29 Найвидатніші представники зарубіжної педагогічної думки.

Деякі педагоги XVII ст. називали століттям дидактичним, а XVIII ст. — педагогічним. Справді погляди на процес виховання поєднані, як правило, з прагненням перебільшити його роль у перебудові суспільства, були властиві таким філософам і педагогам різних країн, як К. Гельвецій, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Песталоцці, О. М. Радищев, М. І. Новиков. їх цікавило перш за все питання виховання. Гуманний підхід, вважали вони, властивий не лише вихованню, але й усьому суспільству й державі (гуманний правитель, гуманний підданий — такий шлях перебудови суспільства на гуманних засадах). У працях цих педагогів виділяється ідея розвитку особистості, її здібностей як обов'язкова складова частина виховання і навчання. Значимість цієї ідеї підкреслював К. Д. Ушинський, який уважав її великим відкриттям Г. Песталоцці, відкриттям, яке "...принесе і приносить більше користі, ніж відкриття Америки".

Ідеї "педагогічного" XVIII століття не мали прямого продовження у XIX ст., але в працях німецьких учених І.Герберта, Ф. Фребеля, А. Дієтервега, у практиці Р.Оуена, у педагогічній спадщині російських революціонерів-демократів залишилося і продовжувалося багато з того, що було тенденційним у XVIII ст.

На межі століть ідеї педагогіки розвивалися на Заході. У кінці XIX ст. в Німеччині найвиразнішим представником педагогіки особистості був Г. Шаррельман. Муштру і жорстоку регламентацію шкільного життя він намагався замінити самодіяльністю дітей, вихованням їхнього характеру за допомогою гуманних засобів. Він увів поняття співпраці з дітьми, вважав, що лише на його основі в умовах вільної і радісної творчості вчителя й учнів можливий справжній успіх виховання.

Ідеї педагогіки, саморозвитку дітей за допомогою педагогів усе своє довге життя проповідував Р. Кузіне — французький педагог, один із представників нового виховання. Виступаючи на одному з міжнародних конкурсів, він говорив: "Процес навчання не можна розглядати лише як вплив учителя на своїх учнів, бо такий вплив ілюзорний; у дійсності навчання — це різновидність діяльності дитини над своїм власним розвитком у сприятливому середовищі і за допомогою педагога, який виступає лише в ролі консультанта

30Визначні представники педрогогічної думки України

В історію української педагогіки ввійшли такі прогресивні, демократичні просвітителі, як Іван Вишенський (1545—1620), який пропагував рівність усіх людей, різко критикував систему єзуїтського виховання в колегіумах, які тоді створювалися в Україні та Білорусі, обстоював ідею навчання рідною мовою, чому противилися латиняни-єзуїти; протестував проти такого "унаочнення" в колегіумах, як обов'язкова присутність колегіонерів під час спалювання єретиків на вогнищі; Памво Беринда (50-і роки XVI ст.—1632) був не лише вчителем у Львівській братській школі, а й письменником, автором словника в 7 тисяч слів; Інокентій Гізель (Кисіль) (бл. 1600—1683) — автор праць із філософії, психології й теології, видав курс лекцій про життя і побут українського народу, у яких лунав протест проти польсько-шляхетського пригноблення. Досить відомим прогресивним діячем кінця XVI — початку XVII ст. був Стефан Зизаній (бл. 1570—бл.1610), який працював учителем братських шкіл. Він був ідейним керівником, виразником громадської думки львівського і віденського міщанства у боротьбі проти католицизму. Його "Катехізис для шкільного навчання" (1595) був визнаний єретичним, а самого Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів братських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

Усі ці приклади свідчать, що українська нація не стояла осторонь від світового прогресу, у тому числі й у сфері освіти. На той час у Європі відбувалися перші буржуазні революції, Столітня і Тридцятилітня війни, виникали нові релігійні течії (протестантство, кальвінізм) — як пряма протидія католицькому впливу. З'являлись і нові діячі культури та освіти, яким у важких умовах доводилося боротися за свої ідеї.

31 . Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Специфіка цього процесу полягає передусім у цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить цей процес систематичним і послідовним, не допускає випадковості, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об'єктивних чинників.

32. Психологічна сутність виховання - у переведенні-особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього щодо неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психологічний план, у її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання поєднано емоційно-чуттєву та вольову сфери психіки, поведінку особистості

Виокремлюють загальну та індивідуальну мету виховання.

Загальна мета виявляє якості, які потрібно сформовані у всіх людей, а індивідуальна - те, що стосується виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Головні завдання виховного процесу:

1. Навчити учнів мислити та розвивати їхні розумові здібності.

2. Формувати пізнавальні інтереси школярів.

3. Виявляти й розвивати творчі здібності та задатки учнівської молоді.

4. Забезпечувати моральні стосунки в учнівському колективі.

5. Навчати учнів любити людей та життя.

6. Прилучати до духовних національних і загальнолюдських цінностей.

7. Формувати моральне ставлення до людини, праці, природи, батьківщини.

8. Формувати та розвивати риси характеру кожного учня на основі принципу природо відповідності за програмою духовного і морального вдосконалення.

9. Розвивати комунікативні здібності учнів.