компетенції належали господарські справи. Вона укладала річний бюджет, встановлювала надбавки до податків, брала позики, висловлювала позицію по запитах

урядової влади чи сейму. Право розпуску повітової ради мав намісник127. Перевага в повітових радах належала польській шляхті, яка вважала їх основою самоврядування і використовувала як засіб стримування українського руху.

Взаємини між намісництвом і староствами були непростими. За перших галицьких намісників-поляків на патріотичній хвилі контроль провінційної влади за підлеглими суттєво послабився. Обійнявши посади старост і маршалків повітових

рад, польські землевласники поводились як самостійні правителі територій, маніпулюючи приписами в інтересах польських консерваторів. Тим часом інститут намісниківства еволюціонував до дедалі меншої свободи дій, адже намісник насамперед ніс відповідальність за спокій у провінції; він найкраще розумів, що тільки такий спокій

є запорукою невтручання Відня. Намісники початку ХХ ст. прагнули налагодити чіт-

ке функціонування вертикалі державної влади в Галичині під власним контролем.

Дедалі частіше з їхнього боку лунали заклики дотримуватися законів рівною мірою

для всіх суспільних і національних груп, вимоги до старост перебувати в тісному й

постійному контакті з населенням, швидко розв’язувати поточні справи та звітували

намісництву128.

Утримання дуалізму влади на рівні громад було неможливим насамперед із

фінансових міркувань. Виконавчими органами міських громад були магістрат і бур-

гомістр (у містах із власним статутом – президент). До магістрату входили бургомістр,

його заступник, 3-6 асесорів (обиралися на 6 років міською радою зі свого складу). У

більших містах магістрат складався з президії та департаментів, які очолювали радни-

ки. Бургомістр і заступник одержували зарплату з міського бюджету. Бургомістр керував діяльністю магістрату і роботою чиновників, мав право призупиняти дію ухвал міської ради до рішення староства, призупиняти виплату зарплатні службовцям, які

несумлінно ставилися до своїх обов’язків, порушували законодавство чи службові приписи, міг тимчасово усувати чиновників від виконання службових обов’язків і по-

рушувати дисциплінарні справи, однак остаточне рішення ухвалювала міська рада. До найважливіших завдань магістрату належало: управління міським майном, доходами й видатками міста в межах бюджету, виконання ухвал міської ради, ведення міських робіт, організація опіки над убогими. Право розпуску міської ради мав намісник. До органів міського самоуправління здебільшого йшли підприємці та землевласники, що мали організаторські здібності, суспільну та господарську ініціативність. Свою роботу вони трактували в категоріях служіння локальній батьківщині. Попри

традиційні й часто справедливі нарікання на поганий стан міського господарства, об’єктивно в роки автономії галицькі міста ставали заможнішими, можливості органів

міського самоврядування зростали, урбанізація населення посилювалася, а чиновники набували досвіду публічної служби129.

12 серпня 1866 р. в Галичині набув чинності закон про громади, що стосувався насамперед сільських громад. Його теоретичною засадою було визнання громади давньою суспільною інституцією, здатною на самоорганізацію та самоуправління, об-

межувати самоврядні функції якої держава могла лише для забезпечення функціонування більших утворень («у вільній державі – вільна громада»). Важливим елементом

цієї конструкції були засада незалежності місцевого самоврядування від уряду і право громади самостійно формувати свої керівні органи. Водночас, оскільки на рівні

громад призначених чиновників уже не було, органи громадського самоврядування були включені до урядової вертикалі через примус виконувати «доручені обов’язки»

під контролем староства130.

На початок ХХ ст. в Галичині налічувалося 5943 сільських громад і 5527 панських маєтків. Абсолютну більшість їхнього населення становили селяни – рільники, сільські ремісники; інтелігенція здебільшого була представлена кількома особами – свяще-

никами, учителями. Компетенція громади ділилася на власну і доручену. До власної належало: управління своїм майном, організація місцевої поліції, справи комунікації та суспільної опіки. Заможніші громади мали більші можливості, бідні небагато могли зробити «у власних межах своїми силами». Коло доручених обов’язків включало де-

сятки справ – статистика населення, співучасть у військовій і податковій адміністрації

тощо; зберігалася також тенденція вищої влади «спускати до низу» свої обов’язки.

Право голосу в громаді мали її члени, яким виповнилося 24 роки і які спла-

чували податки у громаді не менше року, а також особи з певним рівнем освіти.

Громадська рада – постановлюячий і контрольний орган – обиралася на 3 роки, скла-

далася з вибраних членів (8-36 осіб) і «радних без вибору» (кожний член громади, який сплачував щонайменше 1/6 частину загальної суми прямих податків, володарі

табулярної власності). Громадська рада формувала зі свого складу правління гро-

мади (пол. zwіerzchnоść, нім. Gemeіndevоrstand) на чолі з начальником, якого на селі

традиційно називали війтом, і щонайменше двома радними (присяжними). Ще у дру-

гій половині ХІХ ст. практикувався старовинний звичай скликання на загальні збори

громади, коли війт відправляв посланців у кожну хату з війтівським жезлом. Перед домом війта встановлювався спеціальний знак, у 1860-х рр. звичаєві символи були замінені табличками. Повноваження війта були доволі значними, він також володів громадською печаткою131.

Абсолютна більшість війтів і присяжних була рільниками. Лише в поодиноких громадах цю посаду обіймали землевласники, ремісники або купці. Дещо іншим був склад громадських писарів – більшість також становили рільники, однак доволі значною групою були дяки, вчителі, урядники, траплялися також землевласники, священики, ремісники, купці, представники інших професій. Не всі війти і присяжні були письменними. Війти, громадські писарі, деякі присяжні, працівники громадської поліції та інші наймані громадою робітники одержували грошові винагороди. Біль-

шість громадських службовців отримувала інші винагороди, зокрема продуктами або правом використання частини громадських угідь, а також звільнялася від частини податків132. Попри те що система громадського самоврядування мала недоліки, сус-

пільство ставало заможнішим, можливості громад зростали, а діяльність у громадах ставала для їхніх активістів школою суспільного життя.

Система місцевого самоврядування була об’єктом критики всіх політичних сил. Майже на кожній сесії сейму в атмосфері гострих і безрезультатних дискусій розглядалися проекти адміністративних реформ, що спиралися на прусські та французькі взірці133. Зусиллями польських автономістів повітовим радам було передано

низку повноважень староств. Однак це рішення підірвало ефективність адміністра-

ції, віддаючи громіздким представницьким органам дріб’язкові справи («що нічна сторожа тієї-то ночі спала в громаді Х», «що є дірка в мості», «що поганий комин» та ін.)134. Нерідко польський землевласник, погодившись обійняти головування в пові-

товій раді на вмовляння «друзів-шляхтичів», уже наступного дня опинявся наодинці з численними господарськими проблемами повіту і під тиском тих самих «друзів»,

які прагнули використати близькість до влади. Доволі влучно, хоча й у карикатурній формі, ці «муки» повітового маршалка, який закреслював у календарі дні до нових виборів, змальовано у збірнику «Teka Stańczyka»135. Однак ґрунтовні адміністративні

реформи могли бути проведені лише за згодою Відня, що залишався зацікавленим у збереженні дуалізму влади, який забезпечував систему противаг.

Судову владу було реформовано в напрямі остаточного розмежування адміні-

страції та судівництва, скасування патримоніальних судів і забезпечення суддям неза-

лежності. У 1867 р. створено одноосібні повітові суди на чолі з повітовими суддями. Межі судових повітів не збігалися з адміністративними і неодноразово змінювалися.

Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло 190 повітових судів і 17 крайових.

Найважчі злочини розглядали суди присяжних, що складалися з сенату крайового

суду, 12 присяжних, довільно вибраних із попередньо укладених списків, трибуналу.

Присяжні виносили рішення щодо вини, а трибунал – вирок. Із 1867 р. у Відні діяв

Державний трибунал для розгляду справ про компетенції органів влади і політичних

прав, а з 1875 р. – Адміністративний трибунал136.

Після полонізації системи освіти до чиновницької кар’єри прийшло нове по-

коління діячів, вихованих з урахуванням польської національної традиції, яке «вне-

сло до управління нові ідеї і громадянський дух». Тепер уже «польські патріоти в австрійських державних мундирах» мусили нести тягар управлінських функцій із його

неодмінними супутниками – невдоволенням громадськості, звинуваченням влади в усіх життєвих негараздах тощо. Уже за кілька років автономії польські політики непокоїлися через те, що призвичаєне зневажливо ставитися до німецьких управлінців суспільство не змінює налаштування, а самі урядники успадкували чи не всі хиби попередньої адміністрації та додали до них власні, як-от страх утратити популярність у зв’язку з намірами балотуватися на виборах тощо137.

Не просто виявилося сформувати новий штат чиновництва. А.Ґолуховський намагався вести кадрову політику так, аби в системі управління залишалися добро-

зичливі, освічені й ретельні працівники: «кожного молодшого урядника, з яким можна було по-людськи порозмовляти, із ввічливими манерами, вітано з симпатією»138. Однак утримати такий підхід не вдалося. Польські аристократи, що недолюблювали А.Ґолуховського, сформували другий центр влади навколо Крайового виділу. Маршалок Л.Сапєга ввів у практику призначення на посади «своїх» людей із числа учасників повстання 1863 р., вихідців із збанкрутілих шляхетських родин, які трактували державну службу як шлях до збагачення, тощо139. Наслідуючи приклад вищої влади, польські діячі на різних щаблях управління практикували призначення чи політичну підтримку для родичів і сусідів140.

Національні й державні інтереси нерідко конфронтували між собою, породжуючи в душах чиновників складні психологічні дилеми. Відень вимагав від чиновників відданості державній службі й винятково австрійського патріотизму та неохоче споглядав на їхню громадську активність. Тому «типом австрійського урядника був

чоловік освічений, який, поза адмініструванням і товариським життям, не брав участі ні в чому. Цей тип названо “защеплений на всі ґудзики”. Не можна було зрозуміти, що

він думає й відчуває». З іншого боку, саме чиновницька верства, маючи повноваження й будучи посередником між владою й суспільством, щоденною рутинною працею, по-

зицією в розв’язанні питань з урахуванням національних інтересів творила підґрунтя для суспільно-політичних рухів141.

Конституційні перетворення спричинили збільшення адміністративних функцій

і швидке зростання чисельності чиновників. Перед особами з певним рівнем освіти відкрилися можливості адміністративної кар’єри. З 1870-х рр. зросла оплата праці чи-

новника, особливо вищого рангу. У період автономії кількість урядників збільшилася з

близько 10 тис. у 1871 р. до близько 22 тис. в 1906 р., вони становили найчисленнішу

верству серед професійних груп галицької інтелігенції142. Формування образу чиновника, який непохитно стоїть на сторожі закону, сприяло самоповазі й згуртуванню

чиновницького стану. Щоправда, цей ідеальний образ належав до винятків. Політики

не поспішали діяти за законом, коли йшлося про їхні інтереси. Від чиновників, які

розв’язували питання згідно з законодавством, вони вимагали «громадянської» пози-

ції, «патріотизму». Невдоволення рішеннями не на свою користь зацікавлені сторони

втілювали в запити у представницьких органах, в яких образ галицької адміністрації

поставав як катастрофічний143.

Високою залишилася плинність кадрів серед нижчих рангів. Молодих, енергій-

них людей відлякувала бюрократична рутина, перспектива багато років провести за

канцелярською роботою до переведення на вищі посади144. Далекими від бажаних стандартів залишалися й матеріальні умови життя пересічних чиновників. Родини чиновників, які розпочинали кар’єру, мусили винаймати кімнати для помешкання (за цінами на оренду житла через його брак Галичина випереджувала всі інші австрійські провінції) й обмежуватися скромними коштами на повсякденні витрати. Кращими

статками могли похвалитися судові працівники й нотаріуси зі стажем роботи, лікарі, аптекарі, управителі маєтків, нечисленні в Галичині купці й підприємці145. Затягування й багато інстанцій у розгляді справ, обережність і надання переваги формальним

відпискам спричиняли гостру критику бюрократичної системи146. «Усі, – стверджував сучасник, – бачать і чують, що зле діється в Галичині. Є невлаштованість і непорядок, розлад і недолугість»147.

На зламі ХІХ–ХХ ст. утверджувалося розуміння того, що чимало проблем краю не пов’язані з його перебуванням під «чужою» владою, що австрійське конституційне поле відкрило чимало можливостей для перетворення Галичини на «Ельдорадо національного розвитку»148 і що на перешкоді цьому нерідко стояла власна бездіяльність і звичка підмінювати щоденну працю наріканнями. Тогочасна мобільність галицької

інтелігенції та молоді відкривала благодатне поле для порівнянь свого краю із захід-

ноєвропейськими стандартами. У львівській пресі початку ХХ ст. містилося чимало зауважень, що контрастували з побаченим у Західній Європі, зокрема, й легковажне ставлення до приписів, що пояснювалося тривалим перебуванням під чужою владою, коли дії «на зло» спершу вважалися «шляхетною відпорністю», а згодом перетворилися на звичку149.

Змушування чиновників іти на компроміс із власною совістю задля «патріотич-

них» чи якихось інших міркувань, їхнє використання під час правопорушень стали об’єктом гострої критики влади лівими політичними силами, завдяки якій ця пробле-

ма потрапляла у площину суспільного обговорення150. Та й саме суспільство на базі конституційних свобод і розвитку сфери громадської активності стрімко змінювалося, зростала його політична і правова свідомість, а відтак – несхильність терпіти «певну

нервовість у трактуванні зацікавлених сторін», «відстрашування громадськості від установ» та «варварську грубуватість» чиновників; утверджувалося розуміння, що чи-

новник («розумовий наймит») є не всесильним правителем, а функціонером держави,

зобов’язаним працювати на благо її громадян151.

Деякі труднощі галицької адміністрації були об’єктивними. Населення провінції за доби автономії зросло майже на 50% (за переписом 1869 р. – 5 418 016, за пере-

писом 1910 р. – 8 029 387 осіб). Суспільство розвивалось у всіх напрямах і для своїх

починань потребувало підтримки адміністрації. Галицьке намісництво лише в 1912 р.

розглянуло 377 965 справ. Створений іще в 1860-х рр. адміністративний апарат з

цим не справлявся152. Витрати на крайові автономні установи Галичини досягнули в бюджеті на 1914 р. суми 74 688 177 крон. На їхнє покриття населення краю сплачу-

вало так звані додатки до державних податків, що становили цього року в Східній

Галичині 117%, а в Західній – 111% державного податку. Окремо стягувалися кошти

на утримання повітової влади, спеціальні проекти з будівництва шкіл, церков тощо.

Недобори крайового бюджету покривалися банківськими позиками153.

Протягом століття австрійського панування польські політики Галичини ево-

люціонували від неприйняття чужої влади до усвідомлення переваг австрійського конституціоналізму. Змінився й підхід до поляка – австрійського чиновника. Якщо

наприкінці XVІІІ ст. співпрацювати з австрійською владою вважалося національною ганьбою, в середині ХІХ ст. – вимушеною необхідністю одиниць, то на зламі ХІХ–ХХ ст.

польська аристократія вважала за честь обіймати вищі посади в краю та державі, боролася за ці посади й із гордістю приймала відзнаки австрійської влади. Чи не найпромовистішою ілюстрацією цієї зміни було те, що смертельно поранений українським студентом Мирославом Січинським галицький намісник, представник польського аристократичного роду граф Анджей Потоцький в останні хвилини життя вважав за потрібне сказати: «Перекажіть цісареві, що я був його вірним слугою і помираю на посту»154. Натомість українське суспільство еволюціонувало від надій на владу, поки вона була «австрійською», до категоричного несприйняття її як чужої, загарбницької, коли вона стала «польською».

3.Українці та влада:

паралельні світи та їхні перетини

Історія Галичини перших десятиріч австрійського правління залишається в українській історіографії маловивченою і зважаючи на велику кількість неопрацьованих джерел – зі значною дослідницькою перспективою. У більшості

праць польських і австрійських дослідників «український» блок австро-польсько-

українських відносин зазвичай відсутній. З одного боку, це пояснюється тим, що позиції українців у політичній площині були вкрай скромними і спеціальних досліджень

потребує насамперед виявлення сфер їхньої громадської активності, з другого, – тим, що вивчення цієї теми вимагає поєднання українських, польських і австрійських ма-

теріалів, що стало можливим відносно нещодавно.

Австрійська влада сприйняла Галичину як польську землю й не вбачала навіть у селянах представників іншої, української, національності. Про це свідчило хоча б те, що носити польський національний одяг було заборонено всім верствам, крім селянства155, а «перші австрійські урядники, що порядкували галицькі справи, не-

багато вміли написати до Відня про русинів»156. Однак уже невдовзі австрійські чиновники спрямовували до Відня донесення про те, що в Галичині проживає інший слов’янський народ, подібний до росіян чи сербів, а губернатор А.Перґен не радив