ст. 75-90 978-966-521-520-2

1.Пристосування: австрійські чиновники та їхні спроби управляти новоприєднаними територіями

Австрійські війська ввійшли до Львова 19 ве-

ресня 1772 р. Одразу на стінах львівської ратуші було вивішено декрет Марії Терези від 11 вересня 1772 р. про призначення повноважним комісаром і гу-

бернатором для управління краєм 47-річного графа Антона фон Перґена1, котрий 29 вересня урочисто в’їхав до Львова. Магістрат

привітав його латиною, нею ж А.Перґен відповів, що мешканці Галичини, «ставши підданими священного цісарського маєстату, виграли щасливу долю»2. Так «починалося зіткнення двох світів,

німецького й польського, двох систем: свободи, що межувала зі свавіллям, та абсолютного педантизму бюрократії; уперше польський шляхтич стикнувся з німецьким старостою, зверхній і самолюбивий магнат – із владою, яка не знала, що таке опір»3.

Австрійська влада застала в Галичині місцеву адміністрацію,

яка не чинила збройного опору4. Колишні вищі достойники Речі Посполитої не взяли участі в церемонії переходу під австрійське правління у Львові 4 жовтня 1772 р., масово пославшись на погане самопочуття5. У 1773 р. львівський староста Ян Кіцький склав повноваження перед польським королем (наступного року був

нагороджений орденом Білого орла), а його наступника вже не було призначено. (У 1791–1794 рр. Я. Кіцький ще побув останнім во-

єводою Руського воєводства, якого фактично вже не існувало.) Австрійська адміністрація вибудовувалася нібито поверх

системи польської влади. Польські чиновники нижчих рангів зберігали свої титули, однак, коли вони помирали, їхніх наступників не призначали6. Усі чиновники отримали розпорядження протягом чотирьох тижнів описати суть своєї посади, сферу ком-

петенції, підпорядкування, постійні й тимчасові доходи. Таку ж

вказівку мали й судді, від яких вимагалося ще відзначити недоліки

в системі судівництва і запропонувати шляхи їхнього подолання7.

Остаточно польська адміністративна й судова мережі були скасовані в 1783 р., коли

на їхньому місці утвердилась австрійська адміністрація.

На зламі XVІІІ–ХІХ ст. у Габсбурзькій монархії відбувалося становлення модерної

бюрократії, що одночасно була чинником реформ «освіченого абсолютизму». Норми

функціонування бюрократичного механізму обнародував просвітник Йосиф фон Зо-

нненфельс у 1781 р.; до 1848 р. вони були введені як «канцелярський стиль» викладання на юридичному факультеті. Численні закони і розпорядження, як, наприклад,

встановлення несумісності посад і підробітків чи заборона близьким родичам бути

підлеглими і керівниками, регулювали службове та приватне життя чиновників. Важ-

ливими також були: введення рангового принципу (1786), що забезпечував старшому

за посадою службовцеві перевагу над молодшими, незважаючи на походження, та

залежність кар’єри службовця від юридичної освіти (1800), що зробило чиновництво більш професійним.

Австрійська бюрократія стояла на одному щаблі з тогочасними бюрократіями Європи. Поза сумнівом, вона була прогресивною порівняно з попереднім управлінням, що зосереджувалося в руках аристократів без фахової підготовки. Проте водночас, перетворившись на цілісну систему, бюрократія почала характеризуватись і низкою типових негативних ознак, як-от інертність, нездатність до внутрішнього реформу-

вання й оновлення, бюрократичний формалізм, створення жанру паперотворчості як «мистецтва для мистецтва», кругова порука чиновницького стану, врешті виникнення

корупції й хабарництва всюди, де для цього складалися бодай мінімальні передумови. Так «замість чіткого раціоналізму системи, виникали темні махінації влади»8.

Однак австрійські правителі розуміли важливість легітимізації державної влади в очах суспільства, навіть у першій половині ХІХ ст. вони демонстрували відкритість і доступність, як і те, що влада монарха не є абсолютною. Порівняно з сусідньою Росією тогочасна Австрія мала суттєво ліберальніший режим, контроль над суспільством, свавілля поліцейських органів обмежувалися поняттям «законність», а «техніка Габ-

сбурґів полягала не стільки в тому, щоб карати опонентів, скільки в тому, щоб ними маніпулювати»9. Поштовх для оновлення бюрократичної системи дали конституційні перетворення середини ХІХ ст., що спричинили стрімку ротацію кадрів, поставили

діяльність чиновника під контроль створюваних законодавчо-представницьких органів, національних рухів, що дедалі більше міцнішали, і потужної «громадської думки»,

насамперед в особі блискуче розвинутої публіцистики.

Інтеграція новоприєднаних територій до австрійської державної системи відбувалася шляхом механічного поширення випробуваних в інших провінціях моделей

управління. 13 травня 1773 р. було створене Галицьке губернаторство – централь-

ний орган політичної та адміністративної влади у провінції «Королівство Галіції та Лодомерії», який підпорядковувався Надвірній канцелярії у Відні. Право призначати й відкликати губернатора мав цісар. Губернаторства (Gubernіum, Regіerung,

Landeschauptmannschaft) діяли в Австрійській монархії з 1748 р. Після реформи 1763 р. до компетенції губернаторства належали всі справи, за винятком фінансових, а до 1784 р. – апеляційне судочинство.

Про роль губернаторства найкраще свідчить той факт, що центральна влада діставала інформацію майже винятково з його донесень. У 1772–1848 рр. галицьки-

ми губернаторами були: Антон фон Перґен (1772–1774), Андреас Гадік (1774), Ген-

ріх Ауерсперґ (1774–1780), Йосиф Бриґідо (1780–1794), Йосиф Шекелі (1794–1795),

Йоган Ґайсрук (1795–1801), Йосиф Урмені (1801–1806), Крістіан Вурмзер (1806–1808

як віце-президент губернаторства), Пітер Ґесс (1810–1815), Франц Гауер (1815–1817

як президент губернаторства; 1817–1822 як губернатор), Людвіґ Тааффе (1822–1826),

Авґуст Лобковіц (1826–1832), Фердинанд д’Есте (1832–1846 як генерал-губернатор), Франц Кріґ (1846–1847 як президент), Франц Стадіон (1846–1847). У 1848 р. Галицьке

губернаторство вперше очолив поляк – Вацлав Залєський (1848–1849).

Перший галицький губернатор А.Перґен походив зі старого голландсько-

го аристократичного роду і мав за собою тривалу дипломатичну кар’єру. Саме на

нього припали перші адміністративні реформи в Галичині, запровадження нового

територіально-адміністративного поділу, становлення вертикалі виконавчої влади і призначення чиновників, реформи судочинства тощо. А.Перґен успішно використав дипломатичний досвід для запобігання відкритим конфліктам із місцевою політичною елітою. (Про його методи свідчить хоча б той факт, що він офіційно вимагав від польського короля Станіслава Авґуста як власника землеволодінь у Галичині скласти присягу на вірність австрійському цісареві, а водночас приватно радив йому уникнути цього, пославшись на хворобу, або ж відправити свого представника.)10

А.Перґен одразу сприйняв своє призначення як політичну місію, а посаду – як вищу, ніж звичайного чиновника, зобов’язаного лише виконувати розпорядження вищої влади11. Згодом більшість очільників краю дотримувалися цієї концепції, будучи не так функціонерами, як впливовими політичними постатями. Меморіал А.Перґена про становище Галичини, підготовлений менш ніж за рік урядування, був проникнутий

духом зверхності «цивілізованого Заходу» щодо невпорядкованого східного просто-

ру, який належало освоїти. А.Перґен твердив, що нелегко знайти край, спроможний конкурувати з Галичиною щодо ступеня політичної анархії, спричиненої польськими землевласниками («малими деспотами»), які ділили між собою колишню Польщу12.

Однак австрійські чиновники не могли б і дня керувати Галичиною без взаємодії з місцевими мешканцями. Найближчим до А.Перґена став польський магнат, великий коронний крайчий Юзеф Потоцький (прямий предок майбутніх галицьких

намісників Альфреда й Анджея Потоцьких). А.Перґен охоче проводив вільний час у середовищі польської аристократії, що дало підстави звинувачувати його в нехтуванні

обов’язками. Найголосніше закиди лунали з боку дислокованих у Галичині австрійських військових13, опосередкованим підтвердженням чому може слугувати доволі нелогічне призначення на місце відкликаного А.Перґена головнокомандувача Андре-

аса Гадіка. Доволі символічним можна вважати факт вручення польською шляхтою А.Перґенові з нагоди урочистої присяги мешканців краю на вірність австрійській владі

29 грудня 1773 р. 6 тис. дукатів, які в супровідному листі потрактовано як «дар наших сердець, ознаку вічної вдячності»14.

Отже, вже в перший рік австрійського правління в Галичині окреслилися два

напрями всередині влади – прихильників її жорсткого встановлення всупереч волі

місцевого населення та ідеологів компромісу з впливовими чинниками у краю. Почасти ці тенденції пояснювалися тим, що самі австрійські правителі у перші роки після приєднання Галичини хиталися, чи вона стане повноправною частиною держави, чи

еквівалентом обміну «на щось краще і відповідніше», й лише від розв’язання цього питання узалежнювали вибір поведінки: мудрого правителя або визискувача15. Після

приєднання в 1775 р. Буковини ситуація схилилася на користь інтеграції Галичини до

австрійської державної системи, хоча певні сумніви ще залишалися. Лише за самостійного правління Йосифа ІІ (1780–1790) відбувся виразний розрив із терезіанським поглядом на Галичину як тимчасове надбання16.

Перша хвиля австрійських чиновників прибула до Галичини в 1773 р., а основні органи місцевої влади були сформовані за третього губернатора Генріха Ауерспер-

ґа, герцога і фельдмаршала, представника австрійського аристократичного роду17. Новий губернатор був людиною імпульсивною й жорсткою, провадив германіза-

ційну політику, зокрема у шкільництві, дотримувався практики призначення на по-

сади лише вихідців з інших провінцій. З цього часу походило чимало свідчень про сумнівну вартість галицьких чиновників. За твердженням німецького мандрівника Франца Краттера, лише кожний десятий урядник у Львові приносив користь державі18. Податковий тиск, державні повинності, зокрема військова служба, економічний застій, брутальність чиновників, германізаційні заходи, які зачіпали й приватне життя,

творили атмосферу загального невдоволення, промовистим виявом якої стало по-

силення еміграційних потоків. Невдовзі після відкликання Г.Ауерсперґа Йосиф ІІ відвідав Галичину, звідки написав матері: «За вісім років під правлінням В. Ціс. Величності нічого не зроблено»19.

Перша докладна інструкція Надвірної канцелярії стосовно Галицького губерна-

торства з’явилась у 1801 р. Згідно з нею, Галицьке губернаторство мало виконувати

доручення Надвірної канцелярії, надсилати звіти, наглядати за релігією, звичаями, добробутом і безпекою підданих, управляти державним майном, вводити в дію правові норми. У випадках, не передбачених законом, губернаторство було зобов’язане звертатися до Надвірної канцелярії, яка подавала документацію цісареві. Систематичний збірник приписів щодо Галицького губернаторства, містився в рескрипті того ж губернаторства від 22 грудня 1803 р.20

Губернаторство складалося з губернатора, президента або віце-президента, кількох радників двору, кільканадцяти радників губернаторства, нижчого канцелярського персоналу; поділялося на департаменти, склад і функції яких періодично змінювалися. Керували роботою департаментів начальники, якими зазвичай ставали старші й досвідченіші радники. У департаментах виконувалася підготовча робота, рішення

ухвалювала президія, що складалася з губернатора, керівника губерніального бюро (включало окремі дирекції – протоколювання, реєстрації актів, обслуговування; штат

перекладачів – двох із польської, одного з румунської, одного з української мови тощо), віце-президента і радників двору. У 1809 р. налічувалося дев’ять департаментів21.

Від моменту створення Галицького губернаторства почалась історія його архіву.

Декрет про його створення Надвірна канцелярія видала в 1774 р. Перші упорядники укладали документи згідно з власними уявленнями. Радники губернаторства

мали звичку зберігати документи на своїх робочих місцях чи навіть у помешканнях,

а до канцелярії передавали тільки екстракти – короткий виклад змісту. Не завжди по смерті чиновника документацію вдавалося передати до архіву. У 1784 р. Галицьке

губернаторство отримало інструкцію щодо ведення справ, унаслідок якої відділ ре-

єстрації актів було поділено на дев’ять підрозділів відповідно кількості департаментів губернаторства: Publіcо-Pоlіtіka, Publіcо-Ecclesіastіca, Іudіcіalіa, Cameralіa, Salіnarіa,

Mіlіtarіa, Cоmmercіalіa, Cоntrіbutіоnalіa, Lоterya і Pоczta. Спершу архів губернаторства

розташовувався у трьох кімнатах приватного помешкання вірменського торгівця ви-

ном, причому документи не вміщувалися на стелажах і лежали на підлозі. Згодом його перенесли до поєзуїтського будинку22. Сьогодні архіви Галицького губернаторства і

Галицького намісництва становлять 146-й фонд Центрального державного історичного архіву України у Львові.

Особи, які обіймали посади галицьких губернаторів, належали до вищих щаблів

австрійської бюрократії. Серед них були як представники аристократичних родин,

так і вихідці з чиновницького середовища, що зробили стрімку дипломатичну або

військову кар’єру. З огляду походження найвищим злетом Галицького губернаторства

було призначення архикнязя Фердинанда д’Есте, сина Фердинанда Габсбурґа й онука Марії Терези. Більшість галицьких губернаторів були відкликані з посади, що відповідало австрійській практиці ротації кадрів. Для деяких Галичина стала плацдармом для службових підвищень, хоча тільки одиницям поталанило обійняти справді найвищі державні посади. Практично всі галицькі губернатори малий прямий доступ до цісаря і членів правлячої династії. Чимало з них до Галичини мали практику керування іншими провінціями, а в останні десятиліття перед Весною народів почастішали при-

значення губернаторами осіб, які починали державну службу на рядових посадах у Галичині.

Політика губернаторів у Галичині здебільшого «хиталася» разом із внутрішньополітичним курсом Відня, однак почасти й залежала від особи губернатора та ступеня його інтегрованості до польського аристократичного середовища, над чим останнє щоразу наполегливо працювало. Кілька галицьких губернаторів увійшли в історію як доволі ліберальні. Першим із них був Йосиф Бриґідо, що звертав увагу Відня на невдоволення краю свавіллям чиновників і навіть дістав згоду на проведення реформ23, однак ці плани були перервані смертю Йосифа ІІ. За мовчазного сприяння Й.Бриґідо на хвилі лібералізації Австрії за імператора Леопольда ІІ (1790–1792) та ухвалення

уВаршаві Конституції 3 травня в Галичині був розроблений конституційний проект «Charta Leоpоldіna»24. У період повстання Т.Костюшка (1794) впливові польські політики переконували Відень у можливості надання польської корони представникові габсбурзько-лотаринської династії й утворення на східному кордоні Австрії антиро-

сійського «захисного муру»25.

Наступний австрійський правитель Франц ІІ (1792–1833) діяв у принципово

інших зовнішньополітичних умовах, під загрозою поширення Французької революції, згодом – під час наполеонівських війн. Ці виклики змушували його відмовитися від реформ із непрогнозованими наслідками й зосередитися лише на тих напрямах,

які сприяли збереженню цілісності держави й династії; за свідченнями сучасників, він навіть чути не міг слова «конституція». Австрія взяла участь у третьому поділі

Польщі 1795 р., приєднавши значні території на Захід від Галичини з Краковом. Аби

справлятися зі збуренням настроїв у Галичині, Відень маневрував між запевненнями

усвоїй незмінній «любові» та політичними репресіями, на яких наполягали урядові кола Росії і для яких не бракувало прихильників серед австрійської бюрократії. Вищі

австрійські чиновники стверджували, що оскільки Польщі вже не існує, то й у Галичині

можуть проживати лише галичани, з місцевою свідомістю й австрійським державним

патріотизмом26.

Сподівання польських політиків Галичини у перші роки ХІХ ст. були пов’язані з

Наполеоном і відновленням польської державності. Мірою військових успіхів Фран-

ції готовність галицьких поляків співпрацювати з Віднем згасала, поступаючись при-

родній при очікуванні зміни влади обережності. Створена рапортами австрійських

чиновників «містеріальна будівля офіційної галицької селянки» з вірними цісарськокоролівськими підданими викликала дедалі більше сумнівів27. Російські військові фіксували в Галичині високий рівень абстрагування польської шляхти від австрійської

влади; лише «бідні і то в рідкісних випадках» польські шляхтичі йшли на австрійську військову чи цивільну службу, не рахуючись із тим, що «впертою невдячністю» по-

силюють недовіру уряду28.

У травні 1809 р. львівські поляки вітали війська Варшавського герцогства, однак польська влада протрималася недовго. Демонстрація антиурядових настроїв зверну-

ла увагу Відня на українців як можливу опору влади, проте після закінчення війни гору взяв курс на порозуміння з поляками. «Другий після ґр. Бриґідо прихильний краю губернатор» Пітер Ґесс переконував Відень, що Австрія мусить випередити Росію і Пруссію у здобутті симпатій поляків. Указавши на нереальність перетворення галичан на німців і австрійських патріотів, П.Ґесс пропонував зосередити їхню увагу на внутрішньому розвитку провінції, а серед першочергових заходів назвав призначення на високі (щоправда, не найвищі) посади у краю та обмеження свавілля чиновників29. Губернатор нагороджував польську аристократію австрійськими орденами та відзнаками: «одних за минулі заслуги, інших у надії, що матимуть ці заслуги в майбутньому, ще інших, аби представити їх в опінії краю лояльними й заслуженими перед урядом громадянами»30. Попри те що Відень визнав ці плани надто далекосяжними, а П.Ґесс був відкликаний із посади, деякі його ідеї були реалізовані31.

Період 1815–1830 рр. у галицько-австрійських відносинах належав до відносно спокійних і проходив у взаємних реверансах: стосунки між владою і підвладними «не були найкращими, але не були й неприязними», німецька література «об’єднувала

обидві сторони», а доволі значна кількість німецької молоді, плануючи присвятити себе чиновницькій кар’єрі, приватно вивчали польську мову32. До важливіших рішень

належав акт про відновлення Львівського університету, одним із завдань якого визнано підготовку місцевих урядників. До штату губернаторства включено двох галичан у ранзі радників33. Однак на практиці уряд остерігався запроваджувати зміни в

адміністрації, розширювати сферу використання польської мови, створювати національні інституції чи навіть «давати подібні надії на майбутнє»34. Черговим важливим

рубежем стало польське повстання 1830–1831 рр., яке змусило Відень переглянути ліберальні засади управління Галичиною. Новий генерал-губернатор Ф. д’Есте обмежився представницькими функціями («у новому губернаторському палаці бавився

упредставника династії»35); адміністрування зосередилося в руках віце-президента

губернаторства Франца Кріґа, що перетворився на «злого демона» Галичини, творячи

упровінції атмосферу тотальних підозр, провокацій, шпигунства, здирництва і пере-

слідувань вільнодумства36.

Система місцевої влади будувалась у Галичині так само на взірець інших провінцій, однак, якщо в них адміністративна влада створювалась органічно, шляхом поступового розширення повноважень на місцевому ґрунті, у Галичині адміністра-

ція стала єдиним виразом діяльності держави, особливо важливим через непевність патримоніальних, самоуправлінських і судових інституцій, що перебували в руках польської шляхти. У 1773 р. територію Галичини було поділено на 6 циркулів і 59 дрібніших округів. Дрібні адміністративні уряди погано функціонували через брак чиновників. У 1782 р. двоступеневість було ліквідовано і край поділено на 18 циркулів. Проблемою адміністрації стали великі розміри територій. Напередодні реформи в Галичині налічувалося 60 чиновників у циркулах і 212 в округах, після неї кількість чиновників дещо зменшилася.

Компетенцію галицьких циркулів Йосиф ІІ унормував патентом від 22 березня 1782 р., який підсумував попередню практику. Центральна влада віддала циркулам доволі широкі повноваження, за винятком суперечливих справ, які мали розглядати

суди, та із застереженням, що дії циркулів можна оскаржувати в губернаторстві. Ком-

петенція циркулів ділилася на п’ять ресортів: pоpulare (міграція населення, статистика), mіlіtare (рекрутація, постій), cоmmercіale (рільництво, торгівля, промисел, шляхи сполучення), camerale (податки й мита), pоlіtіcum (нагляд над духовенством, публікація законів і розпоряджень, поліція, освіта, врегулювання суперечок між селянами

іземлевласниками). Зосередження в циркулах таких різнорідних повноважень не означало, що вони з ними справлялися. Роль циркулів зводилася до поточної робо-

ти за розпорядженнями вищої влади, діяльність в інших напрямах, передусім щодо господарського розвитку, була незначною.

Циркулярний уряд складався зі старости (Kreіshauptmann), трьох циркулярних комісарів, секретаря, канцелярії. Староста був одноосібним керівником і ніс відповідальність за все, що відбувалося на його території. Центральна влада наполягала, аби він особисто контролював усі, навіть найдрібніші справи, однак на практиці деякі питання вирішували нижчі чиновники. Однією з причин цього було зобов’язання старост інспектувати територію циркулу. На ці подорожі, які не передбачали додаткового

фінансування, старости витрачали приблизно третину року, а за їхніми результатами

писали докладні звіти до губернаторства (останнє подекуди змушувало старост утри-

мувати зі своєї зарплатні писарів). Звичною була практика переведення старости за

кілька років до іншого циркулу, що забезпечувало йому ширшу обізнаність і формувало урядника вищого рангу37.

На 1804 р. у Галичині з Буковиною працював 51 циркулярний комісар. Вони поділялися на три категорії: 16 належали до першої, 18 – до другої, 17 – до третьої

(останні не мали відповідної освіти і не могли претендувати на підвищення). Осно-

вну частину поточної канцелярської роботи, зокрема підготовку звітів для губернаторства, виконували секретарі. Ця посада вважалася перехідною до циркулярного

комісара, тому особи, які її обіймали, часто змінювалися. Працівників канцелярії, які впорядковували поточні справи, було 2-3. Вони не встигали виконувати всієї роботи,

ітому потрібно було наймати писарів. Зазвичай у циркулярному уряді працював ще писар для єврейських справ. На початку ХІХ ст. через циркулярні уряди проходило щороку 8-10 тис. справ і навантаження на них було суттєво більшим, ніж на значно численніший штат губернаторства38.

Губернаторство черпало інформацію про стан на місцях головно з доповідей

старост. У перше десятиріччя австрійської влади майже всі радники губернаторства

були приїжджими (на 1783 р. лише два радники попередньо працювали старостами

циркулів). У штаті губернаторства було більше фахових чиновників, ніж у циркулярних

урядах, тож застережень до його роботи було менше. У стосунках між губернатор-

ством і циркулами були тертя. Керівники циркулів скаржилися, що губернська влада замало їм довіряє і що в Галичині надто поширена практика скарг на місцеву владу.

Тому вони прагнули розширювати повноваження циркулів. З іншого боку, поверховий

«паперовий» контроль губернаторства за роботою циркулів не створював для них

реальних обмежень, а губернаторство й центральна влада не могли скласти реальної

картини щодо співвідношення правових норм із реальним життям39.

Законодавчі акти видавали або цісар, або центральні органи державної влади

в межах своїх повноважень. Вони мали різні назви: найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції тощо. Також функціонувало поняття закону, під яким розуміли низку приписів, необхідних для виконання законодавчої волі монарха. У реформаторських експериментах новоприєднані Галичина та Буковина відразу опинялись у гіршій ситуації від тих земель, які мали визнану самобутність і усталені стосунки з Віднем40. Нерідко саме на їхніх теренах випробовувалися законодавчі ініціативи, які правителі не ризикували запроваджувати в інших провінціях41. Австрійська камералістика XVІІІ ст. відзначалася щедрим продукуванням законів і розпорядчих актів, реагуючи ними чи не на кожний вияв суспільного життя42.

Розпорядження надсилалися з Відня до Галицького губернаторства з вимогою негайного виконання. Документи, які стосувалися населення, губернаторство друку-

вало німецькою і польською мовами. Тоді документ висилався до циркулів, а циркул

скеровував його до кількох найближчих місцевих адміністративних одиниць, які переправляли розпорядження далі43. Довозили документи працівники кінної напіввійськової циркулярної служби, які рекрутувалися з військових. Оскільки після циркулярних комісарів це були другі представники австрійської влади, які спілкувалися з населен-

ням, австрійські правителі наголошували на потребі їхнього ґрунтовного кадрового

підбору. Однак не поодинокими були випадки їхніх конфліктів із населенням, а також незаконні вимоги одержання грошових винагород за доставлені акти44.

Таким чином «befehle, verоrdnungі, strafbоty, vоrladungі тощо, з посиланнями на

тисячі попередніх розпоряджень, заливали шляхетські дворики»45. Сприймання цих актів ускладнювалося тим, що австрійське законодавство, особливо часів реформ, славилося заплутаністю, наявністю багатьох розпоряджень щодо одного питання,

численними тлумаченнями, здійснюваними, зокрема, й силами губернаторства, які нерідко виходили поза прийнятні в юриспруденції межі, вдаючись до повчально-

дидактичних зворотів. Наспіх виконані чиновниками губернаторства переклади не завжди були вдалими, творячи польсько-німецький суржик, подібний до знаного українцям «язичія»46.

Левова частина зусиль адміністрації в Галичині спрямовувалася на збір державних податків. Приєднання Галичини суттєво зміцнило австрійську державну скарбницю. Усі королівщини і столові маєтки короля були проголошені власністю держави

(камеральними маєтками), а всі доходи від них – доходами казни (отже, державці

королівщин ставали державними урядовцями). Упорядкування повинностей селян

на користь пана та поетапне розширення їхніх майнових і громадянських прав у ході

реформ «освіченого абсолютизму» «компенсовувалося» нарощуванням державних

повинностей. Навіть відмовившись від тези про Галичину як тимчасову територію,

Відень ігнорував вимоги про обмеження податкового тиску, попри те що в офіційних

документах Галичину здебільшого окреслювано як одну з найгарніших і найважливіших австрійських провінцій. Із Галичини до центрального бюджету надходила майже

п’ята частина всіх доходів, і за їхнім обсягом провінція поступалася лише Угорщині

та Чехії47.

Населення сплачувало податки трьох видів: земельний (упорядкований за

Йосифінським кадастром), домовий і заробітковий. Особлива роль відводилася земельному податку, а надто після утвердження фізіократичної доктрини, згідно з якою

будь-які доходи вважалися такими, що походять «від землі». Запроваджувалися також спеціальні податки, як-от військовий. Ухиляння від сплати податків уважалося зло-

чином, за який загрожували штрафні санкції. Попри це, применшення розміру свого майна і доходів стало для галицької шляхти повсюдним явищем.

До першорядних обов’язків населення перед державою належала військова служба. Австрійська армія формувалася на засаді примусової мобілізації, від якої були звільнені вищі верстви суспільства (шляхта служила в армії добровільно на офіцерських становищах). Після виконання на певній території мобілізаційного плану решта її населення звільнялася від військової повинності. Служба в армії спершу була дові-

чною, а від початку ХІХ ст. тривала 10-14 років48.

Умовою обійняття чиновницької посади в Галичині наприкінці XVІІІ – першій половині ХІХ ст. було володіння німецькою, латиною і будь-якою слов’янською мовою. Це суттєво ускладнювало доступ до посад поляків, лише одиниці з яких володіли в той час німецькою, а про українців годі й казати. До середини ХІХ ст. вищі адміністративні посади в Галичині зазвичай обіймали особи німецького походження. На 1783 р. серед

старост циркулів був лише один поляк і один українець; усі решта, за незначними винятками, мали німецькі прізвища й походили або з аристократичних, або з чинов-

ницьких родин. У 1785 р. Йосиф ІІ видав патент, в якому наказував послуговуватись у губерніальному й циркулярному врядуванні й у судах німецькою мовою. Урядникигаличани отримали трирічний термін для її вивчення. Хоча ці умови не були вповні дотримані, все ж знання німецької на зламі ХVІІІ–ХІХ ст. стало неодмінним елементом чиновницької кар’єри. Запровадження німецької мови в місцевих судах, що перед-

бачало оволодіння нею населенням, виявилося неможливим.

Становлення австрійського бюрократичного централізму в Галичині було склад-

ним і тривалим. Завеликою виявилася відмінність між утручанням держави в усі сфери життя та попередніми часами, коли землевласник у своїх володіннях мав фактично

необмежену владу. Уже перша хвиля австрійських чиновників, скерованих до Галичини з австрійських, італійських, а надто – чеських земель, складалася, за незначними

винятками, з осіб, яких прагнули позбутися на попередніх місцях праці49. Обіймаючи зазвичай невисокі посади в інших провінціях, ці так звані бюрократичні пролетарі в

Галичині швидко отримували підвищення і, компенсуючи попередні невдачі, демон-

стрували зверхність місцевому населенню50. Популярним був анекдот – нібито хтось

із польських аристократів зауважив при дворі, що віденці познімали ґрати з вікон, бо злочинці виїхали урядниками в Галичину.

Персональний склад галицької адміністрації відображений у регулярно публі-

кованих шематизмах. У 1781 р. був виданий польськомовний шематизм51. Згодом по-

чали виходити німецькомовні шематизми під назвою «Shematіsmus des Könіgreіches

Galіzіen und Lоdоmerіen für das Jahr…» (Lemberg), яка неодноразово корегувалася52. У 1870 р. шематизми знову почали виходити польською мовою під назвою «Szematyzm Królestwa Galіcyі і Lоdоmeryі z Wіelkіem Ksіęstwem Krakоwskіem na rоk…» (Lwów). Це було

видання, призначене для осіб, які стикалися з адміністративною практикою; воно міс-

тило перелік усіх державних адміністративних посад і прізвища осіб, які їх обіймали,

але не розписувало компетенції посадовців.

Проблемою були приміщення для урядування. Першу садибу Галицького губер-

наторства облаштовано на пл. Ринок, 10. Згодом губернаторські бюро використовували приміщення, що звільнялися внаслідок ліквідації чернечих орденів і монастирів. Їх теж використовувано під помешкання чиновникам і військовим, яких розселяли й у помешканнях львів’ян. У 1821 р. за межами колишніх оборонних валів Львова сформувався новий адміністративний центр. У 1829 р. австрійський уряд викупив і реконструював під потреби губернаторства кам’яницю Краттерів (сучасна вул. Винниченка, 12-14)53. На початках не мали приміщень і циркулярні уряди. Для циркулярного чиновника кінця XVІІІ ст. добрими умовами вважалася наявність письмового стола й шафи для документів. Минули роки, поки чиновники почали врядувати у фіксованих годинах.

Визначаючи оплату праці чиновників у Галичині, уряд виходив із засади, що ціни в ній нижчі, ніж у інших провінціях. Це було не зовсім так. Насамперед вражав дорожнечею Львів. У містечках, що ставали центрами циркулів, відразу зросла ціна

на винаймання житла та продовольчі продукти. Річна зарплатня старост становила в той час близько 1000 злр. (в інших австрійських краях – до 2000 злр.), комісарів –

500 злр. та кошти на планові річні відрядження до циркулу – 2 злр. на день. Комісари мали утримувати коней для подорожей, що поглинало близько третини зарплатні. Позапланові інспекції не оплачувалися, тому комісари відправлялися в них по черзі або ж відсилали практикантів. Канцеляристи одержували приблизно по 300 злр. Низькі зарплатні створювали благодатне поле для розквіту хабарництва, особливо з

огляду на готовність польських шляхтичів платити за розв’язання суперечок із селя-

нами, ухиляння від сплати податків тощо. Циркулярні комісари свавільно накладали побори54.

Австрійські правителі розуміли, що кваліфіковане чиновництво є єдиним інструментом політики «освіченого абсолютизму». Ще в 1783 р. у так званому пастир-

ському листі Йосиф ІІ вимагав від чиновників досконалої орієнтації в законодавстві, пунктуальності, самопосвяти й патріотизму, об’єктивності щодо представників усіх націй і віросповідань, застерігав перед спокусами корупції, механічного розв’язання

питань. Однак ці заклики залишались ідеалом. Деморалізації чиновництва сприяла запроваджена від початку 1780-х років практика так званих кондуїтів – таємних звітів керівників про підлеглих, які визначали їхню долю. Ця практика ставила чиновника в залежність від настрою керівника, змушувала запобігати його ласки. Австрійський бю-