ст. 75-90 978-966-521-520-2

сприяти посиленню руського руху з огляду на Росію, натомість тримати його в полі

зору як можливу противагу полякам157.

Приєднання Галичини до Австрійської держави спонукало австрійських істориків написати огляди історії Галицько-Волинського князівства158. Саме з його традиції австрійські придворні історики на політичне замовлення вивели тезу про «ревіндикацію» Галичини, обґрунтувавши територіальне надбання Габсбурґів короткочасним володінням Галичиною угорськими королями в ХІІІ ст. Хоча цих аргументів ніхто не сприймав серйозно, історично-правова аргументація була неодмінним елементом

легітимізації в тогочасному світі159.

Зустріч українців з Австрією, у тому числі в системі управління, перевершила їхні сподівання. На відміну від поляків галицькі українці не мали підстав сумувати за втраченою державністю Речі Посполитої160. Реформи «освіченого абсолютизму» збігалися з настроєм українського суспільства, яке потребувало надії на зміни. Вони

позначилися на становищі всіх верств, активізували їх, сприяли формуванню націо-

нальної еліти і громадянської самосвідомості. Для народів Габсбурзької монархії ці реформи стали основою для переходу від середньовічного станово-династичного типу мислення до новочасної політичної культури, започаткували перетворення австрійських підданих на громадян. Західна історіографія визнає за епохою абсолютизму ключову роль у формуванні структур сучасної держави з її можливостями контролю над суспільством. Доволі глибоким був вплив абсолютистської держави на «руський

національний проект» у Галичині161.

Роль офіційного представника українських інтересів перед Віднем одразу до-

велося відігравати верхівці греко-католицької церкви. Посередником між єпископом

Львівським Левом Шептицьким і віденським політичним середовищем став священик Іван Ґудз, що в 1773–1783 рр. перебував у Відні як приватний учитель, спілкувався з папським нунцієм, впливовими чиновниками, мав кілька аудієнцій в австрійських правителів. Він пояснював австрійській владі «руський» характер Галичини, вів підготовчу роботу з відновлення Галицької митрополії, переконував у необхідності заборони перетягувати греко-католиків на латинський обряд, організації семінарій для

підготовки духовенства тощо. Дії австрійської влади свідчать, що чимало з цих по-

стулатів були нею реалізовані162.

Завдяки реформам освіченого абсолютизму становище греко-католицької церкви покращилося. У концепції державного управління духовенство розглядалось як

специфічна категорія державних чиновників, одним із обов’язків яких стало оголошення й роз’яснення населенню законів, указів і розпоряджень влади. Роль посеред-

ника між урядом і населенням зміцнювала авторитет церкви. Серед греко-католицької ієрархії наростало відчуття власної місії щодо народу, а водночас моральної вищості

порівняно з австрійською бюрократією. «З призначенням єпископа в Перемишлі не так справа стоїть, як із призначенням старости або ж якогось іншого чиновника, який

сьогодні може бути номінованим, а завтра відправленим назад на своє місце», – писав у 1848 р. митрополит Михайло Левицький163. Таке становище давало священикам широкі можливості для національно-культурної праці, створило передумови для пе-

ребирання функції провідника національного руху164.

На початок ХІХ ст. у середовищі греко-католицького духовенства сформувалася

концепція австрійського лоялізму як вияв вдячності за покращення матеріального і

соціального становища. Вірність тронові й Австрії церковна ієрархія небезуспішно

намагалася прищепити всьому народові165.

Одразу по смерті Йосифа ІІ серед селянства почав формуватися «міф доброго цісаря» – на підставі тези, що він хотів покращити його становище, однак шляхта йому перешкодила. Це було планомірною політикою Відня, яку австрійські чиновники реалізовували в повсякденному зіткненні з населенням166, незважаючи на те що спрямовані до цісаря скарги селян залишалися без відповіді. Із загостренням відносин

між двором і громадою концепція австрійського лоялізму поповнилася позитивною

настановою щодо австрійської влади на місцях. Австрійські чиновники перетвори-

лися на соціальну силу, без якої розв’язання будь-якого конфлікту між селянами й

панами унеможливлювалося167.

На емоційному протиставленні австрійських часів польським сформувалося

австрорусинство – сукупність настроїв, які відбивали позитивне, емоційно забарвлене ставлення українців Галичини до трону й Австрії, переконання, що їхнім майбутнім опікуватиметься австрійський уряд. Австрорусинство відіграло певну роль у становленні модерної української національної свідомості, сприяючи відмежуванню української політичної культури від польської168. Українські діячі першої половини ХІХ ст. щиро прагнули долучитися до загальнодержавних справ, мати на них вплив. Підкреслення своєї належності до політичного організму було одним з етапів становлення сучасної національної свідомості, у певному сенсі однією з перших форм державницького мислення.

Відень приглядався до українців як імовірної противаги польському рухові.

Важливим кроком, який засвідчив налагодження партнерських взаємин, стало відновлення в 1806–1808 рр. Галицької митрополії169. Це відкрило шлях до розбудови греко-католицької ієрархії фактично як «держави в державі» із власною клановодинастичною системою й у підсумку відіграло величезну роль у формуванні нової української політичної еліти. У критичні для австрійської влади в Галичині моменти

перший митрополит Галицький Антоній Ангелович підтримав Відень усупереч польським прагненням. У 1809 р. за фінансової підтримки уряду вийшов у світ антинапо-

леонівський памфлет Антонія Ангеловича, в якому він обґрунтовував австрійський патріотизм170, а під час перебування у Львові польських військ він відмовився скласти

присягу на вірність новій владі й утік із міста, за що зазнав переслідувань нарівні з

вищими австрійськими чиновниками171.

Події 1809 р. були першою спробою розставити нові акценти у трикутнику Австрія – поляки – українці. Австрійська влада переконалася в опозиційних настроях

польської шляхти. У меморіалі губернатора К.Вурмзера 1810 р. уряду пропонувалося розглянути як свою опору в Галичині вороже налаштоване до польського двору

селянство, греко-католицьке духовенство і пов’язане з ними руське питання. Однак у Відні гору взяв репрезентований новим канцлером К.В.Меттерніхом курс на здобуття прихильності польської політичної еліти. Наприкінці наполеонівських війн Ві-

день утратив інтерес до використання української справи в міжнародній політиці. Австрійську владу дедалі більше турбувало посилення Російської імперії, а етнічна

близькість руського населення Галичини до росіян розглядалась як небезпека для

територіальної цілісності Австрії172. Повз увагу Відня не проходили публікації в Росії

з негативними оцінками австрійського правління в Галичині, антипольськими настро-

ями й емоційними зітханнями про «Святую Русь»173.

Пильною увагою австрійських урядовців користувалася діяльність «Руської Трійці», однак тогочасна влада не сприйняла її як провісника новонароджуваного українського національного руху: про таке навіть не думали. Невиявлення зв’язків угруповання з польським революційним рухом і проросійських тенденцій було від-

значено як позитивний момент, як і те, що галицькі русини на відміну від поляків досі виявляли вірність Австрії. Влада не знайшла небезпечних моментів у тексті «Русалки Дністрової» і не бачила нічого надзвичайного в декларованій потребі розвитку української літературної мови. Навпаки, прогнозуючи цей розвиток, вона мала намір запровадити посаду цензора для руських видань. Дієвці «Руської Трійці»

не зазнали таких репресій, як активісти польської конспірації174. З іншого боку, австрійська влада толерувала українців тому, що була переконана у відсутності в них

національно-державних прагнень; її органи «були прихильні стремлїнням гал.[ицьких]

Русинів, доки вони не виходили поза межі пасивности»175. Аж до революції 1848 р. австрійська бюрократія не розглядала спорадичні вияви національного відродження

слов’янських народів у комплексі: «бачила в тому щось нове, однак не знала, що з

цим явищем зробити»176.

Однією з нечисленних форм політичної діяльності українців наприкінці XVІІІ – у

першій половині ХІХ ст. була робота Галицького станового сейму. Серед його депу-

татів українців було небагато. Усі вони діставали мандати на підставі належності до верхівки греко-католицької церкви. Серед них були: єпископ Львівський Петро Білянський, митрополит Михайло Левицький, єпископи Перемишльські Максиміліан Рилло, Іван Снігурський, Григорій Яхимович. Двоє українців працювали у Крайовому виділі – крилошанин львівської митрополичої капітули Гавриїл Дубовицький (1822–1826) і доктор теології, професор і ректор Львівського університету, крилошанин львівської

митрополичої капітули Мартин Барвінський (з 1835 р.)177. На останній сесії з’явився крилошанин Михайло Куземський.

Ці дієвці були відомими політичними постатями, чимало причинилися до зміц-

нення греко-католицької церкви та захисту національних інтересів українців, зокрема в сфері освіти. Михайло Левицький успішно протистояв спробам запровадити в українське письмо латинку та відстояв право на навчання українських дітей рідною мовою у початкових школах178.

Національне питання на засіданнях Галицького станового сейму не обговорювалося та й обговорюватися не могло з кількох причин. Повноваження сейму виклю-

чали порушення політичних справ і мали достатньо механізмів, аби протидіяти таким спробам. Формування українського питання як національного в усій його гостроті

припало на середину та другу половину ХІХ ст. Специфіку вираженню національних прагнень українців надавало те, що суспільну еліту становила верхівка греко-

католицької церкви, ідеологічно мало сумісна з національною боротьбою. На останній сесії сейму Михайло Левицький за відсутності католицького примаса виголошував інаугураційну промову польською мовою, що не викликало ні здивувань, ні емоцій ані в сеймі, ані за його межами179.

Під час Весни народів австрійська влада вміло використала суперечності ре-

волюційного руху в Галичині. Про плани Відня використати українців як противагу

полякам свідчив, зокрема, той факт, що ще напередодні революції Академія наук у Відні ініціювала підготовку фундаментальної історії «руського народу» в Галичині з

найдавніших часів180, а Ф.Стадіон тиснув на церковну верхівку для прискорення пра-

ці181. Ще 9 березня 1847 р. Міністерство внутрішніх справ видало рескрипт, за яким

розпорядження Галицького губернаторства, призначені східногалицьким циркулам,

мали друкуватися руською мовою та кирилицею, а поряд розміщувався оригінал німецькою. Попри те що частина відповідників надсилалася польською мовою, поява

таких українсько-німецьких урядових розпоряджень викликала бурхливі протести

поляків182.

Польських політиків Ф.Стадіон застерігав, що демократичні свободи, яких во-

ни домагаються, поширяться й на «українську партію, яка ненавидить вас із усієї душі»183. Обережність і навіть загравання з українцями були й частиною політики В.Залєського: у відповідь на домагання українських представників він запевнював,

що особисто гарантує дотримання законності, що він не є противником навчання у школі українською мовою, а також «просивъ зважати на его трудне становиско – мовивъ по руски – казав, що ся на руской земле родивъ […] – до 12 року свого по руски говорилъ»184.

За підтримки австрійського уряду в 1848 р. була створена перша політична

організація українців – Головна руська рада (ГРР)185, що перебрала на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Текст відозви ГРР виходив з ідеї національної єдності українських земель186. Основною вимогою ГРР був поділ Галичини на східну (українську) і західну (польську) частини, на підтримку якого вівся збір підписів по громадах. Ця акція стала чи не першою спробою самоорганізації галицьких українців, слугувала залученню населення до політичних процесів. ГРР та її філії ініціювали рух за створення українських військових і воєнізованих формувань187.

Серед 66 засновників ГРР було 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, 1 підприємець188. Чиновники не відігравали в її діяльності важливої ролі, а провідні позиції обійняло духовенство, яке під тиском уряду наважилось очолити український рух, запобігаючи його радикалізації189. ГРР очолив єпископ Григорій Яхимович, якого «якимось инстинктомъ узнали яко моральну голову и представителя справъ рускихъ»190. У 1849 р., після переїзду Г.Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником ГРР став М.Куземський. Греко-

католицькі деканати стали організаційною основою для формування філій ГРР, а для листування використовувався офіційний канал церкви191. У Галичині було утворено 50 деканальних рад, почалося формування окружних і місцевих192. Місцеві руські ради приглядалися до місцевих органів влади, вимагаючи забезпечити для себе представництво (призначити греко-католицьких священиків референтами для справ

греко-католицького обряду тощо). Завдяки підтримці уряду місцеві руські ради проіснували довше, ніж польські організації, однак згортання демократичних перетворень

прирекло їх на розпуск193.

ГРР мала проблеми з чиновниками у своєму складі. Розпорядження президії

Галицького губернаторства забороняло державним службовцям входити до її складу.

Однак дієвці ГРР із цим не погоджувалися, твердячи, що відсутність урядників цілком

позбавить руські ради представництва світської інтелігенції, а уряд не має причин для подібних заборон, бо «рады руски не суть противны доброму порядкови и спо-

кою краю»194. Однак на місцях українські чиновники все ж вагалися195. В адресі до

цісаря ГРР домагалася запровадження руської мови у шкільництво й адміністрацію,

формування нових громадських правлінь і «цісарських урядів» замість мандатарів,

переведення з Галичини чиновників «непріязныхъ народови рускому»196.

Чи не єдиним українцем, який мав у той час якийсь вплив у Відні, був Григорій Шашкевич, парафіяльний священик, голова Руської ради Станіславова, що став дійсним радником міністерства освіти та віросповідань (згодом був ректором Грекокатолицької духовної семінарії у Відні). Саме з ним контактували українські політики середовища ГРР. У 1849 р. австрійський уряд дав згоду на заснування урядової газети українською мовою «Галицько-руський вісник» (назва змінювалася), що мала цілеспрямовано формувати політичну лояльність галицьких українців щодо Відня. Свою мету видавці газети сформулювали як «быти достойнымъ членомъ сильнои державы»197. Редакція з 1850 р. розміщувалась у Відні. Її очолювали Микола Устиянович (походив із сім’ї бургомістра містечка Миколаїв, обрав кар’єру священика, подібно до багатьох діячів свого покоління брав участь у польському визвольному русі, а згодом хитався між панруською і проукраїнською орієнтацією), Іван Головацький (брат діяча «Руської трійці» Якова Головацького) і – найдовше – Юліан Вислобоцький, який також перекладав українською тексти австрійських законів.

Події Весни народів започаткували формування нової моделі австро-польсько- українських взаємин, за якою польські політики були допущені до співуправління державою, натомість українці мусили прямувати шляхом організації суспільства, у тому числі політичної, без допомоги й навіть усупереч чинним органам влади, шляхом створення політичних організацій та їхніх місцевих осередків за національною ознакою. Розрахунки українських політиків на підтримку уряду не виправдалися. Перше отверезіння прийшло після обнародування так званої октройованої (дарованої) конституції, в якій головна вимога українців – поділ Галичини – була проігнорована (це особливо контрастувало з несподіваним виділенням в окремий коронний край Буковини). «Выдно що мѣнѣстеріумъ съ нами нечестно […] поступило, – писав у листі до Г.Шашкевича 30 березня 1849 р. тогочасний голова ГРР М.Куземський. – Якъ потреба була, щобъ ворогамъ заимпонувати, то намъ светили баки, а pо bіdzіe, badz zdrоw Zydzіe!»198.

Іншим струменем, який виразно зазначився під час революції 1848 р., була теза про те, що між «поляками й русинами» в Галичині завжди панувала гармонія, а стосунки між ними штучно загострює австрійський уряд, зокрема «винайденням руського питання». Спробою організаційного оформлення цієї тези стало створення на противагу ГРР Руського собору, прямо пов’язаного з формулою національної свідомості gente Ruthenі, natіоne Pоlоnі («русини польської нації»). Чиновники становили помітну групу членів і прихильників Руського собору. Частина з них мали «руське» походжен-

ня, тобто були вихідцями в першому-другому поколіннях з українських священичих чи дрібношляхетських родин; інші цілеспрямовано конструювали свою «руськість» як необхідну умову суспільної єдності задля відновлення польської державності.

Серед чиновників – прихильників Руського собору не бракувало й відомих прізвищ: Я.Кульчицький, К.Вінковський, Й.Дідицький були чиновниками фіскального уряду у Львові, А.Домбчанський – радником шляхетського суду у Львові, З.Поґлодовський – чиновником цього ж суду, Ю.Горошкевич – особистим секретарем Л.Сапєги, О.Лодинський – урядником Львівського магістрату, М.Попель – радником Апеляційного суду у Львові, М.Вінковський – ад’юнктом фіскального уряду у Львові. Це було середовище, з якого формувалася галицька світська інтелігенція. Якщо професійні взірці для своєї діяльності вони брали в австрійської бюрократії, то в культурносвітоглядному плані орієнтувалися на польські мовні й інтелектуальні традиції199.

У 1850-х рр. подвійна національна свідомість gente Ruthenі, natіоne Pоlоnі зі

сфери світоглядних пошуків перейшла до площини практичної політики. Ключова роль тут належала А.Ґолуховському, який намагався поєднати в австрійському питанні австрійські державні та польські національні інтереси, зруйнувати монополію «староруської партії», яка продовжувала традицію ГРР, на вираження інтересів українського населення, перешкодити українцям сформувати незалежну від польської концепцію історичного розвитку. А.Ґолуховський не тільки діяв в українському питанні через «русинів польської нації» (Е.Черкавського, З.Савчинського), а й створив у системі управління й освіти в провінції атмосферу, яка дала поштовх розвиткові всієї формації.

Відкриваючи перед «русинами польської нації» можливості адміністративної кар’єри, А.Ґолуховський розв’язував важливе для польської політики в Австрії питання – діставав можливість демонструвати Відню співпричетність українців до управління краєм. А.Ґолуховський трактував осіб із подвійною національною ідентичністю як інструмент поточної політики, ігноруючи складну ідеологію цієї формації та вважаючи, що адміністративними заходами можна ефективно й у бажаному напрямі керувати розвитком мови, релігії, національної свідомості. Гостре стикання такого підходу з реальністю відбулося під час так званої азбучної війни 1859 р. – невдалої спроби переведення українського письма на «латинку», що викликала обурення української громадськості. Втручання А.Ґолуховського до сфери чужих національних символів, одним із яких була кирилиця, тільки загострило в українського громадянства почуття відмінності від поляків200.

Протягом 50–60-х років ХІХ ст. українські політики середовища ГРР (яка у 1851 р. у зв’язку зі зміною політичної ситуації саморозпустилася та була реорганізована в Комісію для справ національно-культурної інституції «Народний дім») перебували у стані постійного очікування позитивного повороту з боку австрійського уряду, сподіваючись, що для цього достатньо переконати Відень у справедливості своїх домагань. У цей час українські діячі з кола вищих церковних ієрархів направили до Відня 15 меморіалів, де скаржилися на утиски поляків, указували на інертність уряду щодо захисту українських інтересів і просили: розширити права української мови в школах, судах, адміністрації; покращити матеріальне становище греко-католицького кліру; провести поділ Галичини на українську та польську провінції; змінити виборчу

ординацію до сейму та припинити порушення законності на виборах тощо201. Такі правила гри нав’язали польські політики, які прагнули руками Відня усунути українців із політичної сцени. Непомітно для себе українські діячі опинились у становищі тих, хто

мусив виправдовуватися перед урядом, щоразу запевнювати його у своїй лояльності й відсутності «москвофільських» тенденцій.

Від початку конституційних перетворень така настанова, поєднана з небажан-

ням відмовлятися від патріархальних традицій, прагненням зберегти колишній ритм

життя, страхом перед новими політичними рухами, новими обов’язками, які наклада-

ла легальна політична діяльність, призвела до того, що українці не вповні адекватно

реагували на актуальні політичні події, нерідко з впертістю, яка межувала з браком орієнтації у світі, йшли всупереч політичній кон’юнктурі. У час, коли польські політики

стрімко перебирали важелі управління Галичиною, українці далі надсилали до Відня

меморіали з украй неполітичними зворотами, як-от «Ми надїємо ся на Бога, що доте-

перішний ворожий принцип вже не поверне, що в нашім краю урядники народности

нашої будуть узгляднені»202.

Повернувшись на посаду галицького намісника, А.Ґолуховський використав свої повноваження для надання українському рухові статусу внутрішньогалицької

справи. Під претекстом боротьби з русофільськими тенденціями він звільнив низку

досвідчених чиновників-українців, замінивши їх поляками або полонофілами. Тоді ж розпочалося витіснення українців із галицьких автономічних інституцій, були знайдені методи, які дозволяли цього досягнути. Далекосяжні наслідки такої політики для українського руху не були однозначними – завдяки їм була зламана монополія піддатливої на русофільські настрої «староруської партії» і почалося зміцнення народовців-українофілів203.

У 1860-х роках польські політики продовжили спроби досягнути міжнаціональної гармонії в Галичині, принаймні прийнятної для Відня, шляхом залучення до державної служби «русинів польської національності». Кілька найпомітніших їхніх представників увійшли до Галицького сейму. Серед них був Міколай Зиблікевич, який народився у Старому Самборі в родині українського коваля і змалку обертався в середовищі дітей греко-католицьких священиків, згодом здобув юридичну освіту, працював юридичним радником Адама Потоцького в господарських справах, від-

крив адвокатську канцелярію у Кракові. З усіх представників цієї групи він зробив найстрімкішу політичну кар’єру – в 1874 р. був обраний президентом Кракова, у

1880–1886 рр. – маршалком Галицького сейму, був депутатом австрійського парла-

менту, ректором Львівського університету, мав титул радника двору204. Зиґмунт Савчинський, що народився на Чортківщині в родині службовця в панському маєтку,

обрав кар’єру журналіста і тісно співпрацював із органом краківських консерваторів газетою «Czas». Евзебій Черкавський походив із села Тучапи на Яворівщині, був сином греко-католицького парафіяльного священика, згодом – шкільним інспектором,

членом Крайової шкільної ради. Теодор Шемельовський народився в українській селянській родині на Самбірщині, згодом став бургомістром Самбора, а його брат Юліан

був бургомістром Львова205.

Усі ці люди зробили кар’єру завдяки ґрунтовній освіті, яка відкривала шанс для

того, щоб вибитися з суспільних низів. Самі вони, піднімаючись щаблями адміністративної кар’єри, повністю полонізувалися, були засуджені власне українським рухом як «перебіжчики». Однак їхня присутність при владі виявилася важливою: саме вони, близько контактуючи з польським політичним середовищем, зруйнували той мур,

який існував між польською «аристократичною» та українською «церковною» політи-

кою, окреслили та раціоналізували українську проблему. Важливими також виявилися

тісний зв’язок цієї групи з краківськими консерваторами та її вплив на формування

української програми станьчиків, керуючись якою останні незмінно підтримували

українофільську орієнтацію та стояли біля витоків усіх спроб польсько-українських

угод у Галичині.

Однак ці наслідки належали до віддалених, а на практиці, переймаючи управ-

ління Галичиною, польські політики докладали якнайбільших зусиль до витіснення

українців на політичне узбіччя. Попри змінювані хвилеві політичні ситуації, головним

мотивом польських політиків в українському питанні залишався страх перед тери-

торіальним поділом провінції. Перспектива опинитися в українській провінції, під

українсько-австрійською адміністрацією змушувала східногалицьку шляхту паралізувати всі спроби раціоналізувати міжнаціональні відносини у краю. Це чітко бачив крайовий маршалок Л.Сапєга вже на середину 1860-х років, пропонуючи в українському питанні «дотримуватися російської тактики проти Наполеона в 1812 р.», не перейматися мовним питанням, бо українці самі невдовзі «дадуть своїй мові спокій, побачивши, що на цьому полі боротьби бути не може», йти українцям на поступки, аби «вивести їх на ґрунт неможливого й абсурдного й лише там повести важливу

битву» щодо поділу Галичини206.

Цей підхід яскраво виявився вже під час найближчої спроби польсько-українсь- кого порозуміння – так званої угодової акції Юліана Лаврівського 1869 р., яка готувалася за активної участі Л.Сапєги. Аналіз підготовлених для обговорення умов «поро-

зуміння» свідчить, що польським політикам вдалося сконцентрувати увагу українців саме на мовному питанні, відвернувши її від площини реальних політичних впливів

і повноважень. Погоджуючись на неподільність Галичини, українські представники пов’язували можливості свого національного розвитку саме з мовним розмежуванням провінції, сподіваючись, що у східній її частині вдасться забезпечити повну рівноправність польської та української мов у адміністрації, шкільництві, судочинстві. Про відкриття перед українцями доступу до адміністративних посад взагалі не йшлося; пропонувалося лише забезпечити українцям представництво у Крайовому виділі на

рівні, що й без того вже реально склався. Щоправда, сам Ю.Лаврівський був призна-

чений віце-маршалком Галицького сейму, однак ця посада була маловпливовою й також завжди належала українцеві207.

Створена в 1860-х роках система австро-польсько-українських взаємин виявилася тривалою. Невдоволення українців не вважалося достатньою підставою для її

перегляду. Основним засобом на її підтримку в руках польських політиків стало витіснення до максимально можливих меж українців із законодавчо-представницьких

органах. Максимально можливими на практиці були кільканадцять (на рівні австрійської Ради – навіть до десяти) депутатських мандатів, які дозволяли стверджувати, з одного боку, що українці представлені у владі, а з другого – що їхній вплив серед

населення співмірний із позиціями будь-якої опозиційної польської партії. Витіснення здійснювалося шляхом порушення законності на виборах, що носило системний

характер і суттєво впливало на їхні результати на користь поляків. З плином часу й

набуттям досвіду галицькі вибори перетворювалися на справжні драми, що інколи

межували з комедіями, з купуванням голосів, переловлюваннями виборців, бійками,

погрозами, арештами, приватними впливами тощо.

Ключову роль у правопорушеннях відігравали урядові й автономічні органи влади. Вони творили організовану ієрархію, яка легко приводилася в дію вказівкою згори. Намісник особисто контролював розподіл сеймових мандатів. Староства погрожували війтам, використовуючи інформацію про їхні фінансові зловживання. Про-

тегувалося обрання виборцями залежних від влади осіб – війтів, писарів, учителів. Під час передвиборчих кампаній застосовувалися податкові й інші приписи, які раніше не виконувалися. Для залякування виборців використовувалися нижчі прошарки населення – волоцюги, п’яниці, злодії, які отримували оплату.

Застосовувалися порушення під час складання списків виборців, куди включали померлих і пропускали найсвідоміших. У багатьох громадах про термін і місце правиборів заздалегідь не повідомлялося або ж виборчий комісар прибував задовго до визначеного часу і проводив правибори з кількома «певними» людьми. Порушення часу зазвичай мотивувалося «несправним» годинником. Тактика втечі виборчого комісара від виборців вимагала від останнього неабиякої спритності. У період правиборів

перед селами нерідко чергували справжні залоги для переловлювання виборчого

комісара. Нерідко виборчі комісари, змушені розриватися між законодавством, політичною доцільністю і здоровим глуздом, були достойними співчуття. Так, у 1889 р. виборчий комісар у Турківському повіті, де попередньо було узгоджено кандидатуру депутата, ділився щирою радістю: «Немає нічого кращого у світі, ніж їхати тепер на вибори виборців. Людина урядує собі спокійно, цілком по закону… Якби тільки так було завжди!»208.

Виборчі правопорушення українці фіксували й оформлювали у протести, які

оскаржували результати виборів. Такі протести надсилали до Крайового виділу і Га-

лицького намісництва, які були зобов’язані розслідувати кожний факт. Відповіді на протести здебільшого давали ті ж чиновники, які були задіяні у правопорушеннях. Розслідування справ спиралися на покази свідків. На кілька осіб, що підтверджували правопорушення, завжди знаходилось удвічі більше зацікавлених у їхньому запереченні. З цією метою урядовці часто спирали висновки на свідчення війтів, тоді як аргументи іншої сторони не вислуховувалися. Небажаних свідків залякували або ж свідомо перекручували зміст сказаного. Приватно чиновники визнавали, що звичною практикою був пошук у протесті найслабших сторін. Факти, які вдавалося заперечити,

підносилися до величезних розмірів, і на цій основі робився висновок про безпід-

ставність інших закидів.

Особлива увага зверталася на звинувачення проти державних урядників, які

кваліфікувались як свідомий підрив довіри до влади. На підставі чиновницьких звітів протести українців відхилялися. До Відня йшли розлогі доповіді про дотримання в

Галичині законності. Тривалий час австрійський уряд задовольнявся цим «паперовим» благополуччям, хоча практика масових порушень на виборах у Галичині, які суттєво

впливали на їхні результати, не викликала сумнівів. З іншого боку, лише порушеннями законності на виборах не можна пояснювати всіх поразок українського електорату, саме стан свідомості якого уможливлював існування такої системи209.

Сконструйовані таким чином українські парламентські представництва не мали

реального впливу на рішення законодавчої влади. Щоправда, за куріальної системи

базовою для визначення кількості, а відповідно й позицій українських депутатів була соціальна структура українського суспільства з украй вузьким вищим прошарком, однак, з іншого боку, нечисленність українського представництва свідчила, що Відень не розглядав українців як чинник державної ваги. У Палаті панів українці були представлені одним вірилістом (греко-католицьким митрополитом), і лише в грудні 1905 р. там з’явився український депутат, що був призначений довічно (єпископ Перемишльський Костянтин Чехович). У Палаті депутатів українці могли розраховувати тільки на курію сільських громад. Запровадження загального голосування в 1907 р.

дала українцям змогу втричі збільшити парламентське представництво, але зважаючи на значне зростання загальної кількості депутатів це посилення було відносним. Через нечисленність депутати не відчували відповідальності за розв’язання держав-

них проблем і використовували парламентську трибуну для озвучування недоліків

галицької адміністрації210.

З-поміж кількох розрізнених спроб залучити українське суспільство до парла-

ментсько-конституційного життя в ХІХ – на початку ХХ ст. стійкою політичною традицією відзначалася діяльність українського представництва в Галицькому сеймі. За

час його роботи депутатами від українців побували близько 200 осіб. Переважна більшість (179) була обрана з курії сільських громад. Серед них були представники духовенства (54), селянства (42) і світської інтелігенції (83, з них 38 мали науковий ступінь доктора) – переважно дрібних чиновників, юристів, освітян. Представництво українців у керівних органах сейму було нечисленним. Відомі приклади, коли польські діячі блокували обрання до Крайового виділу впливових українців, не бажаючи

збільшувати їхній авторитет211.

Українське представництво намагалося висловлювати позицію з більшості пи-

тань, що виносилися на обговорення, однак у його складі нерідко бракувало професіоналів, які могли б сформулювати позицію в українських національних інтересах і зі

знанням правової бази. Найбільшою увагою українців користувалися питання щодо мови, шкільництва, аграрних відносин і дрібного виробництва, місцевого самоуправління, фінансування національно-культурних товариств, з початку ХХ ст. – виборча реформа. Запити українських депутатів здебільшого стосувалися дій органів влади, що порушували національні права. Політичні питання не належали до компетенції провінційних парламентів, однак у Галицькому сеймі обговорювалися всі такі актуальні проблеми212.

Кілька десятиліть парламентської діяльності виробили певні уявлення україн-

ської громадськості про тип народного обранця. Збірний образ українського депутата еволюціонував від селянина, який прибув до Відня у 1848 р. в народному строї, не

володів німецькою мовою і турбувався тільки про те, аби не повернулася панщина, до обрання на початку ХХ ст. старійшини української політики Юліана Романчу-

ка віце-президентом Палати депутатів. На початку ХХ ст. в українському русі були сформульовані вимоги до українських депутатів як до «цьвіту нашої інтелїґенциї»213.

Найвпливовіші лідери української політики в Галичині початку ХХ ст. – Ю.Романчук, О.Барвінський, Є.Олесницький, К.Левицький, Є.Петрушевич – здобували й утримували свої позиції значною мірою завдяки парламентській діяльності. Австрійський парламентаризм зробив українське питання «видимим», поставив його на політичний ґрунт, унеможливив повне витіснення українців з крайової та державної політики.